Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2435
Творів: 43515
Рецензій: 84788

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Антиутопія

СНІГОВА ЛЮДИНА

© Анатолій Азін, 18-11-2015
Чоловіки, в розмові поміж собою, не такі красномовні як жінки. Скажуть вони при зустрічі: «Ну, випили, побешкетували, асфальтну хворобу десь прихопили – до весілля загоїться», а ще про сексуальний гігантизм розкажуть – тут картинки яскравіші і брехливі, як собаче лаяння. А ось жінки – тут інша річ, тут прямо романи злітають з їх вуст – слухай та занотовуй і придумувати нічого не потрібно, гола правда святих і непорочних душ. Все переберуть при спілкуванні; починаючи з політики і до самого сокровенного – свого, жіночого. Але якби мене хтось запитав: На кому тримається Світ Божий? Я не задумуючись відповів би: На кращій половині людства!
– Якщо хтось пам’ятає з шкільної програми по історії Стародавнього Світу то мусить знати чому розвалилась Римська імперія – від занепаду, – запально повчала жіночка, очманілих від літної спеки та вокзальної духоти, полусонних пасажирів. – А  сам занепад, це не те, що немає чого їсти, чи хтось когось загарбує (хоть і цього виключати не можна), справжній занепад – коли перестають діяти закони моралі. Наприклад: сьогодні всі знають, що «ось так» діяти не можна – гріх, а на завтра, з невідомих науці причин, на «ось так» кажуть – а нам по барабану – і починається занепад. Пасажири слухали і не слухали,  пропускаючи сказане мимо вух. Ніхто в дискусію не вступав, та й не заперечував – навіщо, а балакучій жіночці тільки цього й треба, є такі люди, що тільки-но побачивши вільні вуха, відразу розкажуть де знайти Священний Грааль. – Яскравий тому приклад, – продовжувала вона, – поширення педофілії, Господи прости (осіняє себе хресним знаменням) серед католицьких священників – відразу заговорили про занепад церкви в цілому, а нинішній розвиток гей-культури – занепад інституту сімї. Катастрофа. Сказали; раз не даватимуть їм дітей на усиновлення, то будуть для них дітей вирощувати у пробірках: чоловікам – хлопчиків, а жінкам – дівчаток. Так! Не дивіться на мене як на божевільну, – звернулася жіночка до молодого чоловіка який намагався їй заперечити, – там, в академіях, одні діди сидять, вони вже більше нічого не можуть, окрім отих бовтанок у пробірках. Чоловік махнув рукою і вийшов на перон. – Та що там говорити про глобальне, ви б глянули, що зараз діється на селі – тотальний занепад – безжальний і безшабашний, як стихійне лихо, як середньовічна чума прокотилася по гречкосіях, носіях того генетичного коду, що зародився тут, на цій землі. Хати опустіли, присадибні ділянки поросли бур’янами, кинуті ферми підпирають оголеними стінами небо. Подекуди, правда, ще ворушаться жінки, та оскоплені горілкою відлюдькуваті чоловіки. Може хто б і захотів сам господарювати, адже колгоспів нема – воля, але ні, свої ж не дадуть: пограбують, спалять – руйнівна релігія вчепилася в селян, ой руйнівна. Ось в таке село, що притулилося однією стороною до Південного Бугу, а другою вдивлялося в безкінечні простори Дикого Поля і приїхав на таксомоторі наш Григорій Федотович, тоді так його ще ніхто не звав, – люди принишкли слухаючи говірку жінку. – Сільська Рада була зачинена на висячий замок. Приїжджий, уже не молодий чоловік, помотавшись по селу, відшукав Голову Сільради, Миколу Івановича Торохтія, та секретаря, Надію Антонівну Безхатько, привіз їх до Сільради і вони там допізна про щось говорили. Вечором, коли вже почало смеркати, приїжджий з задоволенням потиснув руку Миколі Івановичу, чемно відкланявся Надії Антонівні і від’їхав на таксомоторі, який весь цей час чекав його.  – Міцний чоловік, – розмірковуючи вголос тільки-но обговорену справу, сказав Микола Іванович. – Мені теж здалося, що Григорій Федотович ділова людина, – погодилась Надія Антонівна, – а втім, поживемо – побачимо, і сільська влада, ще трохи посидівши, розійшлася по хатах.  
