Едуард Нетудивітер не надто пишався прізвищем. Бо кожне ж, учувши його, розтягне губи в посмішці.
- А куди вітер? – перепитає.
Ніби Едуард знає, куди той вітер. Віє собі – та й годі.
Ох, вітер, вітер. Ти несеш свої незримі хвилі, хитаєш ними віття дерев, колотиш тишу водних поверхонь, гаруєш, як Вій, по не щільно підігнаних покрівлях, ти прешся бозна-куди й чого, мов не помічаєш, не бачиш, що вулицями ходять жінки, тримаючи над головами не дуже якісні парасолі. Ти підхоплюєш ті парасолі, ламаєш їх тоненькі хрусткі скелетики, перетворюєш потрібний виріб у купу непридатного, негожого ганчір’я. І мало того, ти, вітре, жадібний навіть до такого ганчір’я, прагнучи забрати його з собою, несамовито смикаєш парасолі з ніжних жіночих рук, тягнеш, волочиш по брудних, помічених сміттям калюжах, гукаючи мчати за втраченим майном розгублених власниць.
Ти одне забув, вітре. Ти забув, що на шляху покалічених парасоль стоїть Едуард Нетудивітер. Він ловить ті парасолі, повертає з небуття, хрупаючи покрученими реберцями, складає докупи й несе, повертає власницям поцуплений вітрами прихисток.
- Ой, дякую, - ловить Едуардів слух схвильоване, а очі зрять її, жінку.
Та яку жінку, це ж було вісімнадцять літ тому - дівчину.
Клятий вітре, чому ж ти такий повільний, чому ж так сонно мандруєш днями - ти що, не міг відібрати нещасну парасоль на три місяці раніше? Чом, чом ти так запізнився, чом не домовився, як годиться, з часом, чом розгулявся тоді, коли гульки вже ні до чого, коли зіпсовано паспорт недолугим розчерком пера, і прізвище Нетудивітер причеплено Нелі - іншій жінці, з іншого світу: без вітрів, без парасолі; нудного такого, нікчемного світу, де кохання не зріє, як зерно в полі, а просто..., просто..., просто його немає, а є звичайна хіть молодого тіла та прадідівський звичай оженитися при досягненні належного віку.
Вій, вітре, вій, ураганом шторми, звій з душі, з серця, з очей звій понівечену тобою парасолю й володарку її. Та що вітер Нетудивітру. Не звіяв, не змів, не забрав - ні з душі, ні з серця, ні з очей. 3 життя, зі світу лишень вирвав і поставив осторонь.
Там і стояла, й вабила - хоча ні доріг, ні стежок туди, до неї, не було. Може б, зтуманіла, віддалилася, літами, як молоком сивим, змилася, якби лишень миттю повернення парасолі й обмежила свою присутність.
Не обмежила. Бо з тією парасолею під несамовитим вітром не в незвіданість ішла, а в заводську контору працювати. Туди, куди й він, Едуард Нетудивітер, роком раніше приніс своє життя для працевлаштування.
Отак і жили, і працювали - на різних поверхах, у різних відділах, по різних сім’ях, але в одній конторі.
Вісімнадцять літ промовчав Едуард Нетудивітер. Одному собі лишень і зізнався, що немає в нього жодного іншого кохання, крім неї - Галини Хаян. Стрічався по роботі, розмовляв, жартував, згоряв дотла невидимим вогнем, кожну мить її життя сам проживав. І дарма, що осторонь, що здалеку - був однак найближче; навіть ближче її біснуватого Володьки - несамовитого ревнивця, що пас її, немов припнутий на цеп разом з телятком пастух, пас не просто так, а з гарапником, шмагав котрим морально й фізично навіть за погляд сліпого старця з прицерковної паперті, бо скрізь ввижалися йому отари коханців його, як висловлювався, «власної Гальки».
Біснуватий Володька й зупиняв Едуарда, не давав йому зростити крила, злетіти до Галі, як голуб до голубки, пригорнутися до неї самому і світ із собою пригорнути. Не криком своїм Володька лякав, не репетом дурнуватим - загрозою для Галі лякав. Він же її з-за старця з-під церкви бив люто, а що ж, дізнайся про справжнього закоханого в неї, зробив би. Вбив? Ні, ні, ні! Та Едуард заб’є свого рота землею, заллє смолою, зшиє, зцементує, склеїть - але не розтулить, не вимовить те одне слово, що перевертає долі, як слизька дорога самовпевнені автомобілі.
