- Я зовсім тебе не розумію, - чоловік дивиться на мою напівзібрану валізу, наче на шкідливу комаху, котру потрібно розчавити. Бажано, негайно.
Опускаю голову. Що йому казати? Сама себе не розумію. Завжди боялася ось-так зриватися з місця. Навіть найменші зміни у житті викликали у мене паніку. Але та виставка у фотогалереї щось змінила. Змінила мене. Запалила в душі непокірні іскорки, змусила усвідомити, що я хочу більшого…
- У тебе престижна робота. Чого тобі не вистачає? – з докором запитує він.
Престижна… Фотограф в одному із великих глянсових журналів. Постійні зйомки капризних моделей, поряд з якими власне обличчя здається все менш досконалим.
- Краси.
- А це хіба не краса? – поцікавився Дмитро, торкаючись блискучої обкладинки останнього номера. На ній Віра – топ-модель з ідеальними пропорціями. Її обличчя – шедевр, моє – нашвидкоруч зроблена репродукція.
- Я не про те, - вихоплюю у нього з рук журнал, кладу його поверх інших. Не потрібно навіть згадувати знімків з тієї виставки. Вони самі постають перед моїми очима. Дитя, яке ловить в парку сонячні зайчики, бездомний пес, який через паркан стежить за грою цуценят на подвір’ї великого будинку, пара старих, котрі, обійнявшись, йдуть запорошеною багровим листям алеєю. Автори тих світлин не просто бездумно клацали фотоапаратами. Вони зупиняли живі миті. - Про інше, - піднімаю кілька згорнутих светрів і кладу між ними пачку фотопаперу.
В дитинстві я знала дві речі: що від ананасових цукерок, без яких не могла прожити й доби, в мене зіпсуються зуби. А ще - що стану фотографом. Постійно плуталася під ногами у сільського фотомайстра, Кирила Семеновича. Зазирала через вікно до його студії ( невеличкої кімнатки в клубі), чим, вочевидь, відганяла музу. Дідуган виходив на коридор, складав руки в боки, голосно і роздратовано запитував: «Чиє це дитя?»
Крім родинних портретів і знімків на паспорти, які приносили йому гроші, Кирило Семенович любив фотографувати природу. Ходив зі старим чорно-білим фотоапаратом до лісу, а потім на цілу ніч зачинявся у підвалі. «Кріт», - бідкалася дружина майстра. Кілька разів вона влаштовувала раптові перевірки, очікуючи впіймати Семеновича із котроюсь з так званих моделей. Але знаходила чоловіка в компанії лише розвішаних по кімнаті папірців, які повільно «оживали».
Семеновича заносило і на обласні конкурси. Якось він навіть привіз звідти великий диплом. А я дивилася на казкової краси природу на його світлинах і не впізнавала в них рідні Броники. Тому що все це звалося простим і скромним словом – мистецтво.
Мені потрібен розвиток, мені теж хочеться, щоб моє заняття хоч трохи стало мистецтвом.
- Ти щось недоговорюєш, - Дмитро перейшов до улюбленої частини своєї «оперети». – Жінка, котра так легко все кидає, прагне змін і в особистому житті.
- Це смішно, - кладу поверх речей прозору парасольку, начавлюю на валізу, силкуючись її закрити.
- Поїдеш, я розлучуся, - патетично кидає коханий.
- Здається, змін прагнеш саме ти, - стягую з ліжка не до кінця закриту валізу, помічаю, що з неї стирчить мій улюблений блакитний светр. До речі, подарований Дмитром. Якщо я зараз його загублю, в цьому не буде нічого страшного.
Обертаюся, але бачу лише чоловікову спину. Швидко виходжу, «смачно» гримнувши дверима.
Я не довго обирала маршрут. Мене тягло в гори. Вони робили природу трішки казковішою. Ось де первісна, справжня, а не «штучна» краса, тут розгуляється об’єктив моєї камери.
