Великий бетонний колодязь чи то дренажної, чи то водозабірної системи, сірів у вибалку під тінню чагарників, якими було вкрито дно цієї западини рельєфу. Шмат стінки колодязя відколовся і звисав всередину, тримаючись на кількох нитках арматури. Вадим присів на краю бетонного кільця і запустив руку кудись униз. Пошукавши, він витяг назовні два довгих штирі із загнутими з обох боків кінцями. Руслан з Назаром взяли по штирю і зачепили обламану частину, підняли цю «ляду» трохи вгору. Вадим обережно, притримуючись рукою за край колодязя, спустився униз. Кьорхер подав йому сумку із залишками плати за «тур». Екскурсовод кудись зник із нею на кілька хвилин. Нарешті знову показалась його рука. Виліз Вадим уже без сумки.
Чим далі, тим гірше, подумав екскурсовод, відчуваючи як у спині щось ніби зрушило з місця. Зносився він у цих степах. Правильно, тягнути більше вже не можна.
Якби Ніл знав, наскільки він уже зношений, то замовив би кілера. І прощавай, Вадиме! Прощавай, відпрацьований матеріале! Ось ти собі і заміну виростив. Назар – молодий і амбітний. У нього все ще попереду. І він не задумається, що його, якщо він колись займе місце Вадима, чекає та ж доля.
Та Назар з радістю сам завалив би його, варто було б Нілу лише пальцями клацнути. Він може це зробити будь-якої миті: він знає де всі, тобто вважає, що всі, схованки товару і грошей, він бачить коли Вадим спить, коли їсть, коли сере в кущах, думає, що начальник йому беззаперечно довіряє. Але надто довго він, Вадим, їздить Степом. Надто добре знає ціну життю і знає людські сторони, такі як марнославство, жадібність, жорстокість… Він знає за скільки одна людина готова іншій спороти горлянку. Ба навіть перегризти зубами.
Ніл поводиться, наче друг дитинства, або сподівається, що Вадим йому довіряє, наче тому другові. А насправді всі знають: той, хто тобі всміхається найбільш дружньо, той першим встромить тобі ножа у спину, варто лише відвернутися.
З іншого боку, невже Назар не розуміє, що він далеко не незамінний? Руслан – інша справа. Його Ніл прибирати не буде ніколи, хіба пацан впаде в якусь крайність або, припустимо, збожеволіє і не зможе працювати зі своїми комп’ютерами. Кращого фахівця Ніл так просто не знайде. Тож малий у безпеці. Він міг би і стати знаряддям Ніла…
Ні, він надто зелений. Він не зможе. Хоч убийте, але Вадим був певен, що вміє читати людей, хай як там вони б не маскувалися. Руслан не зможе. Але Ніл міг з ним про це говорити. Варто було б опитати малого, він проговориться, якщо зустрічався з Нілом.
Та, здавалося, Руслан не відлучався від авто. По телефону Ніл ніколи б не говорив про справу, він не олігофрен. Хіба що він приїздив до мотелю, поки він, Вадим, зустрічав Кьорхера.
Цей теж не такий простий, як хоче здатися. Може Ніл підіслав саме його щоб прибрати старіючу конячку свого бізнесу?
Але чого непокоїтись? Якби хтось із них хотів убити його, то зробив би це, поки сумку не було спущено. Бо для чого ще зайве тягати туди-сюди? А вони вже збираються їхати далі.
Вадим примусив себе заспокоїтись і обдумати ситуацію. Підтверджень тому, що його життя скоро перестане бути потрібним Нілу не було, але інтуїція його ще ніколи не підводила. Вона голосила тонесеньким дзвіночками десь на краю свідомості. Щодня, щогодини голосніше й голосніше.
Раптом він вирішив, що це його остання справа. Навіть якщо зараз нічого не станеться, якщо він просто виставить себе ідіотом, це вже не важливо. Виїхавши в Степ, аж до меж Пустелі, він… до біса!.. він уб’є цих трьох і спробує зникнути. Може засяде в хатці з мінним полем навколо, як той відлюдник з легенди, а може йому вдасться дістатися Китаю.
Ні, туриста вбивати не треба. У нього є чіп, а це значить, що він може здійснювати товарно-грошові операції. Це може виявитись корисним.
А Руслан? Зовсім малий хлопець, веселий, доброзичливий… романтичний… дурко… мріє про життя в ідеальному світі, Утопії.
