Люта ненависть до керівника сільгосппідприємства Івана Рекуна терзала душу Петра Паливоди. Бо було за що. Ще покійний доброї пам’яті Терещенко Віталій Онисимович, тодішній голова колгоспу, возвів двадцятип’ятирічного Паливоду в ранг колгоспного комірника.
Вручив ключі й мовив:
- Давай, Петре, працюй на спільне благо.
Два з половиною десятки років плекав Петро те спільне благо. І про людей, і про себе дбав. Здавалося, вже вкорінився, як дуб, розрісся на все село, кілька колгоспних голів, ніби дощі, поруч прошуміли – не зачепили, не вскубнули вічного комірника, ні на доход його, ні на волю, ні на славу не посягнули. Бо мав чоловік на коморі порядок, а в душі – спокій.
Доки не припхався до керівного крісла Рекун. І розреформувався, розпасіювався до того, що сотворив приватне підприємство, підібгав під себе людське майно, витер об село ноги й возвеличив себе, як пана.
На п’ятому році свого панування викликав до кабінету Паливоду і заявив:
- Так, Петре Тимофійовичу, ти мусиш знати, що приміщення току та комори, а також усе, що в них зберігається, віднині не всенародне царство, а моє особисте майно. Так що дивися, не здумай випасати на чужому пасовищі свою кумівську й іншу наближену до тебе свиту. Бо одне діло, що ти гріб з колгоспу, а інше - з мого рота. Знай - як відчую твою лапу в своїй пельці, відкушу пальці.
Петро звично покивав головою, для годиться погукав з тиждень, як завше, на всіляких дрібних несунів та прохальників, та й повернувся до старого вивіреного способу життя - життя повновладного, повноправного комірника, який особисто і лиш особисто приймає рішення, обдаровувати чи ні всіляких приватних прохачів.
Та клацнула Рекунова пащека.
- Геть! - ревів ненависний пан і вказував товстим пальцем на ворота.
Випхав, як шолудивого пса. Навіть пакунок з купленим Паливодою на базарі насінням кормових буряків не дав забрати.
- Ти вже своє вигріб, - гаркнув і закрив за Петром двері.
- Та хай тебе вже й розіпре від мого насіння, - ще встиг кинути в оскаженілі панські очі Петро.
І пішов на власні дуже збіднілі хліба.
Всьому на світі приходить край. І бідності, й крайнощам, і багатству, і навіть панству.
Через пару років після вигнання Паливоди з комірництва не заладились і в Рекуна справи. Вірніше, не те щоб не заладились, а знайшлися серед бажаючих покермувати в господарстві багатші та вдатніші за Рекуна.
Приїхали на іномарках, зібрали селян, змалювали райдужні перспективи.
- Ви подумайте, - переконували, - в нас уже десятки тисяч гектарів, так що втрапите ви до нас чи ні, нас не дуже обходить, ми й так обійдемось, а от ви про свою долю подумайте добре. Бо хто такий ваш Рекун - так, нуль нулем; а ми - це мільйонні інвестиції.
Як почув Петро Паливода, що Рекуна мають за нуля, вознісся, ніби святий із забуття. Що вже сватав народ, що вговоряв, чи від нього те залежало, чи й не зовсім - але село дружно посунуло до інвесторів.
І коли вже діло склеїлося напевно, завітав Паливода до ще притуленого до контори Рекуна.
- Добридень, - відкрив двері до кабінету.
- Чого тобі? - буркнув невдоволено Рекун.
- Та прийшов подивитися, чи своїм ходом звідси двигнеш, чи доведеться з кріслом виносити, так пазурами за стіни чіплятимешся.
Рекун тільки іскрами з очей кресонув.
- Важко, либонь, з панством прощатися, - підсумував Петро. - Куди зі своїм пузом двигнеш, Іване? - збиткувався. - До землі не нахилишся, на небо не злізеш, одна перспектива, виходить, у тебе - проциндрити награбовані за панства гроші та й попідтинню жебракувати, бо таке черевце, як твоє, проситиме не їсти, а просто жерти.
Рекун почервонів, заходився крити матюччям і гатити кулаком по столу, але Петро його вже не слухав. Вийшов надвір, пройшовся до колишнього свого царства - комори, погладив руками такі рідні побілені стіни.
- Чекайте, - пообіцяв, - через тиждень-другий повернетеся назад, під моє крило.
Ще на світанку сусідка Варка принесла Паливоді новину, буцімто інвестори вже призначили в селі свого намісника й сьогодні він приступатиме до виконання покладених на нього обов’язків.
- А хто, хто ж він такий? - аж приплямкував Паливода.
- Бог його знає, - стенала плечима Варка.
- А Рекуна куди? - ще більше цікавився Петро.
- Бог його знає, - теревенила звичне Варка.
Паливода помчав до контори, аби засвідчити відданість новому курсу, возвеличити свої минулі заслуги та натякнути, що гріх такими кадрами, як він, Петро Паливода, розкидатися. Одним словом, мав намір іти в комірники.
Прибіг до контори ще раніше за конторських дівчат, покартав їх, що пізнувато являються на роботу, а це новому керівництву може й не сподобатися. Хотів ще до нинішнього комірника, Грицька Реута, сходити, сказати, аби вимітався, але передумав, вирішив не бігти поперед батька хлебтати смолу.
Чекав появи намісника.
До контори тим часом пропхав пузо Рекун і, привітавшись до всіх, звично почалапав до кабінету.
- А куди?! - верескнув Паливода. - А куди це колишні сунуть? Геть звідси, казнокраде, щоб тобою й не смерділо!
Рекун повільно присмалив цигарку, смачно затягнувся димом і пихнув ним, смердючим, разом з перегарним духом Паливоді прямо в пику.
- Це хто колишній? - єхидно труснув черевом. - Це ти колишній, вічно колишній, дурню. А я - нинішній.
- Не зрозумів, - щиро зізнався Паливода.
- Інвестор, звичайно, інвестором, - роз’яснював Рекун, - але куди йому без досвідчених кадрів. Я - їхній намісник. Що ще не ясно екс-комірникам-революціонерам?
- Та як же... - знітився Петро, - та не може бути. Вони ж твоє панство, як муху, пришльопнули. Та в них що, ума немає?
- Ума немає в тебе, - грізно насупився Рекун.
А потім нахилився і прошепотів у саме вухо:
- Панством, якщо хочеш його зберегти, треба вміти ділитися.
І зареготів. Ніби грім серед ясного неба рокотав, так гримів своїм реготом.
А надворі смеркло. Назавжди. Ніби вічне надвечір’я наступило для Паливоди. Без надії, без права на світанок.
І в тому сірому надвечір’ї блідо сумували свіжопобілені стіни комори.
Де хвацько продовжував хазяйнувати недоумкуватий Грицько Реут.
І де вже мало хто й пам'ятав, що там розростався колись дубом незабутій, але вже забутий, неповторний, але тридцять разів переповторений, він, справжній комірник на всі часи, що вже скінчилися, Петро Тимофійович Паливода.
