Ти говорила мені про вічну любов, а я сміявся й украв з твоїх брехливих губ зізнання. Спис Каїна в моє чорне серце. Крові не має, лише густий потік червоного вина…
Бувають моменти, коли час зупиняється і ти маєш шанс заглянути за ширму свого життя. Вдихнути аромат горілих сторінок книги буття, що інколи проступає крізь тонку шкіру на грудях у людей. Ось і він, Хабровський, сидів посеред кімнати в замку Левей й розглядав свої оголені запавші груди в гігантському дзеркалі, що здіймалось до стелі. А там, вгризалось в почорнівші соснові балки й ховалось за глибокими тінями, котрі зміїлись від танцю багаття в камінні. Срібний ланцюжок блискучим ореолом прикрашав шию, стискаючи в холодних обіймах чорний ключик. Прикраса пожирала світло, дихала солодкою агонією, вимагала дій Хабровського. Чоловік мовчки вдивлявся в alter ego й монотонно розхитувався, ніби уводив себе у транс.
Маятник душі.
Маятник скорботи.
Маятник вічного пошуку.
Маятник мертвої релігії й думок.
Хабровський зупинився. Піднявся. Впритул підійшов до дзеркала. Краплини подиху осідали на безмежну гладь міріадами вологих троянд, а потім розпустивши прозорі пелюстки стікали додолу дзеркальним полем, залишаючи по собі рівчаки. Пальці лягли на груди. Чоловік відчув кволе серце.
Звір давно умер. Лише кволе виття за втраченим…
Щербаті нігті вгрузли у шкіру.
Болить? Тоді, я існую…
Чоловік ридав. Чи то, можливо, лише вітер бив у шибки?
Здирав шкіру на грудях люто, без жалю і страху, звільняв плоть від кайданів. За це, вона дякувала йому теплом й рожевим поцілунками. Зрадив коханку, йшов до кісток, до істини. Кидав останній шматок на землю. Пальці вдарились об щось тверде, мазке від крові.
Книга.
Книга життя.
Цвинтар споминів.
Жовте павутиння із жил облітало грубу книжку без палітурки. Лише списані зеленим чорнилом вологі сторінки. Живі нитки тяглись до центу лібро й пульсуючим клубком ховали замкову шпарину. Хабровський рвучко зірвав ланцюжок. Дрібні сегменти вдарились об дзеркало й метеоритом впали у ворсисті зуби килима. Занурив ключ у жовтий клубок. Павутиння піддалось. Поволі відступило назад, заснуло на кінчиках ребр.
Нервово перегортав сторінки, ховав очі від демонів минулого, що рвались до володаря кланятись до його ніг й мати надію на воскресіння в майбутній хтивості й гріхопадінні. Гортав життя зів’ялим листям й кидав у полум’я агонії, що мчала по сторінках рудими тарпанами збиваючи в шовкову піну раннє дитинство. Запалювало зелені луги юності й розвівало пісок теперішнього. І ось, в шаленому буйстві вихору танцю натрапив на сторінку, котру так шалено прагнув віднайти.
Вирвати.
Розірвати.
Змішати з вином й пустити жилами до серця, щоб востаннє відчути запах її парфум, а потім цілувати крили серафима.
Зірвав її, мов дику фіалку. Стискав у кулаці до пахучого нектару, що лизав ніздрі ніжним ароматом звабливого тіла, котре більше не буде його. Не матиме влади над гнучким станом.
Лише тінню цілуватиме її вуста.