Та пішов він! Допоможе витягти сумки з колодязя і теж піде у витратний матеріал. Не можна дозоляти собі сентиментальності, бо Ніл – безсердечна машина, прагматик і гарний управлінець. Скорочення проводить уже не вперше. Якби можна було без нього, то… але…Скільки грошей втрачено! Скільки заробив цей покидьок на його, Вадимовій праці! Живе, наче король, їздить на дорогих авто, їсть делікатеси, має десятки наложниць щотижня і все нових, взагалі має, що хоче. І йому мало. Він не благодійна організація і не видає пенсій.
Руслан хоч і утопіст, смішний малий, але іноді Вадимові здавалося, що він правий у своїх дитячих мріях. Здавалося, що цілком можливо створити той його ідеальний світ. Якщо б прибрати з нього таких уродів, як Ніл. Краще вже жити при комунізмі, ніж взагалі не жити!
Він крутонув кермо і з’їхав з траси на польову дорогу, далі – у балку. Під колесами приємно шурхотіла соковита трава і степові квіти. Ойкнув Руслан, вдарившись головою об скло вікна дверцят зі свого боку. У нижній точці авто зупинилося.
– Всі на вихід, – скомандував Вадим.
– Що сталося? – Назар завертів головою, вишукуючи причини зміни маршруту та подальших дій начальника.
– Виходимо, – мовив Вадим і відчинив дверцята, розстібаючи при цьому ледь вловимим рухом кобуру.
Пасажири мляво почали вилазити із салону. Турист виявився найпрудкішим і вже розминав ноги, озираючись навколо. У повітрі пахло свіжою травою і квітковим нектаром. Вітерець лагідно обвівав обличчя. Густав нахилився до машини, беручись за гвинтівку у затискачі. Вадим помітив цей рух і заперечливо замахав руками:
– Не треба. Вона Вам не знадобиться. Ходімо за мною.
Він рушив по дну балки.
– Нам з Русланом можна не йти? – Назар ніби сонний, хитнувся на носках, не відходячи від машини.
– Ні, йдуть всі, – не озираючись відповів Вадим, поклавши долоню на руків’я пістолета. Неприємно затремтіли пальці. Хоч би голос не підвів. Ні, він все ж старіє. Все правильно вирішено, час йти з бізнесу. Бо цей бізнес не терпить задохликів. Тут панують вовчі закони.
Клацнув затвор за спиною і Вадим, перенісши ліву стопу далеко за праву, перехрестивши ноги, розвернувся, осідаючи одночасно, наче пружина скручувалася, на землю в позу бедуїна і зводячи курок. Над головою війнуло вітерцем, грім у вухах перетворився на удар дзвона, палець двічі натиснув на гачок.
Назар позадкував і осів на зад, кліпаючи очима в порожнечу. Пістолет випав йому з рук. Ліворуч застиг на півзігнутих ногах Руслан, за ним спокійно височів Кьорхер. Руки його вільно звисали вздовж тулуба, долоня ледь не торкається руків’я USP сорок п’ятого калібру у стегновій кобурі.
Таки Назар. Ти зустрічався з Нілом, коли був «таксистом». Наволоч. Чекав чогось, а коли зрозумів, що все може закінчитись не так, як вони з Нілом запланували… було вже запізно.
– Тримай руки вище, Руслане. І Ви, Густав. – Вадим звівся, не опускаючи зброї, зробив кілька кроків до Назара, присів на мить біля нього, підібрав його пістолет. – Ти теж, Руслане? Ти теж говорив з ним?
– З ким? – Хапнувши ротом повітря, обережно перепитав хлопець.
– З Нілом. Чи з його людиною. І не бреши, бо я відчую…
– Ні, Вадиме, я його ніколи не бачив. А останній раз я ж взагалі сидів в машині весь час, поки ми були в СС!
– Може не весь? Ти ж виходив із неї? Чи хтось підходив до неї?
– Я ні з ким не розмовляв!
– Кьорхер, – перевів погляд і дуло пістолета Вадим на туриста. – Ти теж із цієї розстрільної команди?
Блондин спокійно дивився з-за плеча Руслана, просто в очі Вадимові, як і завжди спокійно.
– Ти знаєш, хто я такий, Вадиме. І у вас тут справді весело. Але я хочу повернутись додому.
