Петро Іванович Семиграй громадські інтереси пантрував завжди. Про себе, можна сказати, не дуже й дбав.
- А скільки мені треба? – промовляв завжди. – Шматок хліба та водиці кварту.
Тим і жив.
Люди довкола гребли, збирали копієчку, мотузувались у тих клопотах день при днині, світ застували і собі, й іншим, а Петро Іванович усміхнеться зверхньо та порекомендує лиш захеканому в буднях пошукачу багатства:
- Кинь дурне, хлопче. Яким би голодним не був, а світу не ковтнеш.
- Ковтну, - заперечував дехто. – Хоч не весь, то добрий шмат, а ковтну-таки.
- Ну-ну, - й далі усміхався Петро Іванович, - ти хоч лісу чимало заготуй.
- Нащо? - дивувались опоненти.
- Щоб домовину більшу зробити, бо як заковтнеш світ, то в звичайну не влізеш.
Опоненти плювались і, не думаючи про прийдешні домовини, йшли далі заковтувати світ.
А Петро Іванович пантрував громадські інтереси. Бо звик так - жити для людей, не для себе. Інші ковтали світ, а він не те що чийсь, свій шмат лінувався ковтнути, одно кришив його та розносив по крихті селом, аби всі потроху дзьобнули. Отакий був чоловік: одні казали - ледачий; інші - дурний; треті - нещасний; четверті. – бідний. Казали й клювали даровані їм крихти, та вважали, що так і має бути.
Тим часом, доки Петро Іванович не думав про себе та пантрував громадські інтереси, припхався до села крупний заковтувач світу. Депутат. Із самісінької Верховної Ради. Зліпашив собі котедж, гребонув гектарів тридцять земельки, аби півонії та яблуні було де наймитам плекати. Не забув і річки шматок уділити, нагородив ставків рибних на тій річці, веж довкола них понаставляв ледь не з кулеметниками, ніби на військовій базі, дорогу собі до котеджу мало не від східців Верховної Ради за державний кошт вимостив, на тій дорозі знаків вказівних від самого стольного града понатикував, аби чинуші, їдучи в гості, по неньці-Украйні дарма всліпу не блукали, ще й весь цей будівничий екстаз для середньостатистичного жителя Петриківки подав як найбільше для нього щастя - дивіться, мовляв, хто раніше вашу Петриківку знав, окрім вас самих, а тепер, - еге! - ще не встигли з Києва виїхати, а на трасі отакеленний знак зі стрілкою й написом у півметра висотою: «Петриківка»; чи й не щастя тобі, селянине, га? Одним словом, ковтнув світу чоловік. Але, видно, не наївся, бо накинув оком ще й на колишній колгоспний сімдесятигектарний лісочок з п'ятдесятигектарним вибалком при ньому.
- Буду приватизувати! - заявив.
- А ми? - знітилися селяни. - Ми ж там худобу пасемо.
Відповіді не було. Чоловік заковтував світ, коли вже там розпатякувати.
Може, тією мовчанкою й скінчилося б, якби не Петро Іванович Семиграй.
Став супроти, як камінь. Як хвилеріз на шляху у шторму. Як море-океан на шляху чужорідного війська. Як щастя супроти горя, як радість супроти біди, як сміх супроти сліз став. І не зійшов.
Його відловлювали й били, йому ледь не спалили його облущеної вітрами глиняної хатини, його лякали судами й тюрмами, його ламали, ніби отара молодий підлісок - а він стояв.
Не за себе, за людей бився, за їхніх нагодованих корівок і духмяні молочні ріки.
- Чого тобі треба? - запитав Петра Івановича депутат на сільському сході.
