Хоч як Номад молився про відкладення головної бійки, Бог не почув його, бо вона почалася менше ніж за місяць. Через дев’ятнадцять днів, після прибуття новачків у криївку сотні Ріжка, друга чота мала вирушити на спецзавдання: повстанці мали ліквідувати Президента Російської Федерації (точніше олігархічних Анклавів – того, що залишилося від колись могутньої імперії), резиденція якого знаходиться біля колись міжнародного, а тепер особистого аеропорту Президента «Дніпропетровськ». Місце було обрано не випадково: по-перше, воно розташовується на високому березі, що забезпечує огляд і добре прострілюється з кулеметних вишок навколо замку Президента; по-друге, готовий аеропорт під боком забезпечує можливість термінового відльоту на випадок, скажімо повстання і нападу на замок не менш як двох тисяч важкоозброєних людей, бо меншу кількість, або бійців з лише стрілецькою зброєю замковий гарнізон, що складався зі ста двадцяти чоловік, мінні поля і складні системи виявлення ворога та сигналізація зупинили би. Єдина можливість вбити Президента – коли він сяде до літака, щоб тікати на котрийсь зі своїх островів у Тихому океані. А тікати він буде лише коли його фортеця не витримає напору. Але вона витримає.
Вирішено було одночасно захопити Управління по всіх анклавах та станицях і розпочати показовий штурм замку на кодацьких пагорбах. Якщо пощастить, то анклави не встигнуть розгорнути козачі ескадрони і Президент, вирішивши, що він фатально спізнився, драпоне геть.
Сичугові бійці вирушили до Дніпропетровська стареньким ГАЗ-иком, тому і заздалегідь. Їм давалося два дні, щоб дістатися міста бездоріжжям, оскільки всі придатні для машини шляхи контролювалися Анклавами. Для штурму машину було заміновано двадцятьма кілограмами промислової вибухівки, викраденої з котрогось із кар’єрів, а в кузові бійців тіснив саморобний трал: пристрій, схожий на мотовило комбайна, який має котитися перед машиною, активуючи міни. Всі інші повстанці, за виключенням чергових, які охороняли криївку, мали в цей час готувати штурм Управлінь Кривого Рогу, Нікополя, Мар’янського, Орджонікідзе та інших дрібних держустанов Анклавів. Загони УПА сусідніх куренів мали захопити Управління Жовтих Вод, Софіївки, Щорська, Верхівцевого та інших населених пунктів. А головне – мали взятися штурмом вілли і палаци лідерів Анклаву – олігархів і власників всіх підприємств. В ідеалі все мало статися одночасно, щоб не дати їм шансів утекти.
На третій ранок після від’їзду двадцяти чоловік з другої чоти, включаючи самого Сичуга, основна частина підрозділу під командуванням Оселедця оточила станцію Пічугіне, через яку мав проїжджати потяг із козачими ескадронами, які підтягувалися із Дніпропетровська для посилення контролю над неспокійним містом Кривий Ріг. Як з’ясувалося, полковник Ріжок мав інформаторів майже у кожному Управлінні. Тому він знав де і коли їхатимуть козачі підкріплення. Війна лінивців у всій красі. Лише одне непокоїло Номада, коли він лежав під залізничним насипом: якщо УПА має таку мережу серед тилів ворога, то чи не має ворог мережі у тилах УПА? Він думав про це і споглядав як у передсвітанковій сірості на пожухлих травинках, що стирчали прямо перед обличчям, від його теплого дихання наростають голочки інею. Раптом одна голочка тьмяно зблиснула у далекому світлі прожектора локомотива, земля завібрувала під каріматом. Номад обережно скрутив його і запакував у наплічника. Потяг швидко наближався. Залунали команди приготуватися, заклацали затвори.
Номад і ще десятки два бійців лежали на південь від станції, найбільш далеко від точки контакту з ворогом. Інша половина повстанців розташовувалася під західною стіною будівлі станції. Коли локомотив від станції відділяло не більше ста метрів, Оселедець подав сигнал і під рейками спалахнуло: потяг перекинувся на лівий бік і загрозливо посунувся, розсипаючи снопи іскор, прямо на Номада, який вже приготувався драпонути зі шляху трьохсот чи й чотирьохсот тон металу. Нарешті скалічений потяг зупинився майже навпроти станції; з-за рогу будівлі висунувся боєць із РПГ. Повстанці затулили вуха: гранатомет ревнув і ракета стрімко рушила до безпорадної машини, спалахнула яскраво, врізавшись у вагон. Пішли ще дві ракети, після яких запала тиша: повстанці вичікували в укриттях, поки козаки не почнуть вилазити з трьох поперевертаних і пробитих ракетами вагонів. За хвилину хтось із упівців таки вистрілив двічі, зрізавши найспритнішого із ворогів, що залишився живим і зумів видертися крізь вікно другого вагона. Його тіло сповзло округлим дахом і з неприємним звуком гепнулося об щебінь насипу.
Оселедець скомандував зібратися і відрядив десяток бійців із гранатами зачистити вагони; повстанці залазили, чіпляючись за колеса на вагон і кидали у вікна гранати. Загін повернувся до станції після візуальної перевірки вмісту вагонів, обличчя у бійців були спантеличені:
– Друже Оселедцю, там лише два чи три десятки козаків. Важко точно сказати, але дуже мало.
Оселедець забігав очима по купі залізяччя, що ще кілька хвилин тому була потягом і стривожено спитав:
– Всі це чують?
Дійсно, у світанковій напівтемряві чувся ледь вловимий лінивий стукіт коліс на стиках рейок, який тут же змінився коротким скрипом гальм. Десь за півкілометра від станції проступало над рейками щось типу платформи, але не плоске, а з чимось габаритним на ній. Над платформою спалахнуло сліпучим сяйвом і за секунду почувся гуркіт, що перейшов у свист.
– Лягай! – Гукнув Оселедець і все потонуло у вибуху: барабанні перетинки лопнули, очі, здавалося, теж, Номада прикидало уламками цегли будівлі станції, що стояла собі з 1884-го року аж до сьогоднішнього дня, коли перетворилася в ніщо, і Номад теж зник із нею.
Померти виявилося непогано: тіло щезло, стало легко і приємно, зник холод, що за ніч переходу від криївки до станції і чекання майже доконав Номада, він вже вирішив: добре, що все так сталося, коли на нього почало навалюватися щось важке і кутасте.
Він лежав, наполовину похований під шматками цегли, вуха добряче боліли, аж до мозку, обличчя заливала гаряча рідина, імовірно кров. Рук і ніг він майже не відчував, а от дихати було важко і боляче. Він зробив спробу поворушити рукою і це в нього вийшло: він відчув руків’я карабіна і головне – почув шурхотіння й стукіт цегли, що ледь-ледь, але пробивалися крізь наростаюче дзвеніння у вухах, отже слуху він не втратив. Над Номадом з’явилося обличчя Оселедця:
– Ти як? Живий? Вставай!