– Я тебе поверну, – кивнув екскурсовод. – А ти, Руслане, скажи па-па…
Дуло знову вирячилося чорним оком в обличчя хлопця. Той затремтів і зіщулився:
– Будь ласка…
– Не переживай так, він, – хитнув головою Вадим у бік Назара, який хрипів і пускав бульби з рота, – він готував тобі таку ж саму долю.
Вадим підійшов ще трохи ближче, а тоді Руслан раптово полетів просто на нього, розкинувши руки, ніби хотів обійняти свого убивцю. Вадим двічі вистрілив, відштовхуючи тіло хлопця вбік і цієї миті в голові спалахнула блискавка і попливли кольорові плями. Все це тривало якусь мить чи вічність, а тоді світло згасло.
8
Такого повороту подій Кьорхер не очікував. Схоже було на те, що його екскурсоводи зводили якісь внутрішні рахунки.
Коли Вадим зупинив авто в балці і скомандував виходити, Густав вирішив, що він просто вирішив пограбувати туриста. Зняти якось кошти з його рахунку абощо. Незрозуміло було тільки, для чого потрібно було везти для цього аж так далеко, адже можна було б облапошувати лохів-туристів ще у Хмельницькому.
Нахиляючись за гвинтівкою, Кьорхер очікував, що нерви екскурсовода не витримають і він заборонить брати з собою зброю. Тоді він думав, що він один проти трьох. Тож примусив себе максимально заспокоїтися і завів курок пістолета у стегновій кобурі.
А потім скористався шансом. Вадим завагався, довго не міг вистрілити просто в обличчя малому, залишивши Густава на задньому плані. Видно, хороший, добродушний дядько був.
Кьорхер повернувся до машини, перемістив гвинтівку із затискача на переднє пасажирське сидіння, завів двигун і Мерседес поповз вгору схилом.
Обрій сяяв золотом. Десь там починалася пустеля. Вона наповзала дюнами на зелений квітучий весняний степ, засипала родючу землю піском і пилом, умертвляла її, заражала своєю невиліковною хворобою.
Посеред цієї зелені, що ще трималася, наче останній форпост, плямою бруду темніло поселення. Кілька хирлявих хаток біля старої свердловини, з якої одного дня замість води піде пісок, десяток городиків, на яких щось починало зеленіти.
Густав розглядав поселення крізь оптичний приціл. Всі як одне. Всі на цій лінії завдовжки в кількадесят кілометрів, яку він об’їхав. Машина стояла схована в чагарниках за півкілометра звідси, на старій ґрунтовій дорозі.
Що тримало нечисленне населення у цьому місці, Густав не розумів. Ясним було одне: рейдерство як таке фактично припинило своє існування в Дикому Степу. Якщо раніше це явище підтримувалось постійними конфліктами, плекаючи нездорову агресивність цього дивного племені людей, то тепер вони зробилися ручними споживачами, такими собі циганами у Анклавах, а ті, в свою чергу, ручні шакали Баруха.
Густав закрив кришкою об’єктив прицілу і сповз з пагорба. Прийшов час зайнятися безпосередньою задачею.
9
Майже вся північна половина міста лежала в руїнах. Пристроївши Мерседес у приміщенні першого поверху п’ятиповерхового будинку з виваленою стіною, наче в гараж, Густав зрізав кілька гілок молодої тополі, прикрив діру – «ворота» в «гараж», роззирнувся і пішов углиб забудови. Йшов він легко, маючи при собі лише пістолет і то не в кобурі (її він лишив у машині), а за поясом і прикритий до того ж футболкою.
Тут відбувалися останні бої спільних сил Анклаву та Баруха проти повстанців. Вони перетворили квартал на пустку. Було відомо, що коли повстанці захопили майже все місто, вони базувалися просто під носом у керівництва одного з кар’єрів, власності фактичного володаря вцілілих комбінатів – Олександра Мулькіна; отаман місцевого козацтва, тобто казачєства, був лиш маріонеткою Мулькіна, в той час як сам бізнесмен перебував під впливом Баруха, про якого в цих краях мало хто чув, зате податки платили в тому числі і у його кишеню.
