Грицько Маланюк був незадоволений. Ще б пак! А який, скажіть будь ласка, нормальний чоловік буде задоволений, коли помірний плин життя, до якого вже так-сяк пристосовуєшся, звикаєш, раптово порушується? Та ще з чужої волі, як тут не хвилюватися, як тут не хапатися за серце та маленьку пляшечку з валідолом чи за чарочку із горілкою. Це вам не те-є .. не просто так... Так міркував Грицько.
Він звичайно трохи перебільшував, не така то вже була велика трагедія в їхній сім’ї. Ну, буває, ну, а якщо навіть так – то що?
Он у сусідів їхніх, Стовбунів, теж таке було минулого тижня. І що? Всі пережили. Іван Стовбун трішки побідкався, побігав, як білка в колесі – і нічого, гаразд усе було, нормально закінчилося, без проблем та якихось надзвичайних подій, жоден із учасників драми не постраждав. Стовбун навіть задоволений залишився, бо отримав подарунок бажаний, необхідний йому для своїх чоловічих захоплень – гарнесеньку гвинтівочку для полювання. Щоправда, потім виявилося, що вона, ця гвинтівочка, мала дефект якийсь і стріляти могла ну хіба що раз у рік, то ж він приліпив її на стіну, для краси і милувався довго.
А у кума Грицькового, Андрія, в минулому році, хіба не те саме? І що? Та що все гаразд буде, нормально.
Врешті – решт, гості приїжджають до них з дружиною достатньо рідко, лише на свята, та і то - не на всі, а лише на більш визначні.
Маланюк на мить заспокоївся, але потім, через деякий час, знову у думках повернувся до ранкової розмови із дружиною…
* * *
Грицько сидів за столом у маленькій кухні їхньої двокімнатної квартирки і чекав поки дружина пригостить його смачним сніданком. Він непогано виспався, мав гарний настрій, навіть щось наспівував собі під носа – якусь дурнувату пісеньку, яку він почув позавчора в такій самій дурнуватій передачі по першому каналу. Грицько дивився на дружину, правицею підпирав собі підборіддя, потім почав пальцями лівої руки малювати картину на столі, щось на кшталт „який гарний день, який гарний я”. Ля-ля-ля. Дружина Грицькова, мініатюрна Свєточка, граціозно танцювала між газовою плитою та холодильником. Туди- сюди, сюди туди. „Е, ні, - подумав Грицько, - то важко так жити, між плитою та холодильником. Краще вже як я - між машиною, міськвідділом та квартирою. Причому квартирою – чужою.”
- Ги – ги, – тихенько засміявся Грицько. „Непогано влаштувався”.
- Ти чого?
- Так. Згадав, що наснилося.
- І що?
- Мені снилося, тіпа приходжу я на роботу, а начальник мені і каже, «капітане Маланюку, за твоє сумління, працьовитість та відданість Вітчизні тобі буде премія». М-да, як каже наш сусід Стовбун, зійшовся дебіт із кредитом! Уявляєш?
- Було б не погано, копійка ніколи зайвою не буває.
- Угу, – кивнув Грицько. А хто заперечує? Йому бо, важко вдвічі, на дві родини працює, трудяга! „Ги – ги”.
- Знову згадав начальника?
- Ні. Так, настрій непоганий.
- Це добре! – Свєтка сіла за стола . – Слухай, Григорію, поговорити треба. Тут розумієш, я вчора турбувати тебе не хотіла, бо ти втомлений прийшов з роботи, та й спати одразу пішов, а зараз дивлюся, якраз момент гарний, веселий ти, та й день лиш починається.
- Що? Купити щось? Нема проблем, можна придумати, – з готовністю відповів Грицько.
Сказав і здивувався собі, чого б це він сьогодні такий великодушний. Бач, що значить - приємно провести вечір з симпатичною жіночкою з гарнесеньким ім’ям Вероніка. Від такого шаленого тет-а-тету цілий тиждень можна життю радіти і премій ніяких непотрібно. Воно й не дивно, що прийшов додому втомлений, дивно - як взагалі добрався!