Не дочекавшись цього від хлопця, він підняв автомат і зробив кілька пострілів. Йому відповіли ще кілька стволів. З їхнього чи іншого боку, Номад не зрозумів. Хлопець почав звільнятися від цегельного полону, інспектувати карабін, не забуваючи позирати навколо. Обстановка була такою: близько сотні козаків залягла широким півколом з північного сходу від станції, будівля якої виявилася не повністю зруйнованою, а лише наполовину, що лише підкреслювало її вінтажний вигляд; повстанці понесли великі втрати в результаті єдиного пострілу з гармати на вантажній платформі і тепер обороняли залишки станції; карабін отримав кілька несимпатичних подряпин, а от коліматорний приціл було розтрощено вщент. Оселедець підхопив Номада під руку і перевів під захист уцілілої західної стіни.
Вочевидь козаки знали про засідку і відчепилися від локомотиву десь за чотири-п’ять кілометрів від станції, залишивши у якості приманки три майже порожніх вагони. Чому вони не були зовсім порожні невідомо, але в задніх двох вагонах, що їх вже добре було видно, оскільки нарешті розвиднилося, залишилися десь двісті козаків, озброєних автоматами, кулеметами, гранатометами і гарматою на платформі. Вони прокотилися на безпечну відстань із прямою видимістю на станцію, зупинилися і зробили єдиний постріл, а тоді кинулися в атаку. Повстанці, що першими прийшли до тями зуміли вкласти козаків на землю десь на останній чверті їх шляху до станції шквальним вогнем. З платформи спробували пресувати кулеметом, але його було знешкоджено снайперським пострілом: у одного з бійців був АК зі стареньким снайперським прицілом ПСО-1, що не постраждав під час «артпідготовки».
– Їх забагато і вони напосідають, – кричав Оселедець, заряджаючи помповик, який до цього моменту висів за спиною, – тож якщо ми засядемо тут, нас уколошкають по одному протягом години-двох. Йдемо у наступ. Рішуче, з криком «Слава!» пробиваємо їхню лінію і знищуємо всіх. Вони не встигнуть отямитися, як ми вже битимемо їх з тилу. Друже, – звернувся він до бійця з штурмовим АК, тим, що мав приціл ПСО, – залишишся тут і прикриватимеш нас, розбиратимешся зі снайперами, кулеметниками, якщо такі знайдуться. Всі готові?
Бійці дружньо, лише, як здалося Номаду, трохи боязно загомоніли: «Готові!», Номад теж сказав, що готовий, проте готовності не відчував. Втім, коли всі побіжать, то вже нікуди не подінешся, тож він перевірив карабін, швидко розклав складний приціл, зняв коліматор, зітхнувши, викинув його у купу битої цегли і поцілував ствольну коробку. Оселедець пересмикнув цівку рушниці:
– Вперед!
16
– Єдине, чого я боявся, що ГАЗ-ик заглухне посеред мінного поля або з’їде кудись у виярок, – Сичуг разом зі своїми підопічними і кількома легко пораненими бійцями Кулацького курив біля багаття під відвалом; всі відпочивали після боїв. – Але машина пройшла і вибухом не те що ворота зірвало, а просто рознесло половину укріплень і дотів на подвір’ї. Так що ми увійшли практично без стрілянини. От при зачистці було справді важко: з кожного закапелка на нас спрямовувався ствол автомата. Президент вибрався тунелем під злітно-посадковою смугою до літака і команда снайперів його ледь не впустила.
Номад був одним із небагатьох, хто вцілів після засідки на станції Пічугіне. За спиною в нього тепер висів не лише карабін M 4, а й Mossberg Оселедця. Із сьогоднішнього дня криївка була майже порожньою: тут знаходилися лише поранені, полковник Ріжок, капелан отець Микола та кілька вартових. Невеличкий загін вирушив до станції на анклавівській «ГАЗелі» зібрати тіла загиблих повстанців і поховати там же. Всі інші утримували державні установи Анклавів і патрулювали вулиці. Інші підрозділи УПА також впорались зі своїми завданнями тож вся колишня Дніпропетровська область зараз перебувала під контролем повстанців. Спроби декого з бійців дізнатися як справи у більш західних бойових одиниць УПА зазнали невдачі: Сичуг повідомив, що це не у їхній компетенції. Так само він вислухав свідчення всіх вцілілих біля Пічугіного. Як шукати зрадника, імовірно з радіостанцією чи мобільним телефоном, він не сказав, зате наказав зберігати факт своєрідної «засади» анклавівців у таємниці, не розпускати язики.
– Завтра всі боєздатні будуть працювати по населенню. У нас є дуже довгі списки всіляких ландскнехтів і лакеїв Анклаву, яких треба буде публічно стратити.
– Я думаю це не найголовніше, – мовив Номад. Сичуг похмуро поглянув на нього з-під брів, проте нічого не сказав. Тим часом Номад продовжував: – Зараз потрібно подумати про те, як відродити мораль населення і повернути відвічні цінності, щоб воно (населення) вас підтримало. Ще треба не допустити простоїв підприємств, бо якраз за їхній рахунок і живе Кривбас. Бо якщо люди втратять роботу, тоді нам всім хана.
– Не відпускати ж нам гріхи цим зрадникам, – якось невпевнено і ніби ображено відповів Сичуг. – Ти дійсно маєш рацію, друже, проте питання економіки не у моїй компетенції. Я доповім про твої переживання командирові. Хоча він і так в курсі ніяк не менше твого. А у нас з вами конкретне посильне завдання.
– Пане командир, – Номад впритул поглянув у сірі Сичугові очі. – Я прошу Вас на два слова. На самоті, так би мовити.
– О’кей. – Сичуг стійко відповів на погляд Номада своїм. – Після вечері. У всіх буде вільна годинка перед виходом.
– Це всього півхвилини розмови!
– Після вечері, – відрубав Сичуг. – Або кажи зараз.
– Я зрозумів, – Номад опустив очі.
Номад чекав, що Уляна перехопить його ще у коридорі чи на вході до криївки, проте вона спокійно спала на своїх нарах. Він вмостився поряд і став чекати поки вона прокинеться, вже готуючись її якось підколоти за холодність, але потім зловив себе на думці, що він не має для неї особливого статусу, тож і вона не зобов’язана йому: чекати його, не сплячи ночі, плакати над могилкою у випадку його загибелі тощо. З такими думками він незчувся як заснув. Прокинувшись, він виявив Уляну сидячою за невеликим столиком у центрі кімнати: вона спокійнісінько займалась манікюром.
– Привіт, – відірвалась вона від своїх нігтів. – Я чула… Добре, що ти повернувся. Я не хочу залишитися тут сама. Влізла по вуха в… сам знаєш що і ти у мене єдиний друг.
– Не думаю, що ми друзі. Ми попутники. Або брати по чарці. Так же у нас почалося знайомство?
Уляна була спантеличена такою різкою відповіддю.
– Жаль, – лише і промовила вона.
Номад відчув, що перегнув палицю і списав свою грубість і непродуманість на те, що тільки щойно прокинувся і ще не здатен ясно мислити. Він довго чухав під горловиною светра, потім пробурмотів ледь чутно:
– Бо я би зараз випив.
17
– Всі установи захоплено практично без крові, лише нам із козаками довелося попріти та ще великі втрати повстанці понесли при захопленні палаців лідерів Анклавів, – Уляна сиділа на нарах поряд з Номадом; він чистив карабін, спакований наплічник стояв перед ним. – Проте це все змахує на безглуздий бунт: я досі не бачу обіцяної політичної еліти. Якщо так буде і надалі, то нова влада не виконуватиме своїх функцій, що викличе нарешті бурхливу реакцію населення. Ще й зима на носі. А повстанці натомість мочать всіляких ворогів.
