14 березня 1932 року,
Аламогордо (штат Нью-Мексико, США)
Білл Маккольн насилу виходив з напівнепритомного стану, підводячи важку, неначе гиря, голову. Вона боліла так, що здавалося, начебто її огріли прикладом вінчестера. А може, й дійсно огріли? Він роззирнувся, намагаючись пригадати відразу увесь вчорашній день. Дешеве меблювання такого ж дешевого готелю явним чином не сприяло цьому. Оскільки було йому цілком незнайоме. Або знайоме?
Зі стогоном Білл відкинувся на вологу від поту подушку, водночас засовуючи під неї руку. Старий друг "кольт" був на місці. Тобто, все йде більш або менш нормально. Але, все ж таки, більше чи менше?
Зморившись від незвикло довгого ряду запитань, Маккольн, крекчучи сів на ліжку і щосили потер руками обличчя. В ніс шибонув запах перегару. Дивно, але це чомусь протверезило його майже миттєво. Гидливо скривившись, Білл пригадав вчорашній ранок, коли він залишив таки копів із носом. Ось із цим великим носом, який зараз вдихає аромати огидного пійла, що й досі не вивітрилися. І з чого тільки жене його отой зморшкуватий, немов ящірка, муншайнер*, що зустрівся Біллу вчора ввечері в барі з гучною назвою "Місячна Юкка Країни Зачарування"?! Втім, коли він пошепки, з багатозначним підморгуванням, замовляв чай, а потім, пробуючи не поперхнутися, тягнув з чашки абсолютно інший міцний напій, то він не здався йому таким вже огидним. Швидше навіть навпаки. В горлі у нього тоді пересохло, а тіло було наскрізь просочене липкою холодною мжичкою туманів Скелястих гір.
Ні, заплутав він сліди на "відмінно"! Копи шукають його зараз у Карлсбаді, а він, неабияк попетлявши по околицях Розвелла, спрямував свого старенького "ройса" через перевали. В Аламогордо. Звісно, до мексиканського кордону звідси далі, ніж від Карлсбаду, але це компенсується більшим спокоєм. Як там казав старенький вчитель-іспанець в їхній техаській школі, розповідаючи про важіль Архімеда? Програємо у відстані - виграємо в силі. Білл погано запам'ятав шкільний курс, та й в коледжі не блищав знаннями, більше напираючи на спорт, але ці слова чомусь чітко вкарбувалися в його пам'яті.
Пам'ять, воно звісно... Але що ж ще було учора увечері? Маккольн напружився, вириваючи з сірої речовини уривки спогадів. Багаж захований під каменем на околиці Аламогордо... П'яні розмови з сухеньким стариком-муншайнером... Безглузді пропозиції щодо контрабанди самогону замість нормального спирту... Якась шлюха, яку він виставив зі свого номера... Чорт! Розмови він дарма розмовляв. Досвідченим бутлегером від нього несе за версту. Цікаво, нічого більше не виклав? Не повинен. Перебування в команді Аль Капоне навчило міцно тримати язика за зубами в будь-якому стані. Це вчора він трохи розслабився. Втомився. Кляті гуверовські нишпорки щільно сіли на хвіст. Гнали його від самого Чикаго. З п'ятьох хлопців він залишився сам і відриватися самому від зграї поліцейських було важко. Дуже важко. Та ще через пустелю. Але він зміг! Зміг!..
"Не швиди, - охолодив самого себе Маккольн, підходячи до вікна. Запорошений "ройс" з пом'ятим бортом стояв під облізлою огорожею. Над горами сходило сонце. Багаж чекав його на виїзді з містечка. - Хвалити себе будеш в Мексиці. І благай Бога, щоб не довелося прориватися через кордон зі стрільбою та кулею в області серця. Або черева". Ах, Мексика, Мексика!.. До дідька все! Зачаюся на пару років. Відпочину. Зморився...
В двері постукали.
Білл кинувся до ліжка, вихоплюючи револьвер з-під подушки, і завмер збоку від входу.
- Хто там?
- Ваш сніданок, містере Николь.
Николь?! Ах, вірно! Саме так він вчора назвався в орхідейно-місячному, пустельному, як і все це містечко, салуні. Ну, що ж, Николь, то й Николь. Білл опустив револьвер, завів руку за спину й відчинив двері.
В лоб йому вперся довгий ствол залізного побратима його зброї.
- Спокійно, - видихнув прямо в обличчя Маккольна вусатий гладун у формі шерифа. - Спокійно, друже.
За його спиною бовваніло ще двоє чоловіків. Немов темно-зелені кактуси в червоній пустелі Середнього Заходу. Форма у "кактусів", втім, була чорною.
- Кинь зброю, - доброзичливо порадив шериф. - Не наривайся на прикрості, хлопче.
Маккольн мляво розчепив кулак і його "кольт" глухо впав на підлогу.
- Ось так. Молодець, - не залишаючи добродушного тону, нагнувся за зброєю не званий - дуже не званий! - візитер. А руки його напарників вже обмацували тіло Маккольна і професійними рухами обнишпорювали готельний номер.
- Чисто, сер, - за хвилину доповів один з них.
- Ось і гарненько, - відсапуючись і обмахуючись широкополим капелюхом, видихнув шериф і сів на ліжко. - Один - на вихід, другий - під вікно. Машину потім разом подивимося. А поки ми з містером Николем, - це ім'я він вимовив з явною насмішкою, - про життя наше невлаштоване розмовляти станемо. Або влаштоване, Маккольне? - кольнув він Білла поглядом з-під широких волохатих брів.
Той спокійно знизав плечима:
- Ви приймаєте мене за когось іншого, сер.
- Та ну! - роблено здивувався співбесідник, здіймаючи свої моржеві вуса. - Треба ж! Старим став. Зір підводить. І пам'ять.
Білл мовчав, дивлячись у вікно. От і все. Попався. Просто й банально. Шериф свердлив його глузливим поглядом.
- Та присядь ти, - врешті-решт прокректав він. - Он і стільчик у кутку стоїть. Зручніше буде і тобі, і мені. Поговорити треба.
Білл кинув на нього швидкий погляд. Хоча револьвера старий так і не опустив, але процедура арешту пішла в якомусь незапланованому напрямі. Цікаво, в якому? Гаразд, зараз розберемося. Маккольн потер ніс, поглянув у вікно, за яким вже ходив поліцейський, і важко опустився на стілець. Вулицю з нього теж було видно не погано.
Шериф помітив роблено байдужі, але гострі, погляди Білла і всміхнувся:
- И не думай, друже. Я-то старий, але ж помічники у мене - кров з вогнем. З прицільним вогнем, зазнач, Маккольне.
Білл знову знизав плечима:
- Я ж сказав, що ви помилилися.
- Еге. Це ти, братику, помилився, коли через перевал поперся. Наші козли гірські від радощів, звісно, замекали, коли подумали, що ти на Карлсбад дутимеш. Там дорога, мовляв, до самих печер є видима та прострілюється. Напереріз пострибали. Молоді ще... Але ти ж не простий, Маккольне. Не простий же, га? - Несподівано нагнувшись впритул, спитав шериф. І зрозумівши, що відповідати йому не збираються, продовжив: - Якщо б ти був таким вже простаком, то в двадцять дев'ятому, після чикагського Дня Валентина**, тебе відразу ж пов'язали б. Я, брате, тоді саме в Чикаго дослужував, - якось мрійливо протягнув шериф, - але вже збирався в кактусовому штаті*** віку добувати. А чого? Робітка нівроку. Місця спокійні. Якщо хто хоче до Мексики махнути, то чом би й не допомогти? За помірну, природно, платню. Я ж, - знову нагнувся старий до Білла, - не вірю чомусь, що ти до мексикашок в гості порожній їдеш.
