Ти – головна героїня. Одного дощового суботнього ранку ти вирішуєш подивитися телевізор. Ти деякий час безцільно переключаєш канали, поки не зупиняєшся на воєнному фільмі, знятому у шістдесятих або сімдесятих. Оскільки ти почала дивитися фільм не спочатку, тобі потрібно трохи часу, щоб вникнути в сюжет.
Фільм знятий як спогади головного героя, а швидше якоїсь сторонньої людини, яка свого часу стала свідком описуваних подій чи точніше їй просто їх переказала інша людина, теж стороння. Події, про які йде мова, відбуваються незадовго до часу зйомок самого фільму, в той самий час, або навіть у недалекому майбутньому. Це можуть бути п’ятдесяті, шістдесяті або сімдесяті роки.
На подвір’ї будинку довоєнної забудови 10-літній хлопчик знаходить закопану в сиру весняну землю бляшану коробку з-під цукерок. Такі коробки на початку століття використовували для зберігання фотографій, листівок та дрібних сувенірів. В коробці знаходяться спогади учасника бойових дій 2-ої Світової війни (можливо льотчика). Особливість стилістики викладу цих спогадів полягає в тому, що попри те, що безліч фактів (включно з хронологією) вказують саме на 2-гу Світову, про неї йдеться чи не про неї, залишається до кінця не ясним. В тексті є безліч непорозумінь і нестиковок, при чому в більшості ці нестиковки виникають у фрагментах, де відображено ставлення самих дійових осіб до навколишніх реалій.
Зовнішній вигляд бойової техніки та споруд стратегічного забезпечення, між іншим, теж випадає з загального історичного контексту. Візьмемо, наприклад, сцену екстреної посадки літака на дах штабного складу. Літак в даному випадку є очевидним анахронізмом як на період 1930-40 рр. Така модель є типовою швидше для 1910-20 рр., тобто періоду 1-ї Світової війни, в той час як сам склад є спорудою явно пізнішою за 2-гу Світову.
Що це? Спроба відобразити технічну відсталість німецької армії? (на крилах і фюзеляжі літака саме німецькі опізнавальні знаки; в німецьку уніформу одягнений технік, що обслуговує літак після приземлення) Спроба дистанціюватись від строгих історичних реалій у намаганні винести на передній план питання тонших матерій? Навіщо взага…
-Перепрошую, ви крайні?
Кулька
Коли тролейбус, у якому я їхав вчора, пригальмував перед поворотом на вулицю, що спускається схилом, плавно огинаючи парк, я побачив, як попереду на дорогу вибіг якийсь чоловік.
Спочатку я не зрозумів, що відбувається. Схоже було на те, ніби він гнався за чимось, що котилося вниз по мокрому асфальту. Потім, коли він зупинився, розвернувся, почав повертатися назад і з радісною усмішкою проминув вікно, біля якого сидів я, я побачив у нього в руці маленьку блакитну кульку. Чоловік ішов і говорив, звертаючись до когось, хто був на тому боці вулиці, за тролейбусом, що вже майже завершив поворот. Я обернувся, щоб подивитися, хто там, але там нікого не було.
Базові речі
(з циклу «Призери конкурсу кіносценаріїв»)
-Я люблю слова. Правда, вони вимагають часу. Наприклад, на те, щоб сказати «топінамбур» в мене йде близько секунди. І це при тому, що «топінамбур» - лише одне з багатьох слів, якими я оперую.
Я людина, час для мене лінійний, як і слова. Зверніть увагу, як вони написані в лінію, одне за одним у цьому рядку тексту, який, до речі, забрав трохи часу… Ха-ха! Вибачте, я забув, що я його зараз читаю вголос, тому ви чуєте його, а бачити не можете. Ну, але суті це не міняє. Я вимовляю слова одне за одним, я не можу одночасно вимовити сто мільйонів слів; на жаль… Зверніть увагу: речення наближається до кінця, вже майже, ще трошки… кінець!
Мене взагалі раніше питання часу не дуже хвилювало. Але потім сталось таке! Словом, одного разу восени я сів на ліжко з грушкою в руці і ні з того ні з сього уявив собі решту свого життя. І знаєте, мені стало не по собі від цього масивного цільного шматка часу, який мені так чи інакше доведеться прожити - все одно, що сидіти у приймальні і чекати, поки тане айсберг… Неймовірно лінь проживати стільки років, які складатимуться з місяців, які складатимуться з тижнів, які складатимуться з днів, які складатимуться з годин, які складатимуться з хвилин, які складатимуться з секунд, кожну з яких я при бажанні зможу використати для того, щоб сказати, наприклад, «топінамбур», ха-ха-ха!