– Ти хочеш піти? Я теж. У бій мене не беруть, та й самій не хочеться, а сидіти тут я теж вже задовбалася. Але як ми звалимо? Бачив як Сичуг глянув на тебе, коли побачив, що ти пакуєшся? Думаю вони нас уб’ють.
– Так. Ти ще не бачила його обличчя коли я йому сказав, що не братиму участі у зачистках народних мас. Треба швидко гребти звідси. Революції допомогли і досить.
Він зібрав зброю, з жалем поглянув на притулений до нар помповик Оселедця, поклав у розібраному вигляді двостволку пана Грака до наплічника, начепив його на себе і рушив до дверей. Уляна, теж уже зібрана, поплелася за ним. Біля виходу чергувало двоє повстанців.
– Куди зібралися? – Спитав один із них. – У вас немає дозволу на вихід.
Номад застиг, очі його блукали стелею. Губи його трохи ворухнулися і він похмуро промовив:
– Я до Кулацького. У мене є ідея. Без неї ви програєте свою революцію.
– Все одно. Я повинен мати дозвіл хоча б від Сичуга, – не поступався повстанець.
– Начхати на дозвіл, ми не в’язні, – Номад підтягнув ремінь карабіна. Повстанці підняли свої автомати і прицілилися йому в голову. – Які ви нервові. Піду за дозволом. Уляно!
Дівчина різко підняла по дузі приклад свого АК і щелепа одного з повстанців клацнула зубами. Номад відхилився вбік щоб не отримати кулю, коли інший вартовий вистрілить з переляку і випрямив ногу йому в живіт. Він не вистрілив, натомість склавшись вдвоє. Номад додав під ребра носаком першому вартовому, що теж корчився на долівці зі своєю, імовірно зламаною, щелепою.
– Ходімо, швидше! – Скомандував він і порушники режиму вийшли з розщелини.
Номад помахав рукою в бік вартового на вулиці, якого ледь можна було вирізнити у сухостої під схилом. Дві фігурки швидким кроком вибралися з кар’єру і загубились у заростях під відвалом.
З боку міської забудови чулася нечаста суха тріскотнява пострілів – Кулацький лютував у місті: повстанці педантично збирали досьє ледь не на кожного активного у політичному чи громадському плані громадянина, склавши список найстрашніших ворогів свободи і України, всіляких ландскнехтів і простих стукачів, любителів заробити легкі гроші, не переймаючись проблемами моралі і майбутнього своїх же дітей. Декого вбивали по домівках, над кимось намагалися провести публічний суд. Номад не брав участі в цих заходах, оскільки чота Сичуга майже цілком була задіяна в утриманні владних установ та вузлів зв’язку, лише кілька боївок перейшли під тимчасове командування Кулацького, а сам Сичуг відпочивав від попередніх подій.
– У нас в дворі жив один хлопчик, – розповідав дорогою Номад, – який був нібито нормальним хлопчиком, але одного разу він притягнув з дому воздушку, ну, пневматичну гвинтівку. Ми стріляли з ним по банках, коробках з-під цигарок тощо. Це було біля відстійника, що зараз пересох. Ми проходили там, коли перетинали Саксагань. Там ще закинуте селище, очерета, купи сміття… І от раптом ми побачили лелеку. Він летів у своїх справах на багнища тоді ще не до кінця всохлого відстійника, приземлився і почав щось там видивлятися. Я ніколи так близько не бачив лелеку, чи і взагалі не бачив. Хіба що на фотографії чи малюнку. Не пам’ятаю. Коротше цей хлопчик взяв і вистрілив у птаха. Я не встиг нічого зробити. Чи побоявся. Помирав він довго, шурхотячи там в очереті. Я бачив його крізь стебельця, як він лежав і смикався. Тоді я хотів убити цього свого товариша. Він знічев’я убив живу істоту. Лелека – чиста гарна істота. І їх не так багато залишилося. А таких виродків, що не відчувають… просто якихось психопатів, які не відрізняють добро від зла… їх багато. Зараз майже всі такими стали. Тепер я теж хотів би врятувати того лелеку. Я б обміняв життя того хлопця на життя лелеки. Але якби він став зараз переді мною, то я не зміг би вистрілити. Хоча і знаю, що він зможе так само просто убити чи поламати життя іншим способом і людині, не те що птахові. Убивши цього виродка я зробив би послугу людству. Але це в ідеальному світі. А насправді я навіть не знаю, чи не краще дозволити таким от пацанам з воздушками просто знищити самих себе.
– Тільки нам з тобою до того прийдеться відгороджуватися від них мінним полем, як пан Грак, – мовила тихо Уляна.
– Тож якими б мудаками не були ті люди, я все одно не зможу їх вбивати і дивитися як їх вбивають інші.
– Ти про ворогів українства, що їх вбивають зараз Кулацький та інші по містах?
– Ага. Може і правда краще вбити всю цю безпринципну наволоч. Але я пас. До всього іншого в УПА проблема з майбутнім: вони не мають дієвих механізмів впливу на суспільство, економіку тощо. У них є мета, але шляху немає. Вони знають якою має бути Україна і я з ними згоден, але вони не знають як її такою зробити. Я теж не відчуваю себе здатним для такого. Та мені й не пропонують.
– То що, йдемо у Республіку?
– Йдемо. Якщо вислизнемо із міста. Тепер на нас полюватимуть і повстанці. Хай би вони були заклопотані лютішими своїми ворогами! Прости Господи!
18
– Куди ми йдемо? – Уляна тривожно крутила головою, прислухаючись до поодиноких пострілів на півдні, у глибині забудови.
– Хочу поглянути на дім. На те, що від нього залишилось.
Дівчина ледь чутно зітхнула. Номад, насупившись, пройшов крізь захаращений будівельним сміттям двір і зупинився перед одним із під’їздів напівзруйнованого будинку, стіни якого були вкриті шаром частково змитої дощами кіптяви.
– Не знаю, якого біса я тут забув, – роздратовано кинув він. – Все одно нічого не побачу. А ще йти крізь усе місто на інший бік, щоб вийти під прикриттям відвалів. Бо якщо обходити його з півдня, то і тижня не вистачить щоб дістатися кіровоградської траси. Більше ста п’ятдесяти кілометрів, я думаю.
Він постояв ще хвилю, тоді повернувся до Уляни, яка стояла в нього за правим плечем на відстані щось близько п’яти метрів, намагаючись не порушувати межі його інтимного простору.
– Піду погляну, що там нагорі. Залишайся тут, тобі там робити нічого. – І, вже увійшовши у темний, засипаний сміттям під’їзд, гукнув через плече: – Будь штивною.
Номада не було хвилин п'ятнадцять, проте Уляна двічі бачила його постать в одному з вікон. Вийшов він ще більш похмурий і, кинувши лише «Ходімо», рушив назад, на вулицю, щоб відійти до колишнього відстійника, перечекати день в очеретах і під покривом ночі перейти на північно-західний бік міста, пройти попід зарослими чагарником відвалами на південний захід і потрапити-таки на кіровоградську трасу.