А що ж Галя? Що в її серці, в думках - чи є там хоч краплина думки про Едуарда? Невідомо, незнано - пітьма, сутінки, туман, невидимість. І хай. Хай буде, як є - щоб мала спокій, щоб не біснувався Володька, а життя текло довго, тихо та рівномірно, як густий мед з пробитого голкою бідона.
Ех, якби ж не линва. Міцна, з руку товщиною, котра обплела Галю та Володьку й злигала їх докупи. Діти, їхні діти, нікуди їх діти.
Діти... Немає, немає їх у Едуарда. Клята Неля, як не домагався, не сподобилася на бажання ощасливити чоловіка дітьми.
- Встигнемо, - запевняла, - треба нажитися для себе.
Так і не нажилася. Вісімнадцять літ берегла як не талію, то груди, то ще чортзна-що, береже й досі.
- Пізно з дітьми, - махає нині рукою, - та й на біса вже вони здалися в сорок років.
Не жінка, не мати, пусте перекотиполе з сексуальними ознаками – оце нажився чоловік. Ніби не в сім’ї звікував віка, а серед степу, де довкола маків, маків, а йому вділили п’ятак землі, на цілі століття випалений тоннами злитих гербіцидів.
І життя, як блукання між днями з вічним бажанням відшукати вчорашній. Ні щастя, ні долі, ні посліду, ні сліду.
Одна радість - зустріти серед днів тих Галю. На мить, на секунду - й уже радість. І після зустрічі радість, і все вдається, за що б не взявся - ну, не жінка ця Галина Хаян, а талісман, оберіг. Від усього лихого, що відміряв на віку невезучий гороскоп.
Життя - це небо. То сонячно, то хмарно. Нині хмарно, й не просто хмарно, а грозово.
Загуляла Неля. Знайшла собі якогось кандидата в кандидати наук, сповнилася, як сказала, розумом по вінця. Так сповнилася, ну, геть же ж і через верх полилося. Подала на розлучення.
- Незроджених дітей з собою забереш? - перепитав Едуард.
Довго думала-гадала, що ж він у неї запитав, але так і не второпала, знизала плечима, стала під вінець з кандидатом у кандидати.
Та не це явище стало грозою на Едуардовім небі. Гроза йшла з іншого боку - Галя, яку вісімнадцять літ так трепетно оберігав від Володьчиного гніву Нетудивітер, раптом вийшла зі схрону назустріч палким поцілункам новопризначеного начальника її відділу. Інші й не помітили, може, а Едуард помітив. З очей Галиних зчитав інформацію.
І вибухнув. Не гнівом, ні, розпачем. Бо до храму вісімнадцятилітнього кохання проліз злодій. Непроханий, нежданий, але нахабний і заповзятий. Та ще й до всього, вигнати його ніяк, бо хоч замок і Едуардів, а ключі від брам у неї, в Галі. А вона з тим злодієм сама в зговорі, в банді, в цілунках та пестощах. Пробі, люди, пробі, грабують! Крадуть кохання, як гроші з банку - це ж так негоже, недобре, потворно, гидко та бридко.
І рушив Едуард до Володьки. По дорозі до чоловіка-ревнивця зустрів Галину.
- Добридень, - привітався.
- Добридень, - відповіла.
- Куди прямуєш? - поцікавився.
- За щастям, - повідала. - А ти куди? - у свою чергу поцікавилася.
- До тебе, - зізнався.
- За чим? - здивувалася.
- За щастям, - мовив.
Засміялася, полетіла, помчала понад вісімнадцятилітнім Едуардовим бар’єром.
«Пощастить, - подумав Нетудивітер услід, - пощастить-таки. Талісману мій, Галю, ти завжди з’явою своєю удачу мені несеш. Принеси ж і нині».
Принесла. Біснуватий Володька, давши Едуардові обітницю мовчання про автора доносу та вислухавши його сповідь про тугий вузол між Галею й заввідділом, розрубав вузла навпіл. З одного боку розрубу лежав спотворений заввідділом, з іншого - скалічена Галя. А сам рубака купив алюмінієву миску й на довгі літа пішов ловити нею тягучу баланду в заґратованому світі.
Володька, дарма що кат, але слово мав камінне - не порушив обітниці, не зронив з язика зізнання про замовника страти Галиного захоплення. А може, просто не мав на те часу.