При тому всьому у першому ліпшому філософському трактаті написано і виділено курсивом: життя коротке… Теж мені філософи! Базових речей не розуміють!
Коли жінка вирушає на поїзді з
тупикового вокзалу одного районного центру, для того, щоб не втрачати зв’язку з рідними, вона використовує перевірений спосіб. У неї при собі мікрофон, в якого дуже довгий, майже безкінечний шнур. Тримаючи в руках цей мікрофон, жінка стоятиме біля відчинених дверей вагону, що з кожною наступною секундою все далі звідси, і навколовагонний вітер розвіватиме її волосся, її ранньоосінній одяг… В той час як я залишусь сидіти на тому самому пероні, на тій самій брудно-зеленій лавці в оточенні туй і слухатиму її повідомлення через свій спеціальний надчутливий навушник. Аж поки мені це заняття не набридне, і я не піду додому.
Наприклад, завтра
Вчора ввечері, стоячи в черзі до каси супермаркету в нашому мікрорайоні, я з однієї випадкової розмови дізнався про те, що якщо радіально зобразити криву економічного зростання кайзерівської Німеччини, розбитою на чотири рівні сектори по 90 градусів кожен, що відповідають відповідним кварталам відповідних років у хронологічній послідовності в період з листопада 1870-го по листопад 1918-го, накласти на отримане зображення спочатку фронтальну проекцію циферблату годинника на вежі собору Святого Віта у Празі, а потім високо контрастний знімок певного тихоокеанського виду морських зірок, можна отримати точне зображення крупної сніжинки, що випала на вулиці Відкритій між будинками 24 і 26 десь в середині дев’яностих.
Через декілька днів, насичених роздумами про почуте, я повторив описаний дослід і був буквально вражений! Справа в тому, що я добре запам’ятав ту сніжинку; вона повільно опустилась мені на плече в грудні 1995-го, і я струсив її з куртки рукою, одягненою в червону з синім орнаментом рукавицю.
Sknyliw. Ein Wintermärchen
Був нічим не особливий день, якщо такі взагалі бувають. Ранок суботи, приблизно між десятою і одинадцятою. На щільно засипаному снігом тротуарі перед собою я побачив фіолетовий портфель з людської шкіри. Я глянув навколо, чи бува немає поблизу Бухенвальду, але ні, це був всього-навсього Скнилів.
Посеред продуктового магазину в приміщенні залізничної станції троє продавщиць пили за столиком горілку. Все було дуже по-домашньому. Через дорогу знаходився готель (не зрозуміло, навіщо він тут).
Сніг падав практично всю ніч. Коли ми поверталися з вечірки о четвертій чи п’ятій ранку, снігопад був дуже сильним і тривав вже достатньо довго, щоб позасипати вулиці, надавши карт-бланш тротуарів у розпорядження нашим ногам. Зараз все виглядало приблизно так само. Люди старалися зайвий раз не виповзати з приватних та комунальних барлогів своєї контроверсійної екзистенції, тому на вулицях їх було мало. За одними металевими воротами, повз які я проходив, маленька дівчинка з санчатами, з маленьким обличчям, замотаним в червоний капюшончик, усміхалась. Схоже на те, що вона планувала вирушити у невелику мандрівку на пошуки нерівностей рельєфу з метою покататись… Ну, дівчинко, в такому разі: Bon voyage!
Я зупинився біля обладнаного шлагбаумом залізничного переїзду, де починалась якась посадка дерев. Я відкрив портфель і зазирнув всередину. Виявилось, там звичайний поштовий конверт, у якому аркуш паперу з чотирнадцятьма словами на «Ф». Ось вони:
Далі в дуже тактовній формі мені пропонувалося купити схожий конверт, вкласти у нього аркуш паперу з чотирнадцятьма словами на «К», запакувати його у картонну коробку, яку залишити на тротуарі однієї з вулиць на «Б», що я впродовж дня і зробив, вбачаючи в цих діях величезну користь для себе і соціуму.
На березі цієї річки
Сірів світанок. Удвох ми спускалися берегом цієї річки. Річкове каміння сухо тріщало під ногами.
