| © Владислав Івченко, 23-03-2007
|
Машина стрибала по розбитій дорозі, Чет схопився за лавку рукою і намагався не впасти. Дивився по бокам і не впізнавав рідного міста, що лежало в руїнах, мертве і спустіле. Людей майже не було, тільки іноді виникала чиясь постать, щоб відразу сховатися у руїнах. Чет слухав розмови сусідів по машині, що тут точилися жорстокі бої, місто тричі переходило з рук в руки, а потім ще російська авіація допомагала, коли блакитні тікали. Сам нічого не казав, бо що тут можна казати, коли він нарешті вдома. Усі ті місяці на війні, тижні у шпиталі, він же думав тільки про дім. Боявся, бо ж війна, бо ж він бачив стільки смертей, стільки зруйнованих доль і міст, що сподіватися на краще було б нахабством. То він думав не про повернення, а про життя до війни, спокійне і тихе життя. Яке стерли, наче крейду зі шкільної дошки.
- Ось тут, зупини.
Він попрохав про це тихим хриплим голосом, водій не почув, Чет прокашлявся, вже крикнув, хтось із пасажирів почав стукати по даху кабіни. Машина зупинилася. Чету допомогли злізти, подали наплічник і милиці. Якась жіночка ще й сунула півхлібини. Чет намагався відмовитися, казав, що його вдома чекають, але жінка просто сунула хліб у наплічник. Сама дивилася в бік. Вже коли машина поїхала, то Чет зрозумів, чому жінка дала йому хліб. Пожаліла солдатика, якого ніхто міг і не чекати. Бо дому просто могло не бути. Чет аж затремтів увесь, горлянку звела судома, він почав кахикати і ледь не впав.
Геть від проклятих думок. Чет зашкандибав на милицях по вулиці, колись рідній, а зараз чужій і невпізнаній. Швидше, швидше, ось вигоріла майже вщент дев'ятиповерхівка, а за нею його хрущовка, його рідний будиночок з квартирою на другому поверсі. В тому домі жили його дід і бабуся, він ріс тут, а потім успадкував квартиру. Вони з Ягнятком встигли зробити ремонт, поміняти труби, унітаз і ванну, поставив нові вікна, а меблів купити не встигли, бо війна.
Чет зупинився. Ошелешено дивився на кучу обгорілого сміття. Невелику таку кучу. На місці будинку. А будинку немає. Жодного з п’яти під’їздів. Як і не було. Тільки сміття. Небагато сміття. Хіба з великого п’ятиповерхового дому може залишитися така маленька купка сміття? Та це дурниці, Чет щось наплутав, щось неправильно розуміє, а ще в нього болить голова, після контузії вона часто болить і не дуже добре думає, пам'яті зовсім немає, він помилився, він не туди прийшов, треба знайти справжнє місце, де розташований його дім, а потім він, хоч і на милицях, збіжить на другий поверх і постукає в двері, старі, оббиті дермонтином двері, він їх теж не встиг поміняти.
Чет хоче кудись йти, але змушує себе залишитися. Збирає думки до купи, стискає кулаки на ручках милиць, крехтить і скрегоче зубами. Нікуди не треба йти. Бо це його дім. Оця купа сміття, це і є його дім, в якому він провів дитинство, в якому прожив більше року з нареченою. Чет обвис на милицях. Якби не вони, він би впав, бо нога, єдина його нога підігнулася. Але Чет якось встояв. Трохи відійшов і сів на розбиту шафу. Звідки вибіг щур, зневажливо подивився на Чета і побіг по своїм справам до руїн. Чет заплакав. Він думав, що вже своє виплакав. Ще тоді в полоні, коли йому вибили усі зуби, чи після контузії, коли кожну ніч в голові у нього вибухали снаряди і череп розлітався дрібними шматочками по всій палаті. А потім ще поранення, операції, гангрена, ампутація. Коли він лежав на ліжку і розумів, що йому двадцять шість, а він інвалід. Без ноги. Навіщо жити? Хотілося вити, тоді Чет згадував її. Маленьку Аню. Її посмішку, дотик її рук, її погляд, коли він йшов на війну, її слова. Вона обіцяла дочекатися. Чет знав, що на війні слова нічого не варті. Зараз ти кажеш одне, а завтра тебе вбито, чи вбито того, кому ти казав, чи ще щось. Війна руйнує міста з цегли і бетону, що там казати про людські слова.
