– Вітаю Вас, – невисокий щільно збитий чоловік під сорок у сильно поношеному універсальному камуфляжному костюмі в якому армія США воювала ще у першу Афганську війну, простягнув свою дебелу долоню довготелесому блондину.– Ви, мабуть…
Він вдавано затнувся, очікуючи умовленої відповіді. Блондин взяв його долоню в свою, міцно стиснувши. Він мав гарне відкрите обличчя, обрамлене акуратною борідкою, блакитні, вицвілі очі. Дивно, але йому можна було дати як двадцять п’ять, так і сорок років. Вдягнений цей вікінг був у просту чорну футболку, камуфляжні штани того ж зразку, що й на українцеві, сірі кросівки, чого провідник аж ніяк не очікував. Туристи завжди вдягаються, наче ідіоти: то у маскувальних костюмах, то у важких берцях з титановими вставками у підошвах, то натягають розгрузки й стегнові кобури. Звісно, вони ще не на кордоні, турист може встигнути змінити свій імідж, але зазвичай починалося все ще на місці зустрічі.
– Так, я з центру контролю за народжуваністю, – мовив вікінг, відпускаючи долоню провідника і витягаючи з нагрудної кишені пачку «Davidoff». – Я чув у Вас проблеми з цвіркунами, тож припас для цього випадку трохи засобу від шкідників.
– Дякую, – провідник взяв запропоновану йому цигарку і вклав її до власного портсигару. Вікінг, не закурюючи, кинув пачку знов до кишені. – Прошу до столу, фірмова страва цього ресторану – різотто із зеленим горошком.
Насправді фірмовою стравою ресторану був класичний мадярський папрікаш, та й не ресторан це був, а невеличке кафе, але умовлені фрази з обох сторін прозвучали правильно.
– Що ж, – провідник всадовив блондина у плетений стілець на відкритій терасі, що виходила на площу, сів поруч сам. – Всі формальності виконано. Мене звуть Вадим. Я поведу Вас. Нічого не змінилося, ви досі йдете самі?
– Так, я по життю одинак, – блондин ще раз простягнув Вадимові руку. – Моє ім’я – Густав Кьорхер. Та Ви й знаєте. Хотілося б більш детально знати план найближчих наших дій.
– Приємно познайомитись, Густаве, – Вадим підсунувся ближче до столу і сперся на нього ліктями. – Найближчим часом ми поїмо і відпочинемо. Не знаю як Ви, а я з дороги втомився. Виходимо завтра, тож до цього моменту я трохи відпочину, а з Вами проведуть всі підготовчі операції. Ну, і теж дадуть трохи подрімати.
Підійшла офіціантка, від вигляду якої Вадим аж облизався, а Кьорхер не виявив навіть побіжної уваги до її буферів чи задку. Вадим замовив смаженого вугра з песто, гуляш і пляшку «Ремі Мартену». Кьорхер спитав різотто, але виявилося, що воно в меню відсутнє. Натомість йому було запропоновано фірмову страву, що мала б підкреслити відвертий мадярський колорит закладу. Пити коньяк він відмовився, замовивши собі чарку місцевої горілки. Випивши за знайомство, чоловіки почали їсти, час від часу ліниво перекидаючись репліками.
– Значить ми виїздимо завтра через Летичів?
– Ні. Ми звернемо на північ, об’їдемо заставу. Та ділянка досі під посиленим контролем після того, як п’ять років тому там загинув прикордонник при затриманні порушників.
Кьорхер відкинувся і почав повільно ковзати поглядом по петуніях у підвісних вазонах на огорожі тераси, по бруківці площі, розслаблених мешканцях міста, що прогулювалися площею або сиділи за столиками під тентом сусіднього кафе, піднявся на вершечок ратуші і, нарешті, повернувся до Вадима.
– Шкода, – сказав він ліниво, – що це містечко залишили за бортом. Там пропадають руїни гарного колись замку. Я бачив старі фото в Інтернеті.
Вадим закивав і закурив цигарку. Не ту, яку йому дав вікінг (чи може німець?), а витягнуту із засмальцьованої пачки з нагрудної кишені куртки.
– Так, але у Ставниці, яку ми проїжджатимемо, і де Ви числитиметеся на час вашого «туру», теж є гарнюща споруда. Меджибізький замок. Його нещодавно реставрували. Там просто ляля! Хоча частина містечка лежить у руїнах. Її віддали на поталу вітру і дощу, щоби виглядала, наче закордоння. Вражаючий контраст.
Жодного сильного враження, звісно, цей контраст на Вадима не справляв. І не тому, що він ледь не щомісяця, а іноді й частіше, їздив у Дикий Степ, а тому, що він взагалі був людина не вельми чутлива.
Кьорхер же покивав, вдруге відмовився від запропонованого коньяку і покінчив з папрікашем. Він вийняв пачку тютюну, люльку і почав її набивати.
– Той прикордонник не загинув, – Кьорхер чиркнув об коробок і підніс запаленого сірника до люльки. – Я читав у мережі про цей випадок. Але куля влучила в голову.
– Що ж, – Вадим цмокнув губами і ковтнув свого «Ремі Мартену». – Де Ваші речі? Треба ще встигнути до вечора перекодувати Ваш чіп.
– Тут поруч, на вокзалі. Ваша машина, сподіваюся, теж десь неподалік?
– Вона за містом. Поїдемо на таксі. Кінцевий пункт призначення – мотель «Дунай».
– Чому тут все носить угорські назви, у кафе подають угорські страви? Я ж не помиляюся, вони угорські?
– Тому що років двадцять тому у місті з’явилася десятитисячна мадярська громада. Не якісь там цигани, а нормальні цивілізовані угорці при баблі. Тобто грошах. Вони взяли участь у програмі відбудови міста, привели його до європейського вигляду. Створили такий собі маленький Будапешт.
Вони помовчали. Вадим докурив свою цигарку і чекав поки закінчить Кьорхер. Блондин не поспішав, із задоволенням пихкав своєю люлькою. Нарешті він витрусив її вміст у попільничку.
– Добре, ходімо.
– За домовленістю… – почав було Вадим.
– Так, так, – кивнув Кьорхер, – я плачу за обід.
Він підізвав офіціантку, пікнув терміналом, піднісши до нього зап’ястя і знову видобув пачку «Davidoff».
– Це Вам, я все одно не курю цигарок. Придбав лише для зустрічі з Вами.
Вадим крякнув з досади, але прийняв цю милостиню від блондина. Що не кажи, а цигарки у наш час такі дорогі. А образу він проковтне. А втім, можна буде записати цю пачку в оплату. Тоді, виходить, Кьорхер його і не принизив цією своєю подачкою. Все ж він німець. Майже напевне німець. Кьорхер.
Вони пройшли пішохідними вулицями у бік вокзалу, зупинилися над проїжджою частиною. Рух був не вельми жвавим, більшість людей на вихідні надавали перевагу поїздкам на води у Карлові Вари, в Альпи, кататися на гірських велосипедах чи сплавлятися річками на каяках. Вадим свиснув таксисту, який про щось сперечався з громадянином у дорогому костюмі, і той миттю скочив за кермо, просигналив сердито костюму і підкотив до них. Вадим аж надто поспішно для свого віку і солідної комплекції сів на переднє сидіння, ніби дитина, що завжди пнеться до вікна чи на те ж переднє сидіння.
– На вокзал.
2
Розплатившись із таксистом, Густав Кьорхер виліз із машини і попросив Вадима допомогти йому тягти велику сумку на коліщатках, сам же поніс страхітливого розміру наплічник. Навпроти дверей одного з номерів Кьорхер помітив сірий матовий Mercedes-Benz G-класу з подовженим кузовом і дивним трохи зависоким дахом, ніби пасажири хотіли мати змогу стояти у салоні. До тих дверей вони з Вадимом і рушили.
