І. Про трансцендентальну (котра виводить за межі) видимість
Вище ми назвали діалектику (мистецтво бесіди) загальною логікою видимості. Це не означає, що вона є вченням про достовірність, адже діалектика є істиною, тільки пізнаною з недостатніми підставами, тобто, хоч результати її пізнання є і неповними, але саме тому то й не оманливими, тож не варто діалектику відділяти від аналітичної частини логіки. Ще менше варто тут ототожнювати явище (Erscheinung) й видимість (Schein) . Адже істина й видимість перебувають не в предметі, бо тут він споглядається, а в судженні про предмет, оскільки там він мислиться. Отож слушно буде сказати, що чуття не помиляються – але не тому, що вони повсякчас правильно судять, а через те, що вони зовсім не судять. Тому й істина і помилка, а відтак і видимість як привід до помилки, проявляються лише в судженні, тобто лише у відношенні предмета до нашого розсудку. В знанні, котре у всьому узгоджується з розсудковими законами, немає жодної помилки. У чуттєвому уявленні (а воно не містить жодного судження) теж нема жодної помилки. Жодна сила природи не може сама собою відхилитися від своїх власних законів. Тож ані розсудок сам по собі (без впливу якоїсь іншої причини), ані чуття саме по собі не помилялися б. Розсудок по тій причині, що коли він діє згідно власних законів, то результат (судження) необхідним чином мусить узгоджуватись з цими законами. А в узгодженні з законами розсудку й полягає формальне забезпечення всякої істини. В чуттях же немає судження взагалі, як істинного, так і фальшивого. Оскільки окрім цих двох джерел пізнання ми не маємо ще якогось іншого, то звідси випливає те, що помилка спричинюється лише непомітним впливом чуттєвості на розсудок і через те трапляється так, що суб'єктивні підстави судження зливаються з об'єктивними, відхиляючи їх від їхнього призначення;* подібно до того, як рухоме тіло саме по собі всякчас трималося б прямої лінії в тому самому напрямку, але коли на нього, воднораз, впливає якась інша сила в іншому напрямку, то воно збивається на криволінійний рух. Тому щоб відрізнити власну дію розсудку від тієї сили, котра домішується до нього (розсудку), потрібно буде подивитися на помилкове судження так, наче на діагональ поміж двома силами, котрі визначають це судження в двох різних напрямках, утворюючи немовби кут, – і розкласти ту складну дію на прості дії розсудку й чуттєвості; у чистих апріорних (передуючих) судженнях це має здійснюватися через трансцендентальне (котре веде за межі) міркування, – воно (як уже було вказано) визначає кожному уявленню (чуттєвому) його місце у відповідній йому пізнавальній спроможності (розсудковому), а відтак і вирізняє вплив цієї останньої (пізнавальної спроможності) на нього (на чуттєве).
Тут наша справа полягає не в тому, щоб займатися емпіричною (досвідною) видимістю (наприклад, оптичною ілюзією), котра має місце при емпіричному (досвідному) вживанні загалом коректних розсудкових правил і котра вводить в оману спроможність судження через вплив уяви. Тут ми маємо справу лише з трансцендентальною (котра веде за межі) видимістю, що впливає на ті основи, використання котрих навіть не скеровані на досвід, – хіба лише в тому випадку, коли б ми мали, хоча б, пробний камінь для повірки їхньої правильності, але ця видимість виводить нас, навіть усупереч усім застереженням критики, подалі за межі емпіричного вжитку категорій і баламутить нас оманою розширення чистого розсудку. Ті основоположення, застосування котрих цілковито лишається в межах можливого досвіду, ми називатимемо іманентними (властивими), а ті, котрі повинні ставитись за ці межі – трансцендентними (котрі за межею) основами. Під цими останніми (котрі знаходяться за межею) я, однак, розумію не те трансцендентальне (котре веде за межі) вживання категорій чи зловживання ними, як звичайну помилку спроможності судження котра не врегульована належним чином критикою і тому вживається незважаючи на межі тої території, де чистому розсудку лише й дозволена його діяльність; трансцендентними я вважаю дійсні основоположення, котрі спонукають знести всі ті межові стовпи і сміливо зайти на нову територію, котра не визнає жодної демаркації (розмежування). Отож трансцендентальний і трансцендентний - це не одне й те ж. Засади чистого розсудку, котрі ми виклали вище, призначені лише для емпіричного (досвідного) використання, якщо наша критика здатна розкрити позірність цих псевдооснов, то згадувані засади суто емпіричного (досвідного) вжитку можна буде називати іманентними (властивими) основами чистого розсудку.