Купила квиток на захід, але так і не доїхала до задуманого місця. Від початку подорожі все пішло не зовсім за планом. В автобусі мене почало нудити. А ще я вгледіла краєвид, дивлячись на який, у мене «зачесалися» руки.
Селище називалося «Верховиною». А до 1962 року – Жаб'є, які підказав всезнаючий Google. Оповиті туманом смарагдові гори, просторі полонини, прадавні ліси. Різьблені дерев’яні будиночки, дідусь у національному вбранні майстерно грає на сопілці, з церкви йдуть щасливі люди, нагору повільно піднімається стадо овець.
Не даючи камері спочинку, я просто захлиналася від вражень. Ближче до вечора, коли спав перший творчий шал, задумалася про ночівлю. Мобільний у кишені мовчав від самого ранку. Немає мережі? Чи Дмитро вже виніс нашому шлюбу вирок?
Думаю про те, що, можливо, втратила назавжди. Незнайоме місто вже не здається таким привітним. Без мети блукаю вузенькими звивистими вуличками, рука з фотоапаратом постійно опущена.
Цей будинок одразу вибився з ряду схожих між собою житлових споруд. Високий кам’яний паркан, пологий дах виблискує на сонці новенькою черепицею, димар прикрашає флюгер – фігурка півника. Круглі вікна, широкий балкон, заставлений горщиками із квітучими сурфініями – яскравою феєрією кольорів. Неймовірна краса!
Я підняла фотоапарат, щоб зробити кілька знімків. Позаду почувся дивний скрип. Неподалік мене зупинилася молода жінка у широкому солом’яному капелюсі. Правою рукою вона підтримувала невеличкий візок. На ньому, прикриті товстою прозорою плівкою, лежали картини.
- Гарно. Правда? – запитала вона, киваючи в сторону будинку. – Та в цьому домі цінують квіти, а не людей.
Не знаючи, що відповісти, я просто знизую плечима. Незнайомка береться обома руками за візок, збираючись їхати далі.
- Ваші? – переводжу погляд на картини.
- Мої, - її обличчя світлішає, стає променистим.
- Дозволите поглянути?
- Можна. Тільки не тут.
Я не стала розпитувати, чим це місце «не таке». Пішла за жінкою в кінець вулиці, де потерте часом каміння утворило такий собі природний стіл. Жінка стягла з полотен плівку, порозставляла їх навколо каменю. Імпровізована виставка під відкритим небом. Для однієї особи.
Не скажу, що раніше я не сприймала художників надто серйозно. Але мені здавалося, що тільки фотографія може передати дійсність і глибину. Певно, помилялася. Полониною, над якою нависло пурпурове небо, хотілося пробігтися, широко розкинувши руки. Виникало нестримне бажання простягти долоню і зірвати пухнасту кульбабку, котра причаїлася в лапатих чагарниках. А ще вклонитися бабусі з обличчям святої, яку обсіла зграйка дітлахів.
«Чудово! Чудово!» - тамуючи подих, повторювала я. Не знаю, як це виглядало зі сторони. Можливо, знову роззявила рота, як у дитинстві, коли дідусь водив мене до сараю, дивитися кроликів. «Залетить ґава», - жартував він, торкаючись кінчика мого носа. Постійно холодного.
А одна картина здалася мені особливою. Шедевром. Якщо це слово буде доречним. На небі займалася зоря. Густий тисячолітній ліс стояв у прозорих золотавих шатах, над гірським озерцем повільно піднімався туман. Сонце соромливо опускалося з неба на верхів’я пагорба, освітлюючи єдиний у цій місцині будинок теплим ранковим сяйвом.
«Ближче до світанку», - прочитала я на клаптику паперу з лівої сторони.
Цікавлюся:
- Це місце існує насправді?
- Існує, - посміхнулася вона. – В дійсності воно набагато краще.
- Покажете?
- Покажу. Хоч зараз. До речі, я Настя.
- Світлана.