   Через тиждень Григорій Федотович повернувся, і вже не сам. З чорного позашляховика, що зупинився біля Сільради, він вийшов з молодим чоловіком років тридцяти. Чоловіки були гарно і по моді одягнені. Молодший – тримав у правій руці невеличку ділову валізку, а лівою, набравши по мобільному номер, щось сказав у слухавку. Чоловіки зайшли в приміщення Сільради, там на них уже чекали. Привітавшись з Головою Сільради Григорій Федотович сказав: – Знайомтесь, це мій юрист – Петро Сергійович Скороход, він спеціаліст по паперовим справам, а я, так – господарник. Чоловіки потисли руки.  
   Коли паперові справи були скінчені Микола Іванович призначив дату розширеної Сільської Ради. Вивісив об’яву, та ще й через сарафанне радіо скоро всі дізналися про нових орендарів.
   На  Раду зібралося все село – і малі, і старі, бо іншої розваги не було. Навіть клуб, збудований перед самісіньким занепадом, стояв з забитими вікнами. А тут, нові люди з міста, та ще й  молодий чоловік з яскравою краваткою. З Миколи Івановича доповідач був не дуже балакучий, він перш за все представив громаді Григорія Федотовича, як директора новоствореної агрофірми «Щаслива» – ну, і таке інше. Селяни гелготали як гуси, вони вже нікому не вірили, бо навіть останній орендар вже два роки не з’являвся на селі, а на паї до цього часу вони не отримали ні копійки. Голова Сільради ще сказав, що на старого орендаря діло передано в прокуратуру, договори з ним, по рішенні суду, буде розірвано, а Григорій Федотович буде жити в селі, і просить громаду підшукати йому хатину.  
   Григорію Федотовичу, як здалося людям, було вже за п’ятдесят. Чоловік видний: середнього зросту, коренастий, навіть натоптуватий, з густою, вже гарненько побитою просіддю, шевелюрою. Округла голова міцно сиділа на короткій міцній шиї. Одягнений був по-простому: світла в полозочку сорочка-безрукавка, комір вільний, сірі штани з манжетами і, в тон штаням, шкарпетки-мокасини. Твердим і впевненим голосом він коротко, без прикрас та зайвого словоблуддя, розповів про свої наміри, а в кінці промови сказав: –«Якщо мої цілі у веденні господарства співпадають з вашими намірами, то я радий буду заключити договір оренди землі з кожним землевласником. Працездатним селянам, які захочуть працювати у агрофірмі, я гарантую щомісячний аванс в залежності від професії, але не менше тисячі гривень на місяць, з повним розрахунком на кінець року. Конкретні умови будуть з кожним окремо обумовлені контрактом з нашим юристом – Петром Сергійовичем, ось він перед вами». Юрист хитнув головою. – «Окремо хочу вас застерегти», – тут Григорій Федотович зробив невеличку паузу, щоб селяни змогли загострити свою увагу, – «п’янство на роботі і крадіжки – не допустимі. Хто порушить цю умову буде звільненим з роботи на завжди. Якщо своїх робітників не наберемо – завезу варяг з міста – не обезсудьте».
   В кінці промови Григорій Федотович взяв на себе зобов’язання забезпечити на зиму паливом не газифіковані господи та надавати безкоштовні транспортні послуги селянам, на тому і розійшлися. О, чуть не забула, він ще попросив підшукати йому на фірму рахівника, із місцевих, так і сказав: «Надіюсь гроші ви рахувати умієте?!»