Але в нього нічого не залишалося окрім тих слів. Нічого. Тільки її слова і спогади про неї. Єдині ліки від болю і відчаю. Іноді Чет прокидався вночі і торкався рукою ковдри, як раз там, де повинна була бути його нога. І згадував розмови, що вся справа в тому, що перші операції робив лікар без досвіду, в якого не було достатньо ліків і хтось не підготував як слід інструменти. Так війна ж, його оперували у фронтовому шпиталі, десь поруч гримали гармати, поранених було багато, персонал був зморений, валився з ніг, хтось, щось не доробив, не догледів і все. Він щупав повітря замість ноги і хотів кричати, хотів схопити милиці і розтрощити цей клятий шпиталь, що зробив його інвалідом.
- Що з тобою? Чого ти плачеш?
Чет відірвав від обличчя долоні і побачив перед собою літнього чоловіка з торбою.
- В тебе жив хтось у цьому будинку?
Чоловік махнув рукою у бік кучі обгорілого сміття.
- Я тут жив.
Це Чет хотів сказати, але ще після "я" зірвався і почав плакати, відчуваючи страшну, пропасну слабкість.
- Не треба, не треба.
Чоловік хлопав Чета по спині і втішав. Порадив сходити до стовпа з об'явами.
- Усі, хто у домі жив, залишили об'яви, де вони зараз є. Піди, подивися.
Чет підвівся і пошкандибав. До стовпа з прибитими дверцятами від шафи було метрів п'ятдесят, але Чет тричі зупинявся. Наче щоб відпочити, а насправді, бо боявся. Він вже втратив все, він вже збирався лягти і вмирати, а той дядько заспокоїв, сказав, що у зруйнованих будинках мало хто загинув, бо люди знали про бомбування і втекли у приватний сектор. Ось коли бомби почали падати туди, людей дійсно багато загинуло. Але, дякувати Богові, розбомбили приватного сектору зовсім небагато. Чет наче заново народився, коли подумав, що вона жива, десь чекає його. Але зараз лякався, що обшукає усю дошку, а об'яви від неї не знайде. Хотів навіть плюнути на ту дошку і піти собі, але куди йому йти? Куди і до кого? А ще питання навіщо. Навіщо кудись йти? Навіщо йому жити, якщо Ганнусі нема?
Чет стоїть серед руїн, повиснув усім тілом на милиці і дрібно тремтить. Він не думав, що йому робити, якщо її немає. Він не хотів про це думати, він заборонив собі про це думати і він не думав. Хоч чув розмови у шпиталі. Про те, що кожен хто вижив, той щасливець і тому вже великий вибір. Тому що чоловіків загинуло куди більше аніж жінок, то, значить, попит на живих буде великий. Розповідали анекдот про те як жінки розбирали хворих зі шпиталю. Узяли і одноногих і одноруких і сліпих і глухих, не взяли тільки бідолаху, у якого одбило осколком член. Не взяли з формулюванням "А кому такий інвалід потрібен!". Сусіди по палаті реготали і чекали на виписку, радісні, майже щасливі. А чому б не радіти, коли війна завершилася, а вони залишилися живі, пройшли через саме пекло і залишилися живі! Тепер жити і ще раз жити, тепер наздоганяти усе, що не встигли за кляту війну!