Його, тільки-но добродушні, очі дивилися холодно й уважно. Білл навіть внутрішньо зіщулився. Так, старий теж не простий. Свояк свояка бачить здалека.
Білл знизав плечима утретє:
- Номер ви обшукали. Машину, я гадаю, ще раніше. Які гроші ж є у... злиденного університетського викладача латиноамериканської історії, що знаходиться у відрядженні, - на ходу вигадав він.
Шериф привів себе у початкове положення і пограв в повітрі стволом кольта.
- Хочеш бути істориком? Та будь ним. Вигадуй історії. Ніхто тобі не забороняє. Але, щодо твоїх злиднів дозволь засумніватися.
Він помовчав, а потім прокректав:
- Загалом так, Білле Маккольн, такса за відкриття візи таким поважним туристам, як ти, що коштують півмільйона, у нас складає сто тисяч зелених. Півсотня - мені на старість, по двадцять мої молодим помічникам - на розваги. Десять - щоб тебе на тому боці без скандалу зустріли. Перейдеш кордон спокійно. Всі основні сили зараз Карлсбад догори дригом перевертають. Це я відпросився про всяк випадок. Правильний, втім, виявився випадок. Чи не так, друже? - спитав шериф.
Маккольн подумки гарячково прораховував варіанти поведінки. Особливо його вразила точна цифра, названа шерифом. Саме таку кількість баксів вони з хлопцями поклали в пошарпаний портфель, засунутий зараз під уламок вапняку на околиці Аламогордо. Невже хтось з хлопців?.. Маккольн швидко пригадав усіх їх. Джека хлопнули ще в Іллінойсі. Майка вони втратили в Айові. Піт зійшов кров'ю в Небрасці. І вже в Колорадо Білл залишився сам, поховавши Сема на покинутій фермі. Ні, всі вони були надійними партнерами. Крім того, моржоподібний старий не здогадувався, здається, що поряд із портфелем лежить ще одна сумка. З двомастами тисячами доларів. Його особистими доларами, про які нікому нічого не відомо. Але, біс його візьми, як відкупитися від шерифа, не настороживши його появою другої частини багажу?
Старий іронічно спостерігав за Маккольном.
- Мені здається, що ти вже погодився, - нарешті добродушно прокректав він. - Але, дещо тебе бентежить. Напевно, точність підрахунку?
Білл машинально махнув головою.
- Я допоможу тобі, друже. І ще в дечому потім зможу допомогти, - загадково кинув шериф. - Ти Сема Трейнера, на прізвисько Бита, давно знав?
Маккольн зам'явся, а старий вже відповідав за нього:
- З двадцять третього. Коли в Оклахомі військовий стан оголосили через відродження, слава Богу, Клану. А потім, в двадцять п'ятому, ти разом зі всім Ку-Клус-Кланом і другом своїм Битою пішов у похід на Вашингтон. Я, брате, теж там був присутній. І з Семом ми тоді дуже добре познайомилися.
"В якій якості?" - розгублено майнуло у Маккольна. А старий вже зробив миттєвий вітальний жест Клану. І Білл машинально відповів на нього. Вони, усміхаючись, подивилися один на одного. Очі шерифа, втім, відразу ж посуворішали, вкрившись свинцевим нальотом.
- Не розслабляйся, - кинув він, - розмова ще не закінчена. А ну пригадай, за чиїм наведенням ви не через Техас рвонули, а через наші краї? - І, помітивши, що Маккольн відразу ж пригадав умовляння Сема, додав: - То-то ж... Чекав я вас тут. Проте, братство - братством, а комерція - комерцією.
Білл знов спохмурнів. Шериф погладив вуса і почухав лоб стволом "кольта".
- Загалом так, містере Маккольн... Мене, до речі, Стівеном кликати. Стівен О'Брайєн до твоїх послуг, друже. А ти, сподіваюся, до моїх...
Білл вперто мовчав. О'Брайєн важко зітхнув:
- Якийсь неговіркий ти сьогодні. Напевно, вчора усе виговорив, - і він, врешті-решт, засунув револьвер в кобуру. - Тут ось яка справа, Білле. Живе тут у нас, не віддалік від Аламогордо, цікава родина. Навіть дві. Але на одному ранчо. Навіть дружно живуть. Але одна родина білих, а інша - ніггерів. Дивно це. Адже прислів'я є: "Поміж людиною й худобою Бог створив проміжну ланку - негрів"...
Маккольн заворушився:
- Мій дід по іншому казав...
- Ну-ну... - зацікавився шериф.
- Поміж людиною й негром Бог створив проміжну ланку - худобу.
О'Брайєн коротко реготнув, відкидаючись на ліжку:
- Голова таки була в твого діда! Як звали-то його?
- Ерік.
- Ах, голова, цей Ерік Маккольн! Любив його?
- Він, в основному, мене і виховував.
- Любив, тобто. Ну, що ж, Білле, в ім'я діда та голови його розумної, я думаю, ти згодишся нам допомогти?
- Дивлячись у чому.
- Та справа проста. Запланували ми на сьогодні цю чорно-білу, смугасту, сім'ю, про яку я тобі казав, уму розуму повчити. А то занадто Арданьяни - це котрі білі - розійшлися. Наші хлоп'ята ледь-ледь молодшого Хастона - це з тих, котрі чорномазі - пом'яли, щоб не ліз, куди не треба, так тут Симон із синком своїм П'єром таку війну влаштували, що - ой! Сам Симон Арданьян хлопець хворобливий. Кажуть, в Росії колись на кулю нарвався. Заробітчанином, кажуть, він там був. Але синок його все одне спритний. Та й старий Ник Хастон, дарма, що чорнопупий, але ведмідь ведмедем. Зброя, знову ж таки, якась незрозуміла в них є. Отже, розібратися треба.
Маккольн насторожено слухав О'Брайєна.
- А я тут при чому?
- Та ж про діда пам'ять, - широко заусміхався шериф. - І ще одне. Хлопчина мій ключовий ногу вчора зламав. А ти, я знаю, і в бійці не поганий, і стріляєш влучно. Аль Капоне другосортного товару не тримав.
- Не тримає, - набурмосився Маккольн.
Шериф розвів руками:
- Та по мені... Проте, після жовтня торішнього**** всі ви якось сумувати розпочали. Ось і ти. Не від доброго ж життя до мексикашок подався?..
Відповісти Біллу було нічого.
- Ось, ось, - похитав головою шериф. - Коротше, друже, потрібно мені, щоб ти мого ключового підмінив на сьогодні. А то побоююся, як би чого не вийшло. А потім дуй до своєї Мексики, а, може, й далі.
Маккольн задумливо пожував губами:
- Така робота, напевно, повинна непогано оплачуватися...
О'Брайєн здивовано розвів руками:
- Та ж в ім'я діда! І для слави Клану.
- Окрім імені та слави будь-якій людині матеріальна підтримка потрібна. Щоб від голодухи не загнутися, - вперся Білл.
- Ти загнешся, - стрельнув очима шериф. - Сам, кого хочеш, загнеш. Втім, - задумливо подивився О'Брайєн на низьку стелю, - я тобі заплачу. І досить непогано. Скажімо, сорок тисяч. Ціна, по-моєму...
- З моїх, природно, запасів, - похмуро перебив його Маккольн.