- Григорію, телефонувала моя мама, вона завтра приїжджає.
- У –у. Куди?
- До нас.
- Як це?
- Ну, звичайно, до нас, в гості. Чи ти маєш щось проти?
- Я? В жодному разі, – пробурмотів Грицько. А сам подумав, во, блін, на голову проблема, думай тепер, чим її кормити та де спати покласти.
- А надовго?
- Казала, що ні. Якісь справи в неї тут, житейські. Вона не пояснювала. Та ти не хвилюйся.
- Та ні, що ти, – вичавив з себе посмішку Грицько. – Все нормально. Щось придумаємо.
- То й добре.
Вони нашвидку поснідали, швиденько зібралися та вийшли з квартири. Від будинку кожен рушив у свою сторону – Свєтка на автобусну зупинку, Грицько пішов пішки, через міський парк, бо, як він пояснив дружині, йому ще треба „зайти по справах та вирішити ряд питань”.
* * *
„Ну, ладно, досить про це, не треба робити із мухи слона, а із тещі – чудовиська.” Та й не так часто вона приїжджає в гості, можна вже й потерпіти декілька днів, чи не так? Але ж як бути з Веронікою? З дорогоцінною Веронікою - вродливою брюнеткою із зеленими очима, вельми щирою у своїх почуттях та в міру цинічною, якраз такою, щоб вже третій місяць вдень та іноді вечорами приймати його, Григорія Маланюка, в своїх „апартаментах” із величезним ліжком. М-да, це вам не теє ... не просто так...
Грицько йшов по стежці у міському парку, кліпав очима та міркував про життя, про складні взаємостосунки чоловіків і жінок в цьому світі, про те, що потепління, яке було обіцяне всім жителям їхньої країни так і не настало, принаймні останніх декілька тижнів на вулиці не було нічого схожого на бодай яку - небудь весну. Сніг, ожеледиця, іноді мороз, холодний вітер. А тут ще ці проблеми! Раптом Грицько знову подумав, що власне хвилюється він, бо приїзд матері Свєтки являє собою якусь загрозу для нього, точніше для того життя, яке він вів протягом декількох місяців і яке укладалося у схему – робота – квартира зі Свєткою – робота – квартира з Веронікою. Якесь замкнуте коло. Точніше трикутник. Вероніка, Вероніка. Брюнетка із зеленими очима. І звідки вона така взялася?
* * *
- Любі мої дітоньки! Як ви тут поживаєте? – весело щебетала Надія Миронівна і розглядала кімнату.
Свєтка розглядала її разом з мамою, так, для компанії.
- Ой, мамо, нічого, потихеньку. Ти ж знаєш, що з нами може трапитись?
- Ну то добре. А батько ваш, привіт вам великий передавав, просив вибачити йому, що приїхати не зміг.
„ Вибачаємо ”, - з готовністю зреагував Грицько.
- Велике бажання він мав, так хотів бідненький! Все турбувався „як то ти, Надюша, там без мене справлятись будеш”, а я йому кажу, Сергію, ну, тобі либонь шістнадцять років, так турбуєшся за мене, доросла я, дам собі раду, та й діти в нас – нічого, не пропадуть...
Все питає, чи скоро в нього онуки вже будуть.
- Гм, – Грицько глянув на дружину.
- Що з тобою, Григорію?
- Нічого - нічого, мамо.
- Так вже бідненький хвилюється, каже „буду з маленьким онуком гратися”, а я йому кажу, дурню ти старий, яким онуком?
- Дійсно з яким онуком? - радісно поцікавився Грицько і знову подивився на дружину.
Свєтка посміхнулася.
- Отож, і я кажу, яким онуком, пенькало трухлявий, з онукою!!!