Щоправда були і тверезі голови, які казали, що країна в руїнах, що всі, хто міг, втекли звідси. А залишилися лише старі, слабі та мертві. В цій країні буде важко і здоровим, що вже казати про інвалідів. Де вони знайдуть роботу, хто за них піде заміж? Кому вони потрібні, скалічені та хворі? Держава і та навряд чи дасть їм пенсію, бо у держави нема грошей. Оце така картина. За такі слова, тверезим головам доставалося кулаками, ногами, милицями, бо ж хлопці вижили, хлопці пройшли скрізь смерть, то вони і чути не хотіли про якісь проблеми і труднощі. І Чет не хотів слухати, ані тих, ані інших, він думав, що якщо вона його чекає, то усе буде добре. А якщо не чекає, то... про це не можна думати. Значить, усе буде добре.
Чет такі підійшов до стовпа і подивився на клаптики паперу, здебільшого старі – жовті, з плямами розмитих чорнил. Якісь люди писали іншим про те, що живі і де їх знайти. Іноді траплялися знайомі фамілії сусідів. Добре, що вони живи, значить і вона, але де вона, де Ганнуся, де її звісточка, її клаптик паперу для нього, де! Де! Де!
Чет плакав, хапав ротом повітря, втирав сльози і читав, читав, читав, наче топлячись у відчаю. Коли блискавка, удар, постріл, вибух! Її літерки, її нервові і дрібні літерки! "Ми живі". Далі адреса. Вулиця Лермонтова. Він не знав де це, але хіба це питання! Вона жива! Його Ганнуся жива! Чет закричав, замахнувся руками, забув, про милиці і впав у багнюку. Але тут же підвівся, спочатку на коліна, потім вже скакав вперед. Вулиця Лермонтова. Хто в біса, той Лермонтов? Поет, чи що? Чет щось згадував про школу, але після контузії, він погано пам’ятав школу, якісь уривки. Він навіть писати почав погано. Це буле дивно, у нього завжди був каліграфічний почерк, він завжди заповнював класні журнали, в інституті вів зразкові конспекти, які потім продавав студентам з молодших курсів, а то писати почав коряво і непевно, наче п'яний дядько, що продав порося, зайшов до шинку, добряче випив, а тепер згадує літери по одній, а руки не слухають, у голові все крутиться.
- Не підкажете, де вулиця Лермонтова?
Чету пояснювали, куди йти. Зовсім поруч. Якби він був на своїх двох, він би за десять хвилин добіг, але ті милиці, на них не побіжиш. Тим більше, що доріг майже не залишилося, треба кожного разу дивитися, куди ті милиці ставиш. Та хіба це проблема, коли вона жива! Жива і чекає його на тій прекрасній вулиці Лермонтова! Слава пану Лермонтову! Чет підніме перший тост за пана Лермонтова, коли сяде з нею за святковий стіл! Швидше, швидше, швидше!
- Підвезти, брату?
- Що?
Чет як прокидається, бачить поруч машину, добряче биту, але на ходу. В кабіні сидить чолов'яга у формі і з пов'язкою на оці. Свій, теж з війни.
- Підвезти, кажу. А то дивлюся ти аж біжиш.
- Та, побіжиш тут.
- Сідай.
Чет сідає, він вже запихався, він досить зморився, він чотири дні був у дорозі, повертаючись з далекого шпиталю біля Херсону, погано спав, майже не їв, а ще думки, а ще хвилювання, ось зараз сів, а перед очима усе крутиться, як скажене.
- Куди тобі?
- На вулицю Лермонтова.
- Додому?
- Та не знаю. Мій дім розбомбили, там дошка поруч, жінка написала, що чекає.
Він завжди казав, що Ягнятко його жінка, хоч одружені вони не були. Та хіба щось значить той штамп у паспорті? Нічого не значить! Вона його жінка і вона його чекала. Він згадує її і якось весь аж слабішає.
- Діти є?
- Ще ні.
- Будуть. Після війни, знаєш як кохається!
Чоловік сміється і каже, що його жінка вже завагітніла.