– Гарна машина, еге ж?– Спитав провідник, коли вони порівнялися з нею. – Чудова прохідність, спеціальна фарба, яка відбиває радіосигнал, тож її неможливо засікти жодним автоматичним приладом контролю й спостереження, супутник її не бачить у жодному спектрі, вона створює перешкоди для роботи дрібної електроніки, типу детекторів на кордоні. Побачити її можна лише візуально. І це ще далеко не всі її чудові властивості. Скидайте свій наплічник.
Вадим ляснув машину по капоту і гостинно прочинив перед Кьорхером дверцята. Турист підсів назад до худорлявого хлопця, що клацав клавішами вмонтованого в страхітливої складності вигляду електропанель, або щось у цьому роді.
– Як закінчите, заходьте у цей номер, а я, якщо знадоблюсь, буду он в тому сусідньому.
Дверцята легко захряснулись і сам Вадим рушив у номер, тягнучи за собою торби Кьорхера.
–Привіт, я Руслан, маг і чарівник. Я і ця машинка, зробимо так, що для спецслужб Ви перебуватимете у туристичному містечку Ставниця, а насправді – в Степу.
– Приємно познайомитись з Вами, Руслан. Я – Густав Кьорхер. Я дивлюся, Ви тут працюєте із серйозною і дорогою технікою. У мене два питання. Перше: чому Ви не у штаті якогось військового конструкторського бюро? Друге: де Ви в біса все це накопали?
– По-перше,– засміявся Руслан у відповідь на усмішку Кьорхера, – я тут тому ж, чому і Ви: мені нудно. Життя надто рутинне, а це все,– він зробив круговий рух головою, обвівши поглядом салон,– робить його цікавим і хоч трохи різноманітним. Ганяє адреналін по крові. А по друге: немає тут жодних секретних розробок. Вся апаратура зібрана мною особисто із приладів, що знаходяться у вільному продажу. Тепер у мене до Вас питання. Звідки Ви так гарно володієте українською? Зараз нею навіть місцеві не користуються. Нове покоління й двох слів не зв’яже.
– Захоплювався в інституті. Цікавою була історія, мова, звичаї країни, що спричинила Третю Світову війну.
– Ясно. Тут уже все інакше. А хто Ви за фахом?
– Економіка і менеджмент.
– Ясно. Що ж, займемося Вашим залізяччям. Давайте сюди Вашу руку.
За півгодини все було завершено. Руслан намагався пояснити Кьорхеру принцип дії диво-автомобіля, але його економічно-управлінська освіта не дозволила до кінця засвоїти цю інформацію. Скидалося на те, що ця машина має таку ж антену, як і на всіх вузлах мобільного зв’язку та ідентифікації особи і наявна в машині техніка дозволяє якимось дивовижним для Кьорхера чином переадресувати сигнал на вузол недалеко від Ставниці. Сам же він може бути хоч на Камчатці, але якби комусь заманулось з’ясувати де він, то вони б побачили його сигнал у туристичному містечку Ставниці. Головне – підібрати частоту передачі особистого чіпа кожної конкретної людини і не відходити від машини далі, ніж на чотириста п’ятдесят-п’ятсот метрів.
–Що ж, – мовив наостанок Руслан,– Добраніч, йдіть у номер, я зараз тут дороблю свої справи і теж в люлю.
– Куди?
– Спати.
– Добре. На добраніч.
Вадим подзвонив у номер Кьорхера о четвертій сорок п’ять. Той майже одразу зняв слухавку і бадьорим голосом повідомив, що готовий до виїзду, заставши цим провідника не настільки готовим. Вадим ще тільки розліпив очі, тому наказав Кьорхеру чекати на нього і був під дверима до п’ятої ранку. Речі Кьорхера вмістилися під заднім сидінням. Рівно о п’ятій нуль сім Mercedes виїхав на трасу і рушив в напрямку Ставниці.
–Турист, бідака, не виспався.
–Нічого, Русіку, не переживай за нього. Тут і дивитися нема чого. Розбудимо його через годину, на замку.
Кьорхер і справді спав на задньому сидінні. Сьогодні він був вдягнений точно так само, як і вчора, лише з нагоди вранішньої прохолоди накинув куртку. Та ще тримав у руках смішну панамку, схожу на ті, що в них ходять рибалки. Вадим теж не змінив свого іміджу, та й Руслан як сидів у колись білій, а тепер затяганій і розтягнутій футболці і в тренувальних штанях, так і залишився. Єдине, що змінилося в цих двох – те, що у них з’явилися наплічні кобури. Щоправда порожні.
Приблизно за годину Кьорхера розбудили подивитися Меджибізький замок. Він поморгав на старовинну стіну, башту в кутку, купол церкви, намети туристів на березі Бугу і знову міцно заплющив повіки. Розплющивши очі знову, він побачив, що авто вже проїхало замок. Він вивернув шию, намагаючись роздивитися ще які-небудь деталі, але тут авто почало гальмувати і Вадим повідомив:
– Все, приїхали.
Вадим з Кьорхером вийшли з машини, Руслан залишився.
– Ходімо, оглянемо місце, де Ви перебуватимете два тижні, потім заправимось і підзарядимо акумулятори. Це займе години три-чотири, не більше, так що о десятій ми вже будемо проходити митницю.
Містечко було чистим, компактним, новим. Більшу його частину займали невеличкі котеджі, виднілося кілька триповерхівок. Західна ж окраїна Ставниці виглядала так, наче на великий смітник було скинуто авіабомбу: перехняблені халупи, вкриті дірявим шифером, криві паркани, купи різного непотребу у дворах та на вулицях. У невеличкому загоні товклися мутанти: корови, собаки, коза. Декотрі були без кінцівок, декотрі мали зайві, два коти зі спільним тулубом, але з власними окремими парами передніх лап. Кьорхер зупинився біля паркану, що відмежовував цю зону руйнування від власне Ставниці, тут же підскочив білетер:
– Хочете прогулятись по місту старого зразка? Відчути дух Дикого Степу? Вхід он там, квиток коштує сім п’ятдесят за годину.
Білетер продовжив теж саме англійською, але Кьорхер його вже не слухав, він повернувся і рушив до Вадима, який крутився біля кіосків із сувенірами. Його провідник щось активно обговорював з одним із торговців. Підійшовши, Кьорхер почув лише кінець розмови:
– …Протигази, самогон… може знайду якусь дрібничку. Якщо є конкретні побажання, вибач, я сьогодні з туристом, – і помітивши цього туриста, Вадим повернувся до нього, осяйно усміхаючись. – Може тут і залишитесь? Навіщо кудись ще пхатися? Тут майже як і там, тільки не стріляють і не застрягнеш де-небудь у глушині.
Кьорхер невдало зімітував усмішку, Вадим попрощався із торговцем різним непотребом, вивезеним зі Степу (тут були одяг, посуд, якісь значки, протигази, пляшки з-під різних напоїв, навіть шолом, схожий на той, в якому Гагарін літав у космос) і рушив до машини. Кьорхер пішов слідом.
Біля «Мерседеса» товкся якийсь чоловік: він заливав бензин із каністри в бензобак авто. Сам був доволі міцно збитий, вдягнений у «бундес»-камуфляж, пісочного кольору берці й кепку. Статура його нічого не сказала Кьорхеру, але коли той озирнувся, то Густав примусив себе напружити пам'ять, тим більше, що той першим же ділом витріщився прямо Кьорхеру в обличчя і десь пів секунди мав, здається, дещо зацькований вигляд, який поступився виразу цілковитої впевненості. Блондин вдав, що не надає цьому коротенькому епізоду значення. Новачок тим часом обвів поглядом Вадима і Руслана, що теж кудись швендяв і тепер повертався назад.
– Ну що, привіт всім.
– Це наш другий водій,– представив новачка Густаву Вадим. – Назар.
– Доброго ранку, Назаре, я – Густав Кьорхер.
– Привіт, Густаве. Зараз нам підженуть заряджений акумулятор і поїдемо.
До них підскочив ще один парубійко, весь у ластовинні і з кучмою рудого волосся. В руках він тримав термінал.