   Справи йшли добре. Григорій Федотович пригнав звідкілясь техніку, новеньку, раніше небачену селянами. Старожили ще пам’ятають, як колись, техніка була у власності МТС, потім – Сільгосптехніки, згодом, як настав занепад, всю розікрали, а залишки підібрали «металісти». Тепер вся техніка була власністю агрофірми – казали взята в лізинг, що це таке – не знали, та розуміли, що господар, так позаочі люди називали Григорія Федотовича, в сучасних умовах сільськогосподарського виробництва та нових грошово-товарних відносинах орієнтується добре. Господар, для охорони техніки, найняв людей з міста, бо місцевим поки що не довіряв. То були кремезні хлопці в чорному форменому одязі з закоченими на сорочках рукавами до ліктів, у чорних беретах і високих шнурованих до верху чоботях – такий собі спецназ, посміювались селяни. Вночі вони ходили по машинному дворі з муляжами автоматів АК, як бійці спецназу, а вдень лише з пістолетами в рижих кобурах на боку. Весь вигляд охоронців вселяв довіру, покірливість і страх. Хлопців було не багацько – по двоє на зміну.
   В перший рік, доки агрофірма фінансово не зміцніла, Григорій Федотович лише суворо зиркав очима на підлеглих, та з часом очі його потеплішали, а виїжджаючи на лани він і зовсім розслаблявся розминаючи в долонях золотаві колосочки пшениці, він завжди рахував зернята в колосках прикидаючи в умі види на майбутній урожай, нюхав їх, пробував на зуб, а потім, поцілувавши, висипав на землю. Весь його вигляд випромінював любов до землі, його генетичний зв'язок з нею надавав сили та впевненості в справі всього його життя.  Згодом Григорій Федотович перевіз дружину з міста у відремонтовану хату, але друзів не заводив, жив стримано, спілкувався в основному з юристом та чудакуватим агрономом: чи то німцем, чи шведом котрого виписав Бог його знає з відкіля. Альфред Штогельбахен, так звати агронома, приїхав на своєму бусику обладнаному під лабораторію, місцеві поміж собою казали – газовою камерою, самого ж агронома охрестили на свій лад – Пішовнахреном, від чого діти були в захваті, хіхікали та дражнилися йому в слід: пішовнахрен, пішовнахрен. Агроном їздив по ланам, збирав зразки ґрунту, а потім ворожив щось у себе в «газовій камері». На всі запитання селян у нього була одна відповідь завченими від когось із наших співвітчизників – «Пішов нахрен».  Григорій Федотович просив односельців підшукати когось із фахової молоді в помічники агроному, щоб згодом, коли закінчиться контракт Штогельбахена, стати йому на зміну. Як керівника його не було з ким порівняти, він був особливий: його не боялись, але поважали за справедливість і чесність, чого людям завжди бракує. Та коли хтось завинив – пам’ятав довго, називав винуватця страшним незрозумілим словом – люмпен.
   Згодом між селянами слушок пішов, а сільські плітки ніколи не виникають на пустому місці, завжди знайдеться якась зачіпка, заковика, яка на длинних язиках виростає до такого вигляду, що іноді й самі дивуються. Так от, баба Мотря почула від баби Катерини, що мешкає в сусідньому селі Борщівка, а та від баби Параски в котрої колись всю їх родину розкуркулили більшовики і вислали кудись де раки зимують, а її малятком забрали добрі люди та не дали пропасти, то до неї приїздив наш Григорій Федотович і розпитував про Корсунів, так звали її батьків, казав що він онук Федора Онуфріевича Корсуна, а баба Параска йому, Григорію Федотовичу,  двоюрідна бабуся, що вони із «бувших» і проживали в Киргизії біля гірського моря Іссик Куль, куди їх вислали на початку тридцятих років. Там їх згуртували в комуну «Шлях Ілліча», а згодом, уже в семидесяті, вона стала самою передовою в республіці, та гордо називалася в партійних звітах – колгоспом мільйонером. «Отакі справи», – сказала баба Мотря, – «туди ледарів не висилали, ледарі залишились тут, щоб занепад зробити у нас». А землі «Щасливої»  були колись володінням Корсунів, – якось невпевнено додала баба Мотря.