- І не в останній раз! В мене двоє, це третій буде і ще народимо! Тому що мало нас залишилося! Треба землю свою заселяти! А ще як смерть понюхаєш добряче, так життя зовсім по іншому цінувати починаєш!
Чоловік сміється, штовхає Чета по плечу, той і сам всміхається. Потім починають розповідати один одному про війну. Де хто воював, в яких частинах. Чоловік дізнається, що Чет і в полоні побував, дивиться на нього куди поважніше.
- Там, кажуть, пекло було?
- Що було, то загуло. Ну його. Живий і добре.
Чет не хоче згадувати нічого поганого. Він думає про неї, про дитину, яка в них буде. Про дітей. Про багато дітей.
- Який номер дома?
Машина заїхала в район приватних будиночків, дороги тут вже нема і натяків, тільки свіжа весняна багнюка.
- Який номер?
Тут Чет сіпається, він же тільки-но пам’ятав той клятий номер, а зараз він вилетів з голови і все. От, йолоп! Б'є себе по лобу.
- Що? Що таке?
- Не пам’ятаю. Номер не пам’ятаю! Контузія клята, ось же пам’ятав!
Чет ледь не плаче. Чому він не записав номер! Дурень! Запиши ж номер! Знає ж, що все треба записувати. Нічого в цій голові не тримається!
- Дурню, дурню!
- Та ладно, чого ти, зараз все зробимо!
Чоловік пригальмовує біля якоїсь жіночки, що тягне на плечі дровиняку.
- Шановна, а не підкажете, в якій хаті тут з міста біженці живуть?
- Та майже всюди і живуть. У кожній хаті. Нас ж не бомбили, то люди сюди втекли. А хто вам потрібний?
Водій дивиться на Чета, той виглядає у двері.
- Ганнуся. Вона невеличка, худенька, волоссячко таке біленьке.
- А, з дитинкою?
- Ні, ні, без дитинки.
- Тоді не знаю, походіть по дворам.
- Дякуємо.
Жінка йде собі далі. Чет вилазить за автомобіля, стає на милиці.
- Спасибі, що довезли, тут вже сам знайду.
- Знайдеш, скільки пройшов, то обов'язково знайдеш.
Чоловік посміхається Четові і їде далі. Його машина реве, борсаючись у багнюці, але вперто просувається далі. Чет махає чоловікові рукою, потім думає, куди б йому йти. Іде вправо, придивляється до дворів, сподіваючись побачити її. Головне не знепритомніти, не впасти, треба встояти на ногах. Якось впевненіше підійти. Не інвалідом безпорадним. Чета охоплюють дурні думки про те, як вона подивиться на його каліцтво. Все ж таки нога не палець. Та він все побачить. По її погляду все побачить. Якщо він буде непотрібний, він піде. Недалеко, далеко йому важко. Кудись в кущі, дістане з наплічника пістолет з повною обоймою, до скроні і до побачення. Це ж легко.
- Чи шукаєш кого, солдатику?
Питає сивий дід, що курить цигарку на лавці під парканом. Лавка вмощена трохи всередину, що діда спочатку і не видно, сидить, як партизан.
- Шукаю. Тут моя жінка десь повинна жити. Вона з міста, наш будинок розбомбили.
- Тут багато таких. Яка вона з себе?
- Невеличка, худенька, білява, кучери такі дрібненькі.
- Ганна, звуть?
- Ганна!
- Через три двори, он бачиш, де каштан, там вона. Так куди ти скакаєш, впадеш ще!