Коли вони без особливого апетиту вечеряли при останніх променях сонця (бо сили для нічного переходу, як і вдача, їм ще знадобляться), Номад, важко зітхнувши, нарешті заговорив:
– Нічого там не відчув крім болю. Такого, як після пробудження від сну. Коли сняться дім, батьки, все моє життя. Потім прокидаєшся, а все це зникає і ти розумієш, що втратив їх не лише уві сні, а й насправді. Сни не приносять полегшення. Вони прокручують все знову і знову. Знову і знову завдають болю. Тож тепер у мене немає нічого.
Він в’яло пожував шматочок м’яса, від якого його, до речі, вже нудило.
– А тобі… – не зрозуміло що хотів спитати він, чи то про сни, чи то про повернення додому, абощо, аж тут зрозумів, що не пам’ятає, що ж саме трапилося із батьками Уляни. Пам’ятав лише про дядька-тирана. А про батьків вона, здається, і не розповідала.
– Мені вони не сняться, – відповіла Уляна на непоставлене питання, – я їх так згадую. Додому, звісно, хочеться, але як згадаю…
«Ти й так уже згадала, – несподівано зло подумав Номад, – ну ж бо, розповідай!»
– Що сталося?, – максимально, як лише міг, м’яко спитав він, розуміючи, що злиться без причини, ніби вважаючи свою втрату більш значущою за чиюсь чужу.
– Та нічого особливого, просто ми ніколи не ладнали, – трохи мляво відповіла дівчина.
– І тепер ти почуваєшся у чомусь винною?
– Не те щоб… але ніяково. Давай облишимо цю тему, бо я вирішила, що не вернуся у те болото. А так іще передумаю.
– Може так і краще, – погодився Номад, – не варто бути там, де тобі некомфортно, де все нагадує про… них.
Улянине обличчя у світлі зникаючого за обрієм сонця із золотавого перетворилося на малинове. Хоча коли денне світило таки сховалося за горизонт, віддаючи небо у тимчасове володіння молодому місяцеві, шкіра дівчини ще деякий час залишалася рожевою. Можливо, від вечірньої прохолоди.
19
– Не йди за мною.
Уляна зупинилася впівоберта до Номада, чекаючи, поки той наздожене її.
– Мені спокійніше, коли я тебе бачу.
Брови в неї, щойно насуплені, ошелешено полізли на лоба.
– Спокійно, – поквапом заговорив хлопець, – Я ж не сказав: «Коли я тебе бачу – мені спокійно». Тож не загравай.
Дівчина засміялася, проте і не давала Номаду відставати.
Надвечір шостого дня небо затяглося низькими хмарами і у повітрі зависла мряка. Кіровоградська траса тяглася мертвим степом, не даючи втомленим мандрівникам прихистку. Номад вже шкодував, особливо зважаючи на погоду, що проминув після обіду невеличке і майже повністю зруйноване степовими вітрами селище на три десятки хат, а вже почало сутеніти. Повертатися було далеко, кілометрів вісім, проте дорога попереду зникала за горизонтом рівна, як стріла, так що Номад вже припускав можливість ночувати під відкритим небом, враховуючи всі недоліки такого відпочинку, починаючи з відсутності палива для багаття (жодного деревця чи куща вже протягом двох днів їм не зустрічалося) і кінчаючи дискомфортом спання на каменистому степовому ґрунті під можливим нічним дощем.
Уляна ж стійко намагалася не видавати свою втому і занепокоєння через відсутність укриття; тим часом вітер посилився (звісно ж, зустрічний, інакше не буває!) і мжичка перетворилася на сльоту. Дрібні кристалики льоду боляче ранили шкіру, потрапляли в очі. Мандрівники понадягали окуляри, створивши собі нову проблему: тепер доводилося безперервно протирати скельця, щоб хоч щось побачити у напівтемряві. Під час одного з таких протирань, коли Уляна при наближенні власної руки до очей рефлекторно заплющила їх, вона почула якийсь тоскний протяжний звук. Людський мозок здатен максимально ефективно сприймати та аналізувати обмежену кількість інформації, тож коли від одного з органів чуттів вона припиняє надходити, від інших вона аналізується більш повно. Так у сліпих людей загострюється слух, тактильні відчуття, шкірно-м’язове чуття. Уляна заплющила очі лише на мить (можливо це було випадково, а можливо слабкий звук до цього моменту не перетинав межі свідомого сприйняття), але саме тоді почула це.
Воно нагадувало звук вітру в димоході. Незрозуміло чому, але дівчину охопила тривога і якась важкість запала в душу, а по шкірі на спині почали бігати сироти. Хоча їх міг викликати крижаний (у буквальному сенсі слова) пронизливий вітер. Але розплющивши очі, вона помітила, що Номад роззирнувся і пришвидшив ходу. Повернувшись у її бік, він гукнув, долаючи тугий струмінь повітря, що намагався влитися у легені юнака і задушити його:
– Давай швидше!
Важко було сказати, звідки пролунав той звук, але Уляна схилялася до думки, що його джерело знаходилося праворуч попереду за п’ятсот-шістсот метрів, проте нічого, крім мокрого і неживого степу, вона там не побачила. Проте попереду забовваніла якась споруда, яку дівчина сприйняла за елеватор. Тим часом Номад вже майже біг, дістаючи карабін з-за спини. За цим заняттям він не помітив рівчака, що його вимили на дорозі нерясні талі води і розтягнувся на каменюччі, що колись було асфальтом. Голова його з добре чутним тріском зустрілася з якимось кам’яним уламком і Уляна одразу ж якось спокійно вирішила, що він уже мертвий. І вона також, оскільки існує якась загроза, але вона навіть не бачить її і не розуміє, звідки ж на неї чекати. Але хлопець майже миттєво знов підхопився на ноги, втім так же швидко впав знову без будь-якої видимої причини. Цього разу голова не вдарилася з розмаху об якусь каменюку, проте Номад робив лише слабкі спроби підвестися. Більше всього він зі своїм наплічником скидався на великого жука, що лежить на спині і ворушить лапками, намагаючись знайти однією з них (а краще парою) точку опори, але не дістає ні до землі, ні до якої-небудь стеблинки і приречений на повільну смерть.
Уляна підхопила його під руку і смикнула що є сил. Номад звівся і почалапав, наче п’яний, ледь не падаючи на кожному кроці, Уляна підтримувала його, постійно боячись завалитися разом з ним. Звук повторився. Вже значно голосніше. Хлопець нерівним голосом простогнав:
– Стій! Допоможи сісти.
Вона всадовила його на землю. Він зняв ремінь карабіна з шиї і простягнув зброю Уляні:
– Дивися праворуч, як побачиш щось – стріляй.
Поки дівчина приймала зручну позу для стрільби (а нею виявилася, не зважаючи на мокру погоду, поза сидячи зі схрещеними ногами, яку ніхто їй не показував, але яка визнана другою за зручністю, а значить і за точністю стрільби позою після положення лежачи), Номад почав розпаковувати наплічника. Уляна не дивилася, що він там робить, але почула металеве скреготіння по каменю і клацання. У сірому мороці попереду з’явилося щось темне. Воно було ще далеко, метрів за двісті від дороги, але Уляна точно бачила його, бо воно рухалося, до них, звісно, і трохи з боку в бік. Вона зробила спробу прицілитися, але, глянувши у кільце цілика, нічого там не побачила, ані темного силуету, ані натяку на мушку.