   Село ожило. Коштами «Щасливої» проклали асфальтовану дорогу до траси, газифікувались, селяни отримували гарні прибутки на земельні паї, знову заграли музики на весіллях, та ось, як грім серед ясного неба, в державі знову щось луснуло, надламалось…
По сусідству з землями «Щасливої», ще здавна, був гранітний кар’єр, його збанкрутілим придбав у власність чудакуватий поляк Красовський, завіз техніку, надав людям робочі місця, наладив справу і, «обтрусивши пилюку з штанів», отримував прибуток. Та не так сталося, як гадалося, оте що «луснуло» докотилося з Києва аж сюди, а Красовський із своїм прибутковим господарством показався комусь із районного начальства ласим шматочком… Вночі приїхали звідкільсь злодюги, їх тепер називають рейдерами, захопили кар’єр, катуваннями вимусили бідолаху Красовського підписати якісь папери, а самого, потім, викинули за ворота. В «Щасливій» забили на сполох. Григорій Федотович разом з головою сільради зібрали сільське віче на якому було вирішено створити народну дружину для самозахисту. Григорій Федотович так і сказав: «В державі щось «луснуло», нас захистити нікому», а сам, передавши справи юристу, терміново відбув у відрядження. Десь через тиждень він з’явився, але не сам. Знову зібрали віче, з чого все це диво і почалося…

   На майдані перед офісом агрофірми «Щаслива» вже зібралися селяни, гомоніли. Біля розлогого клена стояв прив’язаний до стовбура бугай центнерів з вісім, не менше. Люди чекали на щось важливе, були стримані, лише Микола Яровий був, як завжди, на взводі і, дихаючи в обличчя жінок міцним перегаром, лаяв Настю, дружину, за розбиту пляшку самогону. «Попишу і поїду» – варнякав він хапаючи її за руки. Нарешті з дверей офісу показалось керівництво, гомін стих. Рядом з Григорієм Федотовичем стояв здоровенний, незграбний чоловік одягнутий в камуфляжну форму. Його голова була покрита густою чорною шевелюрою з під якої не було видно ні вух, ні чола – лише блимали, з гущі волосся, колючі холодні пронизливі очі. Руки цієї дивної і страшної людини були довгі, долоні як клешні, а з під куртки виглядали завитки волосся. «Снігова людина», – почулося з гурту жінок. Вгледівши це чудовище притих навіть Микола Яровий.
   – Всі ви колись, – звернувся Григорій Федотович до селян після привітання, – вивчали в школі творчість великого Пушкіна. Хто не читав його повість «Дубровський» раджу прочитати. Пушкін першим, у цій геніальній повісті, детально описав схему рейдерського захоплення чужої власності. Ви самі бачите, що відбулося у нас по сусідству. Тому, в зв’язку з цими надзвичайними подіями, щоб не випробовувати долі Дубровського, нас змушують обставини стати на праведний захист нашого спільного майна, а може й життя. Григорій Федотович на мить змовк обводячи прискіпливим поглядом односельців. Він ніби збирав усю свою волю в кулак для рішучого кроку, свого Рубікону, за яким бачив перемогу. Він вже не міг дозволити ні собі, ні людям покірно схилити голови перед безправ’ям, як колись його предки – часи інші, але методи боротьби все ті ж – в згуртованості перед відкритим і неприхованим бандитизмом. Над майданом панувала тиша, лише воркували поодинокі дикі голуби, ласі до дармовщини, вишукуючи поживу.  – Я представляю сьогодні вам, – порушив тишу Григорій Федотович, – свого заступника і керівника народної дружини пана Рюрика, (так і сказав – Рюрика, чи то ім’я, чи то призвіще – Бог його знає) – показавши поглядом, та злегка кивнувши головою в бік «снігової людини», – він організує стратегію захисту агрофірми від ворожого рейдерського захвату. Та його слів люди вже не чули, вони вп’ялися очима в оте «снігове чудовище» – Рюрика. – Іще хочу застерегти всіх вас, – продовжував говорити Григорій Федотович, – ми дружинники, а не месники, в разі нападу на нас зброю застосовувати лише в крайньому випадку, набої будуть видаватися на чергування травматичні. До крові допускати не можна, бо кров викличе  ще більшу кров, а потім цю бійню не зупинити. А зараз я слово надаю Рюрику, – сказав Григорій Федотович і на крок відступив назад. Рюрик навіть не здригнувся. Йому щось товмачив юрист, той у відповідь незрозуміло пробелькотів показуючи волосатою рукою у бік бугая.