- З якою онукою?!
- Ну так у нас в роду всі діти, що народжуються в рік свині – дівчинки.
- Стійте, - почав міркувати зять, - рік свині – це ж наступний.
- Єгеж, наступний, - погодилася Надія Миронівна., - ви ж на наступний рік орієнтуєтесь
- Мамо! – не витримала Свєтка.
- Що „мамо”. У всіх онуки, навіть у пришелепуватої Петрівни, а у нас немає. А це ж так чудово, дитячий галас, ляльки, коляска...
- Мамо!!
- Ладно - ладно, жартую я, знаєте - то все наш батько.
„ М-да, його то якраз тут і не вистачає” - подумав Грицько.
- Ой, що ж це я тут сиджу, балакаю, зовсім забула, що привезла вам чудові подарунки. – підхопилась з крісла Надія Миронівна і як молодиця побігла до своєї сумки. Григорій трішки пожвавився, але одразу зробив вигляд, що те, що відбувається, особливо його не цікавить. Але що може ховатися в цій, на перший погляд, не дуже привабливій сумці? Гвинтівка точно не влізе, та й не потрібна вона йому. Може щось для машини?
Чи для роботи. Ну хоча б краватка яка - небудь.
Біля сумки теща зупинилася:
- А я думала, думала, що його діткам привезти, всі магазини оббігала. Так вже втомилася!
Знаєте, хотілося чогось особливого, незвичайного.
Після цих слів вона витягнула із сумки пакунок, розгорнула його і перед очима її вельмишановних дітей, Свєтки та Григорія намалювався яскравий капелюшок.
- Ой, який капелюшок! - мало не заплескала в долоні Свєтка.
- Це тобі, доню, щоб твоє русяве волосся було захищене в непогоду від холоду та вітру!
- Гм.
- Що з тобою, Григорію? Не хвилюйся, є і тобі гарнесенький подарунок.
За мить Грицько побачив перед собою не гвинтівку, не краватку, і навіть не „щось для машини чи для роботи”, а щось набагато важливіше, абсолютне необхідне, таке, що може захистити і його від непогоди та холоду, до того ж справжні, не імітація, і не китайська підробка, а наші, вітчизняні, з натуральної сировини гарнесенькі підштаники.
- Ой, мамо, дякую! - за Грицька відказала його дружина, - йому якраз такі потрібні. Правда ж, Григорію?
- Угу, – погодився він, – дякую за подарунок. То давайте може їсти?
Надія Миронівна недовго була в гостях у своїх дітей, все казала, що чоловік її, Сергій, та батько їхній, дома там на господарстві один не впорається. І хоча вона залишила йому повний холодильник продуктів, але „чоловік - то ж є чоловік!”. Тож на третій день, в суботу, Надія Миронівна собі і поїхала. Грицько та Свєтка провели її аж до автовокзалу, зять з такої нагоди навіть квитка купив для тещі. А після того як автобус зник в далечині, Свєтка пішла в одну сторону, на базар. А Грицько – в іншу, по „деяких своїх справах”, іншими словами - до Вероніки, вродливої брюнетки із зеленими очима, вельми щирої у своїх почуттях та в міру цинічної.
