Петро Гнатович Гребигора, прийшовши двадцять років тому на колгоспні збори в ранзі зоотехніка й завфермою в одній особі, мав на гадці одне – випити після зборів, як зазвичай, гарний могорич. Але повернулося інак. Тодішній голова, намагаючись догодити селянству, так уже розстелився перед ним, що воно витерло об нього ноги й викинуло, як ганчірку, на смітник власної історії. Заходилося шукати для себе нового погонича. Спершу віжки потягли до рук тодішнього головного агронома, але не вручили, бо хтось ляпнув, що який з того агронома керівник, коли він за десять літ роботи ні на кого голос не вивищив. Отоді й зіплив на людський ум Петро Гребигора – дивіться, мовляв, оце наша кадра; матюччя дояркам гне, аж ферма вгинається, а вони перед ним, як осиковий лист перед бурею – ще й подумати не встигне, а вони вже виконують. Тож довелося Гребигорі після тих зборів не чийсь могорич дудлити, а власний ставити.
Керувати Петро Гнатович узявся на власний розсуд, без усяких там філософствувань і важких роздумів. На основі досвіду роботи завідуючого фермою все селянство записав у так звану «травичку», з якої охоче поскубують вершечки керівники-«бугайці».
Скуб, не соромлячись. Бо «бугаєць» - він повинен бути пишним, ситим і привабливим. А «травичка» - така в неї доля: під вітром хилитися, чиїсь ратички своєю росою вмивати, корінь напружувати та тягти земні соки до знемоги, аби соковитим пасовищем стати для вихвицуючих «бугайців».
А тут і аграрна реформа, як на замовлення, наспіла, де керманичі державні дружною ходою вели колгоспи до образу приватних землеволодінь і таких же приватних господарств. І якщо раніше Петро Гнатович поскубував колгоспне селянство-«травичку» потайки та поспіхом, немов у шкоду заскочивши, косим оком на різного роду пастухів з вищих ешелонів влади позиркуючи, аби гирлигою не потягли та з паші не нагнали, то тепер, позбувшись пастушого ока, забачив можливість ту «травичку», обрамлену в образ розгублених і ні на що, по великому рахунку, не здатних приватних землевласників, гризти безкарно, щоденно та ґрунтовно до самих оземків, немов ненажерливий кінь.
Село, обравши собі колись Гребигору в голови, який мався вести господарство й село по нелегких дорогах буття, раптом отримало його в образі пана-приватника, що збирався вести тими нелегкими дорогами перш за все себе самого, а інших гнати поперед себе гоном на мінні поля, або ж відпихати на задній план перед хлівом з повними наїдків та розкошів коритами. Село смиренно ковтнуло трансформацію свого керівника й навіть не пікнуло, а мовчки вгнуло голови та дружно підставило спини.
Тож Петро Гнатович з радістю перейменував осоружне головування, підзвітне всяким зборам, на директорство, де сам собі лиш звітувати мав, та й заходився панувати.
А чом би й ні? Життя дається раз і коли на його стежині хтось скаже тобі «прошу пана» та попросить дозволу пройти мимо своєю дорогою, треба вміти вловити момент і не дати мовчазний дозвіл, а крикнути щодуху: «Пшол вон, пся крев!» Крикнути й помчати тою дорогою, яку тебе просили просто вступити або ж показати. Помчати, навіть якщо до цього мчати нею зовсім не збирався. Поперти напролом, аби першим сягнути того пункту, до якого хтось збирався мимо тебе пройти. Вгніздитися там, затверднути, аби той прохач, дійшовши вслід за тобою туди, куди йшов на самоті, раптом здибав тебе на своїй вотчині та мався просити дозволу стати поряд тебе, а не міг просто сягнути мети свого походу й безперешкодно там розміститися. Просити дозволу стати поряд скрізь, куди б не йшов, скрізь і всюди, щоби дійсно відчув у тобі всюдисущого розторопного пана й затямив, погодився з тим, що він - таки незугарне бидло проти пана, бидло, в усьому й скрізь залежне від пана, а відповідно, й схилене перед паном у проханні всеохопнім і нескінченнім повік.
Жити треба, вміючи гонором гори й вершини брати, інакше вершини візьмуть інші, а тобі спустять звідти зашкарублі п’яти, аби вилизав до панського лоску.
А п’яти лизати не хочеться, хочеться, аби лизали.
Петро Гнатович Гребигора життя розумів так.
Альоша П’ятарчук, заниділий баптист з місцевої рідкуватої общини, кланявся перед Петром Гнатовичем та просив роботи, бо дітей, мовляв, п’ятеро, та те, та се.
Петро Гнатович згадав, як покійний Альошин батько, тодішній бухгалтер, з успіхом допомагав свого часу скубти колгоспну «травичку» новоявленому «бугайцеві», подумав, що яблуко від яблуні далеко не котиться, та й змилостивився, воздвигнув Альошу на завідуючого током на час жнив.