Чет нічого не чує, він плигає, з силою вистромлює милиці з розпареної сонцем землі, ставить їх, плигає далі, смикає милиці, та вони дуже глибоко влізли в землю, вони смикають Чета і він падає, знову у багнюку. Він не може швидко підвестися, борсається, весь забруднюється, знову скакає і ось біля каштану. Береться за хвіртку і забирає руку. Хіба можна в такому вигляді заходити. У багнюці, точно свиня. Хоч руки помити, він шкандибає до калюжки, присідає, починає мити руки. Бачить себе у воді - ще й обличчя забруднене. А ще від нього тхне кислятиною. Останній раз він мився ще у шпиталю, а потім дорога, важка повоєнна дорога. Він дивиться на себе. Хто скаже, що йому тільки двадцять шість? Посивілий, у зморшках, йому сорок, не менше. Це якщо ще не бачити каліцтва, а з ним він і зовсім дід. Чет аж стогне, від цих думок.
- Чого тобі, солдатику?
Жіночий голос, добрий, трохи стривожений.
- Що там, тьотя Свєта?
- Та солдатику погано. Ой ти, господи!
Чет так і не встояв, хоч збирався. Але почув її голос і наче по голові вдарили. Темрява, морок, провалля. Він упав, добре хоч не в калюжу, а то б ще захлинувся. Впав на спину, як раз до каштану. Жіночка підбігла його піднімати, вискочила і Ягнятко. Допомагала занести бідолашного у двір, поклали на порозі, почали знімати брудний і сирий одяг, Ягнятко побачила обличчя і як скаменіла.
- Що таке, Аня, що таке?
Стара бачила побілівши обличчя і не розуміла, що трапилося.
- Це він.
- Хто?
- Чет.
- Чоловік твій?
- Так?
- Так чого ти сидиш, як дурна!
- А що робити?
- Радій! Ти ж так його чекала! Радій! Повернувся він!
Коли Чет приходить до тями, він лежить на дивані у незнайомій кімнаті. Над ним сидить Ягнятко і плаче.
- Чете!
- Аня!
Вона вклоняється до нього, він хапає її і притискує до себе, навіть не цілує, просто притискує, щоб відчути, що це вона, не сон, не примара, не видіння, а вона, його Ягнятко. Він плаче.
- Аня!
Він хотів так багато їй сказати. Скільки речей він вигадав за весь цей час, цілу книжку, багато книжок самого головного, що він повинен їй сказати, але ось зараз нічого в голову не приходить, тільки її ім'я.
- Аня!
- Чете!
Він цілує її, він гладить її волосся, як же він любить її волосся, її рожеві вушка, колись, до війни, він навіть намалював картину "Солодке вушко", він же непогано малює, малював до контузії. Ягнятко тоді вийшла така гарненька з двома рожевими вушками, що виглядають з волосся. Він хоче погладити те вушко та Ягнятко відсахується від нього, наче він образив чи вдарив її. Підхоплюється і відходить в сторону.
- Аня!
Він не може нічого більше сказати, він не розуміє, що відбувається, підводиться, хоче підійти до неї, але милиць поруч немає, то як дістатися до неї? Він не хоче плигати на одній нозі, як каліка. Він хоче саме підійти.
- Аня!
Вона починає плакати. Вона дивиться у вікно, стоїть до Чета спиною і вся здригається від ридання. Майже півтора року жодних вістей від нього. Хіба вона не мала права думати, що він загинув? Скоріше за всього десь біля Сум, у перші дні, коли він тільки пішов шукати повстанців. У ті дні, коли почався терор. Коли хтось доніс на неї у контррозвідку. Що її хлопець серед повстанців. А вона їх розвідниця. З неї вимагали прізвища і адреси усієї мережі підпільників у місті. Вони били її, гримали, що вб'ють, вони дійсно могли її вбити, кожної ночі вона чули постріли, то вбивали полонених і шпигунів, а вона ж була шпигунка. І нічого не сказала, бо нічого не знала. Їй би могли почати заганяти голки під нігті, або припікати праскою, як це робили з іншими. Але у контррозвідці швидко зрозуміли, що вона нічого не знає. Їй відрізали вухо, а вона тільки кричала. Дійсно нічого не знає. А ще вона молода і гарненька. Яка біла шкіра, які тугі, ще не розквітлі груди, ці її кучери, які майже затулять дірку від вуха. Принцеса. Принцеса і вісім гномів. Чим погана казка? Тому й і не випустили. Три місяці тримали її в окремій камері, куди ходили по одному і групами. Завжди п'яні, бо ще не здичавілі до того стану, щоб ґвалтувати тверезими. Коли здичавілі, що вже могли, вона виявилася вагітною. Ця справа легко б вирішилася – чоботом по животу і працюй далі, суко, але увесь відділ контррозвідки попав у засідку десь за містом. Замість них прийшли нові люди, яким вона видалася нецікавою і Ягнятко випустили.