- А що? Попрацюєш сьогодні, відстрелиш мені шістдесят шматків замість сотні і - гуляй, хлопче! В тебе є інші варіанти?
Тепер вже настала черга Білла розводити руками.
- Тільки мій багаж беремо після роботи і без свідків, удвох, а гроші - на самому кордоні.
Вони вдарили по руках. Руки в обох були червоними. У шерифа від пустинного пилу ("Обшукував таки машину!" - здогадався Маккольн), у нього самого... Вина ніби вчора не пив. Може, повію зачепив, коли з номера виставляв? А, втім, все одно. Головне, що він отримав відстрочку. А там, може, й ситуація зміниться. Хіба ж мало чого трапитись може... Втім, судячи з насторожено-глузливого погляду О'Брайєна, навряд чи. Ну, подивимось...
В деталі своїх планів шериф присвячував Маккольна вже на ходу, перед тим пославши кінну групу з п'яти чоловік іспано-індійської зовнішності в напрямку ранчо із слиняво-романтичною назвою "Місячний Замок". Пригадавши салун, в якому він вчора навантажився саморобним віскі по самі вінця, Білл скривився і подумав: "Якийсь край лунатиків! Втім, первісна природа і така само глушина явно сприяють цій хворобі".
Вони трусилися на його "ройсі" по звивистій кам'янистій дорозі. Один з напарників О'Брайєна, які приходили вранці до готелю, вів машину, а другий напружено завмер поряд з ним на передньому сидінні. Шериф і Маккольн влаштувалися позаду. Стівен, постійно відсапуючись і щохвилини витираючи лоба величезною клітчатою хусткою, бубонів Біллу на саме вухо:
- Коротше, хотів я цього Еммануїла Хастона відразу ж арештувати та засадити. Він, звісно, ще хлопчисько і був би правий для присяжних в тій ситуації на сто відсотків, але здіймати руку на білого, це вже занадто навіть для нашої демократії. - Останнє слово О'Брайєн вимовив з неприхованою іронією.
- Розпестив Гувер американців, - погодився з ним Маккольн.
- И не тільки. Де його курча в кожній американській каструлі, яке він на виборах обіцяв? Подивися, що в країні твориться. Руїна повна.
- Ось, ось... А він в цей час таких заповзятливих людей, як Капоне, ворогами нації оголошує, - кинув і собі Білл.
Остання фраза явно не сподобалася О'Брайєну, тому що він особливо протяжно видихнув повітря - навіть вуса його моржеві здибилися - і так міцно витер лоб хусткою, що здавалося шкіру зараз здере.
- Гаразд, - пробурчав він. - Нові вибори йдуть. Подивимося. Ми відволіклись, одначе. Отже, заарештував би я Еммануїла. Так татусь його з Симоном з'явилися. Спочатку рукопашну влаштували, а потім розпочали з якихсь револьверів дивних палити. - Тут шериф зробив здивовану паузу, а Маккольн швидко поглянув на нього. - Відбили, коротше. І на ранчо відволокли. А ранчо це, друже, треба бачити. Справжня фортеця. Просто так не сунешся. Тому діємо таким чином. Хлопці мої зараз позиції займають навколо "Замка". Він в улоговині невеличкій розташований. Вони на скелях засядуть. Ми з Тоні та Ником, - О'Брайєн мотнув головою на переднє сидіння, - вийдемо з машини трохи раніше. Тебе прикривати будемо.
Маккольн всім корпусом обернувся до шерифа:
- Не зрозумів.
- А чого тут розуміти? Ти - університетський викладач, що знаходиться у відрядженні. Сам казав. Заблукав. Випадково виїхав на ферму. Про дорогу станеш розпитувати, увагу їхню відвернеш, а тут і ми з'явимося... Заарештую я все ж таки цих ніггерів, - мрійно протягнув О'Брайєн. - Ну, а з судом ми потім якось розберемося.
- А якщо не заарештуєш? - завагався Білл.
- Та хоч повчимо трохи. Покажемо чорномазим, хто є хто і де є їхнє місце.
Маккольн задумався. Щось йому не подобалося. Досить значні сили, стягувані до місця рядової сутички. Якась невпевненість шерифа. Висунення його самого в передні лави. Та й про зброю якусь незрозумілу О'Брайєн вже пару разів згадував.
- А якими це стволами вони твоє доблесне воїнство перелякали? - поцікавився Маккольн, уважно спостерігаючи за старим.
Той трохи зам'явся і знехотя відповів, уважно вивчаючи запилюжені пейзажі, що ривками, неначе поранена змія, проповзали повз машини:
- Ну, схожі вони на здоровенні кремнієві пістолети часів освоєння Америки, - і, помітивши, що Маккольн готовий кинути щось іронічне, випередив його: - Та ти не веселися, не веселися, друже! На вигляд вони стародавні, але ж стріляють!.. І незрозуміло - чим. Навіть звуку не чутно. Шипіння одне.
- Та, може, це хлоп'ята самі шиплять. У війну граються? - зіронізував таки Маккольн.
О'Брайєн зневажливо фуркнув.
- Як же, граються! А як вони проміння з того антикваріату пускають? І після цих ігор у людей - опіки, а дерево спалахує, мов сірник. Загалом, друже, тримай вуха насторожі, а нам, - він поплескав водія по плечу, - вставати пора. За тим поворотом, Маккольне, ранчо побачиш. А ми вже пішачки. Розім'ятись треба трошки...
Перед тим, як сісти за кермо, Маккольн роззирнувся по боках. Глиняна смуга під назвою "дорога" була розрита вибоїнами, з камінням, що стирчало в усі боки. Між пласких гір вже виднілася рівнина, на яку вона виходила. Ця рівнина тягнулася до самого мексиканського кордону, і в Білла промайнуло: "А може рвонути зараз?.." Але спогад про багаж і відчуття напружених поглядів у спину швидко звільнили його від цієї думки. Він знов поглянув на дорогу і вона, затиснута між невисоких скель, наїжачена гострими булижниками, нагадала йому пащу з вискаленими зубами. Так, вчепилися в нього міцно. Все вірно - втікати звідси нікуди. Білл м'яко зрушив машину з місця.
За поворотом відкрилася невелика улоговина, оточена такими ж невеличкими і нечастими узвишшями. Її округла форма нагадувала форму місячного кратера. Тільки грунт був не попелястим, а червонуватим, неначе кров, що засохнула. Маккольн мимохіть поглянув на свої руки. Вони були чистими: в готелі О'Брайєн дозволив йому привести себе до ладу. На зубах рипів пісок. В улоговині розташувалося декілька будівель, оточених добротною кам'яною огорожею. Її призначення в цьому пустинному краю було незрозуміле. Призначення декількох голів, що стирчали з-за верхівок оточуючих скель, було зрозумілим більш, ніж. Втім, побачив їх лише Білл: знизу, з території ранчо, їх помітно не було.
Само ж ранчо нагадало Маккольну пустельне селище рудокопів, зустрінуте їм по дорозі через перевал. Таке ж покинуте і таке ж насторожене всією своєю пустельністю. Втім, самі будівлі дивним чином враження покинутих не являли. Хоча їхня квадратна архітектура була дещо чужа спорудам цього штату, через те, що в ній відчувалася якась холодна функціональність. Як у хмарочосів Чикаго. Хоча й по вишині до останніх вони явно не дотягували. Та й сріблястий, плаский, цілком круглий дах найвищої з будівель "Місячного Замка" неможливо було уявити в кам'яному лісі Чикаго. Не зростали там такі бетонні гриби з приземкуватою кубічною ніжкою. Вдалині, на самому обрії, виднілася гратчаста конструкція якоїсь вежі.