Але яблуня росла на горі, і яблуко, зірвавшись із неї, залетіло в такі нетрі та краї, що годі й знати, звідкіль воно родом.
Заколотив Альоша. Таке тісто замісив, таким перцем його притрусив, що й панові Гребигорі в носі їжаком повітря стало.
І чим обурилося, щеня?! Панським заробітком, отією крихтою, що робить пана паном.
А якби ж було розумне, то мало б затямити, що Петро Гнатович об’єм і кубатуру власної пельки знає, як відмінник таблицю множення, тож наповненням її займається всерйоз і з усією відповідальністю.
- Двадцять відсотків валу зерна приховати й по документах не проводити, - був наказ.
Зерно, воно й так усе його, Гребигори, а двадцять відсотків ховає, аби поменший відсоток селянству на паї вділяти, бо панське черево скільки не точи, довколишню гусінь повік-віки не нагодуєш.
А воно, оте баптистеня, потягло руку за гусінню.
- Люди, вас дурять, - пащекувало поміж кріпаків.
Петро Гнатович, викликавши бунтаря в кабінет, звично грюкнув кулаком по столу.
- Ти це що? - перепитав і очі витріщив.
Інші від тих очей, грюкоту та стукоту провалювалися крізь підлогу, щезали, розтавали, як вранішній туман, істотами безсловесними місяцями потім блукали довкола, вимолюючи прощення й панської волі до подальшої співпраці заради крихти з панського столу.
А цей затявся.
- Красти - гріх, - почав проповідь.
- Я ж і тобі вділю, - розщедрився Петро Гнатович, - ти ж не думай, у мене ж твоїх п’ятеро дітей теж не йдуть з ума. Я ж над вами батько.
- Я краденого не візьму, - хитав головою недоумкуватий «син», - гріх від Бога й від людей гріх.
Інший би, може, ще пошарпався б, заходився всовіщати заблудлого, але Петро Гнатович не з тих балакунів, що всі словники напам’ять повивчали. Петро Гнатович, він трьома-п’ятьма словами може балачку почати, закінчити й добру годину її вести. Щоправда, на підвищених тонах.
Не подивився й нині Петро Гнатович на глибоку релігійність Альошину, заходився обкладати його багатоповерховими спорудами.
Інші мовчки несли з собою ті звичні для всіх Гребигорині конструкції, а це баптистеня відмело їх геть, ще й бовкнуло:
- Та ви, Петре Гнатовичу, не людина, ні, ви - дурна трава і бидло бидлом.
Ах ти ж паразит! Та це хто трава, хто бидло?! Він, Гребигора, цей загартований «бугаєць», закостенілий пан - і раптом трава, раптом бидло?!
Та він тебе... Він тебе...
Ух, не вистачило слів. Навіть матюки, й ті зміліли. Тільки ніздрі, як у бугая, та очі, як у пана.
І якщо ти, Альоша П’ятарчук, думаєш, що пекло в потойбіччі, то ти мариш казна-чим, бо пекло, воно ось, у Гребигориних ніздрях та очах.
Начувайся.
А село потягло за П’ятарчуком. Розмело, як пил, Гребигорині матюки та сказало твердо:
- Зерно верни.
Бісився, казився, сто разів свої пельку й черево переміряв, панським гонором хвилю здіймав - але не здолав села, здувся, як бичок на конюшині, не ковтнув, що мріяв, віддав людям.
Та на цім не скінчилося. Занудило від П’ятарчука, навіть дітей його голопузих, «бобиком» по селу гасаючи, попід тинами зустрічав - а й від тих нудило. Ото ніби горб у вигляді П’ятарчука виріс у Петра Гнатовича за спиною - а який же з горбатого пан.
Довелося різати.
- Не хочу я з тобою, Альошо, діла мати, - мовив Петро Гнатович опоненту. – Розриваю договір оренди. Забирай свою землю й чеши від мене.
- Куди? - перепитав П’ятарчук.
Петро Гнатович вказав дорогу, але для баптистика вона виявилася неприйнятною.
- Грішите, пане Гребигора, ой, грішите, - заявив він.
- Ага, таки пан, - зрадів Петро Гнатович. - зачекай, я для тебе ще й за царя стану, й за самого Бога. Ми ще вияснимо остаточно, де росте трава та хто в ній нудиться бидлом.
- Не лізьте до Бога, Петре Гнатовичу, - стояв на своєму П’ятарчук, - не оскверняйте небо не те що своїм словом недолугим, а й помислом. Не лізьте до Бога, сходіть краще до нього та загляньте в свою душу, та виясніть, що в ній таке всілося, що перетворило вас з людини на гребигору, виженіть з душі бидлоту...
Не доказав.