Логічна видимість, котра полягає лише в наслідуванні розумових форм (видимість хитрих суджень (софізмів)), виникає виключно через брак уваги до логічних правил. Тільки-но логіка зосереджується на них (софізмах), як та видимість цілком зникає. Натомість трансцендентальна (котра виводить за межі) видимість не припиняється (не зникає) й тоді, коли, з допомогою трансцендентальної (котра виводить за межі) критики, ту видимість вже викрито й чітко з'ясовано її нікчемність (наприклад, видимість, котра міститься у висловлюванні: світ мусить мати початок з погляду часу). Причина тут така: наш розум (суб'єктивно усвідомлений як людська пізнавальна спроможність) містить основи і механізми застосування, котрі мають вигляд цілком об'єктивних основоположень і через це трапляється так, що суб'єктивна необхідність якогось певного пов'язання наших понять на користь розсудку приймається за об'єктивну необхідність визначення речей самих по собі. Ця ілюзія, котрої ніяк не уникнути, подібно тому, як ми не можемо уникнути того, щоб море посередині видавалося нам вищим, аніж при березі, бо його середину ми бачимо через вищі промені світла, або, що більше, - навіть астроном не може завадити тому, щоб місяць видавався йому при сході більшим, хоча астроном і не обманюється цією видимістю.
Отже трансцендентальна (котра веде за межі) діалектика (наука бесіди), радіє уже з того, що розкриває видимість трансцендентального судження і воднораз запобігає обману тою видимістю. Але така діалектика ніколи не зможе добитися того, щоб логічна видимість зовсім зникла і перестала бути видимістю. Адже ми маємо справу з природною й неминучою ілюзією, котра сама спирається на суб'єктивні засади й видає їх за об'єктивні, натомість логічна діалектика, розплутуючи хибні висновки, має до діла тільки з помилкою в дотриманні основоположень або із штучною видимістю в наслідуванні їх. Отже існує якась природна й неминуча діалектика (наука бесіди) чистого розуму, – не та, що в ній заплутується мимоволі якийсь телепень через брак знань або що, коли її зумисне вигадав якийсь софіст для того, щоб збивати з пантелику розсудливих людей, але та-така діалектика, котра невід’ємно притаманна людському розумові, і котра навіть після того, коли ми вже викрили її облудність, усе одно не перестає туманити розум й безупинно підбивати на короткочасні помилки, котрі доводиться постійно усувати.
II. Про чистий розум як осередок трансцендентальної видимості
А. Про розум узагалі
Усе наше знання, починаючись з чуттів, переходить до розсудку і концентрується в розумі, вище за котрий (розум) в нас, для того щоб аналізувати споглядання і підводити їх під найвищу єдність мислення, немає чогось іншого. Тепер, змушений дати роз'яснення цієї найвищої спроможності пізнання, я почуваю себе в дещо скрутному становищі. Розум, як і розсудок, маючи спроможність (вигоду) суто формальну, тобто логічну, оскільки абстрагується (відривається) від усього змісту пізнання, має також і вигоду (спроможність) реальну, оскільки й сам містить джерело (є джерелом) певних понять та основ не запозичених з чуттів чи з розсудку. Перша з цих спроможностей (вигод) розуму, звичайно, давно вже пояснена логікою як спроможність робити опосередковані висновки (на противагу безпосереднім висновкам (consequentiis immediatis) ), але з цього ще не видно другої – спроможності розуму самому творити поняття. Якщо тут має місце поділ розуму на логічну і трансцендентальну (таку котра виводить за межі) спроможності, то слід шукати ще й якесь вище поняття (розуміння) цього-такого джерела пізнання, котре охоплювало б обидві зазначені спроможності, а тим часом, за аналогією з розсудковими поняттями, ми можемо очікувати того, що логічне поняття дасть нам, водночас, ключ до трансцендентального (котре виводить за межі) поняття, а таблиця функцій розсудкових понять дасть, водночас, генеалогію (послідовність ряду) понять розумових.