Вона прийшла додому, в пусту, пограбовану квартиру, сіла на підлогу і почала плакати. Від болі, відчаю, ненависті. Вона хотіла загинути, вийшла навіть на балкон, але ж другий поверх. В квартирі не залишилося ані ножа, ані мотузки, не кажучи вже про пігулки. В тій квартирі навіть не було чим себе вбити. То вона лягла і почала плакати. Мабуть би там і вмерла, та її підібрала сусідка, яка пам’ятала Чета ще з дитинства. То не кинула його дівчину. Сусідка жила сама, чоловік давно помер, а син-наркоман десь зник. То їй з Ягнятком було навіть краще. Ягнятку теж. Сусідка повернула її до життя. І переконала не вбивати дитину. Ягнятко хотіла робити аборт, бо в ній жило сім'я тих покидьків, що катували і ґвалтували її. Але сусідка казала, що дитина не винна, що як не хоче бачити, то нехай народить, а потом віддасть комусь, бо вбивати невинну дитину – страшний гріх. Сусідка розповідала, що чоловік в неї був їбливий, запобіжників не признавав, то прийшлося їй робити безліч абортів. Тепер вона думала, що Господь покарав її за те, зробивши єдиного сина наркоманом.
- А ти не бери на себе гріха, не бери.
Ягнятко не хотіла носити те сім'я, але сусідка так про це прохала, що вона погодилася. Думала народити і зразу ж збути з рук, щоб і не бачити. Вона ненавиділа ту дитину, що нахабно вертілася в середині неї, тупцювала ногами і висмоктувала усі соки. Їжі було мало, Ягнятко слабшала і думала, що може і сама загине, через ту дитину. Слабкість заспокоювала ненависть, Ягнятко лежала і спокійно думала, що смертю усе закінчиться і це добре. Вночі їй часто бачилися сцени з тюрми, вона кричала і прокидалася уся в поту. Сусідка заспокоювала, її, гладила, обіймала, просила на хвилюватися. Ягнятко вся тремтіла і жалкувала, що ті покидьки не вбили її. Краще б вбили, їй Богу, краще б вбили.
Потім настав день пологів. Важкий і болючий день, Ягнятко була у якомусь мареві, кілька разів їй здавалося, що вона вмерла, але сусідка і її знайомий, колишній сільський фельдшер, кричали їй, щоб напружувалася. Їй здавалося, що вона зараз розлізеться на частини, як гнила сукня, вона кричала, а потім втратила свідомість. Коли прийшла до тями, що маленьке та живе лежало з нею поруч і впевнено ссало її грудь. Ягнятко хотіла роздратувався, хотіла відкинути це чудовисько, але вона була така слабка, в очах паморочилось. А потім вона чомусь пригорнула той шматочок життя до себе, переклала до іншої груді, потім поцілувала його. І відчула таку щемлячу ніжність, таке сильне і глибоке почуття, що заплакала. Сусідка сиділа поруч і заспокоювала її.
- Ось бачиш! Воно ж твоє! Рідне. Не чиєсь, а твоє. Дівчинка, мамина доця.