Спершу я насолоджувалась краєвидом, і почала шкодувати про те, що напросилася показати мені найближче до світанку місце лише тоді, коли ми опинилися на підвісному дерев’яному містку.
- Не злякаєшся? – з хитрою посмішкою запитала Настуня.
Мої вуста видали щось нерозбірливе. Я пропустила її вперед і ступила на хитку дерев'яну поверхню. В кількох місцях місток виявився щербатим. Під ним вирувала непокірна гірська річка. Чорний Черемош. Невдоволено фиркала, облизуючи своїми водами гостре каміння, яке росли прямо із землі. Дивлячись вниз, я ледь стримувалась, щоб не закричати.
Ближче до води природа здавалася ще соковитішою. Я розуміла, що втрачаю чудові кадри, але не могла послабити внутрішній супротив і підняти руку з фотоапаратом. Тіло терпло, а мозок малював фатальні сцени падіння. Не менш реалістично, ніж це робила на своїх картинах Настя. Виявляється, я боюся висоти.
Нарешті ступивши на тверду землю, я довго наповнювала легені повітрям. Але попереду на мене чекало ще одне випробування. Довелося підійматися на гору. Об’єктив моєї камери одразу закохався у краєвиди Верховини. Зеленкуваті полонини чергувалися з лісом із старих і поважних ялин. Під ногами - м’який килим із хвої, кошлатого блакитного барвінку і чудернацьких дрібних білих квіточок, захованих під велетенським листям папороті. Де-не-де з-під нього визирали капелюшки боровичків.
Стежка все вужчала, загострювалась. Судомило незвиклі до тривалих прогулянок м’язи. Йдучи попереду, Настя стурбовано озиралася. А я зупинялася, щоб віддихатись.
Звечоріло якось раптово. Землю просто накрило сутінками. Раніше я ніколи такого не бачила. Туман не охоплював увесь простір. Він стелився по землі. Із туману виріс присадкуватий будинок. Єдиний на цьому пагорбі.
- Чий це дім? – скидаючи з плеча важкий рюкзак, запитала я.
- Мій, - посміхнулася Настя. – Він зображений на картині, яка тобі так сподобалась.
- Справді, - кивнула я, хоча перед очима блукали лише сірі тіні.
- Вже пізно знімати. Заночуєш у мене. Якщо ти не проти.
Я швидко похитала головою. Не мала інших варіантів. Та й Настя відразу справила на мене гарне враження.
- Ось там, - вона вказала рукою кудись у темінь. – Місце, де я малювала. Тільки бути там потрібно о п’ятій ранку. Щоб упіймати світанок.
- Без проблем, - за роки роботи фотографом я спромоглася подолати свою «совину» натуру. Навчилася прокидатися за першим покликом будильника. Байдуже, світанок це чи глупа ніч.
У дерев’яних сінях пахло прілою соломою і сушеними яблуками.
- Не роззувайся, - Настя зупинила мої намагання скинути вологі кросівки. Провела до просторої кімнати. На стінах замість шпалер – картини у вишуканих лакованих рамках.
- Дуже гарно, - наводжу об’єктив камери на стіну.
- Дякую.
Настя зняла капелюшок, розсипавши по плечах тонке волосся невиразного попелястого відтінку. Інша жінка такий колір вже давно б перефарбувала. А Насті він личив. Поєднувався з аристократичною блідістю шкіри. Виходив вдалий тандем.
- Ти живеш одна? – запитала я.
- Ні.
Ніби на підтвердження її слів у сінях почулися кроки. До кімнати зайшов молодий привабливий юнак. «Брат чи син», - подумала я. Ні, для сина він був занадто дорослим.
Із настороженого погляду господаря я збагнула, що чужим тут не надто раді.
- Доброго вечора! – привітався він, питально поглянувши на Настю.
Вона підійшла і прошепотіла щось йому на вухо.
- Вітаємо у Верховині. Я Павло, - вже приязніше сказав хлопець. І обійняв Настуню. Зовсім не по-братськи.