   – Рюрик сказав, – звернувся до людей юрист, – краще один раз побачити ніж десять раз почути. Всі затамували подих. Рюрик, незграбно перевалюючись з ноги на ногу, підійшов до бугая і з усієї своєї дурі бабахнув тому, волосатим здоровенним кулачищем, поміж вух. Натовп зойкнув. Бугай спершу аж трохи присів, та задравши сторчма хвіст звучно випорожнився, ніби у відповідь на удар. Потім, припавши на передні ноги, заволав так, що аж заплакали діти, і  завалився набік – іздригнувши декілька раз ратицями та здійнявши пилюку – затих, лише по шкірі ще бігали передсмертні хвилі.
   – Оце так хрінина з перцем! – несамовито скрикнув Микола Яровий, в якого хміль як рукою зняло, він, стрімголов, розштовхуючи селян, кинувся на волю. Його голос ще довго чувся серед мертвецької тиші майдану.
   – Хлопці, – звернувся Григорій Федотович до охоронців у чорному, – освіжуйте бугая, а свіжину роздайте селянам на гостинець за рахунок агрофірми.
   Небагато сміливців залишилось чекати на гуртове, розходилися мовчки і лише вдома почали розв’язуватися язики. А Микола Яровий все ходив селом та заглядаючи в очі кожному стрічному запитував: – Ти бачив? Оце так хрінина з перцем! Його так і прозвали на селі: Микола Хріниназперцем. А як звучить трагікомічно – пішов до Хрінинизперцем, або, бачив як Хріниназперцем голубів ганяв. Настя помітила за чоловіком, що після тієї єкзерсиції з бугаєм, Микола якось притих і не те щоб він знітився чи занеміг головою, ні, він став якимось правильним, став замислюватись перед тим як щось зробити, а не так як раніше: трах, бах, тарарах, а потім і по батюшці, і по матінці всіх облає. Відтепер, Насті було лячно сказати кому про його чудотворне перевтілення, щоб не наврочити цій дивині – Микола перестав пити. Та коли сама почула як чоловік відмовився випити з Сердюківським забулдигою, Семеном, зрозуміла – це йому Рюрик поробив.
   Про Рюрика на селі казали всяке: і що він киргизець, і туркмен, а хтось навіть ляпнув язиком що він із якоїсь Богом забутої тайгової безвиході. Знайшлися розумники, що в ньому, за крутий норов, пізнали таліба – смішно, таліб і без тюрбана – та всі бачили в Рюрикові інородця, він навіть мови майже не розумів, а тому ставилися з осторогою.  
   Настя, землі під собою не відчувала від радості, та не втерпівши довго носити своє щастя в собі, розповіла кумі про метаморфози з Миколою, а та, не довго думаючи – гайда до Рюрика, і свого, мов, дурисвіта лікувати треба. Рюрик спершу не міг зрозуміти в чому справа, та коли йому все розтлумачили, підвівся, стулив волосаті руки до купи і тричі вклонився промовивши: «Аллах Акбар!», а потім, в знак згоди, кивнув головою.
   – А приводити його тверезим чи можна й випивши? – завбачливо запитала вона з острахом нагледівшись на кучеряве волосся Рюрика. Він знову глянув на свого толмача. Той, клацнувши себе шалабаном по кадику, дав зрозуміти питання. Рюрик щось буркнув у відповідь.
   – Нема різниці, – промовив толмач, – лише на ношах не прийме.
«Отакої», – подумала кума і з двояким почуттям – радості і тривоги пішла додому.
   На наступний день, як домовилися, кума привела свого Івана до Рюрика. Як це їй вдалося, одній їй відомо, але Іван не пручався, йому й самому закортіло випробувати того страшилу на «вошивість». Рюрик відразу показав рукою їй на двері. З Івана куди й дівалась його зухвалість, він стояв перед Рюриком як з хреста знятий. Кумі стало жаль чоловіка, та шляху назад вже не було і вона нерішуче пішла готувати вечерю.
