Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44284
Рецензій: 86472

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Казка

КАЗКА

© NATALKA DOLIAK, 09-11-2015

Був один чоловік в селі. Він слова збирав. Дивак-чоловік. Всі картоплю копають, хап-хап бульби та у відро, а він довго дивиться на бадилля, на перекопану землю, а тоді нагнеться чи присяде та між пальців візьме щось, посміхнеться й піде. Або повіється до лісу – грибів набрати, а набере повного кошика слів. І яких там у нього тільки тих слів нема – і маленькі й більшечкі й паровані і надгризені, пахучі до сказу. Міцненькі такі, особливо коли після дощу повиростали. А то раз пішов рибалити та ледь під вечір додому приволікся п’яний: обпився тими словами, а інші ще й у відрі булькаються – слизькі, блискучі, в’юнкі.
По празникам приставляв до неба драбину та ліз догори. Люди лиш дивувались. Казали, чоловіче добрий, чого б тобі не діждати яснішої ночі, щоб зірки тобі підсвічували. Тільки рукою махав, мовляв, що ви знаєте. А собі думав – між зорями у світлі й дурний слово знайде, а ти спробуй навпомацки. Мац-мац, вхопив за хвоста. Радісноооо! Воно й дійсно – тих, що при світлі збирані небом у чоловіка в хаті вже два жбани було слів запасено, насолено, нав’ялено, наквашено. Він бо їх усі, виловлені, зрізані, висмикнуті не по вітру пускав, а дбайливо зберігав, як добрий хазяїн. Ото як де знайде – вичистить, вимиє, ще й дмухне та рукавом протре й ставить рядочком. Готові на миснику вишикує, недопечені в піч засуне, щоб трошки жаром їх обдало, найтендітніші до образів прилаштує, щоб тим образам не так сумно було на людське життя дивитись. І вже тих слів і в коморі й на горищі, і хата забита – не проступитись, хоч кричи караул. Вже чоловікові й жити ніде – всюди слова. Ляже спати, а вони крізь подушку тиснуть, підіб’є подушку, дак в спину коле. Лягає на підлогу, що робити. З підлоги бува й в око залетить яке, та до ранку муляє. Таке життя. Але чоловік не скаржиться, сам собі таке вибрав. Слів же він викинути не може – гріх бо великий.
Стали до нього в хату люди ходити – на дивину дивитись. Після служби божої, розм’яклі душами проходять повз та й вряди-годи зайдуть, бо по дорозі. Постукають, рипнуть дверима, дропчуться на порозі, шапки знімають, бува й хрестяться на виструнчені слова на покутті. Роздивляються, а чоловік їх водить за собою, показує. Оце мовляв слово отам то знайдене, а ці деінде.
Йшли якось через село чумаки – сіль везли. То чоловік вибіг на дорогу подивитись чи до колеса чумаковим підводам яких дивних слів не поначіплялось. Зняв двійко: побитих дорогою, скалічених. А там і розговорився з мандрівниками, про різні далекі далі, про небо над тими далями, яке виходить незмінне, куди б не поїхав. Чумаки за чарчиною розповіли про солдатку, що живе на іншому боці села. Просила, кажуть чумаки, аби ви їй бодай слово з оказією передали. Чула вона про вас. Нічого каже мені не треба, лиш одне однісіньке його слово. Тю, що за чудасія?! Чом би й не дати солдатці хоч і кілька слів, та хоч і цілу купу. Сподобалось чоловікові, що про нього знають аж на тому боці села, куди й пташки здавалось не літають, так це далеко – той бік села. І надумав чоловік піти туди та занести солдатці слів. Як чумаки поїхали почав збиратись. Вишукував найліпші слова, пакував у вузлики, дбайливо складав у скриньки, сортував яке слово до якого личить, а яке з яким свариться, розділяв їх, загортав у шелепкий папір, пересипав пахучими травами, щоб цінніше було. І вже й думав про солдатку, уявляв, яка ж то вона є?
Солдаткою жінку тільки так називали, не було в неї в чоловіках ніякого солдата. Просто так заведено в селі, як у тебе діти, а чоловіка нема – тримай собі назву солдатка. Жінка й не пручалась. Солдатка то солдатка. Дітей у неї було четверо. Двох привела з собою після того, як забажала подивитись, що там на тому березі річки. Пішла туди пружною ходою, щаслива й червонощока, коса товщиною в руку гойдалась за спиною. Марила як несамовита про щастя і впевнена була що на тому березі воно обов’язково живе чи то в хмизовій хатинці чи в палаці білокам’янім.
