Мама завжди мала ключі від Галиної квартири. Ще з часів, коли вони з татом придбали цю квартиру для доньки-студентки. Тому приїздила без попередження.
Спочатку мама поставила майже посередині передпокою велику сумку, потім повернулася зачинити за собою двері, і, нарешті, увійшла. Зоська автоматично принесла їй в зубах тапки, радісно вітаючи хвостом.
- Але ж то мудре! – якось трохи роздратовано мовила жінка і перевзулася.
Двокімнатна квартира, вмебльована і з ремонтом, площею понад шістдесят метрів на другому поверсі у новобудові, коштувала батькам кілька років заробіток. Тож не пасувало Галинці виокремлювати своє щастя. Та й не думала вона таке робити. То її Олег третій рік за зятя, а все не міг второпати:
- Що, твоя мама може будь-коли «накрити» нас?
- Олежику, як то – «накрити»? То ж найрідніші люди!
І Олег навіть не починав заводити балачку про особистий простір чи щось таке. Він змирився. Зрештою, на Галі оженився, а не на її мамі. Але коли теща одного разу отак-от відчинила своїми ключами вхідні двері о сьомій ранку в той момент, коли Олег виходив з ванної, зять долучився до шанувальників злих анекдотів про тещу, переконаний, що ті люди потрапляли у схожі ситуації.
Маму зустріла тиша. Була десята година ранку. Зять вже на роботі, донька ще спить. Нехай спить.
Жінка чкурнула на кухню, пхаючи велику сумку з продуктами. Все-таки добре жити в передмісті. Хіба докупилася б її Галюня того всього, якби не село? Що там Олег заробить? Що там на дитину держава заплатить? А тут ще й пес. І треба було їм того?
Правду кажучи, мама була жінкою надійною, дбайливою, але навіть Галя не розуміла її деколи:
- Мамо, пса подарував мені Олег на річницю знайомства. Це не Джулька якась, це породистий собака – золотистий ретривер. Хоч і Джульку я б любила.
Мати чекала на онуків.
- Подивіться тільки, яка то мудра істота –тапки вам носить. ЇЇ ж ніхто не вчив! Чиста, привітна. Нічого не погризла. Не зіпсувала. Чого ж ви так?
І мама погоджувалася, Галюні ж подобається. Але десь на глибині думок лежало незадоволення.
Зоська сиділа біля столу і дивилася на маму, що виймала з торби кроля, сметану, молоко і овочі.
- Вони тебе чимось твоїм годують, йди від мене, – пробурчала жінка і провела поглядом Зоську до передпокою, до лежанки. Розуміє кожне слово, чи що?
Мама пригадала, як Олег з Галею вибирали кличку блідому цуценяті, за якісь невидимі достоїнства названого «золотистим». Саме тому, що було воно тямуще, вирішили назвати Зоською, бо ж софія - мудрість.
- Тьху, - сплюнула жінка, - людським іменем.
- Та чому ж людським? Вже тепер майже ніхто не каже «Зоська» на людину.
- Майже...
І наче все було спокійно, окрім легкого роздратування матері, а з нею - і батька, коли мова заходила про Зоську.
А тим часом людське життя набирало обертів. Галя завагітніла. Перші тижні мордував токсикоз, тож мама не відходила від доньки. Чоловік практично не бачив свою Галю, бо теща організувала такий догляд і допомогу, який можна окреслити тільки словами «майже поселилася». Він, як і всі чоловіки, відбував на роботі всі дні та вечори. Двічі на день з виразом приреченості на обличчі і роздратуванням, настояним на вдячності за допомогу, у душі, Олег самотньо тинявся двором, вигулюючи Зоську – єдину згадку про щастя. Чоловік оживляв у пам’яті ті моменти їхнього спільного з Галею життя, які зазвичай не покажеш нікому, вони для двох, але саме такі хвилини дають тепло і спокій. У їхніх «моментах для двох» була ще Зоська. Може, тому йому тепер здавалося: тварина розуміє його.
Галя ж, виснажена і бліда, сумирно впокорялася владі матері, що робила можливе й неможливе, аби дитині полегшало. Так бувало з дитинства. Варто Галі захворіти, і вона втрачала якийсь інтерес до життя, робилася байдужою, мовчазною. Іншим часом це була енергійна та весела Галя, легка, цікава і балакуча.
Мама була на пільговій пенсії, до роботи надовго не прив’язувалась, казала, що своє заробила. Вона радше на місяць-другий за кордон чкурне, ніж тут за копійки щодня ґарувати. І справді: якби робота, хто б у таку хвилину порятував Галю, її єдине сонечко?