   Надвечір з’явився Іван, зло свіркнувши очима, мовчки пішов у спальню і заснув не роздягаючись. Спав дві доби, а коли кума вже почала хвилюватись картаючи себе за поспішний вчинок, Іван проснувся і попросив їсти. Кума на радості крутилася як дзиґа; і борщу йому налила, і каші з котлетами поставила, і, для перевірки Рюрика, грюкнувши об стіл, виставила ще й пляшку перваку, та й на булькала сама в стакан. Іван зоглянувши на пляшку, та учувши булькання затрусився немов у лихоманці, його скрутили гострі нестримні позови на блювоту, він кулею вискочив із-за столу та не встигнувши переступити поріг, вивернув із нутра все на підлогу, в подяку жінці за її турботу. Кумі до сліз було жаль чоловіка.
   – Господи, що він з тобою зробив? – простогнала вона. Іван лише зиркав на неї злющими, повними від сліз і страждання очима. Позови на блювоту потроху стихли. Кума хотіла полегшити страждання чоловіка погладивши його по голові. Іван відкинув її руку і прохрипів замахнувшись кулаком: – Поставлю в стійло, сука.
   Потроху Микола оклигав, став їсти, але горілку на дух не переносив. Та  кумі цього було замало, її конче роздирала цікавість: «Як цей «вурдалак», – казала вона на Рюрика, – «зміг відлучити Івана від горілки». Вона до чоловіка і так, і сяк – той мовчить, лише зубами скрегоче. Та коли вже зовсім вона достала за живе, Іван скипів так, що аж піна з’явилася на губах, він як у пропасниці затупотів ногами із криком: – поставлю в стійло, сука, – кинувся до неї. Аби кума не відскочила – бути біді. Нарешті її ця незрозуміла погроза теж дістала і вона замовкла.
   На селі почали потроху звикати до загрози рейдерського захвату; охорона була надійна, дружинники виходячи на патрулювання, щоб часу дарма не гаяти, до схочу палили за селом з усіх видів зброї, відлякуючи не тільки уявних рейдерів, а і саму нечисту силу. Сільське жіноцтво, після диво-зцілення чоловіків, охопила агонія боротьби з п’янством. Вини стали молитися на Рюрика, а чоловіки, в розпачі, прощалися із тверезим життям. По всій окрузі вже рознеслася чутка про диво-знахаря, який і сам до цієї пори ні сном, ні духом не відав про свій дар. «Господи спаси і помилуй», – молилися жінки ідучи на уклін Рюрику, – «який же він тільки бридкий та мерзенний, бідні чоловіки, та мабуть «зеленого змія» ладаном не викуриш, терпіти треба».
   – А може він і від безпліддя лікує? – якось бовкнула, не подумавши, невістка старого Панаса. – Ги-ги-ги, – засміялася свекруха, – та не приведи Господи, що може вийти з під такого лікаря. Краще б на море з’їздила, от і було б тобі і лікування, і задоволення, – вона давно вже очікувала на онучат. Та сподівання жінки не виправдались, Рюрик, вже трохи вибалакавшись по нашому, твердо сказав, як відрізав – «Ні, то є нє мій гиста».
   Господар був не проти цього прояву благочинства Рюриком, але він не хотів щоб люди зайвий раз відволікали його від головної справи, бо чутки про судово-міліцейський розбій вже дістався навіть до свідомості малолітніх дітей, вони, бавлячись біля річки, ліпили з піску рейдерів, а потім, гуртом, з криком «Смерть рейдерам», – громили пісочні фігурки.
Для посилення збройної міцності Григорій Федотович звідкілясь привіз диво рушниці, які стріляли не кулями, а сітками для відлову звірів. На нараді по практичному застосуванні цієї зброї він попередив, що полонених у сітці не бити, а спіймавши хоть одного, стрімголов нести його до Рюрика на дезивуалюацію*. «Ой, щось задумав Федотович», – гомоніли на селі, і вже навіть захотілося деяким шибайголовам, щоб на них напали рейдери (азарт то страшна сила), та погледіти як вони будуть вовтузитись пійманими у сітку.