- Мені не треба нічого, - відповів Петро Іванович. - А вам, вам що ще треба? Невже вам мало ваших мільйонів? Скільки разів ви думаєте прожити на світі, аби їх потратити? Яке золото замість хліба думаєте їсти, аби їх ковтнути? Не розумію, поясніть мені, люди, поясніть мені ви, вельмишановний депутате, скільки людині на цій землі треба, як вона на ній піщинка, життя її - мить; дороги - міліметр; могила стандартна двометрова, а рай - поза землею. Скільки ж треба людині? Скільки возів треба, аби перевезти піщинку? Невже більше одного? Та чи й узагалі потрібен той віз? Скільки пісень можна проспівати за мить, скількома кроками можна зміряти міліметр, чи потрібно людині дві, три, одним словом, більше однієї могили, чи може вона щось, окрім духу, вивезти до раю? Поясніть мені, люди, скільки людині треба?
Не пояснили. Ні люди, ні депутат. Люди кричали про їхній ліс із яром, депутат - про свій ліс із яром, тож ніколи їм було думати про вози для піщинки та потрібну кількість майбутніх далеких, як вважав кожен, могил.
Тяжба затягувалася надовго, а скінчилася враз.
Розбився депутатський «Мерседес». Загинув депутат. Певно, пішов розпитувати в Бога, скільки ж людині треба. Хотів-таки дізнатися, так уже його дістав своїми розпитуваннями на дану тему Петро Іванович Семиграй.
Жив на світі бідний чоловік. Жив у глиняній хаті, біля зарослого чортополохом городу. Виходив уранці на подвір’я, брався за сапу, йшов до чортополоху, як до ворога злого. Махав сапою раз, другий, третій, витирав з чола піт - перший, другий, третій, до сьомого й не доходив. На все це витрачав хвилин з десять.
- Хай йому грець, - жбурляв сапою. - Скільки мені на цьому світі треба, аби я так побивався.
Йшов до хати, відпочивав.
По обіді знову виходив на подвір’я. Дивився на чортополох.
- Хай росте, - махав рукою. – Як з весни вгавив зсапати, то вже не здоженеш.
Дивився на облуплену хату.
- Треба підмастити, - вирішував.
Ішов за ворота, надовбував з купи пару відер глини, заливав водою, починав місити.
Клав на облуплені стіни вальки глини - перший, другий, третій. Витирав піт - перший, другий, третій, до сьомого й не доходив.
На все це витрачав з півгодини.
- Та на дідька воно мені, - жбурляв відром. - Не валиться ще ж хата, не падає на голову. Хай стоїть.
Так пролітали дні. І раптом серед тих днів принесла листоноша-ластівка до перехнябленої хати листа - знайшовся в бідного чоловіка родич за океаном, гріх і сказати, колишній коханець покійної матері. Коханець виявився також уже покійним, але за життя полюбляв заковтувати світ. Наївся досита, але на той світ брали лишень голодних, тож мусив наїдок лишити на цьому. А оскільки свого сімені на землі не всіяв, то й заповів наїдок, як написав у заповіті, «єдиній коханій своїй, або ж її нащадкам».
Нащадок виявився один - бідний чоловік з облупленої хатини.
І тоді, як прийняв уже спадок, зійшла на бідного чоловіка думка - це ж і чортополох можна з городу звести, й хату помастити, при цьому поту не втираючи, не томлячись зовсім.
Гукнув чоловік по селу, брязнув копієчкою. Збіглися люди, довели до ладу город, помастили хату.
Зайшов чоловік до хати - тісно.
«Та хай йому грець, - подумав, - зроблю іншу. Не мені ж мозолі на будові здобувати, бідніші знайдуться».
Звели грошики нову хату, не хату - віллу.
Та сумно стало вже не бідному чоловікові самотиною безглуздо никати по віллі. Зачесалися в нього руки, до справи потяглися. Захотілося йому керма якогось ухопитися, аби нудьгу несусвітню зі світу звести.
А тут і оказія - реформа на селі, колгоспи розвалили, задумався народ, куди земельку в оренду приткнути.
«Допоможу людям, - вирішив уже не бідний чоловік. - Проведу їх по їхній землі до щастя».
