Не треба, не торкайся лагідністю миті забираючи моє тепло. Моє, чуєш воно моє. Усе, що живе в моїй душі моє. До найменшої крихти сумління і віри у велич нашого світу. Бачиш, як дивно – душа тільки моя, а світ у ній – наш. Наш – твій і мій.
І кому я така потрібна? Така з’їхавша з глузду!? Та ні, не з здорового, а бентежного безвихіддю. Адже потіхи у звільненні від тіла немає. Уявляєш так, чи інакше продовжую жити. Я – вічна.
А ти – безсмертний.
Та яка різниця? Різниця не втому, яка саме різниця, а різниця у різниці. Ти маєш осередок смерті у стані «без», а я володію Вічністю. Володарка. Саме так – Володарка найтоншої грані Божого існування в людині.
Ось так і живу – на грані між всесвітами з усіма вміщеними в них галактиками і чорними дірами. Бачу безликі обличчя, читаю сотні листів від людей, котрі щомиті чи то у хвалі, чи то у хулі Господу прилітають на небо. А небо, воно, знаєш… кучеряве. Ото стелиться локонами безкрайності перегачуючи Земну атмосферу і аури інших планетоутворень. Безліч істот гойдаються на синіх локонах неба так відчуваючи невагомість. Тільки відчайдушне відчуття вагомості, власної вагомості потреби Вічності в собі, і Себе у вічності пробуджують мою хтиву уяву. Але ніколи, чуєш, я ніколи не стану перед тобою на коліна, тільки приляжу на одрі. У Ложі Життя ти мене не дістанеш. У всій своїй безсмертності дивитимешся нерухомо на потік Любові без часу. Адже у Вічності немає часу. Це тобі, чуєш, це тобі відведений час, тож використовуй його сповна, я виправлю… Виправлю весь той біль, який ти примножуєш. Ти ж розумієш, що час беззмістовний у Вічності. І ТЕ, яке мене наповнює, ТЕ, яке живе всередині мене надійно убезпечене. Мить народження незабаром.