– Ось, розплатитеся зараз за екскурсію по містечку, готель (два тижні проживання), забронюєте квитки на всі атракціони і трохи прикупите сувенірів. – Вадим широким жестом вказав на термінал і Густав підніс до приладу зап’ястя. – Сюди входить і харчування. Всього – три тисячі двісті кредитів. Ваша пожертва для відновлення прикордонної смуги сумою у вісім тисяч теж надійшла на рахунок, щойно повідомили.
За півгодини авто з туристом вже було на кордоні. Місце його перетину представляло собою кам’янисте русло ріки, де не було протягнуто паркану. Він тепер мав на місцях розривів датчики руху, але диво-автомобіль долав ці перешкоди без проблем. Втім власне перетину магічної лінії, що відділяла Світовий Союз від Диких Земель передувала нетривала розмова з прикордонником, що чекав Mercedes біля броду. Вадим насамкінець передав йому якийсь пакунок і сів у машину. Прикордонник підійшов слідом за ним, зазирнув до салону, кивнув і махнув рукою: «Проїжджай!»
Mercedes їхав вже години дві, з яких турист проспав більш як половину часу. Плавні колихання кузова перейшли у скажене тіпання, коли авто виїхало з польової дороги на колишню трасу М12, що сполучала колись Хмельницький з Вінницею. Тепер, здавалося, вона виконувала роль відворотного засобу від спроб міжміського переїзду. Тим не менш, колишня М12 – найкраща дорога в радіусі шістдесяти кілометрів завдяки тому, що нею ще відносно недавно користувався транспорт європейських та американських, часом і китайських концернів, холдингів і компаній.
– До Вінниці двадцять сім кілометрів,– Вадим посміхнувся до Кьорхера, що нарешті розліпив очі й очманіло кліпав на вікно. Повз машину пропливали поля з чахлою озиминою, розділені чорними смугами вигорілих посадок, поодинокі дерева та невеличкі їх групи з обпаленими стовбурами. Схоже було на Хайфу, коли Кьорхер туди приїздив після ядерної кризи тридцять восьмого. Ракета, ще стара, радянська, не долетіла до цілей, вибухнула над полем між електростанцією та містом Нешер, частково зруйнувавши його і спустошивши назавжди. Пляж, зрозуміло, не постраждав, тому Густав мав змогу полежати на вечірньому сонці та обмити тіло у теплому морі разом із дезактиваторами та місцевими, що не погодились на евакуацію. Нешер мав приблизно такий же вигляд, як села, які проїжджала екскурсійна машина, проте там було видно, що це тимчасове лихо, наслідки якого усуваються максимальними темпами, а тут все було віддано на поталу вітрам. Хоча як не крути, заснований ще хтозна-коли до нашої ери Нешер, залишився стерильною пусткою з маленьким меморіальним комплексом. Дезактиватори квартирували у приміщенні університету, всього за три з половиною кілометри від епіцентру вибуху, а Кьорхер жив два дні на евакуйованій електростанції. До епіцентру – всього півтори тисячі метрів. Ізраїль ті дні готувався до масштабного наступу і виступив-таки аж до Йордану, знищивши техніку, бункери і форти палестинців ракетами з тактичними ядерними зарядами. Густав так і не зрозумів, чого не використати звичайні заряди. Може Ізраїль ставив собі за мету залякати іранських ісламістів. Але цим він їх лише розізлив. Як і весь ісламський світ.
Дорога виглядала так, наче її довго бомбили, а потім заляпували бітумом так само з літаків. Лише місцями прозирали залишки прокладеної майже двадцять років тому американцями траси. Ліворуч пропливли останки маленьких будиночків та горілої лісосмуги і Mercedes пірнув у місто.
3
– Це все, звісно, не те, що Ви очікували побачити. Але зараз перед собою Ви бачите основу міжміської торгівлі. Саме на таких базарчиках можна купити і продати все, що завгодно.
Порослою бур’яном і старими покривленими тополями алеєю в два ряди розташовувались торговці зі своїм товаром, викладеним на пластикових чи паперових ящиках, поліетиленових пакетах чи просто на землі. Тут була і городина, і побутові товари, одяг та взуття, різне барахло типу підстаканників і фарфорових статуеток, плюшевих ведмедиків та радіоприймачів. Густав ліниво позирав обабіч, мляво відмахуючись від торговців, що занадто сильно напосідали на іноземного туриста. Звідкілясь з’явився молодик зі старечими зморшками під червоними очима і запропонував Густаву марихуану, амфетамін чи героїн на вибір.
– Амфетамін краще не брати, – підоспів Вадим. – Тут він зовсім поганої якості.
– Я ж казав, що наркотики мене не цікавлять. – Густав зам’явся. – Хіба що взяв би трохи героїну з собою. Для одного знайомого. Але мені потрібен порошок найвищої якості: я отрути другові не повезу.
– У нас чудовий порошок… – почав було хлопчина, але Вадим жестом спинив його.
– Чий він?
– Баруха, звісно.
– Не заливай. Покажи його мені.
Хлопець попросив їх відійти до рогу покинутої одноповерхової будівлі з чорними проваллями вікон. На даху росла величенька вже тополька. Там на них чекав ще один чоловік, старший першого, з нездоровим коричневим відтінком шкіри і тремтячими пальцями. Перший хлопчина взяв у другого пакетик з бурою субстанцією всередині.
– Ось, дивіться.
– Фігня, – Вадим плюнув. – Як думаєш, що буде, якщо я скажу Баруху, що ти від його імені штовхаєш цю гидоту?
– Що? Це Баруховий порошок…
– Готовий заприсягтися життям?
– Чуваки, якщо вам щось не подобається – валіть звідси, – почав смикатися хлопець, – а то, бля, не виїдете більше звідси.
– Стули писок, дрібното,– спокійно відповів Вадим, повільно дістаючи пачку «Davidoff» з кишені і закурюючи. – Скільки ти на вулиці тут цю херню штовхаєш? Га? Молися, щоб коли я зустрінуся з Барухом, я був у гарному настрої і забув про це непорозуміння.
Хлопець мовчав, трохи відкривши рота і виставивши нижню щелепу вперед. Старший блукав по базарчику відсутнім поглядом. Вадим випустив дим молодшому в обличчя й кивнув у бік:
– Ходімо, Густаве.
Вони повернулися на ринок, під похилений бігборд «Победили тогда – победим и сейчас! 100 лет Великой Победы!». Кьорхер ковзнув по напису очима.
– Що це? Про яку це перемогу йде річ?
– Про перемогу у так званій Великій Вітчизняній війні. Проросійські і проєврейські сили, що в принципі одне й те ж, досі спекулюють на тему так званої великої перемоги. Та де зараз переможений, при всіх недоліках Світового Союзу, а де переможець? Але облишмо риторичні питання. Не попадете Ви на святкування, не застанете цієї історичної події.
– Це було б цікаво.
– Нічого цікавого Ви не пропустите. Купа бидлоти, що не знає жодного факту з історії Другої Світової, питиме горілку й пиво до ригачки, громитиме тут все, битиметься і так далі.
– То хто такий Барух і звідки Ви його знаєте?
– Ясно, що знаю. Не всі ж такі туристи, як Ви. Дехто їде лишень за місцевим бухлом, дешевим і гидким, та ще за наркотою. Барух – місцевий нарко-алко-магнат. Він є фактичним правителем всіх населених пунктів від Вінниці до Умані, Котовська, Козятина та Білої Церкви. Він тут князь і бог. Вся торгівля, вся робота, всі без виключення події є його справою і не можуть розходитися з його планами. Я думаю, що навіть ваше керівництво вступає з ним в переговори, наче з місцевою владою. Мабуть ходять чутки, га? Союз хотів би приєднати Україну до себе? Хоча б якось контролювати, відновити зв'язок з Китайським Світом?
– Та є таке, звісно. Як не крути, а прокласти автомагістраль, а краще залізницю від Відня до Волгограду чи з Варшави до Челябінська було б непогано. Але тут поки що така от собі пробка з нестабільною політичною та соціально-економічною ситуацією у вигляді колишніх України, Білорусії та колишньої Московії. Та хтозна як воно там розвиватиметься в майбутньому. А що далі, за Уманню?