Потім Ягнятко багато разів з жахом думала, яку дурницю могла б зробити. Вона була дуже вдячна сусідці, яка врятувала її Лялю. Лялечку. Її красуню, її крикуху, її донечку, світ і сенс життя. Коли бої підійшли до міста, пішли чутки, що будуть бомбування. Сусідка наказала Ягнятку йти до своєї родички на вулицю Лермонтова. Так ще раз врятувала життя і мамі і доньці. Сама залишилася сторожувати квартиру і загинула. А Ягнятко жила далі, турбувалася за доньку, добувала їжу. Це було важко. Роботи ніякої. Майже голод, у Ягнятко нічого не було, щоб поміняти на їжу. Коли в місті відкрили місію Сил відновлення, дівчата могли знімати іноземців і трохи заробляти. Ягнятко не могла, бо коли навіть думала про секс, то починала тремтіти від огиди. Вона ледь влаштувалася прибиральницею. Вечорами мила брудні підлоги, отримувала трохи грошей і продукти. Якийсь американець майже закохався у неї. В нього були гроші, а Ляля хворіла, то Ягнятко навчилася удавати, що її тремтіння, це не відраза, а збудження. Вона вилікувала Лялю, вона навіть іноді купували їй молоко, бо у самої його не було після бомбардування міста.
Потім американець запропонував їй одружитися. Він був готовий не помічати її відрізане вухо, він навіть готовий був посприяти тому, щоб Ляля попала на усиновлення до хорошої родини. А самі вони нароблять купу дітей, той американець був з якоїсь секти, де багато дітей вважалися даром божим. Він пропонував їй покинути зруйновану країну у якої не було майбутнього, він обіцяв, що хірурги зроблять їй нове вухо, а психотерапевти вилікують від жахів минулого. Він давав їй перепустку в рай. Але для цього треба було віддати Лялю. Вона не погодилася, її звільнили, вона була вимушена піти робити в перший у місті ресторан, де мила підлогу за їжу. Їжу, яка залишалася від клієнтів, завжди іноземців, бо наші, навіть наші з грошами, ще з'їдали усе під чисту, бо пам'ятали, що таке голод.
І вона пам'ятала. Тому раділа і такій роботі, раділа, що може приносити з робити пакунок з їжею, яку віддавала хазяйці. Та вимінювала на неї молоко, вимінювала у якихось багатоступінних операціях. Молоко йшло Лялі, маленькій Лялі, такій розумній, яка так раділа, коли бачила маму. Ягнятко теж раділа, вона притискувала доньку до себе і відчувала себе щасливою. Легше жити, коли є заради чого жити. В неї була Ляля, треба було її ростити, проста ціль, яку Ягнятко старанно виконувала.
Та ось прийшов Чет. Чет, якого вона давно поховала, про якого і думати забула. Забула після тої камери у підвалі колишнього управління СБУ, де сиділа контррозвідка блакитних. Чи не забула, а просто вмерла. Колишня Аня вмерла там, у тій камері. І Чет, колишній Чет, він загинув на тій клятій війні. Вони обоє загинули там. Тому Ягнятко і стояла біля вікна та плакала. По загиблих, які кохали одне одного, які клялися, що будуть разом. І разом загинули. А зустрілися разом зовсім інші, зовсім чужі люди. Вона з відрізаним вухом і нічними жахами, він без ноги. Два каліки. Навіщо вони одне одному, їм краще забути те, що було і все.
- Аня!
Вона не дивилася на нього. Вона знала, що буде. Він дізнається про Лялю і в кращому разі піде. В гіршому буде ревнувати, кричати і докоряти. Хоча в чому вона винна? В тому, що він приходив зі зброєю додому і його помітили, про що донесли? Чи в тому, що кати побачили ту кляту картину, те "Солодке вушко", тому й вирішили відрізати їй саме вухо? Чи в тому вона винна, що ґвалтівники і не думали уберігатися, а вона завагітніла? В чому ще вона винна! І для чого ця зустріч, для чого він вижив, для чого пришкандибав сюди! Щоб сказати їй щось образливе! Щоб зробити боляче! Неначе мало їй було образ і болю!
- Аня.