Вскочив у «бобик» колишнього голови, гукнув людей за собою, помчав до щастя. Ясно бачив його на обрії, тож тиснув на газ копієчкою, аби не щезло, не зникло з очей. Заврожаїлися ниви, замукала вгодована худоба на колишніх колгоспних фермах, примножилася стократ потрачена копієчка й добряче-таки відстовбурчила кишеню, вхопив уже не бідний чоловік щастя за хвіст.
- Агов, люди, - гукнув, - анутьте сюди, чіпляйтеся поряд.
Та не чути людей, не біжать, не чіпляються. Оглянувся вже не бідний чоловік - а де ви, люди? А їх немає, відстали від «бобика», відстали навіки. Волають десь з-за горизонту, аби прикупили їм хоч автобуса якого з тих урожайних нив та вгодованого поголів’я, бо не доженуть ніяк свого керманича, вхекалися, спітніли геть, з ніг валяться – куди ж пішому до моторизованого.
Вже не бідний чоловік, може, й хотів би придбати того автобуса, аби всі їхали поряд з ним, та щастя - воно ж птах, воно ж летить, куди за ним на задрипаному деренчливому «бобику», зашпортаєшся в якійсь калабані, а птах – ф’юіть – і вже на інших висотах, його патрають ті, хто туди вже забрався й куди тебе не підсадять, бо ти не з їхнього кодла; ти – на «бобику»; ти – вчорашній і просмерділий; ти – негожий. Тож, аби не впустити вислизаючого хвоста, аби дотягнутися до верхніх ешелонів і стати там гожим, мусив уже не бідний чоловік пересісти на крутішу машину - не вийшло з автобусом для людей, з котрих недавно виборсався й котрі відстали; всього ж разом не придбаєш, треба вибирати щось одне, в даному випадку крутішу машину, бо людей багато, одні кудись дінуться, інші будуть, а птаха щастя – одна, впустиш, іншу чи й побачиш, не те що ловити будеш чи за хвоста вхопиш.
Мчав далі. Та для крутішої машини мало було землі для розгону - мусив пригрібати під своє крило вже не бідний чоловік і сусідні села, гукав і їх бігти за ним до щастя.
А вони, підтоптані селяни, все відставали й відставали, спотикались об свої мозолі й відставали. Натомість довкола вже не бідного чоловіка закружляли такі ж не бідні люди. Вони прагнули з ним знайомства та вишуканих зустрічей.
Колись збудована вілла виявилася нереспектабельною й малопридатною для елітних розмов заможних людей. Тож уже не бідний чоловік кинув оком на розкішний котедж покійного депутата, придбав його та, погукавши добре на наймитів, заохотив їх до кращого плекання півоній, яблунь і ставків.
Заможні люди радо відвідували котедж, ткали в ньому знайомств килими, ті килими стелили до ніг ще заможніших людей, доки вже не бідний чоловік став знаний на всю державу та мусив придбати нові чоботи, бо двері скрізь відкривав виключно ногами.
Птах щастя був осідланий, але вже не бідний чоловік більше не гукав доторкнутися до нього селян, бо давно злетів понад хмари й шугав у високих кабінетах. У тих високих кабінетах також товклося чимало люду, що вже торкалися щастя, але, знудьгувавшись біля спійманого, потребували новішого щастя, тож уже не бідний чоловік мав турбуватися про тих, хто поруч, адже з ними й тільки з ними мався далі пильнувати та множити власне щастя – так уже склалося, що завищене щастя не втримується селянськими чи іншими якими приземленими руками.
А вони, близькі й наближені з високих кабінетів, за щастя мали полювання та гольф. Ну, що, що робити вже не бідному чоловікові, коли котедж його позбавлений цих ознак? А поряд, серед чорного селянства, вакується сімдесят гектарів лісу з п’ятдесятигектарним вибалком при ньому.
- Оце мені треба, - вказав на дану земельку вже не бідний чоловік. - Буду приватизувати.
І знов збунтувалися селяни. І знов зібралися на схід, гукнули вже не бідного чоловіка, запитали його, скільки людині треба, аби наїлася, напилася, наковталася світу досхочу.
Петро Іванович Семиграй здійнявся над людом.
