Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44274
Рецензій: 86453

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Містика

Роман "Сірі метелики" - ЧАСТИНА 1 Дедлайн 14. 3. Котячі кігті

© Ольга Мігель, 18-11-2015
Щойно дівчина опинилась на своєму робочому місці, її зустрів співчутливий погляд головного редактора.
– Що цього разу? – поцікавився молодий чоловік, виглядаючи з-за кришки ноутбука.
– Довго розказувати, – відмахнулась Вікторія. – Але, принаймні, її ненависть до мене очевидна.
– Припиніть! – зітхнув редактор. – Якби вона вас так вже не любила, то і на роботі не тримала б!
У відповідь Вікторія ледь втрималась від того, щоб нагадати, що кілька спроб делікатно її звільнити директорка вже робила, але за щасливим збігом обставин закінчилися вони нічим.
– Просто відстоюйте свою думку коли вважаєте, що Ганна Борисівна неправа, от і все!
Після цих слів єдине, що залишалось журналістці, це мовчки покласти голову на стіл. Дмитро, добродушний молодик двадцяти дев’яти років, все ще перебував у циклі «нова іграшка»… який, щоправда, вже добігав кінця і мав закінчитись з дня на день.
– Просто випий чаю та заспокойся, – привітно посміхнувся верстальник Сашко та поставив перед дівчиною гарячу чашку. – Цукерка підійме тобі настрій! – додав хлопець і поклав поряд з чашкою привабливі солодощі.
– А мені цукерку? – награно надувся Дмитро.
– І ви тримайте! – засміявся верстальник та кинув головному редакторові шоколадку цукерку, яку той спритно зловив.
Якщо й була вагома причина, з якої Вікторія досі не звільнилась з «солідної компанії» пані Скрудж, так це атмосфера в редакції, що не аби як контрастувала із загалом похмурою та знервованою атмосферою безпосередньо в архітектурній фірмі «Королева». Дівчині справді подобалось приходити до просторого світлого офісу, теревенити з редактором, бачитись зі знайомим ще зі студентства Сашком, коли той приходив верстати макет; перекидатися парою слів з привітним коректором Катериною Василівною, яка забігала вичитувати гранки двічі на тиждень. Тут було дійсно весело, а робота приносила задоволення, не зважаючи на копійчану зарплатню та відсутність перспектив.
Втім, саме значення слова «перспектива» було для Вікторії досить розмите. Її успіхи та досягнення різко зійшли нанівець, щойно вона закінчила навчання та потрапила до реального світу, де її диплом мало кого цікавив. Трудова книжка молодої журналістки досі залишалась чистою, наче перший сніг під ногами Мадонни. В редакціях провінційних газет журналістові майбутнього в принципі не було. І те, що на «Гучномовець» вона працювала без цієї самої трудової, було одним з багатьох тому підтверджень. Але в свої двадцять сім дівчина ні як не могла переступити через себе та піти працювати на відносно перспективну, але при тому до відрази нецікаву роботу, на якій можна було б відпрацювати три десятиліття заради пенсії. Тож колишня студентка-відмінниця Вікторія Кушинова наразі належала до тієї групи людей, яких сучасне суспільство йменувало невдахами.
– Віко, як ти? – замість «привіт» вигукнула Катерина Василівна, яка несподівано увірвалась до редакції.
– Тобто? – поцікавилась Вікторія, саме проковтнувши цукерку.
– Ну, на тебе ж вчора грабіжник напав!
– А-а-а, то ви про це? Та все добре, – відмахнулась дівчина. Надія на те, що на роботі про вчорашній інцидент не довідаються, безнадійно розтанула. Втім, цього варто було очікувати: в Катерини Василівни було повно знайомих, серед яких значилися журналісти, редактори та працівники правоохоронних органів, тож всі новини вона відала краще за читачів більшості міських газет.
Нажаль «все добре» не вдовольнило ні цікавості Катерини Василівни, ні раптового інтересу Дмитра та Сашка, тому довелось розповідати. Коли ж історія дійшла до тієї частини, де йшлося про несправедливу неувагу міліціонерів до цієї пригоди, дівчині мимоволі згадалась розказана старим слідчим історія.
«Мабуть варто на цьому зупинитись», – подумала Вікторія і після кількох секунд паузи квапливо сказала:
– Ну от, в принципі, й усе!
Кілька хвилин довелося потерпіти зітхання та обговорення почутого, але це тривало не довго. Врешті решт робочий день продовжувався, термін здачі номеру наближався і ніхто не мав часу на те, щоб байдикувати – особливо в редакції, власницею якої була директор компанії «Королева».