Поверталась змучена й скалічена, боса й розпелехану, вбрід переходила річку, різала ноги гострим камінням, захлиналась холодною водою, підносячи високо над собою дітей, щоб їх не зачепила, не забрала із собою та бистра вода. Діставшись рідного берега, впала на землю й відкашлюючи весь біль, сум, розбиті надії, мила у річці закривавлені ноги й умивала лице. І той біль, сум, розбиті надії неслись бурхливими водами вниз за течією. І хіба хто знав, що вони тії сум, розбиті надії та біль, не потонуть, а вчіпляться за береги й осядуть на них кришталевими словами. А ті прозорі краплі, підхоплені вітром чи сполоханими звірами-птахами рознесуться по усіх усюдах.
А ще двох діточок отримала за сміх. Ох і сміялась, аж хатою двигтіло. Такий біля неї був – ніби лоскотав весь час. Ги-ги та га-га вилітали довкруж через димар, вистрибували крізь вікна, вибігали через розчинені двері. Лиш би вони рипнули, вже щось смішне стриб надвір, та покотилось, набралось дорогою пилу, обросло земним жиром та й стало словом. А з димаря хмарою, хмарою, та подалі від хати солдатки, а там над лісом, зачепиться хамара за найвище дерево та перепоре собі живота та й висипе того сміху на поле, аж пшениця гнеться. Косарі тоді пройдуть полем, шух-шух косами, дзень-дзень, зі сміху вже й викресалось слово, та таке, хоч зараз до рани – заживе вмить. Отіто слова й збирав чоловік з іншого боку села й не знав-не відав звідкіля вони на світі беруться. А жінка з тим, хто смішив її ожила, розквітла, косу відростила, а той візьми та втрать сміх. Отак на рівному місті. Вчора був веселий та смішний, а сьогодні залився гіркою та став байдужий до всього, навіть злий. Ніби гнів мстився тому сміхові, що в ньому жив. Та й пішов собі, бо ж що йому робити в солдатки тепер, без сміху?
А до неї люди приходили, нашіптували – негоже самій бути, нехай он той до тебе йде, він тобі приведе корову, буде чим дітей годувати. Махає вона головою – не потрібна їй корова. То най отой прийде, він тобі хату добудує, подивись ця вже ледь диха. Не треба солдатці хати нової, тужить вона за словами, які на вітер пустила. Серцем відчуває, там вони, там. Дивиться вдалину, ставши на своєму подвір’ї, примружує очі, хоче побачити що за лісочком, на іншому горбочку. От, якби не той лісочок, що тином між солдаткою та збирачем слів, вони могли б кожен, ставши на своєму пагорбі один одному роздивитись як розширюються зіниці, як падає на плече пір’їна, як вітер колошкає волосся. І не тому, що то близький світ, ні, далеченько буде, йти може з півдня треба, але побачили б не очима – душами. Так вона мріяла й дивилась щоранку й щовечора туди, притулившись до тину щокою. А тут їхали чумаки, то вона з ними поговорила, хоча мало з ким говорила, усе більше мочала. А чумакам чогось і звірилась. А вони, бач і передали чоловікові.
І тепер він йде до неї з цілим лантухом слів.
Вийшов з хати, закинув мішок на плечі, крокує. Бачить, дріботить до нього бабуся, скрюченою рукою махає – стій, мовляв, чоловіче добрий, є в мене до тебе справа. Став, чекає. Наближається старенька, тримає розкриту пелену, шамкає беззубим ротом. Хоче, щоб чоловік насипав їй жменьку тих слів. Та нащо ж вам, питає чоловік. Сидітиму на призьбі, пастиму курей, вони просо цьоп-цьоп, а я й собі закроплюсь словечком, кину за щоку й посмокчу, згадаю як то воно солодко було в молоді роки. Ну, нате вам бабцю – та й сипонув жменю, закроплюйтесь на здоров’я. А тут і дівчат принесло, поставали купкою край дороги, дивляться на чоловіка суворо – бабі дав, а нам жалієш – читається у цих поглядах. Та беріть і ви, дівчата, хіба мені шкода? У мене тих слів, як в собаки бліх. І кожній дав – тій торбинку, іншій клуночок, ще