Знову ця осінь… І прийшла неочікувано, як завжди. Принаймні, так здавалось Євгенії. Кожного року осінь однакова: красива й сумна до щему. Разом з дощем хотілося плакати над минулим літом, над зів’ялими мріями. Вихід бачився в однім: зникнути для всіх, заховатись і - писати, писати... Та хіба від себе втечеш?!
Євгенія повільно йшла пухнастим килимом жовтого листя. Нахилилася, підібрала з землі каштанового їжачка з тріщинкою й загадала: «Моє число – два!» Розламавши податливу зелено-буру шкуринку, витягла двох, холодних і слизьких, каштанчиків. Гладенька поверхня була приємна на дотик, здавалось, кістянки вмиті ранковою сльозою. Жінка піднесла руку до обличчя, вдихнула терпкий аромат і подумала: «Знову вгадала. Мабуть, треба іти...» То була стара, іще дитяча гра: коли траплялося життєве роздоріжжя, як оце зараз, а рішення приймалося важко, шукала підказку в природі. Заглибившись в себе, вирішувала особисте: «бути чи не бути?»
Жінка машинально звернула на бічну стежку, зайшла в гущавину - тут було порожньо й тихо. Впіймала себе на думці, що не звикла блукати без цілі, бо скільки живе - завжди кудись спішила. А сьогодні звільнила себе від роботи, взяла відгул і – подалі від людей. Вкотре подумала, що нелегко зважитись на вирішальний крок. День в день, рік в рік жила насиченим життям, була, як стиснута пружина, а тепер – одним махом - все змінити! Євгенія жила роботою, й та поглинала її з головою, не лишаючи часу на особисте. Мабуть, вона трудоголік… Від того слова занудило. Як там у Кафки? - «О Боже, який важкий фах я собі вибрав! День у день дорога. І так доводиться хвилюватись багато, а тут ще нерегулярна, погана їжа, щораз нові люди, з якими ніколи довго не побудеш, ніколи не заприязнишся… Отак щодня вставати вдосвіта, то можна зовсім отупіти… Людині треба висипатися…», - «…бо перетворишся в таргана!», - додала сама собі й поставила в монолозі крапку.
Євгенія працювала в школі - була вчителькою літератури. Робота й так непроста, а тут оцей внутрішній конфлікт... Як писали ваганти: «розбрат між читанням книг та любов’ю». Жінка посміхнулась. Поезію вона любила, а в студентські роки почала писати. Спочатку - просто так, та непомітно для себе це стало потребою. Щось неспокійне жило в ній, нуртувало, просилося на папір, стелилося рядками й строфами. Студентство Євгенії співпало з піком популярності поетів-співаків: Висоцький, Окуджава, Візбор… Їхні пісні лилися в душу поетичним зарядом і надихали. Вірші Євгенії читав увесь курс, їй пророчили літературне майбутнє, та вона лиш відмахувалась: справжній талант уявлявсь чимось величним - перед ним німіють в захопленні й шанобливо здіймають капелюх. Так склалось, що після навчання в столиці вона поїхала працювати в провінцію і стала Євгенією Павлівною. Вийшла заміж, народила дітей. Університетська освіта дуже знадобилась - вона стала хорошою вчителькою, та ось...
Найважче було восени. Не встигали вітри промочити наскрізь осінні дерева, як в небесній високості вимальовувались тонкі журавлині ключі. Те видиво, підсилене журливою піснею, перевертало їй душу і кликало за собою. Здавалося, чиясь невидима рука відкриває в ній потаємні дверцята й звідтіль виринає маленька дівчинка з крильцями. Дівча шелестіло спідничкою, лопотіло босими ніжками й торкалося маленькими пальчиками заховані від стороннього ока невидимі струни. І в Євгенії щось оживало, починало співати… Вона спрагло хапалася за перо, а журавлі привітно махали позиченими в неба крилами. Жовтий кленовий листок шепотів таємничі слова, птаха за вікном співала нетутешню пісню про високу любов, Євгенія ж поринала в хисткий поетичний світ. Ніби піднімалася над землею та й летіла... за журавлями.