Зоська поводилась тихо. Коли мама ненадовго відлучалася до продуктової крамниці, Зоська підходила до ліжка, де лежала позеленіла від нудоти Галя, і дивилася на неї величезними, як Всесвіт, очиськами, повними співчуття.
- Зоська, маленька, я про тебе зовсім не дбаю… Зось… Ще трохи.
За кілька місяців усе минуло. Мама помалу перебралася до себе в село, Олег перестав самотньо вештатися вулицями. Тепер вони з дружиною прогулювалися вдвох, леліючи таємницю, яка скріпила їх назавжди – нове життя. Зося пожвавішала, вона так обережно рухалася біля Галі, наче сама була при надії.
Наступні пів року їхня маленька родина готувалася до поповнення.
Це сталося на тиждень раніше очікуваного. Напередодні Зоська не знаходила собі місця. Все ластилась до Галі, не відходила й на хвилинку і тепер у її очах була тривога. Навіть сама жінка ще не розуміла, що час збиратися, тільки чула якесь невиразний біль в попереку.
Мама розпакувала продукти і зробила собі чай. Їй також пригадався той важливий, як народження самої Галі, момент.
Чоловіки були на роботі, тиждень у розпалі, аж тут з мобільного почулася солодкава мелодія і Галя перелякано сповістила - почалося. Як же тут без мами? Вона помчала, узгоджуючи дорогою якісь деталі та домовляючись з лікарями. Вона постійно була поруч. А коли її Галинка народила хлопчика, довший час не відходила від них. Для Олега повторилося «майже поселилася».
Батько, що звик до смачної кухні, сам вів у селі господарство, щодня смажив собі яєчню чи варив картоплю в мундирах. Олегові вдавалося щось перехопити після жінок, але відчуття зайвості знов охопило його. Тільки Зоська і рятувала. Олег погладжував їй спину між купанням, годуванням, пранням чи прогулянкою і веселішав. Вона була тихою, майже невидимою, наче все, абсолютно все розуміла. Жодного разу не гавкнула, відколи Галя повернулася додому з маленьким клунком у руках. Зоська розуміла: щось змінилося. Чи розуміла вона насправді, як мислять люди? Олег уявляв, як вони з Тарасиком ходитимуть на спільні прогулянки, як малий навчиться піклуватися про тварину, і як близько всі ці складові щастя.
Мама осміліла. Мало не щовечора почала заводити розмови про те, що собака і дитина не повинні бути в одній оселі. Олег відмовчувався, перечікуючи, як під час токсикозу. А Галя тихо сказала:
- Мамо, та не мучте ви нас, забирайте в село, як хочете.
- Та навіщо воно мені в селі? Його приспати треба. І гріха нема з сучасною ветеринарією. Я дізнавалася.
Олег, що саме вечеряв, вирячив очі на тещу і відрізав:
- Ніколи. Не говоріть такого більше ніколи. – і стало йому якось ніяково, бо наче ж і господар він тут, а наче і в приймах.
Галя розревілася:
- Ви хочете, щоб у мене молоко пропало? Ви хочете Тарасика з пляшечки годувати? Мамо! Ма-мо! Що ви таке кажете?
І кілька днів в оселі панував мовчазний холод. Та Зоська поводилась, як завше, наче й не чула тієї розмови. А вона ж чула… Вона ж завжди і все розуміла. Чому ж тепер, коли йдеться про її життя, тварина мовчить, наче віддає свою золотисту ретриверську долю в руки господарів – як вирішать, так буде.
Але вирішувати нічого. Олега діймало почуття сорому. Хто таке бачив: сором перед твариною? А Галя каялася за свою зрадницьку репліку про село. Мати присіла, не заводила балачок про Зоську. І так би, напевно, все закінчилося, якби не Тарасик.
Малий температурив. Майже рік здоровий, аж тут раптом гарячка. Вчора об одинадцятій Галя задзвонила і мама вранці примчала, припхавши ще й харчі. Дорогою з’ясувала в Олега, як пройшла ніч. Зять був на роботі. Галя, а з нею і Тарасик, в якого впала температура, заснули близько п’ятої ранку. Зараз десята. Нехай сплять.
Усі мамині думки вертілися навколо внука. Галя панікувала значно менше: вона начиталася книжок для молодих мам і поки мала зо п’ять ймовірних причин температури. А мама, що стільки змогла і зуміла, зробилася якоюсь м’якою і вразливою до таких новин.
Мама випила чай і встала, щоб вимити горня. Зоська вистромила з-за рогу передпокою мордочку і слідкувала за жінкою.
«Може, тут і цей пес винен? Він же всяку інфекцію носить з двору.» - думалося їй.
