Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2479
Творів: 44634
Рецензій: 87347

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

Перший коп (ver 2.0)

© Ігор Скрипник, 23-11-2015
Перша версія http://gak.com.ua/creatives/1/32085

Петро тихенько, щоб не чули дружина і діти, вислизнув з будинку та, намагаючись не грюкати речами, прокрався до свого «залізного коня». Злетіло кілька секунд і старенький москвич вже мчав дорожнім полотном, розсікаючи передранкову тишу.
- Фух...! – зітхнув полегшено і поправив дзеркало заднього огляду. – Вдалося! – ще раз глипнув у свічадо, немов лякаючись можливої погоні, додав ще газу. Автівка задоволено муркнула.
Позаду залишилася домівка, мало відмінна від сусідніх будинків у мережеві нового мікрорайону. У мегаполісі, який ріс, немов ракова пухлина, у моду знову ввійшло повернення у рідні пенати природи. Нові мікрорайони вже не були схожими на колючу оболонку каштана з простягнутими в небеса вежами-хмарочосами, а нагадували гроно винограду з подібними людськими обителями, засіяними між зелених масивів нового лісу.  
Галина не поділяла його захоплення старовиною. Вона не могла зрозуміти чоловікової закоханості у минуле. Це ж повна дурня. Потрібно жити, як мінімум сьогоднішнім днем, а ліпше – завтрашнім. Цивілізація не стоїть на місці, а впевнено крокує вперед до нових горизонтів буття і Всесвіту. А чоловік видавався їй рудиментом, пережитком, мрійником та романтиком, який інколи тікав від буденності у світ фантазій. Щоправда, він був не один, а мав ще й друзів, які поділяли його захоплення.
Прогрес, ідея цілеспрямованого поступу в майбуття, еволюційного розвитку невидимими, але доволі відчутними нитками, пронизала суспільство, а погляди через плече вважалися ледь не забороненими, таким собі табу. Втім, серед людей було ще чимало таких, які, в реаліях сьогодення, жили і мріяли вчорашнім днем.
Він звернув вправо, на ледь помітну дорогу, між двох покривлених від старості лип. Цим шляхом вже давно ніхто не їздив, а з-під асфальту пробивалася всюдисуща трава.
Петро посміхнувся, коли на лобове скло впав перший промінь весняного сонця, і гайнув спогадами в той пам’ятний день, коли його полонило у свої тенета нове захоплення.
То був фестиваль історичної реконструкції під Львовом. Він був у місті Лева в службовому відрядженні. Коли ж випала вільна хвилина, за порадою колег по роботі, махнув на масове видовище любителів старовини. І там, серед всього розмаїття костюмів, зброї, предметів побуту, прикрас, традицій, звичаїв, музики та ігрищ різних епох, він спершу розгубився, а потім закохався. Це стало хобі, можливо, на все життя. Так він заплив з ріки сучасності у затоку минувшини.
Ще один поворот, потім ще – і фініш.
Перед ним розкинулося поле, яке ніхто вже давно не обробляв. Втім бур’яни ще не встигли вирости настільки, щоб завадити пошукам. Він окинув поглядом місцину, визначаючи початок копу. Колись тут був невеликий хуторець, але після того, як війна пройшлася важким плугом, життя так і не виросло на розкаряченому тілі поселення. Острівки фундаментів жител та господарських будівель, які подекуди вигулькували з-під землі, нагадували про те, що тут колись жили люди.
Уважно, намагаючись дотримуватись всіх інструкцій, зібрав металошукач. От він – основний прилад копача, куплений на форумі однодумців у знайомого реконструктора. Це був важкий удар по бюджету сім’ї, однак Петро не зміг встояти. А дружина ще раз переконалася в його хворості на всю голову.
Так, прилад зібрано. Увімкнув. Працює. Можна розпочинати.
Витягнув з багажника лопату і… згадав, що дещо проґавив. Знову заглянув у салон та витягнув з бардачка кілька застарілих кредитних карточок. Монеток нема. Викопав ямку, кинув усе на дно і загорнув, примовляючи: «Земляний діду, не виказуй гніву, ось тобі моє, віддай мені своє!»
Коли ритуал було завершено – розпочався пошук.
Спершу Петро методично, як за підручником, випікував місце можливої знахідки. Прислухався до звуків пристрою, намагаючись розпізнати сигнали чорного чи кольорового металу, монетки або прикраси. Однак, без особливих успіхів. На «правильні» сигнали вилазив один шмурдяк. Певно котушка йому медом мазана! Згодом вирішив змінити тактику і почав копати будь-який сигнал. Як кріт, наробив у полі кілька десятків ямок, а результату – дзуськи! Втім, попалися дві непогані знахідки. Ґудзики, добре збережені, але невідомо чиї (треба буде поцікавитися на форумі). Зачин хоч якийсь та й був!