– Далі йдуть нічийні землі. Не те щоб нічийні… їх смикають як жиди, так і повстанці. Часто від цього відбуваються сутички. Отже, далі на схід – повстанці, деякі загони єретиків конкурують з Барухом у виробництві й збуті опію сирцю, соломки, женуть паскудний герич. До Барухового не дотягує по жодній статті. Через це повстанці мочать повстанців. Бо одні сидять голодні й голі, не вміючи ефективно налагодити вертикаль влади, хоча тридцять п’ять років воювали потроху з кацапами…, а інші вже їздять на машинах, дехто; загородилися колючим дротом на своїх полях.
–І ви час від часу женете героїн через кордон? І алкоголь?
– Буває, що замовляють, от, як Ви.
– Серйозно, як попит? Адже у Вас має бути конкуренція: скільки вже наркотиків легалізовано. Наркотуризм процвітає всередині Союзу. І це законно. І якість у нас краща.
– На дешеве лайно завжди знайдеться покупець. На кожен товар – свій клієнт. Згодні?
– Згоден. Але я би хотів взяти найкращий героїн і вбити парочку людей.
– Все буде.
– То ми йдемо на аудієнцію до Баруха?
– Не смішіть, Густаве! Барух нас на поріг не пустить. Живе він зараз в Умані, в епіцентрі наразі проблемного району. Приглядає за бізнесом особисто. Живе він у п’ятиповерховому палаці, чув там п'ятнадцять туалетів, оздоблених коштовним камінням, повен гараж машин, свої нафтові вишки десь на Полтавщині, в анклаві, а номери у нього на машинах всі виглядають так,– Вадим підняв гілочку тополі й накреслив в пилу:–בוסגדול, або так: אבאברוך. Це означає «велике цабе», тобто начальник, а це – «папа Барух». Навколо його палацу – колючка, кулемети, патрулі…
Прогулявшись ринком і розім’явши таким чином ноги, провідник з туристом посідали назад до машини, що чекала їх на об’їзній, збираючись подолати до темряви ще сто шістдесят кілометрів до Умані.
4
Поле ліворуч де-не-де починало вже біліти, праворуч – ще було зовсім зелене. Над ґрунтовими дорогами, які обмежували поля вшир і вглиб, було розставлено збиті з грубих колод вишки на відстані десь чотириста-п’ятсот метрів одна від одної. Такою польовою дорогою до траси рухався білий пікап, здіймаючи хмари пилу. Мерседес притиснувся до лівого узбіччя і зупинився.
– Зараз можете поки що розім’яти ноги, але далеко не заходьте,– Вадим виліз з салону, зняв кобуру й кинув її на сидіння. – По-перше, їм це не сподобається, по-друге, не виходьте за межі дії сигналу машини. Ми владнаємо деякі речі і поїдемо далі. Це не на довго.
Він відкрив задні дверцята, випускаючи Кьорхера, підняв сидіння й виволік на світ божий сумку на коліщатках. В ній Густав віз другу половину своєї плати за екскурсію: цигарки, консерви, запальнички та всіляку іншу дефіцитну тут продукцію. Вадим вийняв кілька коробок цигарок, коробку запальничок і почав возитися з банками консервів. Густав же рушив вздовж траси, скоса поглядаючи на під’їжджаючий пікап. Відійшовши на відстань ста кроків, він зупинився і почав набивати люльку.
Вадим про щось торохтів з людьми, що приїхали в пікапі, потім вони обмінялися деякими речами: Вадим віддав їм консерви й цигарки, а ті вручили провіднику два сріблясті пакети. Вадим, не перевіряючи, вклав їх до сумки Густава й махнув йому рукою. Пікап рушив у зворотній бік.
– Треба платити за проїзд дорогою Баруха,– пояснював Вадим, коли мерседес проїхав останнє макове поле. – До того ж я забрав свою посилку. Вам теж перепаде. – Він вийняв пакетик з білим порошком із нагрудної кишені. – Це Вашому другу. Я не включатиму це до Вашої оплати. Вважайте це подарунком. За якість не переймайтеся. Обладнання для синтезу у них ваше, Союзне.
Майже одразу за Уманню ландшафт стрімко змінився: поменшало відблисків води в низинах, дерева зовсім зникли, а рідкісні чагарі стирчали чорними обгорілими шпичаками.
– Тут завжди розплачуються «натурою»? Я чув, що у повстанців є свої гроші, а у анклавів – свої.
– Є. І частку я заплатив бофонами, частку козацькими рублями. Від звичайних рублів вже давно лишилася тільки згадка, а козачі ходять то тут то там по всій території колишньої України та Росії. Лише в Росії замість бофонів – юані. Друга, і вже мабуть основна валюта.
Ближче до обіду, коли спека в салоні стала нестерпною, водій, Назар, почав позирати на пасажира.
– Густаве, Ви там не спите?
– Ні. Але ця спека мене вбиває. В машині немає кондиціонеру?
–Є. Але його ми вмикаємо лише коли стає зовсім жарко. Зараз лише почався сезон і не дуже пече. Ви взагалі приїхали надто рано. Тільки почалася справжня весна, припинилися скажені вітри, скоро трохи припече-підсушить і підуть грози на пару тижнів. Потім знову сушитиме аж майже до кінця літа. І восени підсушить. Та якщо Вам жарко, я увімкну кондиціонер. А то я дивлюся, Ви там живі ще чи вже ні?
– Мені справді жарко,– мовив Густав, втираючи піт зі скроні. – Там, де я живу, трохи м’якший клімат. А Ви – той самий позавчорашній таксист, правда ж?
Назар крекнув і посміхнувся віддзеркаленню Густава.
– Не знаю, про що Ви.
– Тільки тоді Ви виглядали трохи старшим. Чудовий грим. Все було б нічого, та у мене гарна пам'ять на обличчя.
Спереду прокинувся Вадим.
– Ну що, де ми вже?
– Вже півдороги на Кіровоград подолали. Дорога рік від року не кращає. Півночі пощастило: там китайці дбають про сполучення.
– Де це тут китайці?– Спитався Кьорхер.
– Майже під Харковом. Там вони щось ніяк не поділять з чорними, а південніше не можуть пробитися через рейдерів. Та й анклави з повстанцями не дуже їм раді.
– Воно б ніби і добре, якщо б відновився шлях з Союзу в Китайський Світ, але, думаю, тоді нас серйозно притиснуть. – Вадим повернувся до Кьорхера.– Скоро почнеться справжній степ. Ми зможемо трохи прогулятися. Якщо пощастить – натрапимо на невеличкий загін рейдерів чи дегенератів.
–А якщо не пощастить, поїду я додому нікого не вбивши,– із сумом промовив Кьорхер.
– Ні, – заперечив Вадим, – якщо не пощастить, ми натрапимо на великий загін рейдерів. От тоді нам не пощастить по-справжньому. А за постріляти не переживайте. Завжди можна знайти якесь сільце над дорогою. Як он те. – Він, витягши вперед, по-гусячому, шию, тицьнув пальцем у вікно. – Там якщо не люди, то собаки чи кабани є точно. Принаймні у селах біля міст.
– Міста стоять такі ж напівпорожні, як і Вінниця, Умань?
– Чому, деякі райони буквально перенаселені, деякі – справді порожні. Села теж не всі вимерли. Не одним маком живемо. Щоправда чим далі на південний схід, тим більше трапляється мутацій. Страшнувато їсти ці овочі чи фрукти. По них може бути й не видно того, що вони мутанти. І не знаєш, вплине їх вживання на тебе чи ні. Але торговці трапляються страшнуваті. Й огидні.
– Невже кілька вибухів так забруднили довкілля?
– Справа не у вибухах і аварії на АЕС. Річ у тім, що ці дебіли, місцеві люди, розтягли електростанцію після аварії на метал, паркани, двері, підлоги й дахи…
– А хто такі чорні? Це люди з африканським корінням, так?