– Номад! – Загукала вона, боячись озирнутися і спустити погляд із примарної тіні. – Я не бачу мушки!
Силуетів тим часом побільшало: спочатку проступив другий, потім ще два. Уляна вистрілила майже навмання, звісно ж не завдавши «тіням» жодної шкоди, одна з них ледь помітно здригнулася, та й по всьому. Ззаду бахнуло двічі і перша «тінь» впала і забилася в конвульсіях. Наступні три постріли розігнали інших. Номад простягнув над плечем дівчини «Кольт»:
– Тут мушка й цілик світяться! – Гукнув він і завовтузився з чимось знову.
«Тіні» блукали і тасувалися серед сухих стебел полину, потроху наближаючись, проте Уляна не стріляла, боячись промазати. Лише коли одна з них достатньо наблизилась і рушила різко і прямолінійно вперед, дівчина натиснула на гачок, проте пострілу не відбулося.
– Номад! – Закричала вона у паніці, та тут же, не знаючи сама для чого, але смикнула курок назад. Він клацнув і застиг у задньому положенні. Ззаду хлопець вже вкладав патрони дванадцятого калібру з крупним шротом у казенник двостволки пана Грака. Проте він не встиг і підняти переломлені стволи, як гупнув «Кольт».
– Нічого собі, – пробурмотіла вкрай оглушена Уляна, спостерігаючи за «тінню», що тепер дзиґою вертілася на місці.
Залишилося двоє, один поранений ще Номадом. Він підскакував на трьох лапах, притискаючи одну з передніх до грудей. У повітрі, не зважаючи на вітер, запахло мокрою шерстю і якимось гнилуватим смородом. Номадові здавалося, що це він відчуває запах з їхніх пащ.
– Встаємо! – Гукнув він. – Допоможи мені.
Вони бігли риссю, притримуючись одне за одного і постійно обертаючись праворуч. Одразу за вигином дороги, за сто з лишнім метрів дійсно височів елеватор з усіма цими конічними дахами і незрозумілого призначення металоконструкціями. З темряви виринув вовчий писок і Уляна, яка знаходилася праворуч Номада, скрикнула. Хлопець трохи підштовхнув її вперед і вивільнив руку щоб обхопити цівку рушниці. Вовк спіткнувся і скотився з дороги на узбіччя. Інший, кульгавий, лише заскавчав і сам зійшов з дистанції.
За спиною клацнули ікла і Номад відчув, що його тягнуть за поли куртки, валячи долі. Він крутонувся, звільняючись, і випустив другий заряд прямо у писок звірові, поки той не вхопив зубами повторно, тепер за пах. Темрява з лівого боку траси озвалася багатоголосим гарчанням.
«Розумні тварюки, – подумав хлопець, – засадний полк. Але не думали ж ви, що ми з пушками. І що так добре з ними вправляємося.»
– Біжи, біжи! – Загукав він до дівчини і кинувся її наздоганяти, перезаряджаючи на ходу зброю і гублячи патрони.
До елеватора лишалося не більше п’ятдесяти метрів, коли Номад скомандував дивитися під ноги і вирвався вперед, обмацуючи простір поглядом, шукаючи місце, куди не дістануть вовки, чиє смердюче дихання він відчував, здавалося, прямо за спиною. Таким місцем виявився невеличкий, метр на метр, майданчик над конічною верхівкою резервуару для зерна. До майданчика вела металева драбина, нижній щабель якої височів у двох метрах над бетоном, що ним було покрито територію елеватора. Номад підскочив і вчепився одразу у третій щабель, перехопив його іншою рукою, ледь не зірвавшись, бо в ній був ще й дробовик, а першою ухопився за п’ятий. Ногами він намацав перший, відпустив верхній щабель і простягнув цю руку як міг нижче. Уляна спробувала було вхопитися за руку помочі, проте Номадові почала вислизати з рук двостволка, тому він перекинув вільну руку через щабель, зачепившись згином ліктя, ухопив зручніше, як лише можна взагалі це зробити у такій позі, рушницю і вистрілив над головою у дівчини по двох найспритніших вовках. Потім він просунув зброю між наплічником і спиною, зігнувся знову, відчувши, як двостволка болюче тисне у хребет, ухопив-таки Улянину долоню і чимдуж рвонув вгору.
Жадібно ковтаючи розкритим ротом вітер на хиткій платформі, Номад не міг зрозуміти, як їм взагалі вдалося втекти від сіроманців, обдурити смерть і як це їм пощастило з цим елеватором. Внизу чулося нетерпляче скавучання, рухалися тіні, проте вловити стовідсоткову ціль йому не вдавалося. Тут він і оцінив всю паскудність свого становища: він стирчатиме на іржавій, готовій завалитися будь-якої миті платформі, на вітрі і дощі щонайменше тринадцять годин, поки не почне розвиднятися і він зможе перебити хижаків. Тут і присісти не було місця: Уляна стояла на півзігнутих ногах нагорі, тримаючись за низеньке, ледь у метр, огородження, а сам Номад звисав з платформи, стоячи на одному з верхніх щаблів драбини. Мокрому і слизькому щаблі. Щаблі, який до ранку може і заледеніти і стати ще слизькішим. Та до ранку Номад сам зможе стати заледенілим і слизьким. Валятися на бетоні, розкинувши тельбухи, а вовки хрумтітимуть його свіжомороженою плоттю.
Вітер висмоктав із його носа довгу рідку шмарклю і жбурнув кудись у бік Уляни, та хлопець цим не переймався. Він раптом зовсім небезпечним чином почав скидати наплічник, встановлюючи його перед собою на платформі прямо перед Уляниним обличчям. Він довго порпався всередині і нарешті видобув маленького чорного ліхтарика, який він дуже рідко засвічував, економлячи заряд батарейок, а ще армійський джгут, яким і примотав ліхтар до стволів рушниці.
Промінь висвітив квадрати бетонки і кілька сіро-бурих спин. Тварини здивовано попіднімали голови, спалахнули зеленими відблисками очі. Номад вистрілив. Потім ще і ще. І ще. Невдовзі навколо валялися з десяток трупів і ще одна чи дві тварини втекли у темряву, куди вже не досягало світло ліхтаря. Двічі Номад ледь не впав: один раз через віддачу, інший – при перезарядці.
Година, проведена на елеваторі виснажила мандрівників так, ніби вони пройшли подвійну відстань за сьогодні. Поки вони там стирчали, Уляна роздивилася крізь імлу та дощ слабкі вогники попереду. Далі по трасі вони йшли зі зброєю в руках, хоч пальці жахливо задубіли, а також щохвилинно Номад присвічував тили ліхтариком. Та вовки більше не турбували їх. Усього за двадцять хвилин мандрівники підійшли до справді великого села, можливо райцентру.
20
– Здається я загубила твій пістолет, – зітхнула Уляна, потягуючись під боком у Номада. – Ніяк не пригадаю, куди ж я його засунула. Мабуть впустила, коли дряпалася на драбину.
– Добре, що мене не пристрелила, – пробурмотів хлопець, відчуваючи сильне збудження від того, що тепле Улянине тіло притискалося йому до боку. Він детально відчував випуклість її груді під своїм лівим соском, а її сідниця туго впиралася у його стегно. На заваді швидкому і бурхливому польоту фантазій не став навіть багатий аромат, що його тепер продукували тіла мандрівників.