Їли з маленьких глиняних тарілочок, розмальованих Петриківським розписом. Зручними дерев’яними ложками. Вечеряли печеною картоплею і бринзою. Вона істотно відрізнялася від бринзи зі столичної крамниці. Мала незвичний смак і легку гірчинку.
- Домашня, - радіючи з мого апетиту, пояснила Настя.
- Ваша?
- Ні. Ми не тримаємо господарство.
- Тварини не розуміються на мистецтві, - спробував пожартувати Павло. Настя поцілила у нього серветкою.
- Окрім мистецтва мене цікавить ще багато речей.
- Сподіваюся, я в списку?
Вона відповіла одним лише поглядом. Але, певно, від нього б розтанула найтовстіша крига. Спостерігаючи за ними, я все підбирала в умі цифри, намагаючись вгадати, по скільки обом років. А вони обмінювались пристрасними поглядами, завершували одне за одним фрази. Виявляється, так буває не лише в кіно.
З Павлом ми теж одразу перейшли на «ти». Настя розповіла історію їхнього краю, декілька місцевих легенд. Про загони Олекси Довбуша, велике «Гуцульське повстання», церкву Святої Анни. Потім винувато посміхнулася.
- Вибач. Певно, фотографу це не надто цікаво.
- Ні. Цікаво. Навіть дуже, - заперечила я.
- Останнім часом до нас приїздить багато краєзнавців. Повертатися до свого коріння стає модно.
Близько півночі, коли ми вже встали з-за столу, Павло попросив мене сфотографувати вранці Настуню.
- Я надто нефотогенічна, - замахала вона руками.
- Ти занадто сором’язлива, - прибираючи з її обличчя волосся, прошепотів він.
Мені виділили окрему кімнату. З низеньким столиком, ліжком, великим дзеркалом у фігурній оправі. Сівши поверх ковдри, я відчула п’янкий аромат лісових трав. «Це шишечки хмелю, - зачиняючи двері, пояснила Настя. – Вони вшиті в подушку. Для спокійного і міцного сну».
Хміль не підвів. Спала я дійсно міцно і спокійно. Прокинулась за чверть на п’яту. Швидко зібралася, вийшла на ґанок. Біля будинку, на перетягнутому між двох дерев дроті, сушилися гриби. Настя поралася на городі. Нахилившись, збирала щось до шматяної торбини.
Наблизившись, я побачила розкидані на грядках церковні свічки. Задимлені, з обгорілими ґнотами.
- Що трапилось? – обережно поцікавилась я.
Настя відповіла не відразу. В її очах стояли сльози. Та вони якось одразу зникли. Наче жінка силою волі заштовхала їй до середини.
- Нічого. Якесь сміття.
Із будинку вийшов Павло. Важко видихнув:
- Знову?
Не дочекавшись відповіді жінки, смикнув до себе торбину.
- Спалю цей непотріб. У місті так багато святенників…
- Вони просто нас провокують. Тебе, мене, - нарешті заговорила Настя. – Ми ж не робитимемо дурниць? Не дамо їм привід радіти?
- Не дамо, - він взяв її за руку. – Не дамо.
Я змовчала. Був один з тих випадків, коли розпитувати недоречно. Захочуть, розкажуть все самі.
На щастя, до потрібного місця йти було недалеко. Підвела погода. Шлях сонцю перекрили похмурі хмари. Освітлення, при якому навіть найпрекрасніші краєвиди здаються понурими.
Настя дозволила себе знімати. Хоча й знехотя. На знімках виходила сумна і задумлива. Коли до неї приєднався Павло, трішки звеселилася. Кадр ожив, в їхніх очах заграли бісики.
Потім вони пішли у справах. Так само, тримаючись за руки. Я лишилася на одинці зі своїми думками. Блукала гірськими схилами, боячись загубити стежку. Зробила багато знімків. Та до душі не припав жоден. Занадто «пласкі» як для мистецтва. Не це мені потрібно. Здатна на більше. До жінок-фотографів ставляться скептично. «Не бабське це діло». А життя дається наче для того, щоб доводити хибність цього твердження, руйнувати стереотипи.