– Ні, це не негри,– нібито спеціально з притиском на слові «негри» відмовив Вадим,– це чурки, чучмеки, ліцакавказскайнацианальнасті.
– Тобто дагестанці, грузини, азербайджанці…?
– В основному вірмени, таджики, чеченці й інгуші.
– Чому Ви їх тоді назвали чорними?
– Тому що вони чорносракі. У них шкіра темніша і ще такі великі страшні чорні бороди.
– Бороди є і у хасидів, – сказав Кьорхер, лукаво примружившись.
– Ага, як і у керівників всього вашого Всесвітнього Союзу. Ми їх називаємо жидами. Не ображайтесь Густаве. Вас це точно не стосується.
–А негрів,– вставив Назар,– тут зазвичай називають фломастерами.
– Не зрозумів, чому фломастерами?– Кьорхер влаштувався зручніше, вочевидь очікуючи на можливу тривалу дискусію.
– Тому що.
Густав очікував продовження ще хвилину, та його не було. Тоді він відкинувся на спинку й почав дивитися у вікно. Повз нього пропливали численні балки й сухі річища, місцями траплялися ріденькі зарості кущів та чахлих деревець, залишки сіл, ферм. Кондиціонер почав робити свою справу і Кьорхеру стало трохи легше дихати. Навіть під Амманом біло не так душно, як тут. А втім, така погода все ж краща, ніж була під Ель-Хуффом під час самуму. Щойно він про це подумав, як попереду шлях заволокло хмарою пилу.
– Після Кіровограду почнуться землі рейдерів?– Спитав він, різко відхилившись від вікна, у яке вже билася жменями пиляка з дрібними камінцями.
– Там і рейдери, і повстанці, і кацапи, тобто росіяни й проросійськи налаштовані місцеві. Там досі є анклави. Ми об’їдемо Кіровоград, щоб не натикатися на повстанців й уникнути з’ясування обставин нашого проїзду, попрямуємо на Кривий Ріг, далі – на південь, де рейдери майже заїли місцевих. В них там вже свої містечка є, де вони квартирують постійно. Прямо скажемо, що вони уже не зовсім рейдери. Почали вирощувати мак, але він у їх не прижився. Ще б пак, коли сонце лупить п’ятдесят градусів, а вітри видувають землю до каменю, нічого рости не буде. Навіть в теплицях, бо їх зносить вітрами. Так що рейдери осіли, скололися, хоча ще час від часу нападають на інші населені пункти, бо працювати не люблять. Єдине, на що їх вистачило – це на спробу вирощувати мак і коноплю.
– Рейдери підсіли на героїн?
– Так. Тепер там постійно відбуваються сутички між ними і анклавом. Повстанці, замість того, щоб скористатися нагодою, вже настільки ослабли, що не можуть нічого, крім як слабо огризатися серед цієї нарковійни.
–А населення у більшості своїй кого підтримує?
– Вони підтримують анклави, бо ті дозволяють Баруху збувати тут наркотики, алкоголь та цигарки власного виробництва. Всі мають свою долю, всі вдоволені. А рейдери просто тепер під контролем Баруха. Коли вони були дикими, то заважали поставкам, а тепер вони ручні, самі сидять на його наркоті і лише час від часу щось чудять. Особливо, коли накидаються. Так що єврейський світ перемагає рускій мір. І не вогнем з мечем, а торгівлею, наркотою, бухлом.
Кьорхер кивнув і знову втупився у вікно.
5
Такого туриста Вадим не бачив за весь період своєї роботи «екскурсоводом», тобто за весь час існування цього туристичного бізнесу. Він починав його разом з ще одним хлопцем, який тепер водив свої власні «екскурсії» по Степу. Вони тоді знайшли кілька надійних парубків, що допомогли з технічними проблемами, відкрили цей бізнес паралельно, точніше у комплекті зі звичайною контрабандою. Що ж, попит народжує пропозицію, а пропозиція – попит, і Вадим з товаришем не хотіли стояти осторонь, а швидко зайняли цю комірку ринку товарів та послуг. Потім цей хлопець відділився від Вадима, інші з команди або перейшли до нової контори, або погинули на початкових теренах цього шляху. Річ у тім, що Вадим рідко згоджувався на доставку великих партій наркотиків, тому й прибутки мав менші, зате на нього, на відміну від шефа паралельної «фірми», жодного разу не вчинялося замахів. З плином часу стало зрозуміло, що місце вмочити дзьобика Вадимові ще достатньо, а гроші від барахла і нечастих туристів не покривали потреби нової Вадимової команди, тож він почав паралельно займатися регулярними поставками наркотиків у Всесвітній Союз та цигарок із консервами та іншими дрібницями в Степ.
Робота «екскурсоводом» така ж, як і будь-яка інша робота. Спочатку цікаво й свіжо, потім стає нудно, набридає аж до суїцидальних думок, хоч кажуть, що від грошей не може вернути, та й Вадим завжди казав, що займається справою, яка йому подобається. Та все ж він вже мріяв потроху про вихід «на пенсію», віллу де-небудь над морем, про гарну машину, пару-трійку сімнадцятилітніх красунь… Та все це було неможливо для нього у Світовому Союзі. Там він міг би жити лише бомжуючи. Ніяких грошово-товарних операцій він би не зміг здійснити без Ніла, а його це не влаштовувало. Нехай Ніл забезпечує Вадима всім необхідним зараз, але де гарантія, що він дозволить розпорядитися українцю чесно, хоч і незаконно заробленими грошима? Якби Вадим закінчив свою кар’єру дванадцять років тому, він би міг перетворити ці гроші на готівку, хоча він цього не зробив не здуру, а з поважних причин: по-перше його доля була надто малою, щоб дозволити собі пристойне життя ще років хоча б сорок, та ще й на нелегальному становищі; по-друге він не був упевнений, що Ніл дозволить йому скористатися цими грошима, а не просто вб’є; по-третє курс кредиту, хоча на словах це була валюта всесвітня, помітно коливався, як і у його попередника євро і Вадим мав би або вибрати правильний момент, або перевести свої гроші у ті ж юані. Але не робив він цього знову ж таки з причин першої та другої. Тепер же ситуація була ще більш безвихідною. Єдиний варіант: закупити побільше товару і втекти назавжди у Степ, оточити себе охороною та й стати місцевим багатеньким вар’ятом. Але на продаж цієї партії та заначки, що він її почав відкладати в Степу одразу після переходу Союзу на стовідсотково безготівкову грошову систему, піде значний проміжок часу, тому Вадим вагався. Ось уже не один місяць.
Що саме насторожувало у Кьорхері Вадим не міг зрозуміти, тим більше, що сильнішою за настороженість в нього до німця була симпатія. Та час від часу щось та й підколювало у мозку, наче голочка. Навіть не кололо, а лоскотало. Ніби по спині комашки бігають: десь там лоскоче, а те саме місце ніяк не знайдеш нігтями, вивернувши руку за спину. Здається в певний момент, що знайшов, а виявляється, що воно десь хтозна-де. І тут, і не тут; і всюди, і ніде.
Особливо проявилася ця симпатія (як і настороженість) коли їх зовсім не за планом обстріляли на об’їзній південніше Кіровограду. Вадим повтикав у вікно не більше години після свого пробудження, як машина влетіла в місто й почала вирулювати потроху на об’їзну. Кьорхер крутив головою й сипав питаннями, Вадим розповідав йому історію міста від заснування до сьогодні, Руслан спав з іншого краю заднього сидіння, Назар позіхав, натякаючи цим на необхідність заміни його за кермом. Вадим скомандував йому зупинитися перед бетонкою об’їзної, змінив свою прописку на місце водія, збираючись вести аж до ночі. Назар заснув ще до того, як Mercedes набрав сімдесят кілометрів. Натомість прокинувся Руслан і попросився вийти по-великому. Вадим, шепочучи лайливі слова, пригальмував під дверима облущеної покинутої автозаправки.