За дві години, коли Галя прокинулася й рухалася, мов примара, кімнатами, мама, вимордувана думками і тривогою, знову завела мову про Зоську. Галя відмовчувалася. Вона вже все сказала. Мати також замовкла. Але по обіді несміливо мовила:
- Який би мудрий пес не був, а ризик не менший.
Галя відповіла:
- У неї паспорт є, і всі щеплення, хоч за кордон бери. І лапи Олег їй миє щоразу.
Мама замовкла.
За годину прийшов лікар оглянути малого. Усе, наче, було добре, але Тарасик знов температурив. Цього вечора доведеться ночувати в доньки. Галя одночасно й рада була допомозі, і ні. Біля мами вона робилася інакшою. Навіть страх збільшився та щоразу пролазив у голову уривками думок.
Ніч була важкою. Мама носила Тарасика, щопівгодини міряла температуру і давала ліки. Галі ж інтуїція підказувала, що все минеться без лікарень. Треба просто ці кілька діб належати лише малому.
Наступний день був подібним до попереднього: заснули під ранок, леліяли тишу і молилися про здоров’я.
Мама прокинулася раніше і відразу зачинилася з телефоном у ванній. Розмова тривала хвилин п’ятнадцять, затим жінка рішучим кроком вийшла. А коли Галя в піжамі помалу виповзла на кухню, радіючи, що синочок спить без гарячки, мама почала:
- Галюню, дитинко, прошу тебе, послухай мене. Хіба ж я тобі коли зла бажала?
- Мамо, ви знов про Зоську будете? – безбарвно спитала Галя.
- Та Зоська чи не Зоська, а пес в квартирі – то напасть. Дитинко, зрозумій, не можна так. Вона й не відчує нічого, лікар штрикне, я винесу – та й по всьому.
Галя витріщилася на маму і завмерла.
- Хто тобі дорожчий? Дитина чи пес?
- Дитина… - відповіла і посунула на плач малого, що прокинувся.
Мати діяла. Ця невизначена Галина відповідь давала їй право. Усе – заради дитини. А пса можна і другого пригріти. Знов дзвінок на мобільний з ванної, знов рішучі кроки. Добре, що донька і внук якраз поснули.
Жінка спустилася униз і зустріла незнайомого огрядного чоловіка з маленькими очима, який щойно вийшов зі своєї автівки.
- Ви ветеринар?
- Золотистий ретривер?
І мов таємні агенти вони піднялися в квартиру.
Зоська зустріла маму з тривогою, вона тихо скавуліла і заглядала в очі, звивалася і ластилася, передчуваючи, можливо, що разом з незнайомцем зайшла до неї біда.
Усе відбулося швидко. Собаку притримали і приспали. Мама заплатила додатково, аби ветеринар забрав її з квартири.
Коли Галя прокинулася, пахло дезінфікуючим засобом.
- Все, пса нема.
- Як – нема? – не повірила своїм вухам Галя.
- Отак. Не могла я дивитися, як дитина мучилася.
- Та чого ж вона мучилася, мамо? Де Зоська? Ви віддали її комусь? – Галинка впадала в істерику.
- Приспали.
Донька вибухнула сльозами:
- Мамочко, скажіть, що ви жартуєте, що ви дурницю сказали. Не могли ж ви, не могли! Мамо, який вбивця на це погодиться? Ви ж не вигадали, що Зоська слаба чи ще якась не така? Не вигадали ж?
Мама тільки відповіла:
- Ти сказала, дитина дорожча.
Галя вибігла з кімнати і впала на ліжко, так вона довго ревіла, а потім почала набирати Олега. Той був на об’єкті, далеко від міста, його мобільна допомога зводилася до скупих слів та мовчання.
Галя вийшла до матері, що саме взяла Тарасика на руки і з кам’яним виразом обличчя мовила:
- Посади малого. Я боюся, аби ти йому шкоди не заподіяла.
Мама так і зробила. Мало того, що всі ці нерви з хворобою малого висмоктали її до краю, то ще й донька вперше (вперше!) у житті ТАК з нею розмовляє. І через кого? Через якусь Зоську!
Жінка встала і мовчки вийшла. Її розбирали сльози але до кінця вона так і не могла второпати, що такого незаконного вона зробила. Підштовхнула там, де молоді не наважилися, не більше.
Наступного ранку Галя намацала в Тарасика перший зубчик, температура щезла. Усі ці дні вона не могла змусити себе задзвонити мамі.
Олег ще довго за звичкою хапався за собачий поводок, Галя ще нескоро заспокоїлася. Її батько, виряджений у розвідку, не зміг відчинити двері, аби поставити напаковану продуктами сумку, бо зять змінив замок.
