Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2450
Творів: 43878
Рецензій: 85483

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Вчитель краси (продовження)

© ВЛАДИСЛАВА, 09-11-2015
Зустрічалися таємно. Я навчалася в університеті на дизайнера, Ігор перейшов на роботу до школи мистецтв. Бачились на зйомній квартирі у кінці міста. Маленькому затишному кубельці, звитому двома закоханими серцями, спорідненими душами. Він торкався мене так ніжно і тремтливо, наче малював найдовершенішу з усіх своїх  картин. А от мої портрети у нього не виходили. Мені подобались його полотна, а Ігор їх нещадно критикував.
- Навіть краще за оригінал, - заспокоюючи коханого, говорила я.
- До оригіналу як до неба, - мав кумедну звичку гризти краєчок пензлика або закладати його за вухо. А коли морщив чоло, то скидався на ображену дитину. Хотілося обійняти і цілувати його у ті зморшки, в ямочки на щоках.  – Ти досконалість. Я не можу тебе зобразити. Бракує хисту.
- Зате ти можеш мене пригорнути, - я підходила і сама обіймала його за стан, а потім засипала цілунками. Пестощі, на які він не міг не відізватися.
Мені так хотілося, щоб припинилися усі ці шпигунські ігри. Щоб ми перестали критися від людей. Обіймаючись, пройшлися золотавими вулицями осіннього міста, поласувати тістечками у затишній кав’ярні, поцілувалися при людях.  Щоб усі бачили, що я маю найкращого у світі коханого. Щоб Ігор прийшов до моїх батьків і сказав, що ми разом і навіки. Став навколішки і подарував мені обручку, як я багато років тому подарувала йому своє серце.
Та мрії лишалися далекими і нездійсненними. Він вважав себе безперспективним нареченим і боявся, що скоро мені набридне. А життя не стояло на місці. Квапилось, бігло у невідомому напрямку, відкриваючи перед нами незвідані шляхи, зводячи з іншими людьми. У нього робота, старі батьки, за якими потрібно доглядати, у мене – навчання, рідні, друзі, новий знайомий…

Олег  навчався в нашому університеті. На випускному курсі. Обрав собі економічний фах, вважався одним з найталановитіших студентів. Дівчині-підлітку лестила увага старшого хлопця. Як же ж гарно він за мною упадав. Та не дарунки мене вабили… З ним я могла виходити на люди.
З Ігорем ми прогулювались пізніми вечорами по набережній, рахуючи зірки і складаючи із звуків хвиль пісні. У сутінках, які ховали нас від людей  та й одне від одного. Олег водив мене до ресторанів і нічних клубів, місць, на які мій вчитель краси просто не мав грошей.
На черговий день народження Ігор подарував мені букет ромашок і картину. Олег – обручку. Та обручка закрутила мені голову. Закортіло похизуватися вишуканою білою сукнею, відчути себе дорослою, дружиною. Кілька разів я надягала її на палець і знову ховала до атласного футляру. Вона так мене вабила…
На зустріч з Ігорем я пішла з тією обручкою. Все ховала руку до кишені і почувалася найбільшою із грішниць.
- Давай одружимось, - ставши навшпиньки і потягнувшись до його светру, стомлено прошепотіла я.
- Оксанка, я  не можу з тобою одружитись. Тільки не зараз і не так.
Слова, котрі вмить вибудували між нами стіну. Ще прозору, але вже непробивну.
- Чому?
- Я у житті нічого не досяг. Ще не досяг. Я не можу тобі нічого дати.
- Мені потрібен тільки ти, - ледь стримувалась я, щоб не закричати. – Все інше для мене не важливо.
- А для мене важливо. Вибач.
Вночі я зателефонувала Олегу і сказала, що згодна. Не знаю, чи почув він, що я рюмсаю у слухавку, але тієї миті з душі спав тягар. Хто ж знав, що на його місці згодом виросте інший, вдвічі тяжчий…