Прилинув Нетудивітер до свого кохання, впав на коліна перед калікою, накрив своїм життям, як давньою парасолею, від злих вітрів - та так і застиг побіля неї, Галі. Пробачив їй недолугого заввідділом, що з розрубаною щелепою лякав нині своїм виглядом людей на вулицях і навіть не навідався більше до Галі-каліки.
Бо то ж не кохання було в Галі з тим теперішнім страховиськом, ні. Не могло ж справжнє кохання вміститися в місячну калюжу, коли поряд шелестіло хвилями вісімнадцятирічне море. Не йняв віри в таке кохання Едуард Нетудивітер. Він справжнє кохання Галі підніс і вона його прийняла. В’їхала в нього на своїм інваліднім візочку, з дітьми своїми в'їхала - та й зосталася.
Ох, Боже, Боже, талісмани ви наші, талісмани. Глянеш здаля - глянець та блиск, та талан, талан. А почепиш на шию - камінь каменем і ніякого з нього толку.
Сидить каліка посеред хати - потребує ліків, догляду, вередує на своє каліцтво, шукає винних у прикутості своїй, не знаходить, гнівається та ллє всю гіркоту на близьких. На близького, вірніше.
А діти. Вони ж не твої, чужі, а потребують, як з рідного батька. Гукають, просять, видирають - а тебе ж ні в гріш не ставлять; бо хто ти їм такий - дядько, та й усього.
Вісімнадцять літ мурував ти, Едуарде, палац із свого кохання - а потім вселився в нього, вісім літ потупцяв по вистелених мармуром солодких уявлень залах, стер той мармур на солому; глянув - а де палац, а немає, сидиш серед перетрухлого куреня, мочений крізь дірявий дах проблем зливами буденності.
Оце-то змурував, оце-то нажився. Господи, хоч би кохання вісімнадцятирічного відгук у душі знайти, хоч би ним зігрітися. Шарпонувся по душі, вимацав до найдальшого куточка – немає. Щезло, згинуло, здиміло. Знайшов на горищі, взяв до рук поламану вітром парасолю - фундамент колишнього вісімнадцятирічного замку - відчуттів ніяких, шмат заліза та ганчір’я. Глянув на Галю - ну, ну, стріпонися, серце, як колись. Сидить каліка у візочку, втупила в тебе очі - доле, дай любові, дай хоч дрібку колишньої любові, щоб хоч затепліло на душі. Мовчить доля, нічого не дає. А кого ж любив довгі роки - оцю немічну спротивілу ниньки бабу? Її дітей, які щодня тепер труть тобі кислиці? Задля чого тоді любив? Аби збутися спокійного самотнього мешкання та гризти тепер щоденний, незрозуміло, навіщо тобі даний, клопіт?
Доле, дай любові, дай.
- Чоловіче, подайте он того кавуна, бо не дістану.
Оглянувся Едуард - та хто це там кличе. Тут злість така в очах, аж капає, бо кавуна хочеться до слиноводопаду з рота, а купити ні за що, бо Галині діти, парубки-переростки, обтрусили, як грушу-дичку, до копієчки.
Та хто це там кличе, розтуди його…
- Вам якого? – переборюючи злість і роздратування, перепитав.
- Он того, з вершечка, - скільки жив, очей таких не бачив.
- То він же маленький, - здивувався, відтаючи раптом від злості.
- Мої мама люблять, щоб невеличкий, та ще щоб кавунка, - усміхнулася.
Ви чули, люди – «мої мама люблять». Де ви чули таке нині, га? «Мати, стара», - ось як про матір з’ясняються. А тут – «мої мама». Та на таких жінок молитися треба, в ноги їм кланятися, в коліна цілувати, в уста, в очі - любити треба таких жінок любов’ю невмирущою, коханням неземним.
Познайомився. Таня Панченко. На жаль, заміжня. Чоловік-п’яниця, двійко вже дорослих, давно одружених, дітей та «мої мама» на утриманні. Провів додому, допоміг донести кавунку, попрощався, пішов геть.
Та далеко не відійшов. Заплутався в коханні, як муха в павутинні - смикайся чи не смикайся, а серце згубив. Блукав привидом по світу, випадкової зустрічі з нею шукав - Тетяною Панченко. Зустрічав інколи, горнувся незримо, думкою обіймав, помислом цілував - і в душі, з-під піщаних барханів занедбаності сердечної проростало древо обнадійливого життя. Ото ніби брав до рук талісман - і старий зачучверілий скупердяй світ проливався щедрим щастям-долею. І день тоді ставав як день - бути в ньому хотілося й далі.