Не про себе, про них дбав, про ліс і вибалок при ньому, про село, про кожну вуличку, дім кожен і билину поза тим домом. Бо марив Петриківкою. Не задрипаною, з гноями по подвір’ях, уявлялася вона йому, а в півоніях уся, вся в садках та ставках чистоводих.
- Щоби як писанка село, - примовляв, - щоби як пісня.
Тим і жив.
Люди довкола греблись у хлівах та по полях забур’янених, паплюжили село справами своїми селянськими та клопотами про копійку насущну, пригрібали його, немов кури, сміттям, обшкрібали з писанки фарбу, перетворюючи в звичайне яйце, злизували з пісні мелодію разом зі словами, залишаючи лиш мугикання недолуге, отарами брели по тому, що малось би бути піснею, зачовгували, затоптували чобітьми навіть оте ледь чутне мугикання, перемішували все до стану болота та в тому й бовталися.
Зупиняв Петро Іванович людей.
- Стійте! Стійте! - кричав. - Не можна ж ногами по пісні. В руки, в руки чисті брати її треба.
Не слухали, перли, як навіжені, тягли свого плуга, орали скибу, сіяли зерно, аби по жнивах увібгати його до пельки, та тим поглинанням нескінченним тільки й жили, з дня у день, з року в рік одно загиджуючи й загиджуючи село, що малося бути писанкою.
За ліс з депутатом воювали, а в що перетворили той ліс. Під кожним деревом скло та цегла, та обдерті кущі довкола між пеньків багаточисельних. Столітні дуби штахетами гнилими по селу стовбичать, красуні сосни за підлогу для чобіт обдрипаних служать, а по лісу гілля, гілля - та все сухе, та непотрібне, та купами, купами, ніби злий нелюд красу зі світу звести надумав.
А вибалок... Господи, жовті гори яловіють, з останніх сил та соків якусь билину зродити намагаючись, а по них щоденно худоба сухоребра блукає, вже не траву, ні, де траві взятися, землю черству та пісну гризучи, бо більше нічого.
Запустіння, Боже, запустіння.
Село заковтувало світ і не зогледілося, як ковтнуло само себе. В нього лишалась одна надія - вже не бідний чоловік. Тільки він, пантруючи громадський інтерес, здійнявшись понад хмари, міг з тих висот простягнути руку та висмикнули село з пельки заковтувачів світу. Міг висмикнути поля й луги, сплюндрований ліс і зчорнілий вибалок, кожну квіточку й кожну деревину, міг висмикнути та відродити, возлеліяти все, аби цвіло та пахло, зеленіло й вабило око, аби марило раєм і раєм ставало, а не згризалося до пня, до кореня хробаками-селянами, здатними за мідний гріш перепаскудити всю красу на гній і попіл.
Зібралося село на схід, зібралося захищати від міцних, дебелих, здатних на воздвиження рук уже не бідного чоловіка спаплюжений ліс і зачучверілий вибалок, аби й надалі залишалися такими ж спаплюженими й зачучверілими.
- Задля чого? - допитувався селян уже не бідний чоловік.
- Худоби ради, - верещало село. - Аби було де пасти.
- Оту красу під ратиці? - допитувався вже не бідний чоловік і вказував на майбутнє облаштоване та гарне поле для гри в гольф, на майбутній незрівнянний парк-ліс.
- Та яка там краса, - здійнявся хтось із гурту. - Ліс як ліс, у смітті весь, і яр як яр - чорний, як негр.