Останнім часом повстанці не виявляли себе жодними діями, тож варто було з’ясувати чи представляють вони собою ще якусь силу. Якщо ні, то Мулькін може спробувати вийти з-під контролю Баруха, а подальше розчленовування Степу не входило у список бажаних процесів керівництва Світового Союзу. Що буває, коли на цих землях розділення, всі вже бачили, тож принцип «розділяй та владарюй» тут не діяв.
В той час як частина кіровоградських повстанців ледь не відкрито несе охоронну службу об’єктів Баруха, перетворившись на звичайних найманців, нечисленні загони Кривого Рогу і Харкова проводили політику дезінтеграції, вступаючи в запеклі конфлікти з Анклавами, китайцями і общинами вихідців з Кавказу.
Густав зняв окуляри і натиснув зсередини на оправу над лівим скельцем. У повітрі перед ним зсукалася тривимірна картинка: табличка і світлова клавіатура. Палець Кьорхера тицьнув у примарну кнопку «Send Files», потім вивів кінчиком нігтя галочку біля одного з пунктів таблички.
– З’ясувати механізм перетину кордону і, по можливості, нейтралізувати, – проговорив Густав. – Виконано. Трохи не за планом і надто радикально…
Табличка змінилася планом міста з жовтими пульсуючими точками де-не-де у клітинках кварталів.
Кьорхер ще раз оглядівся, «загасив» окуляри, начепив їх не перенісся і рушив далі.
10
Коли очі йому розв’язали, з’ясувалося, що він перебуває у невеличкому будиночку з низенькою стелею, віконцями-бійничками, побіленими стінами з образами в кутку. Підлогу встеляли строкаті ряднини, диван під стіною перед Густавом був накритий клітчастим пледом. На пледі сидів, відкинувшись назад, немолодий уже коротко стрижений абсолютно сивий чоловік у лісовому камуфляжі і з пістолетом у заплічній кобурі.
– Для чого ти шукав нас? – Спитав чоловік.
Кьорхер скосив очі на одного зі своїх конвоїрів: той начепив спец окуляри Густава собі на розгрузку.
– Тільки не надівай, добре, а то погано буде всім, – порадив тихо полонений і повернувся знову до чоловіка на дивані. – Вибачте. Я лише хотів би допомогти вам.
– Хто ти такий? І чим допомогти?
Полонений поворушив кистями рук, зчепленими за спиною наручниками.
– Можна зняти це?
Чоловік на дивані зробив ледь помітний рух головою і наручники клацнули, розстібаючись, відпустивши із залізного полону руки бранця.
– То як? – Чоловік встав і зробив крок вперед. Був він високий, майже, як і сам Кьорхер, з обвітреним обличчям і чіпким поглядом.
– Я хотів би допомогти вам, – повторив Густав.
– Чим допомогти? Не марнуй мого часу.
– Я маю дещо з продуктів. А ще добре стріляю.
– Не розумію нащо ти нам. І звідки взявся. Ти німець?
– Датчанин.
– Звідки так гарно володієш українською мовою?
– Учив у інституті.
– У інститутах такому не навчать. До того ж коли це ти вчився?
– Мені подобається українська мова й історія. Я писав на цю тему дисертацію. На тему української кризи як початку Третьої Світової.
– А для чого ти обміняв спокійне життя в СС на те, щоб сюди припхатися і отримати кулю в голову?
– Наше життя не таке райдужне, як декому здається. До того ж я завжди цікавився історією цієї країни, як я й казав, завжди вболівав за неї.
– У нас немає потреби в найманцях. Та і чим мені тобі платити? Бофонами? Чи рублями?
– Мені не треба зарплатні. Я тут з мотивів, якщо хочете, які зрозумілі лише деяким жителям Світового Союзу.
– «Не треба нам ні слави, ні заплати, заплатою нам – розкіш боротьби…». І з яких же мотивів?
– Мені нудно в тому світі живеться.
– Тоді нічим не можу допомогти, – чоловік з пістолетом повернувся і підійшов до вікна ліворуч від Густава. – У нас тут не парк атракціонів. До того ж немає часу і можливості з тобою няньчитись.
– У мене немає шляху назад, тож не женіть мене. Погляньте, – Густав виставив праве зап’ястя проти світла, яке косими променями падало з вікна. – Тут у мене мікрочіп, як і в кожного громадянина Світового Союзу. Коли я перетнув кордон, мені його вимкнули. Тепер я – злочинець. Ба більше – мене в тій системі вже просто не існує. Без чіпа я не можу жити у Союзі. Зате можу тут. І я хочу допомогти.