одній скриньку. Коваль і собі наважився попросити слів, озирався чи не чує хто, бо ж засміють. Тихцем впхав у кишеню та подався до кузні, там, казав, додасть їх до металу, мо щось путнє й вийде. Чи додавав чи ні хто зна. Батюшка стрівся дорогою – взяв з благословенням та щирою подякою, людям поза церквою показуватиме, бо в церкві своїх слів є, а поза церквою потрібні якісь інші. Цигани вициганили багацько, вони такі, не відійдуть, доки не обберуть. А солдатка стоїть на своєму пагорбі, дивиться, як чоловіка обступили й рушити з місця не сміє, боїться порушити щось у тому гурті. Знай собі, дурна, чекає.
Залишилось в чоловіка слів тільки тих, що в шапці ніс. І вже й бачить він солдатку, ось-ось кілька кроків ще ступити і віддасть їй подарунок. Ан, що тут? Пролетів якийсь гульвіса на конику, підхопив шапку, вкрав значить, та зник за небокраєм, тільки курява стіною за ним. Стоїть чоловік перед солдаткою на відстані витягненої руки, а дати їй нічого, жодного слова не лишилось. Стовбичать ото одне навпроти іншого, як дурні, а люди вже перешіптуються, чом би то вони стояли так? І не говорять, дивляться, і шо воно таке? А тут і діти – мамо, мамо, ходіть-но до хати. А вона ані шелех, дивиться йому в очі і такі вони їй милі, ніби в свої зазирає. А чоловікові ніяково, ну що ж то воно таке – ніс та не доніс. Шкрябає себе по потилиці, зітхає. Аж тут наткнувся на щось тверденьке. Мац-мац. У волоссі застрягло якесь слово, видлубав, як реп’ях, роздивився до світла – іржава кома. Соромно стало абощо, опустив очі долу, кинув ту кому на дорогу та й навтьоки, короткою дорогою, протоптав через поле стежку й зник за лісом. Солдатка кому підняла, витерла дбайливо, роздивилась, поцілувала та й сховала у пазуху, нехай там лежить, щоб не замерзла. І пішла до дітей, до хати, усміхаючись.
Чоловік спочатку дуже хотів знов назбирати слів, та протоптаною стежиною по-ночі віднести солдатці, так щоб ніхто дорогою не перестрів, та не попросив. Але якось закрутилось-завертілось, то одне то інше, то зима зненацька настане, то навпаки літо. То з драбини був впав, здираючись на небо. Тоді довго ту драбину лагодив. То було тижнями пропадав у лісі, вишукуючи найкращі слова, поганші викидав, то й не повен кошик слів додому несе, а лиш на денці. Вдома тасував їх, полоскав у полумиску, вивішував сушитись до місяця. Стільки роботи, стільки роботи, що й немає коли в той бік подивитись, де солдатка живе.
А вона що? З часом кома за пазухою в тіло в’їлась. Приходив фельдшер, казав, що витягти не можна. Пальцем, мовляв, не підковирнеш, вона ввіп’ялась гостряком у грудну клітину, оперувати також не можна, тільки з місця її зруш, може й серце зачепити. А тоді смерть. Так і живе солдатка з комою в серці. Отака байда!

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 11-11-2015

Дайош щасливий кінець!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 11-11-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 09-11-2015

Казка для дорослих...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 09-11-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 09-11-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.78883194923401 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Топ-10 сучасних трилерів, перекладених українською
Ці книги для тих, хто любить полоскотати собі нерви моторошним чтивом. Трилери відомі своєю гостросюжетністю, …
Лезами по нервах: «Маленьке життя» Ганья Янаґігари
Перш ніж ви продовжите читати, саме час для офіційного оголошення. Я не рекомендую вам «Маленьке життя» …
Постапокаліптика по-українськи: Огляд роману «Горизонти наших надій»
Для української літератури постапокаліптика — відносно новий жанр. Те саме можна сказати і про кіберпанк. …
Огляд книги Джорджа Мартіна «Лицар Семи королівств»
Я сумніваюсь, що ще існує бодай хтось, хто в епоху інтернету не чув про «Гру престолів». Вихід кожного …