- Добридень, пані Тетяно, - і нині вітається Едуард Нетудивітер.
- Добридень, - чує у відповідь.
- Як ваші мама? - не вгаває розпитувач.
- Дякую, мама нівроку, - мелодією звучить.
Отже, день нині вдасться.
Щойно зник за рогом талісман - назустріч Володька Хаян. Тюрмак, ревнивець і бузувір. Відсидів, явився, чогось прагне.
- Що, фраєрок, - обзивається замість вітання, - кинув мене на многая літа й усю сімейку?
- Я… це…, - запнувся, не знайшовся на відповідь.
Господи, Таню, талісмане мій дорогий, рідний, рятуй, бережи, сохрани та спаси на цьому світі.
- Що, фраєрок, - зирить Володька в очі, - обкакався, чи як?
Хитає головою заперечно Едуард - ні, мовляв, ще сухий, ще чистий.
- Не дми в компот, - підморгує Володька, - вбивати не буду, бити також, живи, воша тифозна. Сім’ю тільки заберу, Галю, дітей - а ти живи, тільки зійди з дороги, заховайся в кюветі та більше ніколи не лізь на очі.
- А вона, Галя, з тобою піде? - з сухого горла зродилося, як вечірня запізніла роса.
- А я їй чарівне слово толкну, - мружиться Володька, - про того сучару, що продав її з тельбухами заради своєї куцої, сопливої, заздрісної й примітивної любові. Хто з такою купою лайна жити схоче? Навіть така сучка, як моя Галька - й та втече.
Потягнув за собою додому, поставив на порозі та виклав Галі й дітям своїм усе, як було, всю правду до останньої крихти-крихточки.
Таню, талісмане мій, ввійди в Галину душу, зруш, здвигни її, поведи за поріг, поведи з Володькою - хай іде, хай бреде, хай тягне за собою своїх безпутних переростків, бо несила, несила вже терпіти засохлу лаву давно згаслого вулкана в своїм житті.
Підкотилася Галя візочком до порога, в очі Едуардові глянула.
- Це правда? - запитала.
- Угу, - потвердив.
- А ти ж казав - любив, - кинула. - Десятиліттями, казав, любив. За талісмана, говорив, мав. Що, струх талісман, чи як?
Відвернувся, довго качав по горлу відповідь, ледь продавив засохлу крізь зуби:
- Перестав блищати.
- Я піду, - донеслося Галине. - Де тоді знайдеш щастя?
- Там, - вказав за поріг.
- А тут його що, не було? - обвела рукою квартиру.
- Тут? - задумався. - Було. Але вродило, дозріло та зсіялося.
Розлучилися, розійшлися, розбрелися по світу аж до точки відліку.
Таню, талісмане мій милий, єдиний, сильний і могутній, здолав, здолав недолю, провів по бритві й не дав порізатися.
Хочу до тебе, лечу, лицезріти хочу, бачити, милуватись і надіятись.
День, місяць, рік.
- Едуарде, - обплела руками за шию, - кохання моє пізнє. Хочу бути з тобою, набрид мій п’яниця, кину його, кину, до тебе йду. Приймеш?
- Таню, - цілував руки, очі, вуста, - Таню, нам треба бути людьми. Нам треба не витоптувати за собою світ. На кого кинеш п’яницю? Він же через місяць загнеться. Ти ж увесь його світ. Він же поза тобою - ніщо. Будь з ним. Життя так склалося. Будь з ним номінально й повсякденно, а зі мною реально й фрагментарно - на зустріч, на втіху, на таку, як нині, щасливу мить.
Потухла очима, зняла руки з шиї.
- Не приймеш, значить. На втіху тримаєш, так? Не на життя, на мить. Філософ довбаний.
Пішла.
Образилася за перемудровані слова при з’ясуванні стосунків.
Не склалося.
Лишився без талісмана.
Ну й хай. Бо талісман, він сяє, блищить, кличе й успіх несе, коли осторонь стоїть, око, зір вабить.
А коли на шиї теліпається, до землі голову гне, хіба ж то вже талісман?
Ні, камінь каменем.
Едуард Нетудивітер, повірте вже на слово, добре те вивчив.