Вже спускаючись з узвишшя, Маккольн помітив атлетичну постать, яка швидким і чітким кроком перетнула простір між двома квадратними будинками та й зупинилася біля чорного отвору дверей, що якось раптово розчинились перед нею. Потім кам'яна огорожа сховала подвір'я з дивною постаттю з поля зору. "Дивною" тому, що в останню мить Маккольну здалося, що шкіра ранчеро ртутно поблискує в промінні сонця. Незрозумілий холодок пробіг по його шкірі. Люди бувають білі, чорні. Червоні, врешті-решт. Але лискучі?!..
Пом'ятий останніми прикрощами "ройс" завмер біля воріт з рифленого заліза. Виходити Маккольн не поспішав. Йому здалося, що його роздивляються. І не ззаду, де знаходився О'Брайєн, не зі скель, за якими ховалися його люди, а саме через цю, наглухо зачинену і без слідів хоч яких-небудь отворів, браму. Погляд цей було холодним і недовірливим. Маккольн невпевнено посміхнувся. Невідомо кому. Тому й усмішки не вийшло.
Дуже природно чортихнувшись, Білл хлопнув підтяжками, непомітно перевіривши, як тримається під піджаком старий перевірений "кольт", і вибрався з машини. Озирнувся - шерифа з копами видно не було - і голосно застукав по залізу, що відразу загуркотіло на усю пустелю. Не дивлячись на досить спечне сонце, воно було на превеликий подив прохолодним. Ворота поволі поповзли убік. В отворі, що відкрився, напружено завмер сухорлявий гнучкий чоловік з сивиною у чорному кучерявому волоссі. Оцінюючим поглядом він зміряв постать Маккольна і запитально подивився на нього.
Той підняв пом'ятий, як і його "ройс", капелюх:
- Прошу вибачення за вторгнення. Ежен Николь. Викладач латиноамериканської історії університету в Альбукерке.
На мить, як здалося Біллу, очі ранчеро потеплішали.
- Николь?.. На француза ви не схожі.
- Гени шотландки-матері переважили гени батька, - посміхнувся Білл. - Даруйте, але ви не підкажете, як проїхати на Зміїни Печери? Щось я петляю, петляю, і вже цілком втратив орієнтацію.
Співбесідник ще з півхвилини побуравив Білла очима, а потім вигукнув, не повертаючи голови:
- Нику! Тут твій колега заблукав, - і протягнув руку Маккольну. - Симон Арданьян, інженер. - А потім кивнув на огрядного немолодого негра, що з'явився в отворі воріт: - А це Ник Хастон, математик. Іноді читає лекції у вашому університеті.
"Ч-чорт! - подумки видихнув Маккольн повітря, що миттєво стало занадто спечним. Клятий О'Брайєн! Хоч би попередив, які тут живуть "ранчеро"!" Втім, зовнішньо він залишався цілком спокійний. Витримка у Білла Маккольна на прізвисько Крижина завжди була на заздрість усім. Навіть не дивлячись на те, що на його очах рушились підвалини суспільства. Дожили: негри в університетах викладають! Холодна лють миттєво привела Маккольна у необхідний бойовий стан. Навіть думка про втечу зачаїлася до часу серед нагромадження звивин сірої речовини. Долаючи внутрішній опір, Білл потягнув руку негру:
- Добридень, колего! От вже халепа! Заблукав. А тут ще машина підводить. Чи не можна у вас її оглянути?
Хастон недовірливо роздивлявся Маккольна.
- Мені здається, що я вас бачу вперше.
Білл знизав плечима.
- Я вас теж. Ви - математик, я - історик. Інтереси цілковито різні. Крім того, я став викладати в Альбукерці зовсім недавно. Уклав контракт. До цього перебивався тимчасовим заробітчанством у Техасі.
Хастон з Арданьяном перезирнулися й трохи відступилися убік.
- Що ж, заїжджайте, - кинув француз, - чим зможемо, допоможемо.
І кинув уважний погляд за спину Маккольна.
Той обертатися не став. Розумів, що О'Брайєн не такий вже ідіот, щоб без вагомих на те підстав показуватися на людях і стрімголов кидатися до бою. Він людина ґрунтовна. Його характер вимагає ретельної підготовки до наступних дій. І цю підготовку повинен був провести він, Маккольн. Втім, план у Білла достиг вже тоді, коли він побачив залізні ворота.
Збентежено всміхаючись, він поліз за кермо машини. Заводячи двигун, намацав за приладовим щитом дроти запалювання і трохи ослабив їх. Мотор загарчав, неначе голодний хижак, а Маккольн швидким поглядом окинув оточуючі скелі. Все було тихо. До пори, до часу. До того самого часу, коли "ройс", глухо рикнувши, завмер прямо в отворі воріт. Білл ефектно сіпнувся за кермом. Трохи, навіть, не вдарившись лобом об переднє скло. В цю ж мить його рука рвонула ослаблені дроти, видираючи їх зі своїх з'єднань.
- От, чорт! - вигукнув Маккольн, грюкаючи дверцятами. - Вже кілька разів глухнув у самих невідповідних місцях! Мотор перегрівся, чи що?
І він розпочав відкривати капот, водночас оцінюючи свою позицію. Позиція була непоганою: зачинити ворота, не відсунувши автомобіля, було неможливо. Від скаженої кулі захищає корпус машини. А на дорозі вже чутні важкі квапливі кроки.
Маккольн до пояса вліз під капот, скоса спостерігаючи за постатями Арданьяна й Хастона, що відразу напружилися.
- Привіт, хлопці, - почувся добродушний голос О'Брайєна. - Автомобілі ремонтуємо? А ліцензія є?
Маккольн обережно випростався. Шериф з копами протиснулися в щілину повз борту "ройса" і завмерли віч-на-віч з мешканцями "Місячного Замку". Ті були беззбройні. Руки представників закону знаходилися в безпосередній близькості від рукояток револьверів. На Білла вони підкреслено не звертали уваги. Навіть образливо Біллу стало.
- Привіт, Стівене, - хрипко видихнув Арданьян. - Якими вітрами?
- А по службовій потребі, Симоне, - відповів О'Брайєн, обмахуючись капелюхом. - Клопоти все, клопоти... - Він, ретельно примірявшись, поставив головний убір на призначене для нього місце і повернув обличчя до негра. - Де твоє щеня, Хастоне?
- А що вам до цього, шерифе? Якісь справи? - похмуро кинув Ник.
О'Брайєн посуворішав.
- Усе, що відбувається на цій землі, моя справа, Хастоне. Зазнач, моя, а не твоя! Твоя справа - відповідати на запитання. Я другий раз запитую, де твоє щеня?
Негр мовчав. Арданьян пограв жовнами:
- Слухай-но, О'Брайєне, ти знаходишся на приватній території. Без запрошення і, як я розумію, без ордеру. Не примушуй мене викидати тебе звідси.
Шериф фуркнув і, не озираючись, мотнув головою. Один з копів заклав пальці до роту і так хвацько свиснув, що у Маккольна задзвеніло у вухах. Миттєво на верхівках скель виникли постаті, що тримали в руках карабіни. Привиди, та й годі.
- Та-а-ак, - протягнув Арданьян. - Це теж твоя людина?
І він зробив невизначений жест у бік Маккольна. Але шериф його проігнорував. Він розпочинав веселитися.
- Це, Симоне, злочинець, що знаходиться у федеральному розшуку. І затриманий він на твоїй території.