Раптом на півдорозі він зупинився. Я теж зупинився; обернувся, втупився в нього очікувальним поглядом.
-Це відео, так? – спитав він мене.
Я був збитий з пантелику запитанням.
-Яке відео? – повільно перепитав я, - Це життя. Це реальність.
Він промовчав. Потім підняв руку і закрив долонею праве око, лівим дивлячись повз неї в бік води.
-Тоді чому моя рука більша за річку? – спитав він.
Все відбулося у травні
(з циклу «Призери конкурсу кіносценаріїв»)
Все відбулося у травні. Дерева стояли каштанами, дівчата зачитувались романами; романами про любов, любовними. Ми з Саньою стояли біля входу на головну алею парку культури, дозвілля і відпочинку імені відомої історичної постаті, Самі знаєте кого, коли раптом настала друга
(неділя травня)
тридцять. Саня спитав: чому тут?
- Шо? – не зрозумів я. Ну, але ви знаєте Саню, з ним часом таке буває… Ну, ви знаєте яке.
(голоси за кадром: Який Саня? Хтось розуміє, про що він взагалі говорить?)
В Сані було важке дитинство…
-Це ти тут зустріч призначив? – не зважаючи на важке дитинство, Саня не хотів від мене відстати, - Чи він?
-Ні, не я, - отримав Саня у відповідь, - Він сам це місце вибрав. Шо тобі не подобається, я не розумію?
-Та ні, все добре, - Саня обвів поглядом все, і ніби дійсно все було добре, хоча я й бачив, як щось його непокоїло, щось гризло його зсередини маленьким зубастеньким черв’ячком неусвідомленої тривоги. Я уважно слідкував за ним, в той час як він, ніби не помічаючи цього мого задушевного погляду, розглядав верхню
(надбрівну)
дугу
(леопарда, який нісся прямо на нас з-за пивної палатки. Його навіть пропустили без черги. Ми всі помремо!)
чортового колеса, яке підіймалося з-за м’якоті каштанової крони, схоже на сонце з прапора імператорської Японії, несучи, несучи, несучи десятки усміхнених дітей у кабінках в напрямку неба, де групи хмар змагалися у зависанні над вулицями, площами і безкінечними заміськими ландшафтами, які не мають назв - стояли ідилічні дні, як вже і було сказано! Хоча, звичайно шкода, що майже нічого не має назви. Нам байдуже до камінчика, неправильної форми ділянки поверхні води, невеликого відрізку гілки бузку, побаченого з того чи іншого ракурсу – де їхні імена, де пам’ять про них? Куди дивилося людство впродовж тисяч років?..
-Може ти хочеш мені щось сказати, Саня? Є шось таке непросте, але необхідне?
-Та є, - зітхнув нарешті він, - Я не вмію читати.
Оце так, Саня! Як же ж ти вивчився на інженера?
В магазині «Їжа, яка колись була живою» ми взяли собі по порції болгарського морквяного супу і трохи помовчали…
Вихідний
В неділю після обіду лежав у ванні. Вода стікала по моїй лівій нозі тепло, гіпнотично, концентровано.
З тих, хто дзвонив у двері квартири, я нікому не відкривав, боячись впустити підступний вологий холод всередину. Біла стеля, віддзеркалена в білому дзеркалі. Біла плитка на стінах, біла ванна із застаріло-сірими плямами – все це зливалось-зливалось, і злилось-таки в суцільний широкий білий мазок.
Білі дні, що минали, були бетонними днями, шершавими і доброзичливими, як випадкова собака. Вони - далекі усміхнені знайомі; симпатичні пасажири у транспорті, на яких зупинився погляд.
Субота ж, навпаки, схожа на повернення давнього друга, наділеного рідним своєю складністю характером. Виноградно-прозоре, повітряне, з небом, яке займає більшу частину пейзажу… І ось неділя! Ніби тонований графін з товстого скла на столі у заштореній звечора, нагрітій сонцем на ранок кімнаті. Все наповнене музикою, яка була б дуже красивою, якби існувала насправді.
Шкіра на пальцях побіліла і зморщилась від води. Я прокидаюся і розумію, що за великим рахунком все це нічого не означає.
Очі Азії
Ми сиділи за столиком піцерії, однієї з тих піцерій, що їх влаштовують у великих торгових центрах. Столики навколо були не зайняті, і тільки десь в кінці залу, за моєю спиною святкували день народження дитини з клоунами і тортом.