У першій частині нашої трансцендентальної (котра виводить за межі) логіки ми визначали розсудок (котрий чинить розсуд) як спроможність творення правил; тут же ми, визначаючи розум, відрізняємо його від розсудку тим, що називаємо розум спроможністю творення принципів.
Слово "принцип" є двозначним і, зазвичай, лише позначає таке знання, котре може вживатися як принцип, хоча саме по собі, і за своїм походженням воно, насправді, принципом не є. Кожне загальне положення, хоч би й навіть запозичене з досвіду (шляхом індукції - способом винесення висновку про загальне з знання про окреме ), може виконувати роль більшого посилання (засновку) в умовиводі (силогі́змі - міркуванні котре складається з трьох висловлювань: двох посилань (засновків) і одного висновку. Посилання (засновки) силогізму поділяють на більший, той що містить предикат (сказане) висновку і менший, котрий містить суб'єкт висновку… (тлумачення з інтернет)) , але, від того, воно (загальне положення) принципом не стає. Математичні аксіоми (незаперечні істини), наприклад: між двома точками може бути лиш одна пряма лінія, - є загальними апріорними (передуючими) знаннями і тому стосовно випадків, котрі можна підвести під них, справедливо називаються принципами. Але на цій підставі я можу стверджувати тільки те, що ця властивість пізнається з прямих ліній загалом, сама по собі, в чистому спогляданні, але не з принципів.
Тому, пізнанням отриманим згідно принципу, я назву лише таке пізнання, в котрому я через поняття, пізнаю окреме в загальному. Таким чином кожний умовивід є формою виведення знання з принципу, бо більше посилання (засновок) завжди дає таке поняття, завдяки котрому все, що підводиться під його умову, пізнається з цього посилання (засновку) відповідно до певного принципу. А те-таке розуміння, що кожне загальне знання може слугувати за більше посилання (засновок) в умовиводі і те, що розум-розсудок апріорі (передуючи) надає подібні загальні положення, визначає те, що вони, з огляду на їхнє можливе вживання, також можуть називатися принципами.
Але, якщо ми розглянемо ці основоположення чистого розсудку самі по собі за їхнім походженням (послідовністю ряду), то вони виявляться, насправді, пізнаннями отриманими не з понять. Адже вони були б неможливими апріорі (передуючи) без чистого споглядання (у математиці), та без умов можливого досвіду взагалі. Так що твердження: все, що відбувається, має причину, - неможливо вивести з поняття того, що діється взагалі; навпаки, ця основоположність показує нам те, яким чином, вперше, набувалося конкретне емпіричне (досвідне) поняття про те, що діється конкретно.
Отже, розсудок не може вивести (набути) синтетичні знання з понять, а саме їх (синтетичні знання) я, власне, і називаю принципами як такими, тоді як усі загальні положення, разом взяті, можна назвати відносними (komparative) принципами.
Існує давнє побажання, котре, колись, може здійсниться – щоб замість нескінченного розмаїття цивільних законів було вишукано їхні принципи, бо тільки в цьому й може полягати, як то кажуть, секрет спрощення законодавства. Але такі закони суть - лише обмеження нашої свободи такими умовами (поняттями), за яких вона (свобода) цілком узгоджується з собою самою; а, отже, обмежується те, що цілком є нашим власним витвором і причиною чого можемо бути, через ті поняття, ми самі. Та щоб предмети самі по собі, і щоб природа речей підлягали принципу й мали б визначатися самими лише поняттями, – то така вимога видається, не те, щоб категорично нездійсненною, а, принаймні, вельми безглуздою. Хай там воно буде, насправді, як завгодно (дослідження цього питання ще попереду), та, щонайменше, звідси випливає те, що пізнання з принципів (самих по собі) є чимось цілком іншим, ніж суто розсудкове пізнання, щоправда, воно також може передувати іншим знанням у формі принципу, але саме по собі (оскільки воно є синтетичним) не ґрунтується на самому лише мисленні і не містить у собі чогось загального відповідно до понять.