– І як ти допоможеш?
Чудово, подумав Кьорхер, почалися торги. Можливо він зможе вилізти назовні цього будиночка і придумати щось для виконання завдання.
– Я служив на Близькому Сході. Був снайпером.
– І як, знадобилися тобі там ці твої навички? – Усміхнувся, знову обертаючись до Густава чоловік з пістолетом.
– Ні. Але я був найкращим. А якщо думаєте, що я не зможу вбити людину, то скажу, що приїхав сюди як турист. По дорозі на нас напали якісь відморозки і я убив двох із них. Тільки гвинтівка моя лишилася у моїх провідників. Вони вирішили мене пограбувати, але я втік.
– Завезли аж сюди щоб пограбувати?
– Майже. Кілометрів п'ятнадцять я йшов пішки, поки мене не зупинив ваш патруль.
– Я питаю: завезли так далеко щоб пограбувати?
– Може це тому, що я розповів їм, що працюю у великій корпорації і маю непогану зарплатню? У них є можливість знімати кошти з чіпів для якихось підставних фірм. Фонд відродження прикордонної зони або щось подібне. Може ще якісь.
– Цікаво. Але ми зараз не ведемо активних бойових дій. Наближається дев’яте травня. Знаєш, що це означає? У цей час Анклав активізується, додатково промиває мізки населенню, може і без нас, але від нашого імені провести якусь криваву акцію, спихнути всіх дохлих котів на нас. Розумієш? І тепер їм допомагає Барух. Жидівський мафіозі. Він контролює тепер пів України.
– Я знаю. Я чув про нього.
Чоловік підійшов впритул і блискавичним рухом приставив пістолет Густаву до шиї.
– Може ти від нього? Барух вирішив нарешті покінчити з нашим рухом щоб ми не заважали йому вести свій брудний бізнес?
Кадик у Густава підскочив вгору і Кьорхер обережно відповів:
– Він би, я вважаю, прислав когось із місцевих.
– Але ж твій чіп показує твоє місцезнаходження, вірно?
– Так, але я сумніваюся, що Барух має технічні засоби для його детекції. Таких засобів не було навіть у моїх провідників. До того ж потрібні спеціальні вузли біометричного контролю, які б вкривали територію сіткою антен. Наскільки мені відомо, така сітка є лише у межах СС і КС.
Пістолет повернувся до кобури.
– Звідки тобі знати, якщо ти простий громадянин? Не думай що ми всі тут дебіли. Але якщо ти щирий зі мною, тоді вибач. Це необхідні заходи безпеки.
В очах спалахнули стоп-сигнали і Густав провалився у масну темряву.
11
Вода затікала в носа і рота, як він не намагався, перешкодити цьому не міг. В легенях пекло вогнем. М’язи живота, здавалося, от-от розірвуться. Плечі було втиснуті у дерев’яний стіл з грубо оброблених дощок, а якби хтось сказав, що кисті в нього розплющені разом із кістками, він не здивувався б. Литки також пекло, ніби з них здирали шкіру. Та таке і мало бути, адже вони були пристебнуті ременями, а сам Густав міг розшарпати ременями ноги до кісток.
Щось обірвалося всередині і горлом з хрипом пішла вода. Спазм вивертав його і викручував, мов ганчірку.
Десь на межі свідомості чулися крики чоловіка з пістолетом:
– Кажи, суко! Це був Мулькін? Мулькін! Кого він іще підіслав? Давай, кажи, і все закінчиться. Я тебе відпущу. Ти ж мусив нас отруїти, так? Хлопці, несіть сюди розчинник, якщо не признається! Ти ж не думав, що я пущу тебе за обідній стіл, зберу всіх, щоб познайомити з тобою і ти наведеш на нас козачків?
Голос слабнув, в голові Густава дзвеніло, перед замруженими очима плавали світлові плями.
Раптом якась сила зігнула його навпіл і з горла в нього полилось. Кашель розірвав голову на шматки і він знову упав на спину. Очі пекло, коли він їх розплющив (ганчірки на обличчі вже не було): яскраве світло сліпило, зображення було нечітке, плямисте якесь. Краще вже було знову замружитись.
Дихати було боляче, до того ж з кожним вдихом і видихом горло рвало кашлем, вилітали з рота бризки води.