Сіла на пеньок від старого дуба, повидаляла невдалі кадри. Мобільний ніби прийняв обітницю мовчання. Вже не спишеш цю «тишу» на відсутність мережі. Зранку мені декілька разів телефонували з роботи. Коли ти зникаєш на кілька днів, раптом стаєш усім потрібна.
А Дмитро обрав мовчанку. Не підніме першим білий стяг. Занадто впертий. Про таких кажуть: «Родись та вдайся». Я теж вперта. Не поступлюсь своїми мріями. В тому й проблема…
Ввечері полога стежка повернула мене до будинку з картини. Настя із Павлом сиділи на подвір’ї. Біля розкладеного вогнища. Посунулись, звільняючи мені місце. Дали тарілку з гарячою рибною юшкою.
- Лишишся ще на день?
Перемагаючи бажання позіхнути, я кивнула.
- Якщо не проженете.
- Співали брунатки, - сказала Настя. – Завтра буде сонячно.
- Якби ще моя рідня не псувала тобі настрій, - Павло обійняв Настю за плечі, притис до своїх грудей. Як найдорожчий скарб.
- Вони не псують. Колись ця ненависть мине.
- А за що вони вас ненавидять? – не стримавшись, запитала я.
- За кохання.
В густих сутінках я не побачила посмішку на обличчі Насті, я відчула її в голосі жінки.
- Ми познайомились три роки тому. На презентації книги Павла.
- Я лікар, - пояснив він.
- І науковець, - не без гордощів додала Настя. – Я єдина, хто тоді не взяв у нього автограф, - обернулася до коханого. – Зізнайся, тебе це зачепило. Ти зірка, а в тебе не хочуть брати автограф.
- Мене зачепила вродлива дівчина. І її малюнок.
- По завершенню презентації я подарувала Павлуні його портрет. Такий сюрприз замовили його друзі.
- На портреті я вийшов кращим, ніж у житті.
- Уявляєш, Павлуня запитав, чи він дійсно такий?
- Я був у захваті. І не тільки від портрета…
- Ми разом вже три роки, - прошепотіла Настя. Буцімто боячись сполохати їхнє щастя.
Настав мій час ставити запитання.
- Ваші родичі не у захваті?
- У мене вже нікого не лишилося, а батьки Павла хочуть для нього кращої долі. До речі, ти фотографувала їхній будинок. Ось-той, з квітами на балконі.
Я кивнула.
- Я старша за нього на десять років, - сумно додала жінка.
- Якихось десять років, - виправив він.
Один із злих та незграбних жартів природи. Настя – вродлива жінка, але Павло виглядає для неї занадто молодим. Різниця у віці вже помітна. А далі стане ще помітнішою.
- Навіщо їм у невістках бідна художниця? Мають інші кандидатури. Перспективніші. В тієї поле, в іншої батько в місцевому уряді. А в мене що? Лише картини.
- Мені не потрібен ніхто, крім тебе.
- Ти зараз так кажеш.
- Я казатиму так завжди.
- А в чому моя провина? – Настя відсторонилася від Павла. Сіла прямо. – Мені ніхто не сказав, що не можна так кохати. Батьки Павлуні думають, що я його приворожила. Що я ласа до його статків. Ну який нормальний парубок закохається в таку старезну тітку? Тут тільки чари. Ось намагаються їх зняти.
- А ті свічки…
- Я вже проклята тисячу разів. Мене це більше не лякає. Та й дурня це все. Справжня чорна магія не бавиться промовистими атрибутами. Робить своє темне діло непомітно, не викликаючи підозр, не лишаючи доказів. Я пережила замах, переживу і це.
- Замах? – у мене в грудях похололо. – Як це було?