Якщо розсудок є спроможністю створювати єдність явищ за допомогою правил, то розум є спроможністю створювати єдність розсудкових правил згідно з принципами. Отже, розум не скеровується безпосередньо на досвід або на якийсь предмет, але завжди спрямований на розсудок, щоб апріорі (передуючи) надати, через поняття, його різноманітним знанням єдність, яку можна назвати єдністю розуму і котра є зовсім іншою ніж та, котра може бути здійснена розсудком.
Оце й є загальним поняттям про спроможність розуму, наскільки його можна пояснити за цілковитого браку прикладів (котрі повинні бути подані згодом).
В. Про логічне вживання розуму
Зазвичай проводять різницю поміж тим, що пізнається безпосередньо, і тим, що висновується лише розсудково. Те, що в фігурі, обмеженій трьома прямими лініями, є три кути, пізнається безпосередньо; але те, що сума цих кутів дорівнює двом прямим, – це лише розсудковий висновок. Оскільки ми постійно потребуємо висновків і через те цілком звикли до них, то врешті перестаємо помічати цю відмінність, і, подібно як при так званому обмані чуттів, вважаємо безпосередньо сприйнятим те, що насправді ми лише розсудково виснували. У кожному умовиводі є одне твердження, котре покладене в основу і ще одне, котре випливає з нього, тобто висновок, і, нарешті, заключний висновок (Consequenz - послідовність) , згідно котрого істинність другого твердження неодмінно пов'язується з істинністю першого. Якщо розсудково-виснуване судження міститься вже в першому таким чином, що може бути виведене з нього без посередництва третього уявлення, то висновок називається безпосереднім (consequentia immedeata) , а я б назвав його розсудковим висновком. Якщо ж, окрім знання покладеного в основу, для отримання висновку потрібне ще інше судження, то такий висновок називається умовиводом. В твердженні: всі люди смертні - вже, безпосередньо, містяться такі твердження: окремі люди смертні, окремі смертні суть - люди, щось безсмертне не є людиною, і тому всі ці твердження суть - безпосередні висновки з першого. Натомість твердження: усі вчені смертні - не міститься в даному судженні (бо поняття вчений зовсім не входить до нього) і те, що усі вчені теж смертні може бути виведене з нього лише за посередництва проміжного судження (вчені - люди) .
У кожному умовиводі, через розсудок, я насамперед мислю правило (major - зрілий) . Потім, за допомогою спроможності судження, я підводжу певне знання під умову правила (minor - юний, незрілий) . Нарешті, я, розумом апріорі (передуючи), визначаю своє знання через предикат (сказане) правила (conclusio - висновок) . Отже, відношення між знанням і його умовою, висловлюване передумовою більшою ніж саме правило, зумовлює різні види умовиводів. Отже їх (умовиводів), як всіх видів суджень взагалі, є три (оскільки вони відрізняються один від одного за способом, котрим вони виражають відношення знання в розсудку), а саме:категоричні (безумовні), гіпотетичні (гадані - припустимі) та диз'юнктивні (розділяючі - складні) умовиводи.
Коли ж, як то часто трапляється, висновок (conclusio) задано у вигляді судження, щоб перевірити, чи не випливає він (висновок) з уже даних суджень, як таких, через котрі мислиться зовсім інший предмет, то я шукаю в розсудкові утвердження (передумову) цього заключного судження, - чи не знаходиться там заключне судження за певних умов відповідно до якогось загального правила. Якщо я знаходжу таку умову і якщо об'єкт заключного судження можна підвести під дану умову, тоді той висновок (conclusio) випливає з правила, чинного також і для інших предметів пізнання. З цього видно, що розум в умовиводі прагне звести величезне розмаїття знань розсудку до найменшого числа принципів (загальних умов) і тим досягти найвищої їх єдності.