– Ну то як? Нести розчинник?
Над Густавом нависла тінь. Він мовчав. Просто не міг щось сказати. Тінь зникла.
– Вибач. Якщо тебе спеціально не тренували, я б тобі повірив. Будь-хто, коли я допитував таким чином, не чекав поки почне відрубатися від утоплення. Ти не думай, ми не звірі якісь. Просто останнім часом стало накладно довіряти людям. А ти сядь, сядь…
Коли в очах прояснилось і він скліпав воду, то озирнувся, побачивши відро з мокрою ганчіркою на ньому, сплюнув і спитав:
– Можна мені умитися? – Голос був хрипким і зривався на вищання.
Чоловік з пістолетом сидів на стільці в ногах катувального столу. Він засміявся.
– Як тебе звуть?
– Гу… – Кьорхер закашлявся. – Герман Гурвіц.
– Я – полковник Ріг. Поки побудеш моїм ад’ютантом а там подивимось чи представляти тебе товариству.
Полковник встав зі свого стільця і рушив до сходів нагору. Двоє інших повстанців допомогли Кьорхеру, а відтепер Герману Гурвіцу, спуститися зі столу, подали рушник і його одяг. Встаючи, Кьорхер ледь не збив лампочку під низькою стелею підвалу. Кляте світло знову вдарило, мов обухом по голові. Аж світ похитнувся перед очима.
Нагорі вже було зашторені вікна, горіло електричне світло. Значить вони десь у місті. Таки повстанці щось ще контролюють крім руїн. А може вони у Анклаві? Просто під носом у Мулькіна? Тоді це ще гірше. Навіть якщо всі УПА пронизані агентурою Баруха. Досі ж вони якось протрималися!
– Сідай, Германе! Поїж.
Полковник Ріг сидів за столом, вставленим мисками з відвареною картоплею з кропом, варениками, борщем, смажениною. Густав присів, але до їжі і не думав торкатися. Полковник теж сидів без діла, спостерігаючи за своїм «ад’ютантом».
– Ну, скажи, і нащо ти нам здався? Снайпер…
– Я можу прибрати отамана і кількох офіцерів. З обезголовленим козацтвом вам легше буде впоратися.
Густав ковтнув, вийшло дуже болісно.
– Отаман лише картинка. Він нічого не вирішує. Тепер все в руках Баруха. А на місці – у Мулькіна. Теоретично можна було б його прибрати і скористатися моментом щоб знову захопити місто. Але чи не перейде одразу ж командування до Баруха? Тоді краще й не пробувати. Одне діло тримати оборону, а інше – штурмувати. Тут потрібна перевага у численності і високий бойовий дух. З духом у нас проблем немає, як і з чисельною перевагою. Але ця перевага невелика. Тож у випадку непередбачуваних обставин ми можемо забагато втратити. А я такого допустити не можу. До того ж для штурму потрібна важка зброя: Мулькін добре окопався. А у нас такої зброї мало.
– А чому б не вдарити одночасно по кількох Анклавах? Чому б не провести повномасштабні диверсії?
– Тому що ми не отримуємо підтримки ні від кого, крім населення. Ну, і трохи від козачків, – полковник всміхнувся. – Тож проводити теракти не маємо права. Ми лише роззброюємо їхні патрулі, блокуємо перевезення наркотиків із заходу і прокату з хімікатами на захід.
– Що ви робите з наркотиками?
– Засипаємо ними відпрацьовані кар’єри.
– А китайською продукцією? Вона ж іде на захід?
– Намагається. Китайці нас швидше переможуть, ніж Барух.
Полковник спохмурнів і встав з-за столу. Густав зробив те ж саме, але Ріг жестом показав був йому сидіти, а тоді спитав:
– Ви ж там, у Данії вашій, все ще молитеся?
– Дехто, думаю…
– А ти ні.
– Ні, я не релігійний. Надто багато довелось побачити щоб вірити у справедливого Бога.
– Бог не відповідальний за наші дії. Це ми перед ним відповімо за все колись.
12
Зранку Кьорхеру було дозволено вийти у двір, обнесений високим парканом, аж дивним для такої маленької хатки. З іншого боку, підвал з катувальним столом для притоплювання теж виглядав не дуже природно.
Ріг йшов поряд, заклавши руки за спину.
