Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44505
Рецензій: 87034

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Вчитель краси

© ВЛАДИСЛАВА, 01-11-2015
Наполегливий Шопен увірвався в сон, нахабно вириваючи моє тіло із млосного заціпеніння. Навпомацки знайшовши мобільний, кілька секунд я його душила, вимикаючи звук. Позіхнула, випросталась, натягуючи на спину шовкове простирадло. Змусила себе розплющити очі. З-під масивних  гобеленів визирало по-ранковому наївне сонце. У високій вазі якоїсь там старовинної китайської династії – оберемок різнокольорових лілій. Своєю веселою строкатістю вони не пасують до понурої монументальності кімнати. Насичений різкуватий запах пророкує затяжну мігрень. Минулого тижня я сказала Олегу, що мені набридли троянди. Він замінив їх  не менш пафосними квітами.
На порожній стороні ліжка, котра ще утримувала контури чоловічого тіла, знову лежить продовгуватий чорний футляр. Відвертаюся. Не маю жодного бажання його відчиняти. Помічаю у дзеркалі відображення Олега. Він стоїть у прорізі дверей з тацею в руках. На таці – чашка кубинської кави і білий шоколад.
- Прокинулась? – лишає тацю на журнальному столику, нахиляється над ліжком для поцілунку. Від нього пахне свіжістю і дорогим гелем для гоління. Запахи, від яких останнім часом мене вивертає.
- Прокинулась, - сідаю, підігнувши під себе ноги. Киваю в сторону футляру. – Що це? Відкупні?
Олег сідає поряд, забирає волосся з мого обличчя.
- Просто подарунок.
- Вчора…
- Вибач. Я хотів, як краще.
Його винуватий вираз обличчя остаточно виводить мене із себе. Підводжуся, накидаю на плечі халат.
- Я думала, їм сподобалась моя колекція. Що вони оцінили мою творчість. Розумієш? А ти просто їм заплатив. І нічого мені не сказав! Як це називається?
- Я надав спонсорську допомогу. Без неї зараз не пробитися. Навіть найталановитішим.
- Найталановитішим, - сумно протягую. Згинаюся, обіймаючи себе руками за плечі.
Олег підходить, бере мене за талію, повертає обличчям до себе. Безсило підкоряюся його рухам.
- Їхня фірма одна з найкращих в країні. Вони б не працювали з поганою колекцією навіть за великі гроші. У світі бізнесу репутація – найголовніше.
Киваю, все ще бажаючи його розчавити. Олег завжди знає, як мене заспокоїти, підкорити. І за це я його ненавиджу.
- Ти зробила чудову колекцію. Вибач. Я не хотів тебе образити.
- Це ти вибач. Я погана, - хіба ж він винен, що я така бездарність?
Відкриваю атласний футляр. У середині – браслет із білого золота.  
- Яка краса, - вичавлюю із себе посмішку. З кожним разом це робити все важче і важче. Щось в мені заіржавіло, дало збій.
- Подобається?
- Дуже.
Олег притягує мене до себе, обсипає поцілунками. Накочують знайомі, настояні на сльозах тяжкі відчуття. Ненависть, відраза, безсилля. Легенько відсторонююсь. Щоб не вдарити його, не закричати.
- Потрібно збиратися.
Олег цілує мене в шию і неохоче розмикає руки.  
- Зберешся пізніше.
- Ти забув, що я сьогодні веду Настю до ліцею?
Коли наша донька закінчила елітний садочок, Олег записав її до елітної школи. Байдуже, що та знаходиться в іншому кінці міста. Головне – аби з префіксом Най.
- Я ходила до звичайної. І нічого, - мої слова губляться у відлунні просторої кімнати.
- Насті потрібно там вчитися. Це знання і перспективи. Квиток у світле майбутнє.
- Як хочеш, - вивішую поношений білий стяг. Нехай повісить до наступної контратаки.
- Добре, - Олег цілує мене у щоку і йде до дверей. – На зворотному шляху завезеш її в МакДональдс.
Єдина не елітна звичка нашої доньки. Маленька леді, котра ходить на танці, іноземні мови і вже вміє виконувати кілька складних музичних увертюр, обожнює біг-маки і шаленіє від кока-коли. Раз на тиждень, за хорошу поведінку, Олег водить її у місця швидкого харчування.
Чоловік виходить. Беру браслет, прикладаю його до руки, а потім ховаю у шухляду, до інших цяцьок. Їх багато, вони гарні і витончені – Олег має смак до коштовностей. Він засипає мене дарунками, а мені здається, що ще трохи, і я  від них задихнуся. Що зі мною? Набридло, переситилась? Чому захват змінився огидою?
Вдягаюся, маскую під макіяжем сліди зморшок. З часом розумієш, що при бажанні замаскувати можна все. Навіть емоції. Сходжу масивними дерев’яними  сходами на перший поверх.  Мої снідають. В компанії Ольги. На ній знову сіра мишача блузка із піднятим комірцем. Скручене в пучок волосся і грубі окуляри додають жінці кілька зайвих  років.
Коли позаминулого року Ольга прийшла влаштовуватись нянькою до Настуні, я ще зраділа її непоказній зовнішності. Така нізащо не відіб’є Олега. Смішно, але зараз я про це шкодую.
Та він не піде… Ні до неї, ні до іншої. В очах чоловіка бачу лише кохання. І ладна за це вбити. Не знаю, коли все почалося і що стало поштовхом. Але чим краще до мене ставиться мій суджений, чим більше догоджає, тим палкіше я його ненавиджу.
- Ще раз привіт, - Олег підводиться, підсовує мені стілець. – Чого бажаєш?
- Кави, - ліниво позіхаю.
- Кави так кави. А на десерт у нас твоє улюблене бананове морозиво.
Чим не рай? Не встигнеш загадати бажання, воно вже виконано. Якщо мені потрібно не це, то що? Чи життя, в якому можна все купити, де немає недосяжних цілей, і справді набридає?
Волоссячко Насті заплетене у дві тугі кіски. У кісках – блакитні стрічки. На дівчинці легка льняна суконька. На пояску – браслет із курчавого барвінку – ручна вишивка, робота Ольги.
Олег – чудовий бізнесмен, Ольга – гарна господиня, я – просто частина інтер’єру. Робота у благодійному фонді зводилась до безкінечних і безглуздих вечірок. Навряд чи я зроблю кар’єру дизайнера, а з місця домогосподарки мене непомітно посунула всезнаюча Ольга.
У Настуні на тарілці лежить маленький млинець. Ольга намалювала йому майонезом очі і губи. Донька весело посміхається.
- Ти щаслива? – торкаючись рукою її кіски, запитує Олег.
Вона киває, хоча, здається, навіть не розчула запитання. Щаслива… Щастя – надто ефемерна субстанція. Не всім воно по зубах.
- Я їду на фірму. Тобі щось потрібно в місті?
«Мені потрібно, щоб ти просто зник», - слова, які я ніколи не промовлю вголос.
Олег витирає долоні серветкою, цілує Настуню в голову, наближається до мене. Автоматично підставляю щоку, зціпивши зуби, терплю повинність поцілунком.
Не раз мріяла перекреслити перспективи, піти. Забрати Настуню. Зняти маленьку квартирку десь у передмісті, торгувати на базарі. І розбити серце Олегу, позбавити доньку батька і майбутнього, на яке вона заслуговує. Вони ж не винні, що матусі тісно в цьому світі, що вона біситься з жиру…  