Він приплигав до неї на одній нозі, бо не міг більше дивитися, як вона плаче. Обняв її, притиснув до себе.
- Не плач, не треба, мила, не треба.
Зненацька він повернув її для себе, він був такий сильний, хоч каліка, хоч тільки-но падав без тями.
- Я кохаю тебе. Я йшов до тебе, я так довго йшов до тебе. Я кохаю тебе.
І він заплакав. Він мовчав, стиснувши губи, а сльози, одна за одною, бігли по його замурзаному обличчі. Ягнятко сіпнула головою, як робила завжди, коли хвилювалася. Що він каже! Яке кохання! Яке кохання у двох калік зі спаленими серцями! Може він збожеволів! Невже він не бачить її! Не бачить її відрізаного вуха, її посивілого волосся, постарілої шкіри, погаслих очей! Яке кохання! Вона хоче крикнути це питання йому в обличчя, хоче штовхнути його, звалити з ніг і бити кулаками, вона кусає свої губи до крові, коли Ляля починає плакати. Її Ляля починає плакати. Її донечко, її сонечко, її щастя. Ягнятко забуває про все, відкидає руки Чета і біжить в сусідню кімнату, підхоплює дитинку, щось їй каже, пестить.
Чет дивиться їй в слід, він нічого не розуміє. Чому сльози, чому злість, що за дитина плаче? Він стрибає за Ягнятко і зупиняється на порозі. Він все розуміє. Він бачить, як Ягнятко тримає малюка, як пригортає до себе. Так може робити тільки мати. Чет відчуває, що починає плакати ще сильніше.
- Це вона?
Голос не слухається його, тремтить. Ягнятко дивиться на Чета, потроху закриваючи Лялю.
- Хто?
- Це наша дитина?
Чет дивиться на Лялю, то не помічає подиву Ягнятко.
- Господи, в нас є дитинка! Значить, тоді все вийшло!
Чет плигає до Ягнятко. Обличчя в нього так і світиться, від такого обличчя не можна чекати чогось поганого, то Ягнятко не затуляє дитину.
- Я думав не вийшло. А в нас є дитина! Господи, яка вона гарненька! Це ж дівчинка?
- Так.
Приголомшена Ягнятко відповідає майже на автоматі.
- Як її звуть?
- Ляля.
- Лялечка. Красуня, уся в маму.
Чет ледь торгається малої, вона зовсім не лякається його, а довірливо посміхається. Ягнятко згадує день, коли Чет пішов на війну. Нервовий і страшний день, коли в Сумах подавили повстання, а Чет сказав, що не може сидіти вдома і дивиться, як бандюковичи беруть владу в його країні. Він ходив у центр, на допомогу повсталим, але не встиг, їх розтрощили з гармат. Чет встиг дістати автомат і з ним повернутися. Хотів йти на північ, де Велика Мама давно вже не підкорялася бандитам. Він вже збирався йти, коли Ягнятко покликала його в ліжко. І відкинула звичні презервативи. Вона ж кохала його і хотіла показати це. Але через хвилювання майже нічого не вийшло, Чет узяв речі, автомат і пішов. Через тиждень її заарештували. Вона забула про той день, а Чет, Чет пам’ятав.
Витер сльози. Узяв маленьку, подивився на Ягнятко.
- Яка в нас донечка!
Ягнятко кивнула головою, потім обняла його і поцілувала. Якось спокійно подумала, що разом буде легше. Разом буде краще для Лялі. І нехай вони каліки – два інваліди це майже одна здорова людина.
- Я так довго йшов до тебе. До вас.
Чет поцілував Ягнятко і Лялю, закрив очі і подумав, що заради цієї миті варто було витримати усе, що він витримав. Так вони і стояли посеред кімнати – Чет, Ягнятко та мала у них на руках. Тьотя Свєта дивилася з сусідньої кімнати і втирала сльози, так усе виглядало зворушливо. Як в кіно.
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