С. Про чисте застосування розуму
Чи можна ізолювати розум і якщо так, то чи й надалі він буде самостійним джерелом понять і суджень, котрі виникають виключно з нього, і через котрі він має відношення до предметів, - а чи тоді розум стане тільки підрядною спроможністю атрибувати (означувати виконуючи розсуд), для тих знань, певну форму, котра зветься логічною, і через котру (логічну форму) розсудкові знання підпорядковуються одне одному, а правила – нижчі вищим (умова (логічна спроможність) котрих охоплює у своїй сфері умову перших (нижчих правил)), настільки, наскільки цього (підпорядкування) можна досягти шляхом порівняння їх (розсудкових знань)? – Ось питання, котрим ми, проте лише попередньо, зараз займемося. Насправді ж розмаїття правил і єдністьпринципів є вимогою розуму, щоб привести розсудок (розмірковування-розсуд) в цілковиту само-пов'язаність, таким чином, як розсудок (розсудлива дія розуму) пов'язує різноманітний зміст споглядання підводячи його під поняття. Але така основоположність (розмаїття правил і єдність принципів) не призначає об'єктам ніякого закону і не містить підстав для можливості пізнавати та визначати об’єкти як такі; вона є просто суб'єктивним законом порядкування потенціалом (можливостями) нашого розуму-розсудку, щоб, шляхом порівняння його понять, звести їхнє загальне вживання до якомога меншого числа самих понять і водночас надавати тій максимі (правилу-принципу) об'єктивної значущості, що не дає нам права вимагати від самих предметів такої злагоди, котра була б зручною для нашого розуму-розсудку й сприяла б його розширенню. Одне слово, питання полягає в тому: чи розум сам по собі, тобто чистий розум, містить апріорі (передуючи) синтетичні основи і правила і в чому ці принципи можуть полягати?
Формально-логічний спосіб діяння розуму в умовиводах уже достатньою мірою вказує нам те, на яке підґрунтя буде спиратися його (розуму) трансцендентальний (котрий виводить за межі) принцип у синтетичному пізнанні через чистий розум.
По-перше, умовивід спрямований не на споглядання, щоб потім підводити їх під правила (як це робить розсудок-розсуд за допомогою своїх категорій), а на поняття та судження. Тож, якщо чистий розум і спрямований на предмети, то все ж таки він не має безпосереднього відношення до них і до споглядання їх (предметів), - тільки до розсудку-розсуду та його суджень, котрі перед тим звертаються до чуттів та їхніх споглядань, щоб визначати їм (судженням) їхній предмет (предмет споглядання). Отже, єдність розуму не є єдністю можливого досвіду, вона (єдність розуму) істотно відрізняється від неї (єдності можливого досвіду) як єдності розсудкової (результату вчинення розсуду). Основоположне твердження: "Все, що відбувається, має причину" не є пізнаваним і приписуваним (додаваним) розумом. Воно (твердження), вможливлюючи єдність досвіду, при цьому не запозичує чогось з розуму, котрий без цього-такого відношення до можливого досвіду, виходячи з голих понять, не міг би розпорядитися (зобов’язати) щодо тої-такої синтетичної єдності.
По-друге, розум, у своєму логічному вживанні, шукає загальної умови свого судження (висновку), і сам умовивід є не що інше, як судження, побудоване шляхом підведення його умови під загальне правило (більше посилання (засновок) в силогізмі - міркуванні виведеному з посилань (умов)). А коли це правило, своєю чергою, зазнає такої ж самої спроби розуму і через те доводиться, щоразу, в такому випадку, шукати умови для умови (за посередництвом просилогізму (про - в інтересах) ), то очевидно, що характерною основою розуму взагалі (у логічному вжитку) є віднайдення (пошук) якогось необтяженого умовами посилання для отримання зумовленого розсудкового знання, чим вивершується єдність розуму.
Але це логічне правило може стати принципом чистого розуму тільки за припущення того-такого стану предмета, при якому якщо, в предметі дано щось зумовлене, то заразом даний (тобто міститься в предметі та його зв'язках) і ввесь ряд тих умов підпорядкованих одна одній, тоді виходить, що сам предмет, начебто, є безумовний.
І така засада чистого розуму, очевидно, є синтетичною, бо щось зумовлене в ній, звісно, відноситься аналітично до якої завгодно умови, але не до безумовного. З цієї засади мають виникати також різні синтетичні положення, цілком невідомі чистому розуму-розсудку, бо він має справу тільки з предметами можливого досвіду, пізнання та синтез яких завжди зумовлені. Але безумовне, якщо воно справді є, може розглядатись окремо з погляду всіх визначень, котрі відрізняють його від кожного зумовленого, і тому має дати матеріал для багатьох апріорних (передуючих) синтетичних положень.