Поки Сашко з Катериною Василівною вносили правки в макет, а Дмитро поспіхом дописував останню статтю, Вікторії належало готуватись до інтерв’ю з директором краєзнавчого музею. Але на лихо жодне із запитань про унікальну експозицію «Таємниці скіфських курганів» не спадало на думку! А все тому, що ці самі думки молодої журналістки були зайняті резонансною справою тридцятирічної давності. Можливо дивний збіг обставин з цією мишкою-брелком розбурхав її фантазію, а може річ була просто в чималій цікавості самої справи. Та думати про щось інше Вікторія в будь-якому разі не могла.
Врешті дівчина піддалася допитливості та залізла в Інтернет. Як не дивно, там вона майже нічого не знайшла. Цього варто було очікувати: Інтернет-журналістики, блогів чи форумів на той час не було, як і самого Інтернету. Але якщо копнути трохи глибше!..
Він несподіваного успіху Вікторія потерла долоні: на одному із закритих для пошукових систем кріп-форумів, де вона іноді бувала, внутрішній пошук знайшов присвячену «Коту» тему восьмирічної давнини. Тексту було небагато, але дівчина припала до нього очима з небувалою жадібністю:
«18 квітня 1980 року країна, яка завжди жила у «правильній та справедливій» системі, була шокована. Але ніхто тоді навіть подумати не міг, що цей шок був лише першою ластівкою фільму жаху, який затягнеться на цілих три роки. Усі старання місцевої влади приховати страшні злочини зазнали краху, бо люди перешіптувалися про це, і незабаром тримати все в таємниці вже не мало сенсу.
14 квітня 1980 року, о 5;30, на цвинтарі невеликого провінційного міста, біля самого входу, знайшли відрізану голову восьмикласниці Ілони Шапнової. В роті померлої лежало маленьке дзеркальце, на якому зі зворотного боку було зображене веселе сіре мишеня.
Тіло дівчини годиною пізніше побачила мати, яка прийшла будити доньку до школи. Як убивця потрапив до квартири на шостому поверсі залишалося загадкою, бо вхідні двері були зачинені.
Про це вбивство не писали в газетах, слідчим та родинам загиблої заборонили щось розказувати, але про страшний злочин наступного дня все одно вже знало все місто і кожен, хто мав друзів та родичів в інших містах, саме поспішав написати листа, в якому описував страшний інцидент. Власне зі стопки таких листів я і дізнався про перші вбивства.
Розслідування зайшло в глухий кут. Жодних слідів, жодних підозрілих осіб, з якими б контактувала померла, і жодних можливостей, за які вбивця міг би непомітно потрапити до квартири посеред ночі та вбити дівчину без єдиного звуку. Вбита горем мати відмітила тільки знервований стан зазвичай сумирної та слухняної доньки за кілька днів до смерті.
А на світанку 13 травня того ж року, неподалік від входу до того самого кладовища, знайшли голову наступної жертви – студентки на ім’я Юля (прізвища в листі не було). В роті дівчини лежала біла хустина з плямами крові, на якій було вишите сіре мишеня. Тіло знаходилось в гуртожитку: його знайшла сусідка по кімнаті, яка спала на ліжку навпроти.
Прокуратура продовжувала офіційно тримати все в таємниці за наказом «згори», але всі на той час розуміли, що це даремно, тому що місто вже охопив страх.
Коли ж 15 червня біля входу на цвинтар знайшли голову сорокарічного чоботаря, в роті якої лежав ґудзик з усміхненою головою мишеняти, навіть верхівка влади зрозуміла, що тримати все в таємниці марно. Тоді про вбивства і почали писати газети.
А потім сталося те, чому спершу не придали уваги, але потім це перевернуло все з ніг на голову. Другого липня до прокуратури прийшла літня вчителька, яка в паніці поклала на стіл головного слідчого по справі ручку з намальованим на ковпачку мишеням. Жінка стверджувала, що знайшла її на роботі. Вона точно пам’ятала: не купляла такої. Та й колеги запевняли, що не мають до цього жодного відношення.
Вирішивши, що жіночка просто піддалася паніці, або стала жертвою чийогось злого жарту, слідчий спровадив її та знову зарився у факти по справі. Проте на одинадцятий день після того голова цієї самої жінки лежала біля входу на кладовище, стискаючи в зубах ковпачок від ручки з намальованим мишеням.
Про це, звісно, написали в газетах та попередили людей, щоб негайно звертались до прокуратури, якщо знайдуть серед своїх речей будь-який незнайомий предмет із зображенням мишеняти. До кінця місяця таких було цілих десятеро: хтось вирішив пожартувати сам, а над кимось пожартували знайомі. Одинадцятим став десятирічний хлопчик, який прийшов до прокуратури 1 серпня з м’ячиком для настільного тенісу, на якому було зображено мишку. Ще кілька людей звернулись після нього. За всіма ними наглядали, але нагляд не допоміг: голову хлопчика знайшли 15 серпня.