Петро вирішив передихнути, присів на залишок фундаменту та ковтнув мінералки. Витер піт. Оглянувся довкола та посміхнувся.
Саме так він уявляв хобі, ба, навіть для декого, професію копача. Фізична праця, нестерпне очікування скарбу та радість ейфорії. І, без сумніву, свіже повітря та буяння природи довкола. А також, не сумнівався, втеча від дійсності у світ мрій та дитинства, коли є віра в диво.
- Якого біса втік?! Знову твої пришелепуваті витівки! – Петро навіть незчувся, що зателефонувала дружина.
- Та я так, на годинку, не хтів нікого будити… - почав виправдовуватися, але дружина перервала.
- Значить так! Я ставлю окріп на вареники, а ти шуруй додому!
- Добре, кохана.
- А щоб був швидше, шлю Івася, най забере тебе.
Зв’язок розірвався.
Так, синочок буде швидко. Треба поспішати. Але хвилин десять на коп можна ще виділити.
Металошукач нагнув рильце котушки, винюхуючи наживу, і знову подав команду: «Фас!».              
Петро копнув. Нічого. Перевірив – сигнал є. Ще раз, ще. Пристрій знову пищить. Розширив ямку і почав заглиблюватися. Всередині розгорялося вогнище азарту та адреналіну, а інтуїція голосила – це щось вартісне! Лезо лопати вчепило знахідку. Копач впав на коліна та почав розгрібати землю руками. Мить – і на нього вже дивилася мордочка кішки.
- Просто статуетка, - зітхнув він.
Розпорпавши краще землю, взяв її в руки і відчув приємну важкість, коли вгледів розріз на спині. Скарбничка! Потрусив і вчув приємний металічний дзенькіт. Як же йому пощастило! Повна монет!
Петро відкрутив пробку знизу і на траву посипались білі та жовті кругляки, заплямлені слідами корозії.
Він притулив керамічну кішку до грудей і розпочав радісно танцювати навколо знахідки, голосно дякуючи Фортуні за те, що не забула посміхнутися. Він стрибав, як навіжений, вірячи й не вірячи у свою щасливу долю, виконував славнозвісний танець копача, про який мріяв, але не знав достеменно як він виглядає. А тепер розумів, що він індивідуальний і залежить від міри радості.
Тим часом, у небі почав наростати гул.
Він схопив один кругляк в руки: на реверсі було зображено номінал – 50 копійок, обернув – тризуб та рік випуску – 2010. Оце пощастило! Монетам більше ста років! Хоча пройшло не так багато часу з дати їх випуску, але їх залишилося мало. Інфляція практично вилучила їх з обігу, а потреба в металі для розвитку промисловості – з банківських сховищ.
Частину монет зі скарбу можна продати на аукціоні за досить хороші гроші. Це відіб’є усі витрати на хобі й навіть достатньо залишиться для заспокоєння дружини.
Він підняв погляд. До нього швидко наближався об’єкт каплеподібної форми.
Ось і все. Кінець копу.
Зібрав у сумку свої знахідки і попрямував назустріч.
Івась вибіг з автоліта й загаласував:
- Татку, що ти знайшов?!
- Доброго дня, пане! – натомість привітався автопілот.
Присів. Витягнув гривневу монету.
- Ось. Гроші нашої держави початку двадцять першого століття.
Малий взяв кругляка в руку і почав захоплено розглядати, вертіти, розглядаючи з кожного боку.
- Їм більша ста років!
- Правильно. Бери на згадку. Монет тепер не випускають. Це раритет. Справжній скарб!
Синок потягнувся до інших копійок, прагнучи їх оглянути, потримати в руках таке багатство. Його реакція була тотожна батьковій, хіба танцю копача не виконував. Натомість радісні вигуки супроводжували огляд кожної монети.
Петро, тим часом, збирався додому: поскладав всі речі, активував магнітні тримачі для транспортування «Москвича». Зателефонував однодумцям, щоб поділитися радісною новиною та розмістив на форумі в мережі невеличке повідомлення та світлини, щоб кожен міг розділити з ним радість знахідки.
Збоку вовтузився син, а всередині вирував цілий вихор почуттів.
От тобі і на! Бавився в історичну реконструкцію початку двадцять першого століття, спинився на образі копача, археолога-любителя, придбав усе необхідне, навіть «Москвич» та металошукач, увійшов у роль, а тут таке!