– Ось тобі туалет із усіма зручностями,– сердито каркнув Вадим Русланові і той мовчки потрусив всередину.
Густав теж вийшов, розім’яти ноги. Під кросівкою рипнув один із численних фрагментів розбитого пластикового логотипу «Chevron-Texaco». З приміщення пролунав скрик, що майже злився зі звуком падіння і Вадим вивалився з авто уже з пістолетом в руках, а Назар розгублено кліпав на нього очима. Густав теж підбіг до машини зі свого боку і, відкинувши назад сидіння, вийняв свого наплічника, а з нього – пістолет. Клацнуло два замки і два дула вперлися у темний отвір дверей заправки.
– Руслане!– гукнув що було сил Вадим.
Замість відповіді захрустіло бите скло, перемішане зі штукатуркою і над віконним отвором здійнялася голова юнака.
– Матір твою!– Лайнувся хлопець. – Тут труп.
– Давай сюди, ми прикриваємо.
– Чого мене прикривати? Мені посрати треба. А чого ви всі стволами в мене тицяєте? Цій мумії років три-чотири, не менше.
Руслан ледь стримуючи сміх та ще щось, що разом з ним рвалося назовні, дійшов таки до туалету. Кьорхер з Вадимом поховали зброю в кобури: екскурсовод порадив вже не ховати її у торбу, бо скоро все одно доведеться її діставати. Крім пістолета Кьорхер розпакував свою гвинтівку, «розгрузку», відійшов за заправку і, всівшись там у затінку під кущем, почав споряджати магазини та розсовувати їх по спеціальних відділеннях розвантажувального жилета.
Руслан тим часом закінчив свої справи й рушив до машини, скоса поглядаючи на мерця. Він лежав посеред головного залу, розкинувши руки з хижо загнутими пальцями, схожими на лапи павука, навколо простреленої голови сіріла висохла притрушена пилом калюжка. Руслан не побачив тіло, зайшовши з вулиці у темне приміщення й перечепився через нього, але тепер він його добре роздивився. Це був, швидше за все, повстанець, судячи з камуфляжу та пряжки на поясі із вирізаним на старій блясі вручну тризубом. Поруч валялися кілька іржавих гільз і цілих патронів, як пістолетних, так і автоматних. Цікаво, подумав Руслан, хто ж його так розстріляв.
Вийшовши на свіже повітря із застояної атмосфери заправки, Руслан сплюнув і зібрався було сісти в машину, як Вадим, що вже сидів за кермом наказав забрати Кьорхера, куди він там подівся. Хлопець знехотя розвернувся й рушив в обхід заправки. Та, зробивши пару кроків він зупинився щоб пошукати очима туриста. Почувся віддалений сухий і короткий звук, наче гілочку переломили об коліно. Ззаду тріснуло і Руслан озирнувся. Обшита сірими панелями опора навісу бризнула уламками пластику, повторивши тріск. Хлопець покрутив головою, шукаючи причини такого явища, починаючи здогадуватися про них й інстинктивно залягаючи. Десь із боку міста вітер доніс неголосний стукіт одиночних пострілів чогось з не дуже великим калібром. Кулі вдарялись в опору, стіну, пролітали далі з ледь вловимим шурхотінням. Руслан зрозумів, що хтось їх доволі мляво обстрілює. Те, що звук пострілу долинає швидше за саму кулю, свідчило в бік версії обстрілу їх з дрібнокаліберок. Щось клацнуло, доволі чітко, потім глухо бухнуло зовсім поряд, прямо за заправкою. «Невже вони вже поруч?»– Подумав він, вкриваючись потом і відчуваючи, що не до кінця доробив свої справи в туалеті.
Знову бухнуло так же близько і надовго запала тиша. Нарешті до Руслана підбіг на зігнутих Вадим.
– Що там бачиш?
– Нічого.
– Все чисто, – гукнув з-за стіни Кьорхер. – Вони тікають.
Руслан зітхнув:
– Чорт, я думав, що там ці. Була б у мене пушка, я б тебе пристрелив.
– Добре, що її немає,– без усмішки промовив турист. Він кивнув Вадимові:– Ходімо подивимось, що там таке.
На пагорбі за півкілометра північніше заправки лежало двоє чоловіків, один із простреленою головою, інший поранений у праву половину грудини навиліт. Їхньою зброєю були дрібнокаліберні гвинтівки з оптичними прицілами. Одна виглядала наче якийсь стародавній мушкет, з цівкою до самого дула, інша взагалі була дивною, з рамкою чи ручкою для переносу зверху, на яку й кріпилася оптика. Кьорхер упізнав у другій древню «вальтерівську» G-22. Вадим перевернув ногою пораненого в груди, тримаючи його на мушці свого пістолета. Той виявився ще живим. Але головним було не це, а те, що доморощеному снайперу було від сили шістнадцять-сімнадцять років. Він хрипів закривавленим ротом, очі його сліпо вирячилися кудись в небеса, ніби хлопчик чекав, коли ж нарешті по нього прилетять янголи і позбавлять цих мук.
– Он інші троє,– вказав Кьорхер пальцем в бік міста, де на віддалі вже майже кілометра манячили три постаті.
– Треба було посигналити і малі втекли б,– пробурмотів Вадим, – тут на машини не нападають, бо вони є лише у дуже впливових людей. Принаймні пристойного вигляду машини, а не допотопні розвалюхи.
– Якого біса тоді вони в нас стріляли?
– Вони не бачили, що ми на машині. – Вадим задумливо дивився вслід хлопчакам. Голос його був дуже тихий, мова повільна. – Вони тільки прийшли. Хотіли погратися в снайперів. А тут Руслан з’явився. Звісно, я не виступаю за такі розваги як стрілянина по людях, але це були діти. – Подумавши він додав:– Багатих, мабуть, батьків діти. Тож краще валимо швидше.
–І часто тут таке буває?– спитав Густав, коли машина вже від’їхала на скільки-небудь безпечну відстань від місця пригоди.
– По чутках і скаргах простого плебсу – трапляється, – відмовив Вадим, відкидаючись на спинку сидіння.
– Тобто повстанці не підтримують порядок.
– Вони не можуть тягатися з усіма багатенькими синками. Намагалися трохи протистояти цій наркоекспансії на південний схід, але їх швидко присадили з небес на землю. Тепер південна частина міста майже без контролю. Та й населення не дуже любить їх. Не здатні повстанці забезпечити потреби населення. Чхало це населення на ідеології та патріотизм, державність та соборність. Крім всього повстанці, коли тільки по-справжньому захопили Кіровоград, просрали зиму.
– Що це значить?
– Це значить, що поки у місті знову з’явилися гаряча вода та опалення, зникли перебої з продовольством та відновилася робота підприємств, що були під контролем анклаву, настала глибока зима, а разом з нею – срака. Населення ненавиділо повстанців, піднімало невеличкі локальні бунти.
– Тобто за свою країну вони воювати не схотіли, а коли хтось інший це намагається зробити, вставляють палки в колеса і з’являється бойовий настрій.
– Точно. Я звісно не особливий прихильник націоналізму, просто я живу і намагаюся заробити на старість, але хай навіть я не допомагав би їм, якби міг, та не бунтував. Коли припекло, краще допомогти, якщо знаєш як, а не заважати, відтягуючи настання стабільного завтрашнього дня.
– Коротше, краще їм не попадатися, – докинув сонним голосом Назар на передньому пасажирському сидінні. – Хтозна з якої ноги вони повставали.
– Повставали, бо повстанці,– в свою чергу буркнув Руслан, прихилившись до підголівника ліворуч від Кьорхера. Сам же турист сидів прямо, крутячи в пальцях великого пістолета. Гвинтівка знайшла своє місце в затискачі на спинці переднього сидіння. Густав кілька разів спробував швидко видобути її звідти і залишився задоволеним.