- Отож-бо, - не стерпів Петро Іванович Семиграй. - Ми так заходилися заковтувати світ, так розтягли губи, роззявляючи пельку, що й очі собі тими губами закрили. Скотіть губи, шановні, огляніться довкола - не весь світ підлягає заковтуванню, є й інший, для душі, світ. Людоньки добрі, та ви ж весь вік вікуєте в роботі чорній та болоті несусвітньому. Скільки ви разів думаєте прожити на світі, аби вилізти з болота й позбутися чорноти? Скільки вам треба з’їсти на віку хліба, щоби врешті-решт наїстись і подумати про щось інше, крім нього? Чому весь вік ви впихаєте в шлунок, мовби й світу поза шлунком немає? Чому малим таким робите світ, що він уміщається в шлунку? Чому малієте так, чом більшого нічого не бачите, чом обмежуєтеся найменшим? Не розумію, поясніть мені, люди, чом людині на цій землі так мало треба, як вона на ній - Бог; життя її - мільярди секунд; дорога - тисячі кілометрів; могила неминуча, а рай - у іншому вимірі. Чому людині так мало треба, коли вона здатна сотворити свій власний світ, і не один, здатна сотворити свій рай, аби було що з чим порівнювати там, поза нашим виміром. Скільки світів можна розмістити в мільярдах секунд, скільки ходити по них можна нескінченними дорогами?… А ми одно плекаємо чорноту заради хліба, одно обмежуємося тою чорнотою – і край. Чи й не дарма, адже все прийде до могили, за якою - інший вимір. Чи нам цікаво з чорноти життєвої, не спізнавши кольорів, зійти в могильну чорноту? І хай навіть є інший вимір, є рай, на який плекаємо надію, там, мовляв, зазнаємо щастя. Може, й так, але задля чогось же ми послані на цю землю, в наше життя. Може, задля того, аби принести щось звідси до раю, чимось збагатити потойбіччя. Що ж візьмемо з собою туди - хліб чи свої світи? А якщо світи, то які - ті, заковтнуті, переведені по нужниках, чи інші, зроджені духом? Чи потрібні ми там зі світами з нужників, га? Чи й не веде нас наш хліб до пекла, бо на рай ми занадто зчорнілі?
Та люди не слухали Семиграєвих балачок, вони бралися до вже не бідного чоловіка.
- Скільки вам ще треба при ваших мільйонах? - одно допитувалися.
- Багато, - чесно зізнавався вже не бідний чоловік, - дуже багато. Все, що маю нині плюс запас на завтрашній день. Мій омріяний світ – безмежний. Міг би – весь чинний світ зробив би своїм омріяним, своїм… Зібрав би його, весь цей світ, під своє крило та в ньому й жив.
- Та ви зберете, - репетував хтось із залу. - Ви зберете й заберете, а нам де жити?
- Вам? - задумався вже не бідний чоловік. - А ви по своїх світах живіть.
- Але ж він один, цей світ, - не вгавав той хтось із залу. - Як же його поділити поміж усіма, як його розкришити на тисячу часток, як він один? Ну, скажи ти, Петре, - звернувся до Семиграя, - як нам жити одним духом, коли без хліба ми випускаємо той дух? Як нам ліпити в лісі з вибалком красиві цяці-маці, коли без них у нас не буде худоби, не буде зневаженого тобою гною, з якого пнеться-виростає для нас хліб, з котрого, хліба й тільки хліба того, струменить наш дух.
Не встряв у дискусію Петро Іванович Семиграй. Став за цяці-маці проти хліба. Став, як скеля. Як гребля на шляху в річки, як море-океан на шляху заблудлого весляра, як горе супроти щастя, як біда супроти радості, як сльози супроти сміху став. І не зійшов.
Його кляли та проклинали, його зненавиділи до останньої кістки й не збиралися прощати, його лякали зневагою та презирством, його просили, як Бога, аби зійшов з думки своєї - а він стояв.
За ліс і вибалок бився, аби позбулися сміття, гноїв і ревучої худоби, аби красою, цяцями-мацями обросли.
І були його, вже не бідного чоловіка Петра Івановича Семиграя власністю. Однією з крихт його величезної хлібини-паляниці.
Він стояв на своєму - і край. Він тримався за свою паляницю, бо знав, що з нею не зазнає голоду і зможе піднятися понад хлібом до духу.
І звідти, з висот того духу розмірковувати вголос - то скільки ж людині на цій землі треба?
І чого - хліба чи духу?
І чого після чого?
І знову ж таки – скільки?