До школи їдемо з комфортом. Олег виділив нам машину з водієм. Ось тільки іншим. Раніше мене возив Вадим – хлопець із Харківщини. Любив дорогою побазікати. Знав надто багато, як для свого віку, умів захопити розмовою. А цей тільки невідривно стежить за дорогою і мовчить.
Вадим зник два тижні тому. Я не запитувала Олега, чому змінили водія. Здогадуюсь. У всьому винні наші розмови, яких тепер так бракує.
Лобове скло заливають сонячні промені. Настуня підносить до вікна дзеркальце, намагаючись вполювати сонячного зайчика. Із динаміка лунає пісня про перше кохання. І в мене таке було. Здається, було. Доки я не відігнала його як набридливу комаху…  

Аж страшно. В нашому світі все ніби обертається по колу. Двадцять років тому ми з мамою теж вперше їхали до школи. На автобусі. Від нашого дому до неї було лише дві зупинки. Але тоді вони здавалися мені, малій вертусі,  неймовірною далечінню.
Школу я зненавиділа з першого погляду: понура цегляна будівля, довгі коридори, багато незнайомих дітей, суворі обличчя вчителів. Наша перша вчителька, Інна Кузьмівна, котра на той час видалася мені старезною бабцею, довго розповідала про шкільні правила  і необхідність гарно вчитися. Настрій падав так само стрімко, як і запущений кимось із верхнього поверху паперовий  літачок.
- Приноситимете зі школи тільки п’ятірки. Так? – посміхнувшись золотими зубами, запитала Інна Кузьмівна.
- Інакше битимуть? – поцікавився високий рудий хлопчик у зеленій тенісці.
Вчителька відповіла щось нерозбірливе. Діти загомоніли. Я озирнулася і, прикусивши нижню губу, щоб не заплакати, повільно позадкувала до дверей. Чим далі, тим гірше. Раніше мене ніколи не били, а тепер ще й  битимуть.
Нас вишикували в колону по двоє. До речі, мене поставили разом з тим рудим хлопчиком, і дорогою він кілька разів смикав мене за косу. Мої прохання заспокоїтись його тільки розважали.
Блукаючи школою, я, як й інші, розглядала все довкола. Але лише для того, щоб підготувати собі шлях до відступу. Вже знала, що втечу. Нізащо більше не піду до школи. Не потрібен мені той новенький рюкзачок з лялькою Барбі і яскраві зошити, і суконька із блакитними стрічками.
Кабінет образотворчого мистецтва знаходився у самому кінці коридору. Зайшовши до нього, я голосно ахнула. Ніхто не звернув на це уваги. Всі інші були так само приголомшені. То був не клас, а ілюстрація із дитячої книжки. На стінах біля дошки злітають лебеді, на стелі – велетенське калинове гроно, на шафках, що стояли позаду парт – кумедні поросята у картатих сорочках, грибочки, які заповзято посміхаються з-під м’ясистих коричневих капелюшків, тендітні ромашки з волошками губляться у густому пшеничному полі.
- Подобається? – Інна Кузьмівна окинула дітлахів розуміючим оком. – Усю цю красу намалював наш учитель, Ігор Вікторович. Ігоре Вікторовичу! – покликала вона.
Намальоване на шторці сонечко розійшлося навпіл. За шторкою виявились двері, які вели до підсобки. Звідти вийшов молодий, схожий на старшокласника хлопець. Вклонився приголомшеним дітлахам і сказав:
- Вітаю майбутніх першокласників.
Не знаю, чи, побачивши його, я роззявила рота, але тієї миті Ігор Вікторович здався мені справжнім принцем, однією з ілюстрацій бабусиної книжки казок.
Він працював у школі вчителем малювання. Після занять його обступали дітлахи, намагаючись привернути увагу загального улюбленця. Не знаю, чи важко мені було запам’ятати у шість років слово малювання, але я з першого дня стала звати Ігора Вікторовича вчителем краси. Ох і наслухались про вчителя краси мої батьки. Спершу навіть дивувалися, що то за вчитель такий. А коли на власні очі побачили кабінет образотворчого мистецтва, всі запитання одразу зникли.