- Геть! - ревів Петро Гнатович. - Геть звідси, виродку! В свою душу глянь, а потім до моєї прикладайся. Злидень, злидень, - захлинався,- що ти тямиш у панській душі?!
Добре, що П’ятарчук пішов, бо від того вереску вже лопали сволоки на конторі, розхитувалися крокви й розгойданий шифер рвав підточені дощем та морозом цвяхи.
Пішов та не здався.
Забрав свою землю, ще й належного майна захотів.
- Мою частку віддайте, - наполягав.
Петро Гнатович підняв контору.
- Скільки в того баптиста майна? - ревів.
Порахували. Виявилося - мізер, бо довго тинявся П’ятарчук по світах, не встиг держака на колгоспній роботі переломити.
- На десять борін лишень майна в тебе, - реготів Петро Гнатович. – Візьмеш десять борін? - допитувався в горе-фермера.
- Візьму, - стояв той на своєму.
І стало жалко Петру Гнатовичу навіть десять борін, сказано ж, нудило від П’ятарчука - не віддав.
Той подав до суду та виграв позов.
Десять борін потрібно було віддавати.
І тоді Петро Гнатович погукав людей - зібрав збори.
- Розтягує господарство, - вказав на П’ятарчука, - хоче пустити нас попідтинню.
І зчинилася веремія. Село зажаліло десять борін.
Гули, як у вулику. Обклали П’ятарчука гнівом, ніби здохле порося гноєм - аби не смердів, аби зігнив до останньої кісточки, аби навіть гадки не мав посягати на чиєсь добро.
Манька Дорохтеїха попхалася до трибуни.
Петро Гнатович аж напружився, згадав, як три роки тому в Маньки загинув у аварії син, не в селі, звісно, десь у місті, де й жив, але хоронити вона його привезла в село, ще й зажадала, аби Петро Гнатович за власний кошт, як писалося в договорі на оренду Маньчиної землі, справив домовину.
- Не наший, не хоронитиму, - заявив тоді Петро Гнатович. – Домовину згідно угоди я повинен робити тільки на тебе, Манько, про дітей твоїх іногородніх там не йдеться.
- Та як же?... - бідкалася Манька.
- А так, - витріщив Петро Гнатович очі, - він на мене не працював.
- То я ж весь вік зате в колгоспі згноїла, - нітилася Манька.
- Ти - це ти, - ставив Петро Гнатович крапку, - а за сина плати. В тебе через день коза здохне, теж до мене прийдеш, аби я загріб. А я не піп, аби всіх загрібати.
Від того часу Манька до Петра Гнатовича не віталася.
- Боже, не голова в нас, нелюд, сина до кози прирівняв, - бідкалася поміж людей.
Манька зійшла на трибуну, глянула на Гребигору.
«Все, зірве задумане,» - зіщулився Петро Гнатович і чи й не вперше в житті пожалкував, що жорсткий надто був щодо селянства.
- Ганьба! - випалила Манька, ніби на мітингу.
Петро Гнатович угнув голову - не хотів, а вгнув, материнське зболене слово гнуло, гнуло її, кляту.
- Альошо, ганьба тобі велика, - торочила Манька,
Петро Гнатович аж очі витріщив - не чекав, не чекав.
- На наші мозолі зазіхаєш, - тицяла Манька скручені поліартритом руки Альоші під ніс. - На наших боронах до раю хочеш допхатися? Не вийде! - верескнула, аж у залі всі підскочили.
- Та не ваші то борони, - схопився Альоша. - Його! - вказав на Гребигору.
Не слухали.
- Не дати! Не дати! - кричали, як закляття.
І не дали. Начхали на суд, на Альошине право - не дали, і край.
І воскрес Петро Гнатович. Понад усіма релігіями, в яких борсалися п’ятарчуки, вознісся.
Панське право - як камінь, як граніт, як скеля.
Вийшов із залу надвір. Збуджені люди товклися довкола нього, нахвалювали за рішучість, топталися, як коні, дотоптуючи залишки випаленої сонцем серпневої травички.
Став на тій траві, як міцний бугай, утішився.
Відшукав поглядом П’ятарчукову постать - брела одинока, як останній ворог, до своєї злиденної оселі. Брела самотньо, ніби пустелею. Ніби тінь безтілесна на фоні купи зерна, яку свого часу звоював Альоша в Петра Гнатовича для народу. Але Бог з ним, тим зерном, уже в історію давно кануло – а борін не дали. Не дали! Пішов он одинокий, як перст, сам, сам, нікому не потрібний, ні для кого не гожий. Серед осуджуючого мовчання, ніби серед забуття та проклять.
Тільки посохла трава з-під ніг Петра Гнатовича шепотіла вслід: «Ворог! Ворог! Ворог!»
Ну, дійсно, хтось же повинен бути ворогом для випаленої, потоптаної трави. Хтось же повинен бути винним за її важку, стражденну долю.
Ну не винити ж їй саму себе за своє життя.