*              *              *

Івась не замовкав ні на мить, тішачись знахідкою, а Петро усміхався до сина та радів поїздці, яка склалася вельми незле. Хто б міг сподіватися на такий фарт?! Недарма і колись казали, й стверджують тепер – новачкам щастить!
Попереду небо розсікав легкий димок. За кілька секунд він побачив автоліт, біля якого нерухомо лежали люди.
- Що сталося, татку?
- Аварія. Зараз глянемо ближче.
Вони приземлилися.
Петро вискочив назовні, тримаючи в руках аптечку і телефон.
- Сиди всередині, - наказав сину, боячись, щоб трагічна картина не травмувала його психіку.
Ситуація, яку він розгледів зверху, не змінилася. Двоє людей лежали долілиць, а на одежі він побачив залишки крові. Кинувся на допомогу, налаштовуючи до роботи програму аптечки. Може ще не пізно!
Він обернув одного з постраждалих для того, щоб розмістити медичний пристрій для сканування стану організму і закляк, вражений побаченим. В обличчя дивилося дуло бластера.
- Жени все, що знайшов, якщо цінуєш власне життя та здоров’я свого сина, - просичав несподіваний нападник.
- Я нічого такого…
- Навіть не пробуй брехати, а то почну відрізати пальці у твого малого. Зрозумів?!
- Так.
- Може уколошкати їх та не морочитись, - підійшов другий спільник. – Все ж свідки небажані.
- Я уже казав, що без особливої потреби ми нікому не нашкодимо, - огризнувся перший. – Та й голографічні личини нас добре маскують, - обернувся до Петра. – Думаю ти знаєш, що це.
- Так.
- Якщо не хочеш проблем, то неси знахідку, а ти, - кивнув напарнику, - простеж за ним. Ми бачили фото знахідок у мережі, тому навіть не пробуй щось втаїти – гірше буде!
Відчуваючи за спиною подих смерті Петро витягнув зі салону статуетку з монетами. Жестом спробував заспокоїти сина, який перелякано дивився на цю сцену.
- Усе?
- Угу.
- Дивись спробуй лишень повідомити поліцію. Ми знаємо, де ти живеш, тож відплатимо. Второпав?
Петро кивнув.
Автоліт з грабіжниками піднявся в повітря і за кілька секунд зник вдалині.

    
*              *              *

Двері чомусь не відкривалися. Петро ще раз дав команду роботу, який керував механізмом домівки, але той мовчав.
- Що ж за день такий, - вирвалося з уст. – Почався мажорним співом. А завершується мінорним виттям. Івасю, йди-но в автоліт. Якщо через десять хвилини мене не буде – викликай поліцію. Номер знаєш?
Хлопчина ствердно кивнув.
Петро обійшов будинок і побачив, що задні двері не замкнені. Напіввідчинені створи викликали переляк, як вхід у печеру хижака в первісних людей. Він насторожився ще більше. Зазвичай вони були закриті.
Він заглянув всередину й знову побачив дуло, яке грізно дивилося в обличчя. Зітхнув.
- Заходи всередину, але спробуй-но викинути якийсь фортель – пожалкуєш.
Увійшов до кухні. Повна безнадія розпочала наступ на його свідомість.
- Я ніде не дзвонив… - почав виправдовуватись, але вражено замовк.
- Твоя жінка у нас в заручниках. Якщо зробиш усе, як ми скажемо, то нічого лихого не станеться.
Він поглянув на грабіжників і почав реготати. Щиро і полегшено. Напевно Робінзон Крузо так само радів з’яві корабля біля берегів острова. Напасники здивовано переглянулися.
- Що з тобою? Кинь ці сміхи. Жени скарби, - не витримав один з них.
Петро реготав, а ті збиті з пантелику споглядали цю бурю почуттів. Нарешті він утихомирився. Ще раз глянув на обличчя сховані за димкою панчіх, на старенький ТТ в руках.
- Хлопці годі цирку. Мене вже до вас пограбували.
- Хто? – кум стягнув маску з обличчя.  
- Та нікому. Мене бомбанули справжні грабіжники. А ваша спроба бандитської реконструкції, розіграшу – провалилася.
В кухню зайшла ціла й неушкоджена Оксана, яка погодилася на цей ідіотський з її погляду жарт.  Він, тим часом, коротко розповів друзям свої пригоди. Дружина побігла за сином й вони залишилися самі.
- Знаєте, хлопці, в органи не дзвонитиму – боюсь за рідних, але своїх кривдників буду шукати. І ще одне… Може й справді зайнятися пошуком старовини..?      

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 29-11-2015

Ну, це як частинка чогось більшого,

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Наталка Ліщинська, 26-11-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 25-11-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Мисковець, 25-11-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Шевчук Т.В., 25-11-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 23-11-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Зоряна Зінь, 23-11-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.78852200508118 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Петро Яценко «Нечуй. Немов. Небач». Український паровий панк
Кінороман «Нечуй. Немов. Небач» заснований на реальних подіях і біографії українського письменника Івана …
«Північний вітер». Роман в електронних листах
Чи може бути цікавою книга, що складається із самих діалогів? Так. І ще й якою! Роман «Північний вітер» …
Фішинг. Хто і як маніпулює вашим вибором
Книга «Фішинг. Хто і як маніпулює вашим вибором», перш за все, розкриває цікаві сторони зовнішнього …
Роман «Моя бабуся просить їй вибачити». Некваплива прогулянка майже шведським садом
Якщо якогось холодного зимового ранку вам закортить посміятися і поплакати, трохи (але не занадто) похвилюватися …