- Ну, ти!.. - рвонувся було Маккольн, але в груди його вперся ствол револьвера.
О'Брайєн же не звернув ані найменшої уваги на рух за спиною. Упевнений він був в собі стовідсотково.
- Таким чином, пане Арданьян, - продовжив шериф, - я маю цілковите право для того, щоб затримати обидві ваші сім'ї. Але поки що мені потрібне лише щеня на прізвисько "Ем Хастон".
- Зайнявся б ти краще гангстером, О'Брайєн, - сплюнув Арданьян. - Втім, якщо це й дійсно гангстер.
Шериф повільно обернувся до Маккольна і задумливо оглянув його з голови до ніг. Потім дістав з внутрішньої кишені вчетверо складений аркуш, розвернув його і тицьнув Симону в обличчя, перед тим щось обвівши жовтим нігтем. На пом'ятій сторінці Білл помітив портрети всієї їхньої п'ятірки, що проривалася з Чикаго до мексиканського кордону.
- Зрозумів, Арданьяне? Тому ти зі своїми виродками можеш зробити лише дві речі. Перша: посприяти тому, щоб за десять хвилин молодий Хастон знаходився у наручниках біля мене. І друга: щоб впродовж трьох днів духу чорномазого стада не було на моїй землі. Щоб не смерділо. Ти, втім, можеш залишитися. Якщо будеш добре поводитися. Я зі свого боку замну питання щодо вашої допомогу цьому бандитові, - як і раніше не обертаючись, О'Брайєн тицьнув папірцем в простір позаду себе. - В іншому випадку загуркотите на повну котушку.
Маккольн напружився. Так вони з О'Брайєном не домовлялися. Адже він погодився на роль відмички для сейфа, але не підсадної качки. Качине м'ясо коштує дорожче. Білл хотів вже було висловити свою думку з цього приводу, але його зупинив рух, уловлений їм краєм ока. По пустинному подвір'ю щось пересувалося. Маккольн примружив очі, захищаючись від яскравого сонця, і розгледів щось, що нагадувало велику мишу. Миша поблискувала металом і котилася на маленьких коліщатках прямо в напрямку О'Брайєна. Той теж помітив її і вкляк з піднятою орієнтировкою, напружено роздивляючись механічну іграшку. В миші був великі вуха і величезна намальована усмішка. От механізм розпочав було нарощувати швидкість, але був зупинений черевиком одного з поліцейських, який ударом ноги перевернув його. Коліщатка завертілися у повітрі. Поліцейський нагнувся, піднімаючи іграшку. Револьвер другого був спрямований на Маккольна.
Шериф нарешті опустив папірця і звернувся до Арданьяна, підвівши свої моржеві вуса:
- Що, хлопче, в дитинство впадаємо? Зараз ми тебе з нього витягати будемо. Наставляти, так би мовити, на шлях дорослий і...
Закінчити фрази шериф не встиг. Тому що миша затремтіла в руці поліцейського і зненацька глухо вибухнула, огортаючи того каламутною жовтою хмарою. Тоні - або Ник? - закашлявся, схопився за груди і розпочав повільно осідати на кам'янистий ґрунт. О'Брайєн вражено сахнувся убік. Маккольн кинувся до кабіни "ройса" і розпочав гарячково з'єднувати дроти, не забуваючи, проте, спостерігати за тим, що відбувається, з-за піднятого капоту машини.
Він холоднокровно відзначив про себе, що реакція і у шерифа, і у його супротивників була непоганою. Перший, синхронно з другим поліцейським, кинувся за якийсь контейнер, що стояв біля самої кам'яної огорожі. На копа, що вже впав, вони уваги не звертали. Теж синхронно. Негр з французом у свою чергу кинулися до входу в мініатюрний хмарочос з дископодібним дахом, двері якого почали поволі відчинятися перед ними.
І вони встигли б добігти до нього, якби зі скель не донеслися звуки пострілів, а в самих ніг Хастона і Арданьяна не виросли б фонтанчики рожевого пилу. Водночас з цим двері будинку на мить завмерли, невпевнено сіпнулися і, врешті-решт, рвучко відкрилися, викидаючи зі свого чорного отвору дві жіночі фігурки, обтягнуті запраними армійськими комбінезонами. Ось вони розпочали скочуватися з ганку, на ходу кидаючи у бік чоловіків якісь довгасті предмети.
Маккольн примружився і розрізнив два величезних незграбних пістолета, що уповільнено оберталися в повітрі, яке вмить стало розжареним і шорстким від піднятого пилу. Втім, за уповільненість йому, напевно, здалося. Тому що політ дивної зброї Білл спостерігав якусь невловиму мить, а потім... Один з пістолетів відразу ж рознесло на шматки влучним пострілом: Маккольн навіть не зметикував, звідки ж воно стріляли - зі скель або з-за контейнеру. А другий раптово змінив свою траєкторію, зрикошетив об землю і, з дещо покорченим стволом, впав прямо біля кабіни "ройса".
- Стояти! Усім - стояти! - зарепетував О'Брайєн, висовуючи з-під моржевих вусів великі, жовті від нікотину, зуби.
Водночас з ним і майже те ж саме вигукнув у бік жінок хтось зі втікачів. Маккольн знов не встиг зметикувати, хто це був - Хастон чи Арданьян. І, неначе приймаючи естафету, одна з жінок, чорна до синяви, гладка негритянка, трохи розвернулася, пружно гойднувши величезні груди, і закричала у двері, що ще трохи погойдувалися:
- Еме! П'єре! Не висовуватися! Сидіть у будинку, хлопці!..
Друга жінка - висока сухорлява брюнетка - настороженим поглядом обвела верхівки навколишніх скель, на яких, вже зовсім не ховаючись, з гвинтівками у руках завмерли люди О'Брайєна і закричала у свою чергу:
- І не чіпайте такотанів, П'єре! Не чіпайте, Еме! Ми без них розберемося!..
Поки вони перегукувались з кимсь, невидимим у будинку, всаджуючи, неначе цвяхи, незрозумілі слова в цей крик, Маккольн злодійкувато роззирнувся, швидко висунувся з кабіни і, схопивши антикварний пістолет, не роздивляючись, миттєво сунув його за пазуху.
В цей же час О'Брайєн перехопив свій револьвер двома руками і, обережно вийшовши з-за контейнеру, завмер, широко розставивши ноги і ґрунтовно впершись ними у випалену сонцем землю. Позаду його точно в такій же позі завмер другий коп. Третій продовжував нерухомо лежати трохи збоку від них. Багатозначні дула двох кольтів були спрямовані на чорно-біле сімейство мешканців "Місячного Замка". Фігури на скелях були нерухомі, мов статуї. Маккольн причаївся за піднятим капотом. Настала тиша, що іноді порушувалась шерехом впалої орієнтировки, яку тягав по двору, виниклий з нізвідки, вітерець. А потім краєчком ока Маккольн вловив якийсь рух.
Величезні металеві двері споруди, побаченої Біллом ще з дороги, раптово затремтіли і з ледь помітним шипінням розпочали швидко падати вниз. В отворі, що відкрився, завмерли дві, атлетично складені, постаті в... Лаштунках?.. Комбінезонах?.. З першого погляду вони нагадували б гравців в американський футбол при повній амуніції, якби не дивний, ртутний колір їхніх нарядів. Та й облич не можна було розгледіти за забралами шоломів. Тому що їх - облич та шоломів - не було. Були два абсолютно гладких лискучих яйця, низько посаджених на квадратні плечі. І дивним було відчуття того, що ці дзеркально-безлиці створіння дивляться на тебе. Маккольн пригадав свої почуття при під'їзді до воріт "Місячного Замка" і відчув, що по його спині пробігли дрижаки.