Але так було не завжди. Робота зв’язувала, тож птахи частіше мовчали, сумирно поскладавши крила, душу ж огортав осінній туман. «Служіння музам не терпить суєти», - це Євгенія знала, тож вирішила вийти із заданого кола. Хотіла зайнятись старими рукописами, відчувала, що стане снаги й на нові, та… сумнівалась. Мудра й розсудлива половина схилялась до одного, романтична - до іншого. Євгенія чула в собі їх голоси…
- Я згодна: піти з роботи, що набирає ознак каторги – дуже спокусливо, - говорила Розсудливість. - Але – скажи (Євгенії навіть здалось, що та рішуче взялася руками в боки): житимеш за що?
- Як за що? Я матиму пільгову пенсію… Як не як, а якісь кошти заробила, - скромно опустивши очі, виправдовувалась Мрія.
- Вона заробила!.. Ха-ха-ха! – зареготала Розсудливість, аж на очах виступили саркастичні сльози. – Сто болячок разом з мінімалкою?!
Мрія знітилась. То було її найслабкіше місце… що є - то є. Але вона не здавалась:
- Ну й що? Зведу потреби до мінімуму. В багатьох людей така зарплата, але ж якось живуть, ще й дітей піднімають.
- Живуть якось!.. – кинула Розсудливість зневажливо. – Дійсно - якось! В ямі, в канаві, в багні. А хтось краде, аби ноги не витягти. – Розсудливість била Мрію під самий дих. – Хто буде ситий моральними переконаннями?
- Моральні переконання говорять, що «не хлібом єдиним живе людина», - згадала біблійний афоризм Мрія і випросталась.
- Не хочеш думати про себе – твоя справа, – безнадійно махнула рукою Розсудливість, - але подумай хоч про дітей! Син свого житла не має, живе в чужім місті… Донька заміжня… Краще б їм помогла!
- Про дітей я думала завжди, і не лише про своїх, – відбила атаку Мрія. - Дала їм все, що могла. Можу подумати про себе? Чи на мені тавро поставлено: до скону за шматок хліба гарувати? – запитала Мрія, і вже сміливіше додала: Людина має реалізувати дар, закладений в неї Творцем.
- Повинна… А хто сказав, що він в тебе є, отой дар?
Мрія знітилась:
- Може, і є… А якщо немає, все одно: краще спробувати й пожалкувати, аніж жалкувати, що не спробувала… - хотіла відкараскатись каламбуром.
- А кому твої вірші треба? Яка з них користь?
- Головне - аби ніхто не потерпав, - впевнено відповіла Мрія.
- Яка ж ти наївна - знаєш тільки книжкове життя! – вхопилася за голову Розсудливість. – Згадай, скільки тобі років! – кинула наостанок свою вбивчу фразу.
«Якби ж то я була на десяток років молодшою! – пожалкувала Євгенія. – Як не крути, а п’ятдесят – це рубіж... Осінь, справжнісінька осінь! Дійсно, не в такому віці змінювати життя...»
Дрібненький дощик вщух, хмари піднялись високо вгору, розсунулись й дали місце сонцю. Воно бризнуло по деревах золотим приском, сипонуло перлинами, й ті покотилися кульками на жовтий лист. Вузенька стежка вивела до клумби. Низенькі кущики чорнобривців, що слугували бордюром, давно відцвіли, лиш де-не-де яскравіли жовтогарячі голівки. Євгенія простягла руку й зірвала одного чорнобривчика – цей запах нагадував давно минуле дитинство. Раптом вона обімліла:
- Хіба троянди цвітуть восени?! - запитала в себе.
Всередині клумби пишно цвіла пунсова троянда. Так-так, саме троянда - така гарна і така чужа на тлі осінньо-дощового пейзажу. Дерева сипали оберемки жовтого й багряного листу, волали про осінь, а квітка ні на що не зважала, вона – цвіла!
- Це якась божевільна троянда, – подумала жінка: - на носі зима, а вона надумала цвісти... – І враз перемінила думку. - Троянда мудра: робить те, що їй велить коріння, не зважує на терезах…
Рішення визріло само собою, і Євгенія промовила з викликом:
- Мабуть, я також божевільна!