Калічні деревця скінчилися, поступившись місцем буйній трав’янистій рослинності, що ще не встигла вигоріти на сонці. Туристові Степ представився у всій своїй первозданній красі: земля була забарвлена у всі відтінки зеленого з вкрапленнями блакитного, жовтого, червоного, білого, рожевого. Де-не-де височів і сяяв сріблом полин, рожевів дикий горошок, жовтіли кульбаби й ріпак. Густаву згадалися трохи хаотично-мозаїчного вигляду квітники Насіри у ящичках на підвіконні. Вони точно відображали її характер: такий же хаотичний та химерний, поруч яскрава пляма і темно-зелена глибина, в якій тонули всі питання Густава, спроби її розгадати. Він завжди чекав, що вона не діждеться його з чергового «відрядження». Саме чекав, а не був готовий до цього, бо був впевнений, що не підходить цій жінці. Їй потрібен живий і веселий чоловік, який завжди її розвеселить, зводить в клуб абощо, не впадає у прострацію. Час від часу. Густав не літав у повітрі. Він постійно докладав чималих зусиль щоб відповідати своїй жінці. Але час від часу він все ж виснажувався повністю і вже не лишалося жодних сил навіть виявити емоції чи сказати слово. Здавалося б: всі ми хочемо іноді помовчати та й не розмовляємо без угаву. Але саме в ці моменти Насірі щось від нього ставало треба.
Одній половині Густава хотілося втримати її за будь-яку ціну, іншій здавалося, що вони не пара і всі їхні стосунки – велика помилка. Вони навіть зовні зовсім різні, що не кажи про норов. Густав високий блондин з нордичними рисами обличчя, Насіра – типова арабка, червонуватого відтінку гарне обличчя, трохи звужені очі, припухлі губи, що вона їх успадкувала від батька кенійського мігранта, низенька з гарною мініатюрною фігуркою, Густав спокійний та зважений, Насіра різка, рухлива, балакуча, настрій її міняється з тою ж швидкістю, що й картаті хустки: лиш рукою встигне змахнути. Густав навіть сваритися не вміє, а Насіра вже показала кілька разів, що він її дістав своєю «пасивністю» та «відмороженістю», «занудством» тощо. А ще останнього разу вона звинуватила Густава у гомосексуалізмі. Мовляв, може тому ти такий холодний до мене. Почала верзти всілякі нісенітниці типу Густав не у відрядження в Шанхай чи Гонконг їздить, а ганяє з коханцем на Гоа чи Сейшели. Тож цілком закономірно буде застати після повернення квартиру порожньою. І чомусь Густав був впевнений, що квіти він теж там знайде. У їхніх ящичках. Сухісінькі і мертві, наче символ їхніх з Насірою стосунків.
Сонце вже хилилося до землі, коли у небі почали з’являтися пухкенькі хмарки, що за зовсім короткий час перетворилися на кучеряві башти й колони. За якусь мить потемніло і линуло, як з відра. Вдалині попереду забили блискавки, вітер гнав хвилі по траві Степу назустріч «Мерседесу». Машина ніби пливла у морі під час шторму, підносячи час від часу носа на хвилях асфальту. «Двірники» не справлялися з потоком води, по лобовому склу стікали річки. Дощ лив з півгодини і припинився так само раптово, як і почався. Ще трохи погуркотіло, а потім небо попереду прояснилося і сонце освітило своїми навскісними променями ділянку дороги попереду завдовжки з півкілометра. Над Степом зависла потрійна веселка, утворюючи таку собі арку – ворота в Дикий Степ. Машина все намагалася проїхати крізь цю браму, та вона з такою ж швидкістю відсувалася назад. Із задумливого споглядання цієї картини Густава вирвав Назар, що вже давненько глипав у вікно, спостерігаючи грозу та її наслідки.
– Ну як воно, туристе? Як було вбити людину?
Кьорхер скинув очима на чоловіка на передньому сидінні й знову втупився у вікно.
– Густав виявився найбільш підготованим до тої несподіванки і, можливо, врятував наші шкури,– замість туриста відповів сонним голосом Руслан. – Мою так точно.
– Зараз тут мокро, але грози проходять смугами, тож завтра по обіді,– сказав Вадим, позіхнувши і потерши очі кулаком,– вийдемо прогуляємося по сухенькому. Та й на сьогодні пригод, думаю, досить.
Він відкинувся на спинку і майже миттєво почав куняти. Назар торкнув начальника за плече і Вадим випрямився.
– Старієте, Вадиме. Сильно Вас до сну вже хилить,– спробував пожартувати Назар, та екскурсовод лише глянув на нього скоса і щось пробурчав собі під носа.
Погана це прикмета, коли тобі кажуть, що ти старієш, особливо якщо працюєш у Степу. Вадим відчув ніби падає у прірву, здригнувся всім тілом і почув як вискнули гальма, а праву ногу притисло до підлоги, голова його задзвеніла і в очах затанцювали кольорові плями. Авто зупинилося на лівому узбіччі, задерши носа вздовж насипу, але не дістаючи колесами асфальту траси.
– Командире, йо, підіть відіспіться, бо ледь не викинули нас на елеватор.
Вадим глянув праворуч і побачив лише зелений пухнастий покрив насипу. Назар, що досі тримав ногу Вадима притиснутою до підлоги своєю ногою, відпустив її нарешті й поплескав сидіння водія по спинці:
– Давайте я поверну машину на дорогу.
6
Соснова хвоя м’яко вгиналася під кросівками Густава, витискаючи з себе вологу. Гостро пахло смолою цих хвойних дерев, що розмістилися купкою біля дороги. Густав змахнув кілька хвоїнок з трохи шершавого даху машини під маскувальною сіткою і вони прилипли до пальців. Він струсив хвою на землю різким помахом руки, відійшов за позашляховик і розстібнув ґудзики на ширінці. Сонце ще не встало, так само, як і екскурсовод зі своєю командою.
– Доброго ранку, – пролунало ззаду і Густав зрозумів, що помилявся, вважаючи себе єдиним, хто вже не спить.
– Доброго ранку,– він закінчив, застебнувся і повернувся до Вадима. – Для чого ми натягли маскувальні сітки? Вчора Ви сказали, що на машинах їздять люди, з якими краще не зв’язуватись.
– Та краще перестрахуватись. Повстанці можуть запросто обстріляти нас через припаси, патрони, чи щоб підірвати поставку наркоти. Хоча у Баруха машини майже всі білі. І всі з маркуванням. Але окрім повстанців тут трапляються справжні відморозки, які готові на що завгодно. Тож… на машині стоять детектори руху, що діють до п’ятдесяти метрів. Тому ми не виставляємо вартових.
– Даремно. Техніку, як Ви самі знаєте, можна обдурити.
– Згоден. Може ми надто легковажно ставимось до безпеки. Але оцініть і нашу з Вами команду: всі бували у гарячих ситуаціях, Ви – всього лиш вчора. Хоч і вперше.
Густав знизав плечима. Вадим примружився:
– Або не вперше. Скажіть, Ви служили десь у гарячій точці? Надто вже холоднокровно Ви убили тих дітей. Вибачте, якщо я некоректно сформулював свою думку.
–У наш час багато людей нечутливі до вбивства.
– Впевнений, що Ви не із цих. Поведінка в інших ситуаціях видає. Ви точно відслужили.
–Я справді воював у Афганістані. Але нікого там не довелося вбити. А навички залишились. Я був снайпером, тож люблю гарні гвинтівки і стріляти з них. Ще я мисливець. Практики достатньо. Але ніколи людей…
Вадим кивнув, ніби те, про що він здогадувався і отримав нарешті підтвердження своїм здогадкам, зробило відтепер все життя легшим і зрозумілішим. Він постукав у вітрове скло, будячи Назара, що спав прямо в машині.
– Гарні окуляри, – хитнув головою Вадим. – Треба було з Вас брати плату партією таких.
– По приїзді назад обіцяю зробити Вам подарунок. Просто дружній презент. Тільки доведеться Вам десь осісти і завести поштову скриньку, бо це не просто сонцезахисні окуляри, – пояснив Густав, знімаючи аксесуар з шиї, але демонструючи його провідникові на відстані. – Це спец окуляри. Такі носять військові.