- Ти хотів отримати Еммануїла, О'Брайєн? - раптово заревів Хастон, обертаючись до шерифа. - Зараз ти його отримаєш! Ти все заразом отримаєш! Разом з чайовими. - І він обернувся до відчинених дверей: - Задайте їм, синки! Задайте на повну котушку.
Сполотнілий шериф сіпнувся на місці, розвернувся, вкручуючи каблуки в цупкий грунт і, не цілячись, навскид, пальнув з револьвера по "синках". Два постріли майже злилися в один, але нічим вони лискучим створінням не зашкодили. Лише щось коротенько дзвякнуло і Маккольну здалося, що в пітьмі отвору він помітив, вмить гаснучі, жовті іскри. "Синки" зробили крок уперед, здіймаючи правиці. І хоча у тих нічого не було, два зеленкуваті промені майнули в напрямку О'Брайєна. Одяг на ньому раптово спалахнув і він вогненним клубком, що враз завищав пронизливо й тоненько, безладно замітався по двору. "Синки" опустили руки і синхронно, змушуючи Маккольна пригадати недавні рухи копа з шерифом, зробили крок до виходу зі споруди. Якимсь звіриним чуттям Білл зрозумів, що випускати їх не можна. Що в цьому випадку їхня розвага закінчиться, навіть до ладу не розпочавшись. Втім, для О'Брайєна вона вже закінчилася, тому що він катався по землі і сухорлява брюнетка, скрикуючи на ходу, бігла до нього. І фонтани від куль зростали попереду неї. І хтось жахливо кричав, проковтуючи слова. І часу залишалося все менше і менше.
Раптом брюнетка здригнулась, немов зі всього розмаху налетіла на кам'яну стіну, і почала осідати поряд із шерифом, що сіпався долі. Пахло горілим м'ясом, зі ствола кольта напарника шерифа струмував голубуватий дим. І Хастон з Арданьяном зиґзаґами бігли до очманілого від вбивства білої американки, не здатному на другий постріл, копу. Але Маккольн вже не дивився на це. З'єднавши, врешті-решт, дроти, він завів машину і різко, до межі, начавив на педаль газу. Машина заревла, сіпнулася і, швидко набираючи швидкість, рвонулася до прямокутної будови. Прямо у відчинені двері. Прямо на дві, стрімко зростаючі попереду, блискучі яйцеголові постаті.
- Ні-і-і-і! - нестямно залементував хтось з боку і чорна пітна маса, в запраному армійському комбінезоні, вдарилася у Маккольна і почала вивертати його руки, що вчепилися в кермо.
- Геть, сучко! - з розмаху вдарив негритянку Білл, на мить відірвавши одну руку від керма. І це було його помилкою.
Падаючи, чорна відьма залізними пальцями вп'ялась в зап'ясток Маккольна і висмикнула його з кабіни, покотившись разом з ним по горизонтальній площині витоптаного подвір'я. Навкруги них оберталися карликові хмарочоси, чиїсь ноги, машина, що мчалась кудись за інерцією, перетини зеленкуватих променів, тіло другого копа, що раптом спалахнуло, бездонне синє небо й руда тверда земля. Врешті-решт, обертання скінчилося і Білл, сидячи верхи на лежачій негритянці, зарохкав, судомно ворочаючи шиєю, стислою несподівано сильною рожевою долонею. Задихаючись, намацав під пахвою "кольт", висмикнув його і, скосивши очі, з невловимим почуттям якоїсь насолоди всадив дві кулі прямо в лискуче обличчя з неприродно величезними білками очей. Негритянка сіпнулася і обм'якла. Машина зникала в темному отворі відчинених дверей, волочучи носом одного з "лискучих". Другий стрибав до неї. Маккольн інстинктивно хотів було розтерти передавлену до крові шию, але в цей час на місці споруди, в якій зник його, випробуваний різними колотнечами, "ройс", з глухим наростаючим гулом розпочала зростати вогненна квітка вибуху. Щось величезне й пружне підвело Білла, декілька секунд потримало у повітрі і з розмаху шпурнуло убік, як щось огидне, таке, що викликало гидливий переляк того, хто навпомацки знайшов його в чадному просторі навколишнього світу.
Коли за пару хвилин Маккольн знов надбав здатність міркувати, навколо творилося щось неймовірне. Щось палахкотіло, щось вибухало, щось носилося у повітрі. Здавалося, машина, що вибухнула, викликала ланцюгову реакцію фонтанів вогню й загального руйнування. Поряд із Біллом з глухим стукотом впала чиясь нога. І лише за декілька секунд він зрозумів, що це - металевий протез, розфарбований ртутними відлисками з полум'яними блискавками, що пробігали крізь них. Це нагадало Маккольну дві металеві постаті, які зникли у фонтані полум'я. Втім, часу на спогади не було. Розлючений Хастон з вискаленим обличчям - звір та й годі! - пригинаючись і ухиляючись від куль, що тоненько повискували поряд з ним, мчав прямо на Білла. Маккольн розгублено обмацав землю навкруги себе. Револьвера ніде не було. Ч-чорт!.. І чорт, напевно, допоміг йому.
Не добігши пару метрів до переляканого Білла, Хастон раптово здригнувся, якось здивовано поглянув на нього і, поволі підгинаючи коліна, впав головою вперед. На його величезній спині, щільно обтягнутій клітчатою ковбойкою, розпливалася кривава пляма. Лежачий до цього коп, який ще до ладу не оговтався від дії газу з вибухлої механічної миші, поволі опускав руку з револьвером. Опустити її він не встиг. Як і остаточно оговтатись. Арданьян, підвівшись з колін від тіла дружини, оскаженіло закричав, схопив уламок якоїсь арматури і щосили метнув убік... Тоні? Ника?.. Арматура гострим зазубленим кінцем уп'ялась тому прямісінько в ліве око і він, конвульсивно сіпаючись, знову відкинувся на спину.
Маккольн, долаючи напад нудоти, спробував здійнятися на рівні, чекаючи чергового нападу. Але французу було не до нього. Підхопивши на руки безжиттєве тіло брюнетки, він, похитуючись, побіг до прочинених дверей уцілілої будівлі. Клуби диму й полум'я заважали снайперам прицільно стріляти по ньому, і це дозволило Арданьяну вбігти до будинку. Маккольн завмер, змушуючи голову, що гула, неначе дзвін, хоча б на хвилинку запрацювати в нормальному режимі. Бігти з двору не можна. На відкритому просторі його помилково й дуже легко могли пристрелити люди покійного О'Брайєна. В застеленому димом дворі було безпечніше. А в будівлі тим паче. Тому Маккольн зціпив зуби і, прагнучи триматися рівно, побіг услід за Арданьяном. На мить зупинився біля копа з арматурою у скривавленому обличчі, вирвав в нього з рук револьвер, та й кинувся далі.