– Можемо піти пошукати його там, – запропонувала дівчина, – Більше йому ніде бути.
– Не підемо ми його шукати, – прокаркав Номад і скинув бушлат з їхнього гніздечка на старому панцирному двоспальному ліжку однієї з крайніх покинутих хат біля ще більш занедбаного стадіону. Дорога ж їхня лежала прямо крізь центр села, тож треба бути штивними: ніколи не знаєш, хто стане тобі на шляху. Звісно, можна було пересидіти тут день, а піти вночі, але хлопцеві хотілося якнайшвидше вирушати: «За кілька днів почнеться справжня зима,» – казав він. Крім того треба було б знайти щось їстівне, бо запаси м’яса у Номада майже вичерпалися, а про більш різноманітну їжу мова взагалі не йшла. Проте він не поспішав шукати місцевий ринок. Окрім можливої непотрібної уваги місцевих жителів можна було встрянути у справжній конфлікт при спробі розплатитися за товар: Номад не знав, яка валюта тут ходить і як ставиться місцеве населення до козацьких грошей, що залишилися в нього іще з Мар’янського.
Втім дорога виявилася порожньою з причини, імовірно, не дуже приємної погоди: стояв сильний туман. Такий, що мандрівникам здавалося, що крім трьох метрів засипаної шлаком дороги навколо них більше нічого в світі не існує. Час від часу у це їхнє чарівне коло впливали і швидко з нього випливали чахлі деревця і потріскані бетонні стовпи – опори для двох тоненьких дротів, по яких біг струм, мабуть, для освітлення помешкань.
Номад вийняв на ходу з підсумку і почав протирати зсередини окуляри: на склі та ущільнювальній гумці товстим шаром накипіла кров із рани, що він її заробив собі вчора на лобі над лівою бровою при падінні. Більше неї хлопця непокоїв той факт, що він втратив координацію тіла після удару, а ще його нудило, майже одразу після падіння і коли він вже звисав із драбини на елеваторі, боячись зірватися донизу через тремтіння ослаблих кінцівок. Швидше за все у нього був легкий струс мозку. Тішило те, що сьогодні зранку він майже не відчував нудоти, зате рана боліла сильно і не давала скористатися окулярами, хоча необхідності у них і не було. Тому, повичищавши їх пальцем, він сховав окуляри назад.
Вулиця все ще залишалася пустельною, хоча минуло вже години зо три після світанку. Раптом з туману виринула невисока кругла фігура і, харкнувши вбік, наскочила на застиглих із автоматами наготові мандрівників. Це був чоловік середніх літ у чорному бушлаті та ватяних штанях, із широким обвітреним лицем, товстими губами і азійським носом, з обох боків на який напирали щоки. Він якраз діставав запальничку, щоб прикурити самокрутку. На плечі в нього висіла дорожня сумка.
– Ептить-коптить! – крякнув він і різко зупинився майже впритул до Номада; Уляна, як її і вчив хлопець, зайняла позицію трохи ззаду і праворуч, цілячись незнайомцеві просто в груди. – Бля, чувак, ты чё не видишь, я бедный человек, еду, бля, к родственникам в Кременчуг. Денег, блядь, нет, но, если хочешь, есть жратва, ебать…
Номад насуплено дивився на біженця, метикуючи, що ж робити з цим матюкальником, заодно намагаючись зрозуміти, яка ж влада нині у цьому селі. Тим часом «біженець» таки обережно прикурив, тицьнувши самокрутку Номадові:
– На, кури, если хочешь. Я никогда не имел ничё против Украины и всего украинского, просто я русский, а родственники есть и хохлы.
– Повстанці б тебе давно порішили за такі слова, – наче сплюнув слова під ноги «біженцю» Номад. – Нам треба трохи їжі, але тут, у селі, як я зрозумів якраз повстанська влада.
– Да, бля, недавно был переворот, повешали и постреляли кучу народа, потом ткнулись, блядь, в котельную и, блядь, ебануло так, что ёб-твою-в-ёб. Отоплению пизда ебучая. А тут зима.
– А ти як вижив, ти ж руський?
– Я, блядь, у кума был, в Кировограде, когда вся эта хуйня началась. Мы, блядь, бухие, блядь и… спетляли, короче, как-то. Ёб его знает, вот… – Незважаючи на постійні спльовування, при кожному слові з рота в нього вилітали не те що бризки, а й цілі крихітні повітряні бульбашки зі слини. Номад одночасно дивувався цьому вмінню «біженця» і стежив щоб бульбашки не потрапляли на одяг і головне, не дай Боже, на обличчя. – Ну, я сюда, а тут та же хуйня, ну я и решил: ебись оно тут все конем. Ты, кстати, не знаешь, чё там, на Кривбассе? Есть еще русские? – І поспішно додав: – Ты не обижайся, блядь, просто я, блядь, русский и хочу, блядь жить нормально, с русскими.
Номад навіть не знав, як йому реагувати на кожну з реплік «біженця», оскільки обличчя він мав дружнє і прохально-поблажливе (як таке може бути, Номад не уявляв, проте бачив його зараз перед собою), зате словами ображав кожної секунди. На якусь мить йому здалося, що росіянин знущається, проте він тут же відмів цю думку, запитавши натомість:
– А чого ви не хотіли б у нормальну цивілізовану Європу, а не сидіти тут у цій… ну, у цій напівпустелі?
«Біженець» усміхнувся, наблизившись до Номада ще ближче, дихнувши ледь уловимим перегаром, потом і крутим тютюнищем:
– Ты чё, в Республику податься хочешь? Да не еби себе мозг, пацан. Это всё хуйня на постном масле. Пусть ебутся они там все конем, эти фашисты с америкосами. Нахуй оно тебе надо? Если ты, ебать, не в черном списке у «бэндэр», то пойди выучись в технаре, в Кировограде, ебать, станешь как я, ебать, мастером участка на заводе комбикорма, тут блядь две сотни, блядь, коров на ферме, ебать. Это телке твоей, – кивнув він на Уляну – можно, блядь, в Республику, какой-то там, блядь, помощницей, блядь, ухаживать, блядь, за стариками. У меня, блядь, были две знакомые с завода, они, короче, блядь, уехали нахуй, ебать, отсюда. Это еще при китайцах, когда, ебать, граница хоть как-то пропускала. Щас уже все, пиздец. Рассказывали мне потом эти знакомые оттуда по «Скайпу». Короче, одна попала к бабке. Пиздец бабка вредная попалась, все ей, блядь не так, не то купила, не так ей, блядь, жопу подмыла. А другая попала к деду. Спрашиваю её, как ты там, блядь, живешь? Платят, блядь, прилично; дед ебет – платит; сын его ебет – платит. Короче, нормально, блядь…
Номад відійшов на крок назад і підняв ствол карабіна, що по ходу розмови якось знесилено опускався нижче і нижче. Клацнув бойок по капсулю і запала тиша. «Біженець» якусь мить тупо дивився на ствол, а потім кинувся на хлопця. Вагою свого тіла він притис Номада до землі і, обхопивши карабін з ствол і приклад, почав поштовхами вдавлювати його в горло хлопцеві. Той несамовито відштовхував нападника, теж не випускаючи зброю з рук.