- Не весело, - Настя змовкла. – Я вкотре відмовилась від запропонованих мені грошей. Не пам’ятаю, скільки вони давали. Та сума містила багато нулів. П’яничка, який мав мене прибрати, виявився не надто кмітливим. Наробив галасу. А от Павлуня постраждав. Ледь не забив бідаху, потрапив до в’язниці. Правда, його відразу звільнили. Заступилися батьки…
- Я їх не просив, - насупився Павло.
- Ти їхній син. Вони тебе люблять. А я – то вже інша справа.
- Ми нічого не довели. Не мали жодного доказу. Але знаємо, що це вони. Я ніколи їм цього не пробачу…
- А чому ви не поїдете звідси?
- Люблю це місце, - знизала плечима Настя. – Хоч і менше за Павла. Картини тут виходять особливі. Не знаю, в чому причина. Але вони наче світяться із середини. А в інших місцях малювати не можу. Вже пробувала. Певно, зі мною щось не так, - задумалась. - Везу продавати свої картини у сусідні села. Тут не куплять. Мене бойкотують. Правда, дехто зі знайомих їздить за моїми малюнками навіть до Яремчі, - вона посміхнулася, розворушила гіллякою багаття. – Це наш дім. Колись вони дадуть нам спокій.
- Вони мають полюбити тебе так, як полюбив я, - Павло взяв долоню Насті, підніс до своїх вуст і поцілував.
- Він щодня кличе мене заміж. Але ми не одружуємось. Навіщо нам ці умовності, зобов’язання? Не хочу прив’язувати його до себе отими штампами.
- Я і так твій.
- Поки що. Колись ти захочеш справжню родину, дітей. Вже не думаю, що народжу. Можливо, ті прокляття не такі безневинні, як нам здається.
- Це нічого не змінює, - стискаючи її долоню, вперто повторив Павло.
Настя засміялася. Гіркий, здавлений сміх.
- Він змушує мене в це вірити. Іноді мені його так шкода. Через мене Паша перекроїв усе своє життя. Пішов з дому. Покинув роботу в університеті.
- Лікарем з мене більше користі, - заперечив він.
- Ти ж знаєш, що я підтримаю тебе у всьому. Жінка йде туди, куди її поведе її чоловік.
- Ні, - Павло обійняв Настю, пригорнув до себе. – Це я пішов туди, куди мене повела моя жінка.
Більше вони нічого не говорили. Сиділи, притулившись одне до одного і про щось перешіптувались. Випромінювали кохання. Воно заповнювало собою навколишній простір. Цікаво, чи ми з Дмитром теж були такими?
Наступний ранок дозволив насолодитися видовищем, від якого перехопило подих. Зійшовши з небес, зоря запалила річку. Від неї зайнялися ліс і рівнина, крона дерев забриніли під мерехтливими променями новонародженого небесного світила. Краса, від якої просто не відвести око.
Але я знімала не тільки долину. В кадр постійно потрапляли Настя з Павлом. Я розуміла, що світлини з ними найкращі. У житті так часто трапляється. Шукаєш один скарб, а натрапляєш на зовсім інший.
Нагодувавши мене смачним сніданком і провівши до стежки, Настя на прощання сказала:
- Світланко, ти нас не жалій. Ми щасливі. Ось таке воно, наше щастя. Я лишатимусь з Павлом доти, доки буду йому потрібна. Але я його не тримаю. Якщо кохає щиро, нікуди не зникне. А змушувати кохати того, у кого на серці порожньо – марна справа.
Я спускалася з гори повільно, підставляючи обличчя теплому вітерцю. Йшла і посміхалася. Аж доки у кишені не заверещав мобільний. Сіла на розігріте сонцем каміння, відповіла:
- Ти не дзвониш третій день! – кричав у слухавку Дмитро. – Я тут божеволію. Куди ти зникла? Так захопилася своїм клацанням? Чи вже знайшла собі якогось смаглявого гуцула? Весело проводиш час.
- Заспокойся. Я тебе кохаю, - роблю повільний подих, наповнюючи легені чистим гірським повітрям. - А той, хто щиро кохає, нікуди не зникне.