Далі була напівтемна прохолода кам'яної будівлі із щаблями дерев'яних сходів, що вели кудись нагору. Звідти чулося хрипке дихання Арданьяна і його важкі кроки. Прагнучи ступати якомога тихіше, Маккольн розпочав підійматися услід за ним по рипучих щаблях. Рип, втім, був майже нечутним за відгомонами гулу й глухих вибухів, що доносились крізь товстелезні стіни будинку. І коли голова Маккольна з'явилася на рівні другого поверху, Арданьян вже ногою відчиняв важкі двері, що вели в якусь кімнату, розташовану прямо в торці вузького коридору. Почекавши, поки він сховався за нею разом зі своєю ношею, Маккольн пружно, немов кішка, вистрибнув на поверх. Прислухався. Роззирнувся. В коридорі панувала відносна тиша, що переривалася невиразним буботінням з напіввідчинених дверей, за якими зник француз. Білл, обережно ступаючи і тримаючи револьвер напоготів, наблизився до неї. Ще раз роззирнувся. І обережно зазирнув у нешироку щілину.
На вузьких лежанках з високими бильцями виднілися тіла двох хлопців. Білого й негра. На їхніх головах поблискували дивні шоломи з незліченною кількістю дротів, що струменіли вниз, зливалися у величезні пучки, які різнокольоровим потоком зникали в надрах незрозумілої установки. Маккольну було видно лише її металевий бік із злегка закругленим краєм. Тіла хлопців злегка здригалися, немов від розрядів послабленого електричного струму. А біля них метушилися двоє... Білл раптово відчув, що йому захотілося перехреститися. Давно вже він не мав такого бажання.
Двоє істот, на зріст не більше п'яти футів кожна, чимось нагадували крупних мавп, затягнутих в лискучі комбінезони. Голови їхні були непропорційно великими, а коли одна з них обійшла лежанку, на якій знаходився негр ("Еммануїл, - зрозумів Маккольн, - через якого увесь сир-бір розгорівся"), він помітив величезні, в пів-обличчя, абсолютно чорні очі на абсолютно лисій голові істоти.
І Білл все ж таки перехрестився рукою із затиснутим у ній револьвером.
Істота щось проскрекотіла іншій, і та згідливе замотала головою. Після цього обидві зігнулися над хлопцями й розпочали обережно знімати з них шоломи.
- Мана, Ман, як вони? - почувся голос Арданьяна, що задихався аж вкрай. І Маккольн зрозумів, що той ледве стримує ридання, яке розривало його груди.
Істоти обережно поклали шоломи на щось, невидиме Маккольну, і одна з них відповіла стрекотливим, немов швацьку машинку розмовляти навчили, голосом:
- Дужий стрес, містере Арданьян. Не забувайте, що вони різко й цілковито підключилися до такотанів. І раптова загибель тих не могла не позначитися не лише на периферійних, а й на центральних нервових зв'язках.
- Як вони? - ридаючим голосом, немов заводний, повторив Арданьян.
- Найстрашніше позаду, - відповіла друга істота. - І я дякую містера Хастона, за те, що ми мали змогу порушити п'яту заборону.
Маккольну здалося, що ім'я "Хастон" істота вимовила, як слово "Бог".
- Добре, дуже добре, - вимовив Арданьян, схиляючись над хлопцями і поклавши обидві свої долоні на їхні лоби. Якусь мить помовчав, а потім рвучко підняв голову. - Мана, - звернувся він до істоти зліва від себе, - активізуй тантора. Ман, - поворот голови до іншої істоти, - візьми місіс Арданьян і віднеси до рубки. І швидше, хлопці, швидше!..
Зненацька він озирнувся і Маккольн ледь встиг сховатися за стулкою дверей. "І як він цих бісенят розрізняє?" - майнуло в нього. Ця, зайва в даній ситуації, думка чомусь заспокоїла Білла. І він, вже менш перелякано, зазирнув до кімнати, почувши в ній неголосне гудіння. На дворі щось рвонуло особливо голосно. Будинок здригнувся.
В низькій стелі кабінету, захаращеного незрозумілою апаратурою, з'явився великий отвір, в який поволі впливли гвинтові сходи, споруджені з безлічі, крихких на вигляд, трубок. З глибини отвору, що відкрився, струменіло мерехтливе зеленкувате світло. До полю зору Маккольна втрапила істота, яка на превеликий подив дуже легко несла тіло брюнетки. З невидимої сторони кімнати чулося неголосне хворобливе кахикання, перемежоване нерозбірливими словами. Білл напружив слух.
- Давайте, давайте, хлоп'ята, оговтуйтесь!.. Часу немає. Зовсім немає, - розрізнив він голос Арданьяна. - Й-ех, прохали ж вас не підключатися до такотанів! Ну, то й ладно... Давайте до тантору швиденько. Швидше, швидше!
- Що з ненею? - почувся слабкий молодий голос.
- Поранена. Важко. Тому, чим швидше ми злетимо, тим краще для неї...
- А дядько Ник?... - не заспокоювався молодий.
Маккольну здалося, що він розчув, як Арданьян скреготнув зубами.
- Мем? - раптом коротко напівскрикнув, напівпростогнав інший юнацький голос з басовитими нотками, що прорізувалися в ньому.
- До тантора!!! - раптом ревнув Арданьян. - Я кому сказав?! Досить слині розпускати!
Почулася якась метушня і Маккольн побачив, як два хлопця, підтримуючи один одного, важко підійшли до початку гвинтових сходів і розпочали повільно здійматися по них. Одна з істот з тілом дружини Арданьяна в тонких, немов у ящірки, руках вже зникала в мерехтливому отворі. Біля сходів з'явилася сухорлява фігура француза з якимсь згортком у руках. Раптом він рвучко озирнувся і вдарився поглядом об бліде обличчя Маккольна. В того на мить навіть вилиці звело. Але лише на мить. Тому що в наступну хвилину Білл, схопивши кольт напоготів, вскочив до кімнати і загорлав, як оце нещодавно вже покійний О'Брайєн:
- Стояти! Всім стояти!
Можливо, це вийшло в нього не так переконливо, як у шерифа. Оскільки Арданьян, не замислюючись ані хвилини кинувся прямо на наведений на нього ствол, тримаючи перед грудьми свій згорток. Маккольн теж не замислюючись ані хвилини, двічі натиснув на спусковий гачок. Полюбляв він дуплети.
Француза відкинуло до початку гвинтових сходів, а аркуші з простріляного згортка розлетілися по всій кімнаті величезними пурхотливими метеликами, сідаючи на прилади, столи й стійки з переплетеними дротами. Просто джунглі якісь. І з цих металевих джунглів просто на Маккольна стрибнула мавпа в сріблястому комбінезоні з величезними, у напівобличчя, чорними очима. Третій постріл вгатив прямо по них. Істота відлетіла убік, розпліскуючи липку жовту рідину, що фонтаном хлинула з простріляної голови, а з гори гвинтових сходів пролунав страшний, жахливий у своїй люті, подвійний крик.
- До тантору, до тантору! - хрипів на підлозі Арданьян, закочуючи очі і захлинаючись своєю кров'ю. - Злітати! Негайно злітати! І на запасний... на комплекс... до Карлсбаду...
Він сіпнувся всім тілом і важко застиг серед розкиданих паперів та дротів, що переплуталися вкрай. А друга істота в сріблястому комбінезоні своїми тонкими, але, вочевидь, дуже сильними руками вже затягувала хлопців, що чинили опір - чорного й білого - до зеленкуватих надр отвору, яке розверзлося в стелі. Ледь задзижчавши, до нього розпочали швидко втягуватися й сходи, а сам отвір - зменшуватися. І в останню мить, перед тим, як два сегменти сховали від Маккольна таку, що судомно сіпалася, біло-чорну масу, він зустрівся поглядом з високим хлопцем, який знавісніло дивився на нього крізь сплутані пасма довгого чорного волосся, що впало на його лискучий пітний лоб. Вони дивилися один на одного якусь мить, але Маккольну здалося, що ця мить розтягнулась на цілу вічність. І ще Маккольн зрозумів, що якщо він коли-небудь в своєму житті ще раз зустрінеться з П'єром Арданьяном, то йому прийдеться непереливки.