Будівля школи височенна, монументальна і похмура. Наче це не навчальний заклад, а музей. У дитинстві, проходячи повз і бачачи хлопчиків й дівчаток у гарних чорних костюмчиках, котрих привозили до школи у довгих темних машинах, мені здавалося, що тут навчаються справжнісінькі принци і принцеси. Якось навіть запитала про це у матері, а вона засміялася і відповіла:
- Приблизно.
Піднімаємось широкими східцями. Настуня торкається кованих левів на перилах, проводить долонькою по їхніх гривах, запихає пальці у напіввідчинені пащі. Хол величезний, наче приміщення в аеропорту. І від стін так само відбивається луна. Підходжу до жінки-секретаря, за сумісництвом, певно, сестри Сінді Кроуфорд. Запитую, як пройти до кабінету директора.
- Мамо, мамо, - нетерпляче смикає мене за руку Настя. – Подивись!
Повертаюся туди, куди вказує моя донька, і німію. Із великої стіни, поряд із східцями на другий поверх, на мене дивилося білосніжне ромашкове поле. Квіти немов живі. Здається, вони тремтять від вітру і переливаються на сонці. Так малювати ромашки вмів тільки…
- Гарно, правда? – захоплено  лепече мала.
Я киваю. На східцях чуються кроки, ритмічний дзвін високих підборів. Спускається молоденька дівчина, проводить мене до директорки.
Не знаю, яке враження про мене склала Олена Антонівна, але, певно, сьогодні уважнішою слухачкою була моя Настуся. Кілька разів жінці навіть довелося  повторити поставлені мені запитання. Я вихопила з розмови лише декілька слів. Все думала. Про той малюнок.
Розпрощавшись з директоркою, спускаємося у фойє. Настуня тулиться  до ромашок.
- Вони як живі.
- Як живі, - відзивається бабуся-вахтерка. – Їх малював наш сторож.
- Сторож? – перепитую, тамуючи серце, котре шаленіє в грудях. – А як його звуть?
- Ігорем.
Відповідь, яку я вже знала. Відчула…  
Тоді, вісім років тому, я так і не насмілилася подивитися йому у вічі. Написала прощального листа і переїхала до Олега. Картину, яку я тоді навіть не розгорнула, забрала із собою. А коли, через кілька місяців, наважилась на неї поглянути, то побачила своє обличчя. От тільки жінка на полотні виглядала щасливішою, вона безтурботно посміхалася, її очі сяяли надією на безтурботне, сповнене любові майбутнє.
Мій портрет й досі висить у нашій з Олегом спальні. Чоловік переконаний, що його намалювала моя подруга-художниця.
Один знайомий, побачивши картину, сказав:
- Вам пощастило з художником. Так намалювати жінку може або дуже талановитий, або дуже закоханий чоловік.
- Талановита. Художниця, - цілуючи мене у щоку, виправив Олег. – Але оригінал все одно кращий.
- Без сумніву, - повертаючись до мене, усміхнувся знайомий. – З чоловіком вам теж дуже пощастило.
Так, Олег може все. От тільки не змусить моє серце палати диким вогнем, не втілить свою любов до мене у картині.
Про Ігора я нічого не чула. Розпитувала у друзів, але ніхто нічого не знав. Або знав, та волів мовчати.

В сумочці озивається мобільний. Олег! Цікавиться, де ми, контролює. А я так втомилася від постійного нагляду.
Із золотої клітки немає виходу. Мене душать безпідставні ревнощі, сумніви, постійні перевірки. Як у тому випадку з водієм. Невже вони – обов’язкові супутники кохання?

- Вони як справжні, правда? – побачивши, що її слухають, жваво промовила вахтерка. – Ігор приходить на роботу о п’ятій. Щодня малює. Зараз завершує дитячу кімнату на третьому поверсі. Бідолашний, воював у гарячих точках, втратив праву руку. Тримає пензлика лівою, іноді зубами. Але ж яка виходить краса! Директорка пропонує йому вести гурток. Відмовляється. Думаю, через руку. Боїться, що з нього будуть сміятися. Але у нас його всі так люблять. Особливо діти.
- Він дуже талановитий, - озираюся у пошуках Настуні. Хочеться швидше звідси піти. До приходу Ігора ще далеко. Та й він навряд чи б мене впізнав. Тієї Оксани вже немає. Її перекроєно, перефарбовано, переформатовано.  
Все одно хочеться опинитися в машині, загубитися в потоці галасливих вулиць. Хіба можна все повернути? Хіба ж воно буде таким як раніше? Чи перетнуться минуле з майбутнім? Чи не зруйнує мене ця зустріч?  
- А он, здається, і він, - визираючи у вікно, задоволено вигукує бабуся. – Пішов до лаборантської.
Втягую голову в плечі. Потрібно швидше тікати. Тільки Настуня вже дістала із сумочки-собачки свій мобільний. Просить сфотографувати її на фоні ромашок. Позує, підстрибує, корчить кумедні пички.
Фотосесія триває щонайменше п’ять хвилин. У мене спітніли долоні, а серце в грудях не має спокою. Він тут, у цьому приміщенні, поряд. Я можу наштовхнутися на нього будь-якої миті. Я навіть цього хочу. Дуже, дуже! Побачити його хоча б краєчком ока. Як в школі, коли я визивалася принести крейду, а натомість підходила до кабінету Ігора, легенько причиняла двері і через вузьку шпаринку непомітно на нього дивилася.
Та, попри все,  в цій зустрічі вже немає сенсу. Бо я не кинуся йому на шию, як робила це в юності, нізащо не зізнаюся, що мені погано. Що я обрала не те ту долю, розділила своє життя не з тим. Що золота клітка, до якої він мене підштовхнув,  затісна….
Щоб нарешті забрати доньку з ліцею, підкуповую її обіцянкою заїхати до Макдональдсу.
- А хто це намалював? – кладучи свою мініатюрну долоньку в мою, запитує Настуня. – Чарівник?
- Ні, доню. Учитель краси…


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 7

Рецензії на цей твір

Виправдали назву.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 14-01-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 15-11-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nina, 13-11-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 12-11-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ігор Скрипник, 11-11-2015

Журнал "Дніпро"

© Тетяна, 11-11-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 10-11-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анатолій Азін, 10-11-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 10-11-2015

Шлях до пізнання

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Олександр Ман, 10-11-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.4598710536957 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд збірки оповідань «Земля загублених, або Маленькі страшні казки»
Андрій Любка здивувався високим рівнем попиту на власну збірку оповідань. На його думку, коротка проза …
8 книг, які можна прочитати за день
Якщо Ви обожнюєте читати книги з довгим сюжетом, безліччю подій та ще й неймовірною кількістю сторінок …
Огляд повісті Маріо Варгас Льйоси «Хто вбив Паломіно Молеро?»
Людина завжди прагне дошукатися правди, але коли знаходить її, часто домішує до неї зручні для себе …
Новинки від Нашого Формату
Якщо ви якраз складаєте свій список читання на літо, або думаєте, що б таке почитати у відпустці — ця добірка …