– Лишилися від служби? Чи ностальгія..?
– Ні, подарунок. Один знайомий служив на Близькому Сході під час ядерної кризи тридцять восьмого. Восени їхній бронетранспортер підірвався на протитанковій міні. Хотілося б розповісти про те, як ці окуляри врятували йому життя, але це не так. Його контузило. Став інвалідом.
– Скільки зараз платять допомоги учасникам?
Густав сумно всміхнувся:
– Достатньо. Але він багато місяців після комісії жив злиденним життям, добре хоч наречена не відцуралася й допомагала йому. Навіть у наш час таке можливо. Бюрократія безсмертна. Зате зараз він живе краще за багатьох у матеріальному плані.
– Дивовижно, – відгукнувся екскурсовод. – Не думав, що у вас там все так запущено.
– Ще й не так.
Мерседес випірнув із сосняку на трасу, лишивши під деревами невелику ділянку прим’ятої трави і чотири банки з-під консервів. Небо було ясним, передвіщаючи сонячну і спекотну погоду.
Вадим твердо наполіг на тому, щоб вести авто самому, а щоб бути певним, що не засне знов (невже він справді старіє? Треба швидше розв’язуватися з цим усім і йти до бісової матері на пенсію. Хоч якусь), він завів розмову з туристом.
– Чого б Вам не вдовольнитися вчорашнім? В Вас стріляли. Ви стріляли. Все сталося, га?
– Не зовсім. Тим більше я хотів дістатися меж пустелі і вбити декількох рейдерів. Чи у вас діє ліміт на убивства?
– Не зліться, Густаве! Я жартую. Доведемо куди домовились. Просто цікаво: чому Ви не поїхали кудись в Південну Америку? Чи на той же Близький Схід? Там теж стріляють.
Кьорхер знизав плечима:
– Мені цікава ваша країна. До того ж я українську мову вчив у інституті. Не можу допустити щоб два роки пропали даремно.
– Так, вистачає вас, диваків. Дехто з туристів їздив аж до Хортиці. Шукали там Шамбалу. Отримали невелику дозу і поїхали. А є ще одна легенда. Мовляв, в Степу, на межі з пустелею живе самітник, такий собі мудрець, якого навіть рейдери обходять стороною, а зустрітися з ним можуть лише обрані. Тож останнім часом з’явилися люди, які починають тікати в Степ. Нещодавно от, два роки тому, якийсь хлопчина здійснив замах на Баруха, вломившись до його мисливського будиночку з однією двостволкою. підстрілив його легенько, завалив кількох охоронців і утік на маркованій машині. Барух відправив за ним два екіпажі. Знайшли їх десь в цьому районі. бойовики Баруха валялися то тут, то там. Всі застрелені. Зброя і патрони, кажуть, лишилися при них. Викрадена машина теж була кинута. А нахаби цього – ні слуху, ні духу.
– А ми могли б пошукати цього самітника? Дізнатись хто він такий…
Вадим похитав головою:
– Я тут уже давно їжджу. Якщо він і жив тут, я думаю, він уже вмер. Коли востаннє було нашестя рейдерів на південь Кривого Рогу, Барухові люди з козаками наводили там порядок, я був неподалік і мав розмову з одним із козачків. Барухові жиди мені б нічого не розповіли, а ці – за пачку цигарок готові тобі все що хочеш… Тільки з прицілу його не випускай, бо приб’є і забере все інше, що у тебе є. Так от, він мені розповів, що затисли рейдерів біля одинокої хатки посеред Степу, такої розваленої, згорілої. Тож рейдери хотіли зайняти там оборону. Жоден з них не дійшов до двору. Всі підірвалися на мінах. Ці козачки з жидками спробували зробити стежечку до хати і оглянути її та, втративши трьох бійців, відступилися.
– Думаєте, там він і жив?
– Якщо він існував, хто б він не був, то імовірно.
– А що на Вашу думку з ним сталося?
– Хтозна. Може випадково підірвався на власній міні. Він їх любив, це вже точно.
– Якщо він їх любив, то не міг випадково підірватися, хіба лише коли захотів цього.
– Хтозна, Густаве. Я ж кажу: є легенда. І є факти. Дуже мало фактів. Ви там, в Союзі, мабуть повинні знати більше за нас про Степ. У вас там є супутники всілякі…
– Одна справа бачити місцевість з космосу, зовсім інша – мати справу з живими людьми, які перебувають на місці. Може я і міг би побачити на знімках цю хатку. Але для мене це були б лише кілька пікселів на екрані. І все.
– Б’юсь об заклад тут діють агенти Союзу. У них би спитати все, що Вас цікавить. Що Ви про це думаєте? Чи що Вам відомо?
– Ви серйозно?
– Звісно. Адже Барух тісно співпрацює з Союзом. І, думаю, не з дрібнотою, а з великими цабе. Тобто начальниками. Він би, будь його воля, сам проклав би ту вашу залізницю Відень – Пекін. Скажіть, Густаве, а Ви часом не агент Союзу?
Турист з Вадимом одночасно всміхнулись.
– І чому все так погано? – Зітхнув поряд з Кьорхером Руслан. Всі повернулися на мить до нього. – Я думав, може колись всі житимуть у мирі, не воюватимуть за гроші, територію і владу. Замість того, щоб працювати з цим мафіозі Барухом, Союз міг би прибрати його, допомогти відбудувати Степ, зробити все доступним для людей. Ліквідували б гроші… адже без них не стало б злочинів…
Вадим з Назаром зареготали. Голова групи, вдивляючись в дзеркало заднього виду, повідомив віддзеркаленню хлопця, наче діагноз поставив:
– Ти комуніст.
Руслан похитав головою і звернувся до Кьорхера.
– Правда ж, що у вас там майже немає злочинності?
– Якщо ти про крадіжки і грабежі, то так. Немає чого красти.
– От бачите. Це при тому, що немає готівки. А якщо ліквідувати платіжні засоби взагалі…
– Не думаю, що це колись станеться. Дехто не може жити без влади і грошей, які цю владу дають.
Настав період нетривалого мовчання, протягом якого Густав насолоджувався дивовижним видовищем потонулого в степу міста з височенними трубами, що викидали чорний дим у блакить неба, з рукотворними горами і ділянками випалених та зруйнованих хаток в кварталах передмістя.
– То десь тут знаходиться штаб командування повстанців?
– Північніше, – відповів німцю Вадим. – Тут конкретно – володіння якогось козачого отамана. Коротше, анклав Москви.
– Цікаво, – вставив Назар, – Москви вже як такої нема, а у нас анклави досі називають Московією.
– То повстанці мають єдиний центр? – Не зважав Густав, звертаючись до екскурсовода.
– Ну, взагалі, головні їх сили розкидані, але мозковий центр, старі повстанці, які почали все ще сорок років тому, за моїми відомостями десь тут. П’ять років тому вони вилізли із криївок. А тоді Барух підтримав Анклави, сподіваючись не втратити долю з підприємств. Він, руками козачків, з невеликою їм допомогою, відбив декілька зон назад і досі рубає тут бабло. Поставив тут стовідсотково свою людину…
– А Вам не здається, що лише Барух і може встановити на цій землі хоч якусь подобу порядку? Навіть не зважаючи на те, що він, як ви кажете, мафіозі.
Вадим покивав:
– Це те, в чому він намагається запевнити населення. Але, якщо чесно, мені це не подобається. Так, я розумію, що він велика сила, він чудовий управлінець, але це все одно не подобається. Досить було Україні цього лайна і за попередні шістдесят років.
Мерседес з’їхав на відгалуження від траси і потрусився битим асфальтом, прямуючи на південь.
– Якщо хочете, – кинув через плече Вадим. – Можемо заїхати в місто на зворотному шляху. Але тільки у Анклав. Не до повстанців. А зараз – на стрільбище. І ще: заїдемо перед тим в одне місце.