Саме тому він рвучко здійняв руку і розрядив всю обойму в бліде спотворене обличчя. Але кулі з виском вдарилися в металеву поверхню, зрикошетивши в усі боки. Сегменти стулилися. І Біллу здалося, що нерухоме тіло Арданьяна миттєво зіщулилось і стало неприродно маленьким у порівнянні з кімнатою, захаращеною незрозумілою апаратурою і всипаною розкиданими аркушами.
Вгорі щось неголосно загуділо. Маккольн чортихнувся і, ледь не впавши, спіткнувшись об тіло великоголового ("Колишнього великоголового", - майнуло в Білла) карлика, кинувся за прямокутну стійку. Завмер, зігнувшись за нею в незручній позі і всією спиною втиснувшись в шорстку стіну. От зараз... От зараз... Сегменти круглого отвору розімкнуться і викинуть звідти лискучу лису істоту з величезними чорними очима... Напівзнепритомнілих хлопців Маккольн не боявся, навіть беззбройний. Щоправда, пригадавши сполотніле від люті обличчя молодшого Арданьяна, Білл злегка зіщулився і стурбовано поглянув-таки вгору. От зараз... Зараз...
Проте все, що відбулося потому, вразило його ще більше, ніж з жахом очікувана поява величезної говорючої мавпи, затягнутої в сріблястий комбінезон. Стеля кімнати розпочала поволі підводитися і через верхні краї стін до неї почали просочуватися пасма сизого диму. Білл закашлявся. А диск стелі - Маккольн зметикував, що це був той самий дивний дах, бачений їм зовні - вже зменшувався у випаленому небі, що відкрилося, і поступово скочувався по ньому кудись вліво. За межі видимості.
Білл кинувся до вікна, і побачив, як колишній дах, що зараз нагадував сріблясту тарілку діаметром футів в шістдесят, завис над скелею, із завмерлою на ній постаттю одного із стрільців О'Брайєна, та й влупив по ній променем, подібним до того, який вилітав з дивних пістолетів мешканців "Місячного Замка" та пальців безлицих "футболістів" у ртутних лаштунках. Щоправда, завтовшки цей промінь був футів у шість і нагадував мерехтливий стовп згуслого зеленого світла. Ось він зіштовхнувся з пласкою верхівкою скелі і та, вибухнувши клубами пилу й кам'яних уламків, стала ще плоскішою. Крику стрільця не було чутно за гуркотом падаючого каміння. А дах-тарілка вже зміщувалася до наступної кручі, по прямовисній поверхні якої вниз скочувалася, вищачи й розмахуючи руками, інша постать, що вже десь загубила свій вінчестер.
Неусвідомленим рухом Маккольн обмацав пістолет з погнутим стволом, підібраний їм ще біля героїчно загиблого "ройса". Той, затиснутий поясом штанів, залишався на місці, але явно нічим не міг допомогти своєму новому власнику. Білл ще раз кинув погляд у вікно. В будівлі зараз було явне безпечніше. Але чи надовго? Так, оце то влипнув!.. І Білл знов притиснувся спиною до шорсткої - і такої надійною зараз! - стіни, поволі сповзаючи по ній на підлогу. Сів, упершись потилицею в прохолодну поверхню й розслаблено опустивши великі, наче ковші землечерпалки, розкриті до верху долоні на зігнуті коліна. Правиця безвольно скотилася вниз і під нею щось зашаруділо. Маккольн скосив очі і, примружившись, підніс до них зім'ятий аркушик паперу. На ньому був намальований ескіз якоїсь конструкції, яка дивно нагадувала... Білл очманіло поглянув на вікно і, міцно стиснувши листок з ескізом правицею, лівою рукою судомно схопив другий, що валявся поряд.
Сині вицвілі чорнила. Швидкий нервовий почерк. Літери, що крають собою папір з пожовклими краями. "Лише після повернення ми помітили, як наш Нью-Мексико схожий на радянський Крим, в якому ми втратили Вовку, Елен та Жору. Що ж, планета у нас одна. А долі?.." Не те! Зім'ятий аркуш полетів убік. Наступний. Якісь формули. Залишити. Далі. "Ник був проти того, щоб я летів один. Але я був зобов'язаний зробити це. Хоча б в пам'ять про Ендрю..." До дідька! "Виникла від різниці температур електрика стає тим променем світла, який перетворює нейтронний кристал на природне джерело поляризованої плазми..." Стане в нагоді. Ще, ще... "В третій раз я пролетів через весь Союз. Тепер уже від Балтики до Тихого океану. Ніяких слідів Елен. Ніяких слідів Кондратюка..." У бік. "Розміри будь-якого речовинного тіла прямо пов'язані з його частотними характеристиками на рівні молекул і атомів..." Ну, ну! Потім розберемося. Або хтось розбереться. За гроші. За дуже великі гроші! "Пошук по дипломатичних каналах теж нічого не дає. Створюється таке враження, що радянське суспільство вакуумизується, конденсуючи енергію, розкладених на нулі, доль. Вони зникають в океані енергії не проявленої..."
Через хвилину Маккольн вже повзав рачки по всій кімнаті, згребаючи в нерівну кипу одні аркуші і відкидаючи убік інші. Його, досить жирний зад, то розгублено зникав, то життєрадісно з'являвся у вузьких проходах поміж нагромадженого обладнання. Голови видно не було. І лише коли в розкритій стелі почулося наростаюче гудіння, вона витягнулася понад квадратною тумбою й напружено завмерла там. "Дах" повертався. Але Маккольн не був упевнений в тому, що він повертається для того, аби зайняти, належне йому, місце. Зовсім навіть навпаки. Це Білл зрозумів своїм відпрацьованим інстинктом досвідченого чикагського гангстера.
Зчепивши зуби і вже без розбору хапаючи аркуші, що траплялися йому по дорозі, Маккольн бгав їх у величезний оберемок, притискував його до грудей і скочувався з ним по вузьких сходах. На хвилину він завмер на ґанку. Невидимий "дах" наближався до нього з іншого боку будівлі. Гудіння наростало. Ближче... Ближче... Білл зігнувся, немов у нього прихопило живіт, і кинувся в бік найщільніших клубів диму, задихаючись і зникаючи серед них.
Земля затремтіла.
Краєм ока, крізь димову завісу, що раптово гойднулася, Маккольн на мить побачив, як карликовий хмарочос обволокло зеленим сяйвом, стіни його засвітилися, а потім почали поволі спучуватися й розвалюватися на частини. А ще потім Білла кинуло крізь чорні чадні клуби, які здіймалися, напевно, із самого пекла, з розмаху вдарило об землю, розмазуючи його по ній і присипаючи чимось важким, дрібним і гарячим. "Мне б тільки до портфелю дістатися, до грошиків, - билося у нього в скронях, перед тим, як він остаточно знепритомнів. - Аби дістатись..."
* Муншайнер - сленгова назва американського самогонника.
** 14 лютого 1929 року (День Святого Валентина) відомий гангстер Аль Капоне влаштував бойню для усунення конкуруючої банди Багса Морана.
*** "Кактусовий штат" - народна назва штату Нью-Мексико
**** 17 жовтня 1931 року суд присяжних визнав Аль Капоне винним по більшості пунктів звинувачення і приговорив до 11 років ув'язнення без права оскарження.
