Буває так холодно і терпко на душі. Купа болю від обставин, які окутують тебе, немов зимовий кожух. А сприйняття світу – тотальна самотність. Ні, це далеко не відсутність друзів, щирого, взаємного, ніжно обпікаючого кохання – це дефіцит спільного погляду, однодумців. Здавалося б дріб’язок, а результат – життєва невизначеність, постійне блукання просторами свідомості. А втішання оточуючих, мовляв : «Та всі помиляються, розслабся», створює враження особистої нікчемності. Невже перспектива сучасності – пошук себе – помилка?!
Звісно, в житті сьогочасності нам доводиться робити речі, які не викликають у нас ніякого захоплення, більше того, сіють зерно ненависті, пробуджують суцільну апатію. Тривалість такої неохоти, а радше байдужості – вбивство душі і тіла. Немов паразит, ці негативні відчуття в реальному часі з нереальною швидкістю дістаються до найбільш чуттєвих куточків твого життєвого існування. Руйнівна шкода – виліковна, як і майже будь-яка хвороба 21 століття, хоч і лікування вікує часами Арістотеля. Варто лише, без лишнього сорому, бути собою, а спроби бажати і робити те, що так істинно хоче душа – панацея. За кожним вибір: згубити особистість, чи знайти спільну мову з бажаннями тої одиниці свідомості – душі
