- Не називай її імені.
- Але ж Аня…
Жінка схопила зі столу чашку та з розмаху розбила її об підлогу. На білій плитці розбризкалися залишки кави.
- Ні, - вже виважено, знову опанувавши собою, промовила вона.
Її син, хлопчисько років дев'яти, не більше, мовчки дивився собі під ноги, а тоді почав збирати з підлоги шматочки розбитого посуду.
Йому не звикати до таких скандалів. Кожного дня, навіть кілька разів на день мама з сестрою знаходили причину, щоб зіткнутися в словесній бійці. В такі моменти Максим боязко стояв у коридорі і прислухався, чекав, коли ж закінчиться це жахіття. На щастя, тривало воно ніколи не довше кількох хвилин, хоча й на ультрависоких гучностях. Коли запал жінок вичерпувався, Аня першою вибігала з кімнати, ледь не збиваючи з ніг молодшого брата, та гучно гримала вхідними дверима. Часом вона так поспішала покинути поле бою, що забувала взяти куртку чи парасолю і тоді Максим тихцем виносив сестрі речі на сходову клітку або викидав із вікна, якщо не хотів, щоб мама почула, як він обертає ключем у дверному замку.
Чому вони сварилися, хлопець так до кінця і не розумів, але щиро вірив, що і мама, і сестра мають рацію, тільки по своєму і не знаходять однакових слів, щоби цю рацію порівняти і побачити, що не все так зле, нема за що кричати. Як же Максимко хотів колись знайти для них правильні слова. Але наразі всі його спроби зупинити сварку ще в самому зародку закінчувалися нищівними невдачами. Коли хлопчисько чув, що знову починається нова сварка, то хутко біг до них та намагався підказати то мамі, то сестрі правильні слова. Але вони ніколи не приймали його допомогу. Одного разу мама навіть схопила малого попід руку та виставила за двері. З того часу Максим між ними не ліз, а чекав у коридорі, коли все закінчиться так само, як і почалося. Швидко, раптово, без глузду і без причини.
Ввечері Максим лежав у своєму ліжку з заплющеними очима, але не спав. Він слухав, чи не їде на їх поверх ліфт. Але скільки б разів не долинало із-за стінки кроків, двері їхньої однокімнатної квартири ніхто не займав. Малий перевернувся зі спини на живіт так, щоб було видно двері, з-під яких виглядала смужка світла із коридору. Мама сиділа на кухні і розв'язувала кросворд.
Хлопець побоювався, що вона саме сьогодні вирішила дочекатися Ані та продовжити ранкову сварку. Тому й не спав, щоб про всяк випадок бути під рукою. Ну, тобто в коридорі, бо під руки лізти йому більше не дозволяли. Але потай він надіявся, що тої ночі Аня вирішить переночувати у подружки Оксанки з сусіднього будинку.
Коли Аня не прийшла додому і на третій день, малий почав хвилюватися не на жарт. Кілька разів він спробував запитати в мами, куди поділася сестра і чи з нею все буде добре. Але тільки-но він вимовляв хоча б першу літеру її імені, мама вибухала прокльонами та відмовлялася навіть слухати його питання. Максим подумав, що ліпше буде, якщо до повернення Ані він маму не дратуватиме, тому до кінця дня старався зайвого не говорити, особливо на букву "а".
Минув тиждень. Тепер Максим по кілька разів на день збігав униз до поштових скриньок, щоб перевірити, чи не прийшла якась звістка від сестри. Лист чи хоча б малесенька листівочка. Навіть клаптику паперу із швидким розчерком "в мене все гаразд" було б достатньо. В поштовій скриньці було багато паперу, але не того. За перший день Максим приніс додому та поскладав на столі в кімнаті рекламну брошуру з супермаркету, квитанцію за воду, візитку служби таксі та безкоштовну газету з оголошеннями. Листа від Ані не було. Наступного дня прийшов рахунок за світло та газ і візитка екстрасенса Варвари. Від Ані знову ані звісточки. Коли іще через день Максим приніс із поштової скриньки запрошення на лекцію у великому білому домі навпроти, де вікна ніколи не завішують шторами, мама нагримала на нього за те, що зносить до хати всяку макулатуру, і забрала ключі. Потім вона сказала, що якщо він не має чим зайнятися, то хай починає готуватися до нового навчального року та повиконує якісь вправи із підручників. Байдуже, що червень. Ну то й що, якщо нові підручники в шкільній бібліотеці видаватимуть в останній тиждень серпня.
Коли минув іще один тиждень, Максим вирішив, що чекати далі листа від Ані нема сенсу, тому вирішив написати їй сам. Він знайшов старий зошит, ще з першого класу, та видьоргнув із середини подвійний листочок. Хлопець підсунув крісло до вікна і сів на підлогу. Крісло було замість стола. Максим не хотів сідати за нормальний стіл, бо мама б подумала, що він робить домашнє (але як без підручника?) і могла б спробувати перевірити в нього граматику.
Хлопець наточив олівець, ризикуючи поламати у стругалці стержень, та здмухнув з гострого кінчика графітовий пил. Почав він з "люба Аню", нагадав сестрі, як він її любить, і що сумує, в двох словах розповів про те, як сумно без неї вдома, запитав, коли вона повернеться, а в кінці побажав здоров'я та поставив підпис і дату. Максим не пам'ятав, з якого боку правильно ставити дату, правого чи лівого, але вирішив, що сестра не образиться, якщо він раптом переплутав.
Лист вийшов якийсь зовсім коротенький - лише на одну сторінку подвійного листочка, тому другу сторінку Максим акуратно відірвав під лінійку. Він склав списаний аркуш навпіл та подумав, де б взяти конверт та марки. Можна було б попросити в мами. Сказати, що він написав листа однокласнику. Але тоді мама може захотіти перевірити граматику у листі. Вона ж не знає, що лист насправді для Ані.
Або можна було б самому занести листа адресату. До Оксани, подружки з сусіднього будинку! Максим точно знав, що Аня буде там. Ну, бо де ж іще? Але тут Максим згадав, що мама відібрала у нього ключі. Цей варіант теж був не варіант.
Не в змозі більше нічого вигадати, Максим підтягнув стілець до відчиненого вікна. Хоча була лише середина червня, спека стояла нестерпна. Він заліз на стілець і визирнув на вулицю.
На дитячому майданчику перед будинком сусідки молоденькі мамочки вигулювали своїх карапузів, вбраних у кілька шарів рейтузиків і кофтинок та у вовняних шапочках, незважаючи на теплу безвітряну погоду. На дорозі поміж припаркованими машинами гасали на роликах та скейтбордах школярі, які вже встигли засмагнути та трішки здичавіти від надлишку свободи. Сусід дядя Вова із другого під'їзду мив машину.
Максим поклав лист до Ані на підвіконня перед собою та провів пальцем по згину. Тоді він загорнув верхній кутик до середини, перевернув аркуш і те саме зробив з протилежним кутиком. Покрутив аркуш паперу іще так кілька разів, поки не вийшов літачок.
Хлопчик замахнувся і запустив літачок у двір. Паперові крила підхопили вітер, виконали фігурний пірует та здійнялися кудись понад кронами дерев. Максим дивився за його польотом і думав про те, що тепер Аня точно повернеться додому.