Після цього в газетах, разом з інформацією про вбивство, з’явилося попередження: всіх комедіантів, які прийдуть до прокуратури та залишаться живі, буде покарано. Аби довести, що це не жарти, до в’язниці закинули більшість чоловік, які приходили з «мишиними предметами». Вирахували та посадили навіть декого з тих, хто заради сміху підкидав такі речі своїм знайомим.
Цей план слідчих таки спрацював: наступного місяця прийшла лише одна людина з «мишачою міткою» – молодий хлопець, який знайшов у себе в сумці маленьку керамічну фігурку мишки. Його вже охороняли по повній програмі!.. але це нічого не змінило. Все закінчилось так само, як і попередні п’ять разів.
Так тривало майже три роки. Слідчі робили все можливе, але не могли змінити кривавого фіналу: жертва помирала щонайбільше через чотирнадцять днів після того, як знаходила свою «мишку».
Але смерть була не єдиним, що чекало на обраних вбивцею людей. Буквально з перших днів маніяк починав «гратися» зі своїми «мишками», за що і був прозваний Котом. Він вистежував їх у провулках та лякав, декого викрадав та відвозив з місця на місце, а потім просто залишав десь біля пам’ятника чи під парканом. Вбивця якимсь містичним чином знаходив жертву де б вона не була і не робив нічого крім того, що залишав для неї невеличкі, зрозумілі лише їм обом послання. Таким чином людина, яка знала про свою участь з тієї миті, як знаходила мишеня, до цього самого чотирнадцятого дня була на межі психозу, а іноді навіть за нею.
Здавалось, місто житиме в страху вічно… але все закінчилось так само несподівано, як і почалося. Вбивства просто припинилися. Останньою жертвою стала сімнадцятирічна Галина Довірова, голову якої знайшли на світанку 15 грудня 1982 року.
Самого Кота так і не зловили. Ким він був, чому все це робив та що з ним сталося так і залишилося таємницею… однією з наймоторошніших, найкривавіших таємниць двадцятого століття. Але хто знає, можливо він досі живий і просто чекає на щось?»
Починаючи читати, Вікторія сподівалася, що цей текст трохи вдовольнить її цікавість, але за фактом сталося навпаки: він її тільки розбурхав. Але що робити тепер?
До призначеного часу інтерв’ю залишалося трохи більше ніж півгодини. І хоч музей зовсім поряд, варто було поквапитись.
Впевнившись, що всі зайняті своєю роботою і ніхто на неї не дивиться, Вікторія ввела в адресний рядок «3ch.hk» і за мить опинилась на головній сторінці «Три-ча», найпопулярнішого в мережі іміджборду. Не довго думаючи, дівчина зайшла в розділ «містика» та клікнула на «створити тред»:
«Анон, днями я натрапив на цікаву вінрарну кулсторі. Тому я дуже сподіваюсь, що ти підкинеш мені щодо неї інфи.
Мова про серію вбивств 80-х років, відому як «Справа Кота». Тоді вона змусила всю країну нервово курити, а жителі міста N, в якому події мали місце, взагалі відкладали десятилітні запаси цегли».
Виклавши коротко суть справи, Вікторія додала до треду змонтовану в фотошопі картинку з котиком, який скалився страшною пащекою, та клікнула на «відправити».
Тема одразу з’явилася на дошці, тож дівчина зі спокійною совістю вимкнула комп’ютер та побігла до музею, на ходу придумуючи питання для інтерв’ю. Якщо знайдуться люди, які зможуть щось розказати, тред не потоне і ввечері вона зможе оцінити рівень обізнаності завсідників «містикача».

P.S. Якщо хто бажає підтримати автора, або просто цікаво - переклад книги російською можна придбати в магазині електронних книг "Книжные миры". (з аналогічними україномовними майданчиками, на жаль, поки що проблематично. Але я сподіватимусь, що одного дня і ця проблема піде в минуле!.. колись)
bookworlds.ru/магазин/Серые-мотыльки-Ольга-Мигель

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 19-11-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 18-11-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.51238584518433 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Постапокаліптика по-українськи: Огляд роману «Горизонти наших надій»
Для української літератури постапокаліптика — відносно новий жанр. Те саме можна сказати і про кіберпанк. …
Огляд книги Джорджа Мартіна «Лицар Семи королівств»
Я сумніваюсь, що ще існує бодай хтось, хто в епоху інтернету не чув про «Гру престолів». Вихід кожного …
Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …
Огляд книги Ельчіна Сафарлі «Про море мені розкажи»
Просто живіть, посміхайтеся і любіть. Це не складно. Ельчін Сафарлі «Про море мені розкажи» Відверто …