Ти щось розповідала швидко і експресивно. Твої очі рухались – то вражено розширялись, то багатозначно звужувались. Ти активно жестикулювала, твої пальці були тонкими і довгими – красивими.
Я не знав, про що ти розповідаєш, я майже відразу перестав тебе чути. Натомість я вдивлявся у твоє обличчя, у твої темно-прозорі очі, очі Азії…
Твоє обличчя ставало яскравішим, рельєфнішим, а все навколо навпаки блідло і втрачало об’єм. Твоє обличчя ставало реальнішим, ніж будь-що реальне, живішим, ніж будь-що живе. Я не міг відірвати погляду від нього. Цікаво, якби я тебе тоді поцілував, що б сталось? Але я боявся; боявся перервати цей процес метаморфоз, боявся повернутися назад зарано…
І ось навколо нас вже степові вогні. Вони освітлюють твої округлі монгольські вилиці, твоє чорне волосся змішується з темрявою. Ти найпрекрасніша жінка нашого племені, нашого азіатського всесвіту. Далеко на сході сидимо ми з тобою лицем до лиця, між родових вогнищ наших братів і сестер, між гарячих точок на площині степу, безмежне небо над яким всіяне холодними точками зірок.
Бути конкістадором
-Бути конкістадором – що це означає? Я маю на увазі, не в принципі, а для тебе. Що це означає персонально для тебе? Що тобі взагалі відомо про конкістадорів? Вони взагалі існували, як ти думаєш? А?.. Ти впевнений у цьому? А звідки… звідки така інформація? Ти можеш прослідкувати той шлях, яким вона до тебе потрапила? Не можеш? Я так і думав… Ну, але припустимо, що так, вони існували насправді. Припустимо, вони були звичайними людьми, а не якимись там… еее… Ну, звичайними чоловіками, як ми з тобою. Може навіть чимось схожими на нас. Точніше ми на них. В таких золотих блискучих… як же ж їх?.. Кіраси, так? – В таких золотих блискучих кірасах, з інкрустацією. В тебе є кіраса? – Я так і думав. В мене теж нема… Але не в цьому суть! От дивись, ми тут зараз сидимо на дивані, перед нами телевізор виключений, шафа… шо ще?.. Килим, люстра – це все нудні-нудні, бліді предмети! А тепер уяви світ конкістадорів. – Я вже це бачу! Всюди навколо них сяючі ореоли! – Шоломи, плащі, руків’я мечів. Вони вистрибують зі шлюпок на пісок пустого-пустого узбережжя… А ми і вони – це ж по суті одне й теж! Ми існуємо всередині однієї… як би це сказати… однієї розтягненої в часі живої субстанції. Вони – це ми, ми – це вони! І не якось там умовно або частково – ні, повністю! Абсолютно повністю! Ми теж конкістадори, розумієш? Відчуваєш, як це, бути конкістадором?
Ми всі зібралися тут,
на третьому поверсі альма-матер, і визираємо з вікон у двір. Там посеред автостоянки наш професор, який тільки що повернувся зі столиці, куди їздив отримувати престижну премію, презентує свою останню наукову працю.
Фуршету нема; зате спосіб подачі інформації доволі цікавий. Справа в тому, що його книжка вийшла друком у форматі, який своїми розмірами точно відповідає розмірам тенісного корту. Тому поклавши її на асфальт впритул до стіни університету, можна зіграти, скажімо, у сквош. Цим професор і вирішив зайнятись цього прекрасного літнього вечора.
Я концентруюсь на ритмі, я відчуваю ритм дуже тонко. М’ячик вдаряється. Він вдаряється. І знову вдаряється. Це такий приємний звук. Цей звук існує. М’ячик вдаряється. «Удар м’ячика» – ось як я описав би цей звук. Хіба є інші звуки? Хіба буває так, що звуків немає, звуків удару м’ячика? (Якщо не брати до уваги пауз між цими ударами звичайно) М’ячик вдаряється. Він вдаряється об тверду картонну обкладинку, об крупну кириличну літеру заголовку. А мій погляд, спокійний, розслаблений, покидає рамку вікна, піднімається над кронами дерев університетського парку і, відділяючись від мене, летить поверх іржавих дахів старих житлових кварталів, залишаючи все, все позаду, позаду, і удари м’ячика в тому числі, їх теж позаду, позаду, все позаду.