   – Що ти будеш з ними робити? Вуха відріжеш? Чи ніздрі рватимеш? – переймався охоронець, здоровань Манюній, кулачище якого був величиною з пудову гирю.
   – Є, Манюні, секрету треба знаті. Мі пудимо робить щурина кілера*. Росумієш? Манюній заперечливо хитнув головою і скривив губи.
   – А-а-а, вам лише моціть та зарізати, – Рюрик себе постукав кулаком по голові, – це для чого? Щур кілера сам своя порота кушати буде! Росумієш сарас?  Манюній з жахом дивився на Рюрика і чомусь подумав: «Добре, що йому не треба лікуватись від алкоголізму».

   Рейдери напали на агрофірму підступно, в ночі. Собаки в селі ніби показилися, учувши чужинців. Селом лунала стрілянина, бухали шумові гранати, кричали люди, а схвильовані кажани на бриючому польоті ледь не знімали скальпи з голів нападників.
   – Давай, лови на сітка ту своліч, – розпорядився Рюрик потираючи долоні. Він давно вже очікував нагоду використати свою психотропну зброю про яку знав лише один господар. У себе на батьківщині вона була запорукою його сили, що наводила панічний страх на ворога.
   Невдовзі охоронці приволокли до офісу здобич. Спійманий рейдер копирсався в сітці і гнув матюччя, як коваль підкови. Було темно і він ще не розгледів хто перед ним стояв.
   – Хлопці, до справа, – махнув охоронцям рукою Рюрик. – Мі сам будімо робіть щура кіллер, – і заніс пручаючогося рейдера до офісу.  Після утаємниченої дезавуалізації рейдер кулею вискочив на вулицю і не своїм голосом волав: – Зараз всіх поставлю в стійло, суки! Зараз всіх поставлю в стійло, суки! Він біг на звуки пострілів. Першим йому попався під руку рейдер із спец загону криміналізованої міліції. Дезавуалізований бранець в мить скрутив йому шию так, що хрускіт хребців було чути аж на краю села. Надалі він пильно видивляючись у темряві голови своїх недавніх побратимів і з криком: «поставлю всіх в стійло, суки» – крутив їм шиї.
   Рейдери побачивши, що з їхнім коришем коїться щось не зрозуміле і страшне, з відчайдушними криками: «Він божевільний! падлюка» – відступили.
   Вранці оговтавшись від нічного кошмару в офісі на нараді хтось запитав: «А Женевська конвенція не заперечує дезавуалізацію?» На що Григорій Федотович лаконічно відповів: «Було темно, нападники злякались і переплутали своїх з чужими, ось і покрутили їм шиї. Це непередбачливий випадок, мало чого може трапитися з людьми під час неправедних справ». Рюрик, як завжди, сидів мовчки лише крізь завитки волосся свердлив присутніх своїми маленькими колючими пуштунськими очима.
    
                      
  *Зміна реального сприймання подій.
   *(дослівно) Ми будемо робити щуриного вбивцю. (Стародавній спосіб позбавитися щурів на
   кораблі).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

Рюрика - у депутати ВР!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 26-11-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 22-11-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ігор Скрипник, 19-11-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 18-11-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.33259892463684 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Книжки Ксенії Заставської: Жінка, що відкриває історію
У прозі Ксенії Заставської форма, що нагадує так званий «дамський роман», стає ключем до історичних …
Огляд “Жуйки” Марії Козиренко: Музика врятує світ
Якщо ви гадаєте, що антиутопія сучасної літератури за сюжетами переважно схожа між собою як шоколадні …
Огляд прози літ. угруповання “Свідки слова”: Шевченкові малята
На обкладинці антології зображений Тарас Григорович у плащі. Сидить за столом, на якому чашка кави, …
Огляд автобіографії засновника італійського фашизму Беніто Муссоліні
Перша половина ХХ століття було щедра на диктаторів та диктатури. Більшість з них, як от Ленін, Сталін, …