Однак основоположення, котрі виникають з цього найголовнішого принципу чистого розуму, повинні бути трансцендентними (котрі лежать за межею) з погляду всіх явищ, тобто емпіричне (досвідне) вживання цього принципу неможе бути адекватним (рівним) йому (принципу чистого розуму). Отже, цей принцип цілком відмінний від усіх основ розсудку (вживання котрих цілком іманентне (властиве), бо за свій предмет вони мають не сам досвід, а тільки можливість досвіду). Чи має основа, згідно котрої ряд умов (у синтезі явищ або ж мисленні речей взагалі) простягаються аж до безумовного, об'єктивну правильність чи ні і які наслідки для емпіричного (досвідного) застосування розсудку випливають з цієї основи? Чи, може, такої об'єктивно-значущої основи розуму й зовсім нема, а є суто логічний припис: підіймаючись до щораз вищих умов (höheren Bedingungen) , наближатися до їх повноти і тим вносити в наше пізнання найвищу, можливу для нас, розумову єдність? А чи, скажімо, ця потреба розуму через непорозуміння приймається за трансцендентальну (котра виводить за межі) основу чистого розуму і це занадто поспішно постулює (узаконює) таку необмежену повноту ряду в самих предметах? Які непорозуміння й ілюзії можуть у цьому випадку вкрадатися в умовиводи, котрі запозичують своє велике посилання (засновок) з чистого розуму (і це посилання (засновок) може бути, скоріше, пошукуваним , аніж постулатом (вихідним)) і ті непорозуміння підіймаються від досвіду до його умов – оце все ми й будемо з'ясовувати в трансцендентальній (котра виводить за межі) діалектиці, котру зараз розвиватимемо з її джерел глибоко схованих в людському розумі. Ми розділимо трансцендентальну діалектику на два відділи: в першому йтиметься про трансцендентальні поняття чистого розуму, а вдругому - про його (чистого розуму) трансцендентальні та діалектичні умовиводи.
* Чуттєвість, підлегла розуму-розсудку як об'єкт, до котрого він застосовує свою функцію, є джерелом реального пізнання. Але та ж таки чуттєвість, оскільки вона сама впливає на дію розуму-розсудку і спонукає його до судження, є підставою помилки.
Аноніму видалось, - Кант тлумачить розум та розсудок так, наче це різні сутності, ось : “… якщо розсудок є спроможністю створювати єдність явищ за допомогою правил, то розум є спроможністю створювати єдність розсудкових правил згідно з принципами”. Але чи має людина два розуми в одній голові, чи це, просто діалектика - мистецтво бесіди, визначає таку поведінку людської свідомості? - Візьмемо, для прикладу, початок першого речення з пункту А. Про розум взагалі (Вступ до трансцендентальної діалектики) ось: ” Alle unsere Erkenntnis hebt von den Sinnen an, geht von da zum Verstande, und endigt bei der Vernunft …” що інтернет-перекладач перевів (спрощено) ось як: ”Все наше пізнання починається від сенсів, тут йде від до розуму, і endigt при здоровому глузді … “ що в українському авторському (Ігоря Бурковського) перекладі звучить так: “Усе наше знання починається з чуттів, відтак переходить до розсудку і закінчується нарозумі …” Отже: Vernunft - розум, глузд , а Verstande - розум інтелект, - саме так витлумачує “Німецько-український словник” (вид. «Радянська школа» Київ - 1959 р.) ці терміни. Кант термін Vernunft - розум як здоровий глузд, вживає також і в заголовках в розумінні чистий розум - reinen Vernunft, а термін Verstande в українському перекладі ( і в російському), взятого фрагменту, констатується як розсудок… хоч в німецькій мові під таке визначення підпадає (згідно того ж словника) термін: Klugheit - розум, розсудливість, але Кант його (Klugheit) в даному випадку не вживає… Отже Анонім, термін розсудок (вжитий в перекладах “Критики чистого розуму”), котрий “є спроможністю створювати єдність явищ за допомогою правил”,розуміє, в даному випадку як спроможність вчинення дії розсуду, одним й тим самим розумом, котрий також “є спроможністю створювати єдність розсудкових правил згідно з принципами” , отже - розсудок (поза розумом) не є якоюсь окремою сутністю людської свідомості.
04.11.2015