«Чого Уляна не стріляє?» – Подумав Номад і відчув, що росіянин ослабив натиск, проте й не припиняє його. Дівчина ж наносила удар за ударом прикладом вниз, намагаючись потрапити у основу черепа. Росіянин нарешті відпустив карабін однією рукою, спробувавши нею вхопити Уляну. Але вона не стала випробовувати долю і, обхопивши автомат за ствол, по широкій дузі вмостила приклад на голові «біженця». Приклад зісковзнув і полетів уперед, ледь не зачепивши тепер вже голови Номада і вдарився у каменюччя дороги.
Хлопець скинув з себе стокілограмове тіло, підвівся, важко дихаючи, розмахнувся прикладом карабіна, але, згадавши про матеріал, з якого той був зроблений, просто копнув «біженця» ногою у обличчя. Номад тремтячими пальцями вийняв свої запаси тютюну, загорнуті у газетку і спробував зробити самокрутку, проте золотисті листочки постійно сипалися на землю.
Уляна підсунула руку під тіло росіянина і вийняла металеву коробочку. Портсигар. Всередині лежало півдесятка цигарок. Причому дві з них – явно не ручного виробництва. Номад згадав, що бачив у пана Грака таку машинку, що крутила цигарки. З огидою взявши в руки білу паличку, Номад жадібно прикурив від сірника з останньої своєї пачки.
– Чорт, – мовив хлопець, випускаючи перший струмінь диму, – ми нічого у цього виродка не візьмемо. Нам…
– Нам потрібні його речі: сірники, їжа, може, гроші.
– Ні, у нього немає бофонів. Він сам сказав, що дивом уник упівців. Отже і грошей їхніх у нього не може бути. А село під повстанцями. Валимо тихо.
– Ні, спочатку візьмемо їжі!
Вони обережно обшукали тіло, побоюючись можливого опритомнення «біженця», вийнявши на світ божий два буханці хліба, один був надгризений, тому Номад обережно зрізав ту частину, палицю ковбаси, теж накусану (з нею він вчинив так само, як і з хлібом), пляшку горілки «Столична», хоча про яку столицю йшлося, Номад не зрозумів: на етикетці зображувався скайлайн незнайомого міста, а може і знайомого, просто так воно виглядало у свої кращі часи. Пляшка була надпита і Номад кинув її назад до сумки.
– Він її точно з горла пив, – мовив він при цьому.
Розіпхавши небагаті знахідки по торбах, мандрівники вирушили вперед швидким кроком. За двадцять хвилин вони вийшли із села, про що свідчив іржавий дорожній знак з перекресленим написом «Новгородка» на ньому.
21
Машина стояла майже сторч, вткнувшись закіптявілим розтрощеним носом у буру землю; одне із задніх коліс (насправді лишився лише диск, та й той був оплавлений так, що Номад розгубився, намагаючись відкопати у пам’яті паливо, що могло б зробити таке зі сталлю) нависало над дорогою, інше торкалося битого асфальту спущеною і порепаною покришкою; дверцята були відчинені, з турелі зник у невідомому напрямку кулемет, а салон вигорів дотла. Уляна поглянула у маленьке віконце на дверцятах, наче у дзеркало і поправила чорну шапочку під каптуром свого бундес-комбінезона. Номад же відзначив товщину скла, яка складала, мабуть, цілих п’ять сантиметрів. Під ногами серед уламків асфальту тьмяно виблискували страхітливого розміру гільзи, хоча були серед них як схожі на «калашниковські», проте значно довші, так і вже добре знайомі п’ять-п’ять-шість2. Зазирнувши про всяк випадок усередину, він побачив лише каркаси сидінь і почорніле кермо, що зігнулося у крендель від шаленої температури; днище в одному місці мало діру з оплавленими краями, крізь яку можна було просунути руку. Від підкопченої радіостанції вгору лобовим склом тяглася трохи світліша смуга майже прозорого скла. За корпусом радіо, яке мало чомусь ще й невеличкий екранчик, вітер тріпав попалені сторінки якоїсь книги, що дивом не згоріла повністю. Номад взявся за книжечку і тут же пошкодував: пальці влипли у жирну кіптяву, а більша частина сторінок посипалася чорними пластівцями.
Об корпус автомобіля щось грюкнуло і Номад смикнувся, вдарившись потилицею об одвірок вузьких дверцят. Уляна притулила до кузова автомат і тепер ворушила плечима, роблячи кругові рухи і кривлячись щосекунди. Хлопець зітхнув, відчуваючи, що лямки наплічника і ремінь його власного карабіна теж, мабуть уже назавжди, продавили у дельтовидних м’язах та ключицях глибокі багряні борозни.
– Це мапа.
– Круто. На фіг вона нам?
Уляна якось гидливо подивилася на чорні папірці в руках у Номада поверх кістяка переднього сидіння. Хлопець звів брови, потім усміхнувся невеселою посмішкою:
– Хоч знатимемо, де ми зараз.
– Я думала ти й так знаєш.
– Знаю чи не знаю… проте краще звіритись із мапою. Наприклад тепер я точно знаю… лиш би не згоріли ті сторінки…
Номад вже був вирішив, що сторінка, де була зображена саме ця місцевість, звісно, була розкрита і згоріла першою, проте він помилився: попередні власники, перед тим як запхати його глибоко за радіостанцію, перегорнули атлас на сторінку вперед і потрібна Номадові ділянка мапи була ззаду майже неушкодженою.
– Ми зараз ось де, – мовив він, – якщо я не помиляюся.
– То ти помиляєшся чи ні?
– Спокійно, я ж вперше бачу загальну картину нашої мандрівки. До місця нашої ночівлі залишилося десять-дванадцять кілометрів. Якщо це село ще не перетворилося на пил. Тут воно позначене як мертве, але якого року випуску ця мапа…
– Дванадцять кілометрів? – Жахливо скривившись вигукнула дівчина. – Ми уже пройшли п'ятнадцять!
– Десь так. Але іншого місця нам не випаде. Зате можу сказати, що після цього села, Макового, ми вже годині о десятій наступного ранку будемо в Кіровограді. Проте туди ми не підемо. Там же повстанці. Доведеться обходити його. От для чого одні розумні люди створюють мапи, а інші розумні люди ними користуються. Обхід буде десь тридцять кілометрів і треба вкластися за день.
– Нічого собі! Ти що, знущаєшся? Краще б я дома залишилася!
Номад знову звів брови, обдумуючи, що б відповісти. Тим часом Уляна аж миттєво розпашіла і повідомила, що то вона ляпнула не подумавши і що не краще, зовсім не краще. Лише б прийняти ванну. Бо якось не прикольно вже майже місяць не митися нормально. Номад послухав це і спромігся нарешті на репліку:
– Напряму через місто було б всього на десять ке-ме менше.
Після цього він наказав перевірити набої. Для цього вони з Уляною розрядили магазини і протерли кожен патрон сухою ганчіркою, після чого Номад розклав обойми «на просушку», у ефективності якої він, однак, сумнівався, зважаючи на густий туман, що все так же підступав з обох боків дороги.
– Здається, – сказав він, – що пружина ослабла. Треба потримати магазини розрядженими, може розпрямляться. Бо у найвідповідальніший момент патрон просто не дошлеться і відбудеться утикання. Тут нам і кришка. А ще вони таки промокли. Сподіваюся не всі.