– Думаєш, скільки і для чого тебе тут триматимуть?
– Думаю, чому ви не покінчите з головними персонажами Анклаву і не розвалите таким чином всю їхню систему.
– Одного разу ми це зробили. А потім з’явився Барух. Розширив свій бізнес, так би мовити. Видно з нас погані управлінці.
– То треба повторити. Тільки цього разу прибрати і Баруха.
– На його місце прийде хтось інший.
– Не такий міцний, як Барух. А з іншими ви впораєтеся вже легше. Я чув якийсь хлопець сам-один зумів підстрелити його і кількох його головорізів.
– Ходили чутки, – погодився Ріг.
– То чим ми гірші? У вас, маю на увазі УПА, тридцятирічний досвід ведення війни, сотні людей, купа зброї…
Густав уважно придивлявся до полковника. Той йшов поряд із незворушним обличчям. Кьорхер продовжував:
– Я знаю, що Кіровоград майже цілком контролюється повстанцями. Вони можуть прибрати Баруха. Повстанці з півночі прикриють нас тут від можливих активних дій общин кавказців. Вони можуть скористатися нагодою. А ми тут приберемо Мулькіна. Бо чим довше ми даємо їм часу, тим міцніше вони укріплюються.
Полковник зупинився і поклав Густаву руку на плече. Всміхнувся. Як легко було зараз забрати в нього зброю, або й просто руками нейтралізувати. Та Кьорхер дозволив полковнику піти до будиночку і поспішив слідом.
– Що? Чому Ви смієтеся?
Полковник похитав головою:
– Та нічого. Просто ти надто швидко вписав себе в провід УПА.
– Я зрозумів. Ви нічого не вирішуєте. Тобто такого масштабу. Давайте, обговоріть все це з головним командиром. Часу в нас небагато, та й діяти треба всім одночасно, підготуватися, насамперед скоординувати дії…
– Ще скажи, що сам хочеш обговорити все з командирами.
– То сидітимете на задах поки вони вас не задавлять?
Полковник пропустив Густава вперед у дверях, жодного разу дорогою до хати навіть не повернувши в його бік голови, а тоді штовхнув датчанина в спину. Той заточився, але на ногах встояв.
– Не смій тут розпоряджатися і говорити таким тоном, – процідив полковник Ріг. – Навіть якщо ми починатимемо активні дії, то аж ніяк не на дев’яте травня.
– Але чому? Це ж, мабуть, унікальний шанс вбити Мулькіна?
– Так. Але потрібно скоординувати дії всіх відділень армії. А також врахувати той факт, що цього дня вулиці будуть забиті як всіма бійцями Анклаву, так і цивільними.
– Чому до вас не потикаються козаки? – Несподівано мотнув головою Густав.
– Потикаються. Ледь не щодня.
– Але ж вони безсилі проти вас. Ви у тих руїнах за кожним рогом, у кожному вікні. Ви можете знищити в них цілу армію ворога.
– У них є міномети і бронетехніка, а у нас – лише стрілецька зброя. І трохи вибухівки.
– То УПА не здатна протидіяти Анклаву?
Полковник вишкірився. Схоже було, ніби він зараз кинеться на Густава і розірве йому зубами горло.
– Ми протидіємо.
– Борючись із товарооборотом Баруха і Китайського Світу? А ви не думали перебрати цей ринок собі? Зайняти місце Баруха?
– Ми не бариги які-небудь. І тим більше, не наркобарони. Ми боремось за незалежну соборну українську державу.
– Але без ресурсів її не вибороти. Ви маєте контролювати всі заводи, всі товарні та грошові потоки, комунальні служби, транспорт… Ви мусите вбити Баруха і зайняти його місце. А тоді вже, на міцному фундаменті, будувати свою державу ви мусите закласти дипломатичні стосунки із Китайським Світом і Союзом. Ви повинні пустити сюди закордонних інвесторів. Вам краще було захищати китайських аграріїв десять років тому від рейдерів. А ви що? Ви їх теж вбивали і палили поля?
– Якби ми цього не робили, тут був би вже Великий Китай. А українці були б їхніми рабами.
– А зараз тут незрозуміло що. І українці – раби незрозуміло кого.
Полковник зітхнув і рушив до своєї кімнати. З обох боків Густава виросли конвоїри.
– Що, хлопці, може ще трохи погуляємо надворі?
