К. сидить і чекає своєї смерти. Він точно не знає, коли Вона з'явиться, проте про всяк випадок приготував подарунок для Неї, а також усе, що необхідне для цієї події. К. уже дуже старий і немічний, а тому майже не рухається, сидить у м’якому кріслі-каталці, похитується, згадує про свої дитинство та молодість і під навалою спогадів навіть всміхається по-дитячому, сам до себе, бо ж довкола нікого немає. Він із величезним задоволенням смакує усі подробиці майбутньої зустрічі з Нею: то уявляє, ніби все трапиться у старому середньовічному замку з привидами, то у своїй власній квартирі, ось там, за отим ось столом. Йому просто хочеться комусь щось подарувати, проте він не знає кому, та й кому ж подаруєш, коли усі друзі, знайомі, рідня або уже повимирали, або попозникали з його життя, без жодної звісточки, без жодного натяку на те, де і коли можна їх стріти чи відшукати. А ще він страшенно хоче померти, бо ж навіщо вже жити, коли і подарувати нема комусь хоча б щось, думає він. За приємною бесідою під час кавопиття, - К. влаштує затишне кавопиття, він певен у цьому, це буде офіційна аристократична церемонія з усіма необхідними атрибутами, - К. вручить свій подарунок Їй і тоді буде певен, що виконав усе заплановане в цьому житті. Це буде його останній подарунок, а, може, й перший. Хоча ні, К. пригадує. Це було в дитинстві на мамин день народження. Він подарував їй власноруч зроблену квітку, розфарбовану у яскраві червоні барви з допомогою шкільних акварельних фарб. Квітка була величезною і паперовою. Але де вона зараз? Напевне валяється десь на горищі будиночку, у якому він народився і виріс, але скоріш за все її вже не має - перегнила десь на смітнику.
К. уже має приготовлений подарунок, він заховав його у надійному сховку, подалі від сторонніх очей, які весь час так і намагаються все і кругом підгледіти, і зараз презент лежить і припадає пилюкою.
Інколи К. виходив на вулицю на прогулянку, повільно перебирав ногами бруківкою, викладеною десь на початку минулого віку, і відреставрованою після війни, і на його очах сучасні потужні автомобілі перетворювались у старомодні екіпажі, у які впряжено пару-трійку коней білої або вороної масті, з довгими гривами і сумними тривожними оченятами (він вже давно живе на цьому світі, навіть не пригадає коли народився). На місці для візника завжди сидить людина, яка своїм поглядом, виразом обличчя і рухами нагадує про Неї. Ця людина завжди чомусь посміхається, і скільки К. не намагався розгадати Її посмішку, завжди виходило щось на кшталт: «Зачекай. Я ще прийду. Але ти ніколи не знатимеш часу і місця, де це станеться…» Йому це здавалося чимось схожим на глузування. Важко було змиритися з думкою, що Вона підмане його і з'явиться перед ним зненацька, десь уві сні або іншим разом, коли його увага перемикнеться на щось зовсім інше, або взагалі відімкнеться. Але це його й радувало, бо у нього була певність, що все-таки Вона та й прийде.
Так проходив один день, другий, третій… Потім минали роки, а Смерть усе не являлася.
Ситуація, в якій опинився К., починала його дратувати і він вирішив взяти усю ініціативу у власні руки.
Спочатку накрив новою мереживною скатертиною свій старомодний дубовий стіл, а потім налив у дві філіжанки щойно заварену гарячу і міцну каву. Неквапом дістав із потаємного місця свій подарунок, загорнутий у цупкий і блискучий папір, схожий дещицю на фольгу, і перетягнутий жовтою стрічечкою, зав’язаною у бантик, весь у пилюці. Потім обережно протер його вологою ганчіркою і поставив поруч, на столику.
Коли годинник пробив N ранку, К. акуратно підійнявся з-за столу, оглянув усе навколо і, прижавши щосили до грудей, аби ніхто не міг відібрати, коробку з презентом, повільно підійшов до вікна з виглядом на забиту автотранспортом вулицю, що перебувала у жвавому русі, зупинився перед ним, а потім спокійно відкрив…
Потім К. опинився у білій лікарняній палаті, вщент наповненій запахом хлорки і медикаментів, а навпроти сиділа худа, з жовтуватим і висохлим лицем, наче в його нафантазованих картинках, Вона. Вона мовчала і посміхалася. Знову якось глузливо і зверхньо. Від Її посмішки і погляду ставало нестерпно, аж мурашки пробігали по тілу. Тоді він відчув, що трапилось щось не так, що так довго очікувана зустріч не принесла йому того відчуття щастя, яке він відчував, коли малював картини здибанки зі Смертю у власній уяві. Він здогадався, його підвели і тому навіть не дістав подарунка. То не та сама зустріч, вирішив він. Вона святкувала свої перемогу і всевладність широкою посмішкою на обличчі, а потім підійнялася і розчинилася у повітрі. К. обережно і з турботою дістав тремтливими руками подарунок і зайшовся шаленим сміхом, а потім заснув. Уві сні йому наснилася довгоочікувана зустріч, але тепер усе відбувалося так, як у його найомріяніших фантазіях.