Спосіб дізнатися це був лише один: відстріляти всі патрони, один за одним. Проте він ніяк не влаштовував хлопця, тому той просто зсипав патрони у підсумок і відправив магазин слідом за ними на вечірній та нічний відпочинок. З обоймою та набоями Уляниного АК він вчинив аналогічно.
Не пройшло й трьох хвилин відтоді, як вони відновили рух, як шлях їм заступив тягач із причепом, так само спалений, як і позашляховик, що вони його надибали перед цим. Обходити цю тепер ні до чого не придатну купу брухту довелося здичавілим полем. З туману виринув ще один автомобіль, тепер невеличкий фургончик. Номад спромігся прочитати полущений напис:
STIHL
магазин
Зелений Світ.
– Шкода, що вони попалені, бо непогано було б проїхатися, – мовила Уляна, присівши на колесо, що валялося окремо від фургона.
Номад кивнув, торкаючись носком чобота дірявої каски; шматки вицвілої до повної відсутності кольору матерії, що обтягувала шолом, посмикувалися від легкого бризу. Хлопець підняв голову: клуби туману попливли над ним, перетворюючись із молочних на жовтуваті від сонячного проміння, що нарешті почало поволі проникати крізь цю щільну ковдру.
– Ходімо, – гукнув Номад, обходячи причіп. Дівчина важко піднялася і рушила слідом.
Макове було селом на два десятки дворів, що розташовувалися з двох боків вузесенького потічка. Вирішальним є слово «було», бо зараз від цих дворів залишилися самі лише порослі бур’янами і місцями позагороджувані похиленими парканчиками ділянки із кривими напівзруйнованими хатками на них. Крізь рвані периметри огорож мандрівники дісталися найменш побитої часом халупи і обережно оглянули її. Номад дістав ПМ, єдине, що у нього залишилося і обережно, намагаючись не тріщати сухим листям, що насипалося крізь прочинені двері у сіни, увійшов всередину. З сіней він потрапив на кухню з піччю та купою сміття у кутку. З кухні кудись вели ще одні двері. Вочевидь, там була спальня абощо. Раптом звідти почувся шурхіт, а слідом за ним прямо на хлопця вискочило щось темно-коричневе розміром із пітбуля. Номад двічі вистрелив, але тварина все ж зуміла вибігти із хати, підіймаючи в повітря пронизливим виском місцевих граків. Вискочивши з хати, хлопець побачив Уляну, яка ошелешено дивилася услід кульгавій дикій свині, що вже вискочила із двору на вулицю. Він кинувся за твариною і присів на ґрунтовій дорозі, молячись, щоб свиня не повернула в хащі, прицілився. На землю він її збив з другої спроби.
– Кращого я і не очікував, – кивнув Номад на їхню нову оселю, дотягуючи до неї труп свині. – Ти дивися, у нас є і піч, і майже ціле відро, трохи сміття, яке, до речі, піде на розпалювання печі, купа сушняку, хоч і мокрого, у дворі.
– Мокрого сушняку, – мовила Уляна і Номад відповів їй усмішкою.
– Тепер ще й сало. Хоча не думаю, що це нещасне поросятко багато нагуляло.
Хата не була домівкою тої свині, тут не пахло її шкірними виділеннями чи калом, видно та просто вирішила зазирнути сюди у пошуках чого-небудь смачного, та сама стала їжею.
Хлопець наносив надтріснутим пластмасовим відром води у величезну, знайдену під купою мотлоху в сінях каструлю і заходився розпалювати піч. За двадцять хвилин сміття в хаті значно поменшало, а на печі грілася каструля в оточенні розкладених на просушку комбінезонів.
– Сьогодні у нас будуть водні процедури, – повідомив хлопець.
Спочатку купалася Уляна, потім Номад, попередньо закінчивши з обробкою туші свині. Скористались вони літнім душом; добре хоч він не розвалився остаточно і стік, хоча й довелося його прочищати, все ж сяк-так видаляв воду із кабінки.
Простеливши карімати біля печі, головами одне до одного, вони вмостилися і обоє деякий час витріщалися у стелю. Кожен відчував себе наче наново народженим: чисте тіло, тепло, дрова потріскують, шкварчать, випаровуючи із себе надлишки води. Все це породжувало якусь ностальгію за домом. Не за своїм минулим домом, бо жоден із подорожніх не жив у будинку з пічним опаленням. Це була ностальгія за якимось із минулих життів.
– Так добре, – Уляна зробила рух, ніби хотіла розкинути руки, але вузький карімат їй цього б не дозволив.
– Так. Ніби вдома, правда?
– Дивно, але так.
– Лише трохи зіпсував настрій той придурок. Цікаво, його впіймали повстанці?
– Він заслужив на смерть.
– Не очікував від тебе такого. Хоча справді, заслужив. Але головне – я сам себе злякався. Ніби чутливість до смерті в мені і залишилася, проте додалося рішучості вбивати.
– Це нормально. Ти стільки пережив, пушка в руках, ціль перед тобою.
Номад вдячно думав про Уляну: вона розуміє його. Може навіть більше, ніж він сам себе.
– Так. За це я тебе і люблю.
Вона нерозуміюче глянула у його бік, вивернувши голову, потім повернулася у попереднє положення:
– Знаєш, якщо повстанці протримаються зиму, то може згодом ми зможемо повернутися сюди?
– Ми ще не там, – коротко відповів Номад.
– Ми можемо загинути. Якщо так станеться, то я взагалі жодного сенсу не бачу в наших життях.
– Його і нема. Тому ми тут. Шукаємо цей сенс. А померти я не боюся. Але спробую не допустити твоєї загибелі. Я взяв на себе відповідальність за твоє життя.
– Не сказати, що я зовсім не сумую за домом. Особливо лежачи тут зараз, хтозна-де, але у теплі і під тріск цих дров. Часто згадую своє життя до тебе. Воно було нудне і безпросвітне, але як ми не сварилися бувало, все одно були родиною. Не вечеряли разом, часто не розуміли одне одного, чи не хотіли розуміти…
Номад перевернувся на живіт і, спершись на лікті, дивився на Уляну.
– Серце прагне додому, – продовжувала вона, – а розум каже, що це порожня затія і що я пошкодую, якщо якимось чином повернуся назад. Чи навпаки: розум прагне додому, а серце рветься на волю. Далі від рутини.
– Він ґвалтував тебе, – дуже тихо чи то спитав, чи то стверджував Номад.
– Що? – Уляна знову вивернула шию, не побачила свого сусіда і теж перевернулася на живіт. – Ні. Це не твоя справа. Ти не зрозумієш. Звісно, я знаю, у тебе тяжка втрата, але тут інша історія.
– Вибач, я не хотів так грубо втручатися. Не хочеш про це говорити – не треба.
Вони знов полягали на спини.
– І забудь про дядька. Немає у мене ніякого дядька.
– Як хочеш.
«Як легко розмова із натяком ностальгії переросла у це,» – думав Номад. Деякий час вони лежали мовчки, втупившись у стелю, затягнуту густим почорнілим павутинням. Нарешті хлопець зважився порушити мовчанку:
– Якось на дачі…, у нас була дача…
Уляна перебила його:
– Добраніч Номаде.
Він крекнув і, стуливши повіки прошепотів:
– Добраніч Буркун.