До третього класу я вважала Ігора Вікторовича божеством, а в п’ятому вирішила, що колись він стане моїм чоловіком. Художнього хисту у мене, нажаль, не знайшлося. Але ж хіба це зупинить юне закохане дівча? Записалася до нього на гурток малювання. Правда, довго там не затрималася. Однокласниці малювали значно краще. Ігор Вікторович їх хвалив, а мене душили сльози заздрості.
У солодких дівочих мріях мені часто ввижалося, що Ігор Вікторович стає переді мною на одне коліно і дарує мені золоту корону. Тільки не дивуйтеся. Мені було одинадцять років і я вважала себе його казковою принцесою. Іноді фантазії виходили з-під контролю. Як тоді, коли я підписала листочок з контрольною не своїм, а його прізвищем. Оксана Давиденко. Ох і наслухалася я тоді від класної керівнички.
- Не можна так чіплятися до вчителя. Через тебе його виженуть зі школи.
Я обіцяла поводитись чемно, клялася бути розважливою, але наступного дня знову кружляла навколо Ігора Вікторовича. Допомагала йому прикрашати клас, готуватись до шкільних виставок. Щоб тільки бути поряд.

Роки летіли надто швидко, і малювання вже не входило до списку моїх шкільних предметів. Але  я все одно вигадувала привід, щоб забігти до нього на перерві. Однокласники з мене кепкували, а Ігор Вікторович робив вигляд, що не помічає мого закоханого, рабського погляду.
Хто зна, кохання то було чи підліткова впертість, але я ходила за ним тінню, боячись одного разу помітити на його пальці обручку. Символ любові, подарований іншою.  
За кілька днів до випуску я змусила Ігора Вікторовича провести мене додому. Йшов дощ, а я не взяла парасольку (навмисне лишила її у класі під партою). До мого дому було якихось два квартали, а я зумисне повела вчителя заплутаними провінційними провулками – місцем, де так легко загубитися. Хоча б на певний час.
Спіткнулася, змусивши молодого чоловіка підтримати мене за талію. Притулилася до нього. Неприпустимо близько.
- Ти дуже гарна, - забираючи з мого чола мокре волосся, сказав він. – Але я не маю права тебе навіть поцілувати.
Я переконувала, що має, що це найбільше із моїх бажань, але він сумно посміхнувся і пішов у дощ, лишивши мені свою парасольку. Чорні хмари набубнявіли, блискавка ділила небо на темні сегменти. Пам’ятаю, як я плакала біля заплетеного виноградом паркану, обіцяючи собі, що видавлю із серця те почуття, що більше і не погляну в його сторону. А його парасольку викинула в калюжу. Буцімто це вона винна у всіх моїх бідах.
Та в день випуску, перестрівши Ігора Вікторовича в порожньому, завішаному різнобарвними кульками коридорі, повисла у нього на шиї.
- Ти не маєш права мене цілувати, а я маю право цілувати тебе, - пристрасно, навіть якось дико шукала вустами його вуста. Ніби від цього залежало моє подальше життя.

                                                            Далі буде


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Viktoria Jichova, 07-11-2015

Владо, ви мені накатали

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Надія, 03-11-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Юрій Кирик, 03-11-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ігор Скрипник, 03-11-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 02-11-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 02-11-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анатолій Азін, 01-11-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.77293491363525 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури
Реклама: Одеяла двойные из овечьей шерсти http://www.mirson.com.ua.

Що почитати

«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …
Книжка розмов із Юрієм Андруховичем: «Вирішальна роль усе ще за нами»
Книжка розмов із Юрієм Андруховичем «Нам усім пощастило» важлива не лише як дозвіл на гостини до письменницької …