* * *
Збудно – пристрасне шепотіння Вероніки миттєво схвилювало Грицька, викликало з його пам’яті спогад про попередні зустрічі із нею, цією гарною на вроду жінкою, жадібної до ніжного дотику, з електричною теплотою тіла, трішки грайливою, чуттєвою. Вероніка хтіла ніби випручатися із його міцних обійм, ну, мовляв, зачекай „золотце”, не так швидко, не з порога ж кидатись у коловорот кохання, хитрун такий-сякий, „Гришечка - покришечка”, бешкетник. Що –довго не було? Чого б це? Бачу зголоднів, дома мабуть сніданками – обіцянками кормили, га? „Сніданками, сніданками”, - підтверджував Грицько. І знову заходився мацати Вероніку. Роблячи маленькі кроки, вони опинились у спальні. Хвилини ніжності перетворились у вічність, розбурхані почуття шукали вихід назовні, у простір, що знаходився поза їхніми розпеченими тілами. Від обпалюючого дотику народилося ледь помітне, ще кволе полум’я, але вогонь не зник, а навпаки, почав набирати сили, збільшуватися, торкатися своїми пелюстками одягу закоханих чоловіка та жінки, торкатися і запалювати різні предмети та речі, що знаходилися в кімнаті. За мить вогнем були охоплені меблі, картини, які висіли на стіні, телевізор, шпалери. В цьому вогні не ставало дихати, та ніхто не збирався його гасити. ”Скидай це швидше”, - Грицько намагався зірвати з Вероніки халат. На ньому самому раптом почав тліти светр і Вероніка хутко допомогла своєму жаданому чоловікові його позбутися, за светром у куток кімнати полетіли сорочка та джинси. Вогонь тепер танцював усюди, у кутку кімнати, в центрі її біля самого ліжка, в серцях Вероніки та Грицька. Здавалося, ще мить – і вони обоє загинуть від вибуху яскраво червоних емоцій, загинуть для того, щоб знову народитися на світ білий. Та раптом сталося несподівана річ. Вероніка, ця симпатична жіночка, гарна на вроду та щира у виявленні своїх почуттів випручалася із обійм Грицька та зробила крок назад, від здивування сіла на ліжко.
- Гриш, то що на тобі?
Маланюк, не розуміючи в чому справа, втупився поглядом у Вероніку.
Відшумів вогонь, полум’я почало поступово зменшуватися, почуття розсипалося на попіл і знову стало легко дихати, лиш у кутку кімнати тлів скинутий одяг Грицька.
Він дивився на Вероніку. Потім глянув на себе:
„Кляті підштаники, вдома забув зняти!”
- Штани.
- Бачу. Дружина подарувала? – із сумною усмішкою поцікавилась Вероніка.
- Майже.
Білі підштаники чітко окреслювали довгі худющі ноги Грицька. Із-за цього він виглядав якимсь незграбним та покрученим. Вельми непривабливим був Грицько в цьому моднячому вбранні. А ще вони, ці теплі білі підштаники із натуральної сировини, нагадали їм обом про те, що той вир життя, в який вони разом занурились, був власне не для них, схоже, що Грицько та Вероніка випадково сіли в корабель кохання. „З чужими підштаниками щастя не знайдеш”, - подумала Вероніка, підхопилась із ліжка, взяла в охапку одяг Грицька та кинула йому прямо в руки.
- Вдягайся, герою.
* * *
Більше Грицько до Вероніки не приходив. Може б і прийшов, та десь через пару тижнів від останньої зустрічі, випадково побачив її на вулиці, на центральній площі, там де багато магазинів та людей. Йшла Вероніка під руку із кремезним, насупленим незнайомцем. Вони жваво розмовляли, усміхались один одному та виглядали задоволеними і мабуть щасливими. Особливо Вероніка. „Ну, усьо, - подумав Грицько, - мій поїзд поїхав, і пасажир в ньому не я”. Чомусь згадались підштаники, гвинтівка, капелюшок, тесть Сергій, мама Надія Миронівна і знову ці капосні підштаники. Якесь замкнуте коло. Але не трикутник. „Не трикутник.” Від розуміння цього важливого факту Грицько аж засяяв. Це ж вам не те-є, не просто так. Крім того, Грицько згадав, як теща під час свого приїзду бідкалася щодо того, що чоловік її Сергій, вдома там залишився без нагляду - хоча і з повним холодильником продуктів, а ще залишено йому було аж дві пари білих, „чудових та теплих”, та ще й вітчизняних, з натуральної сировини підштаників. Грицько це згадав і йому стало зовсім гарно, тепло ніби...
