Петро завжди слухався своєї дружини, Насті. Ніщо, а ні за яких умов, не могло відбутися, а ні зробитися в господарстві, без її на те доброї волі. Так було нею заведено вже з перших днів їх подружнього життя. Гримне було вона на нього і гвіздок вже тирчить у стіні, або скаже ангельським голосочком «Лисички-сестрички»: «Такі сережки гарненькі рекламували, з бриліанітом, і всього за 299 гривень» – а він, тут-як-тут, вже й з сережками припреться додому, і дарує, на свято – благо, що свят у нашому календарі не бракує, в яку дату не ткни пальцем – кожний день свято.
«Господи, хоч би їй не здумалося ще й серпентарій завести, свого звіринцю в господарстві вистачає», – це він мав на увазі тих ненажер, що хрюкали в сараї. Або скаже дружина, як відрубає: «В ці вихідні до мами не підемо, нічого шлунок всякою тушкованою їжею забивати – смажене і масне шкідливо для організму». В Петра відразу руки опускаються, бо він любив ходити в гості до тещі, як на те було височайше веління Насті. Особливо він полюбляв бувати в гостях на Великдень, чи на Святвечір. Ось тоді, він, ще за тиждень до свята говів, вдома і макової росинки до рота не клав, чекаючи на свято для шлунку.
В тещі, в гостях, він завжди почувався господарем, а не гостем, бо тестя, Мирона Карповича, викладача хімії в місцевій гімназії, було майже не помітно в оселі – мабуть теж був слухняним. Стіл, з появою зятя, завжди ломився від їств, чого тільки не виставляла теща заради дорогих гостей: тут і холодник з питушка, і ошийок запечений у духовці, і варенички з сиром, і сметанки домашньої хоть залийся; і огірочки, і помідорчики, а на десерт ще й подавався домашній торт «Наполеон». Петро завжди їв, як не в себе, такою смакотою і доброзичливістю він не міг не скористатися, а тому й трохи нахабнів – навіть палити норовився прямо в кімнаті за столом, бо знав – теща змовче, а дружини, при тещі, він не слухався – відпочивав морально від її владної вдачі, бо ще колись, він ненароком почув розмову на кухні тещі з тестем. Тоді, теща, Мирону Карповичу, на його заувагу про потакання зятю, так і сказала: «З нашою дурочкою може жити або божевільний, або нещасний, нехай хоть тут, бідолашний, відчує свято». І Петро свято відчував в першу чергу своїм шлунком. Наївшись від пуза, він всідався перед телевізором і демонстративно тиснув на кнопки пульта, перескакуючи з каналу на канал так, що аж в очах рябіло, тим самим підкреслюючи, хто в цю хвилину тут господар. Дружину аж трясло від непокори Петра, але він, відчуваючи за собою міцний тил, ще й командував тещею, казав: «А подайте мені, мамо, ще келих наливочки» – або: «Мамо, хочеться пивка холодненького». І теща швиденько кидалася то в комору, то до холодильника.
– Мамо, ви балуєте мені чоловіка, – чув він, як дружина докоряла матері, – ви що хочете, щоб він і мене катував вдома тими варениками? Годі!
Дружина Петра десь в якомусь дурнуватому романі вичитала, чи може з генами передалося, що чоловіка треба тримати на короткому ланцюжку і впроголодь. Вона так і казала: «Їжа, то лише як ритуал, аби не охляв з голоду, бо чоловік ситий, буде лінивим, а хто тоді гвіздки гамселитиме в стіни?» – отака була її філософія.
Теща, навпаки, сприймала зятя, як нещасного, а тому милостиво годувала од пуза, знаючи важку вдачу доньки. Після свят, для Пера, завжди наставали дні буденного життя впроголодь. Ночами, коли хотілося їсти і сон десь вештався поличками холодильника, а дружина спала як вбита, він марив пиріжками, варениками і борщиком звареним на свинячому реберці, та ще й затовченого сальцем, і щоби поставили перед ним повну-повну миску, аж по вінця і щоб виглядав з борщу кусень м’яса, «а потім, з повним шлунком, нехай вже хоть в плуга запрягають», – хотілося крикнути йому.
Іноді Петру так хотілося потягати плуга, що він просив вареників, а дружина, біс їй в ребро, казала: «Тобі що, плуга тягати? іди, сядь зі мною та подивися на оцих «Зважених та щасливих» – ото з ними вареники таке роблять, а потім бач, які муки терплять бідолашні: спершу насилують себе їжею, а потім – схудненням. А ось від того борщу з пакетика, що я купую в «АТБ» – не розжирієш, там все збалансовано на калорії, звісно, після такого борщу плуга не потягаєш, але й калорій вистачить, щоб ноги не простягнув».
Якось Петро, заради цікавості, вирішив прочитати зміст інгредієнтів написаних дрібненьким шрифтом на тому борщі і жахнувся.
«Ви коли не будь відкривали підручник з хімії?», – приставав він до співробітників відділу соціального захисту, показуючи пакет від борщу, – «тут же вся таблиця Менделєєва. Ми губимо націю!» – репетував він. «А ви що хотіли там узріти? Зараз всі харчі з концентратів, вдобрювачів та підсилювачів смаку – як у космонавтів – зручно і швидко в приготуванні. Вам що, плуга тягати?» – так і казали, як і його дружина Настя.
Всі вони, жінки, одним миром мазані.
Зараз увесь побут в домашньому господарстві розрахований на утиск звичайнісінького чоловічого бажання – смачно поїсти. Ось і сьогодні, коли вони з дружиною ненароком завітали до магазину побутової техніки «Comfy», то молодий вертлявий продавець-консультант почав відразу вихвалятися своїми новинками: «Тисніть собі на клавіатуру, комп’ютер за вас і плуга потягне, і пиріжків напече», – підбурював парубок зарозумілу дружину до купівлі нового електрогодувальника, а сам Петро лічив дні до чергового Великодня.
