Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2438
Творів: 43646
Рецензій: 85078

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Васана*

© Юрій Кирик, 31-10-2015
Це був справді гарний дім на околиці Львова для однієї родини, але тоді, у шістдесятому, коли наша сімейка повернулась з десятилітнього політичного ув'язнення з удмуртських таборів, самі його не годні були викупити, то ж купили на спілку зі Стаховим - товаришем батька по табору.  Мені було тоді років сімнадцять, у паньства Стахових була на рік молодша дочка – Мирося, які усі звали  «Міцькою». Важко було би віднайти прізвисько, яке б їй підійшло більше. Приваблива, ніжна і невимоглива істота. Слухняна, тиха, дружелюбна, елегантна. Стільки облесно – котячого, стільки милого, манірного й милого було в тому дівчаточку. Хоча й жили ми на одному подвірї, по-справжньому приязні стосунки між нами не з’явились.

До наших сусідів я взагалі не дуже приглядався – не було часу - кожен як міг намагався  облаштувати своє кубельце. До того ж були вони «вища кляса» - університетська професура. Мій же батько був знаним у Львові кравцем, та все ж відносився до «кляси ремісників». На засланні жодного поділу між нами не було, та коли повернулись у Львів, особливо, коли до паньства Стахових приходили гості, нас ніколи не запрошували. Це було в порядку речей. Батьки на це не звертали уваги, але мене, жовторотого, це ой як зачіпало! І хоча на зовні цього намагався не виказувати, уважне око не могло не помітити холодок з яким я тримався при стрічах із ними. Відтак й придивлятися  їм став уважніше - чим аж так дуже відрізняється від нас, посполитих, та "вища кляса"? Несподівано мій погляд все частіше став зупинятися на Міцьці. Так  ніби між іншим почав заглядатись на це обличчя, повсякчас обманюючи себе, що хочу лишень добре придивитись  життю "вищих прошарків суспільства".

Моє їй «до побачення!» Звикло звучить неправдиво, бо усвідомлюю, що хочу знову й знову  її бачити. Бачити постійно. Як удасться,то й  розмову завести . Усе прекрасно, як і має бути між сусідами, аж тут летить стріла – і вражає мене просто в душу, і я здригаюсь, стає страшно і радісно, бо відчуваю, що стріла отого малого засранця Амура чи Купідона зачепила не лише мене, але й її теж! Ясна річ не могла того  укрити від рідних, які з того часу стали іще холодніше ставитись до нашого сімейства. Це мене дещо отверезило:  «Чи маю право? Чи я справді їй потрібен?»

А назовні рветься те, що намагаюсь приховати: - хочу любити, я хочу жити, бо живу лише тоді, коли бодай бачу свою любу Міцьку!

Наші стосунки враз були перервані повісткою в армію. Після довгого заслання, армія анітрохи не лякала мене. Не лякала навіть розлука з коханою Міцькою. Я натхненно розводився перед нею: «Прекрасно мати когось, як вона, спершу далекого, нехай навіть не  бачитись пару років, але отак от просто з неба повірити, і мати когось в собі і себе в комусь…» - подібних розмов наслухався від дорослих романтиків перебуваючи на засланні.

Чи зрозуміла тоді Міцька мої запальні, пристрасні слова? Кліпала своїми лагідними оченятами й мовчала… Я ж перебував у тому критичному віці, коли вдовольняються самим почуттям закоханості, бо воно приємне і не надто домагається взаємності...

В армії я був щасливий – мої палкі почуття мали пречудовий об’єкт й вечерами вони линули до моєї Міцьки розлогими листами. Відповіді отримував не так часто, але хіба пристрастні монологи закоханого потребують відповіді?

Нарешті довгождане закінчення  служби. Несусь додому, мов на крилах. Та, краще б  мені не повертатись – Міцька вийшла замуж за якогось «перспективного» науковця.

При зустрічі зрушила раменами, навить очі не опустила.  мов констатуючи щось дуже звичне, мовила:

- Ти був такий ніжний, делікатний, чуттєвий, але ми з тобою навить не цілувались…  

Звісно ж, не міг залишатися у цьому домі, на тому ж подвір'ї… Завербувався як багато хто тоді на Донбас. Відбійний молоток, яким рубав лаву, допоміг мені  виладувати усе те зло, усю образу, що вгризлась в мої груди.

Захворів батько і мати попросила мене повернутися в домівку, бо важко їй самій було з лежачим хворим.

Із сусідами по можливості намагався не спілкуватись. Багато років  з огидною ніжністю вдивлявся в свою юність. І щоразу, коли  думав про неї, збайдужіло усміхаючись, здавалось,  ніби щось збагнув, хоча, насправді, не збагнув нічого.

Чудово тямив, що кохав лише її і з цим нічого не вдіяти. Світ великий, казали рідні, і жінок у ньому - море. Усе ще можна змінити. Це перше почуття іще  нічого не значить! Розум  з останніх сил переконує мене зупинитися, але... Я вже сказав собі це слово, і далі продовжую ним жити, воно проростає в мені, хоч скільки було спроб виполоти, забути...

Це якась мара, блудництво, видіння, що переслідує мене безмірними десятиліттями, примушуючи мучитися, каратися й глибоко каятися, хоча не розумію за що. В моєму серці живе ВОНА!!! Чи це та сама сусідка, що поряд? У неї немає імені, бо, давно, навіть подумки не кличу її Міцька, і все ж, вона найдорожче зі всього, що у мене є. Люблю?! Не знаю, що значить любити. Не знаю, як назвати своє почуття. Імені йому немає. Хоча троянда пахне трояндою, назвеш ти її так чи ні… Стільки почуттів за ці роки переповнювали моє серце. Навіть ненависть. В житті усе так відносно. Чи хочу щоб це продовжувалося? – сам не знаю. Та у мене, здається немає виходу, бо я, здається, однолюб і вже іншим не буду…

Йдучи вузенькою стежиною садочку заплющую очі. Тоді мені якби розвиднюється, і я виразно бачу її, вигнути шабелиною, запінену, розгарячілу, ніби хто гнався за нею, та, водночас якусь упокорену, надмірно зверхню і недоступну, точнісінько таку, яку пам'ятаю з давніх-давен, коли вона тут вільно розгулювала не зважаючи ні на кого й ні на що.

Того дня в садку придивившись до Міцьки зблизька помітив, що під очима засіялась мжичка зморшок... Тоді таки не стримався. Не тямлячи себе впав пляцком до її ніг, й видушив із себе таке бажане.

- Будь моєю!

Її реакція заскочила мене. Пригорнулась до мене усім своїм бурхливим тілом.

- Вибач, але я замужем.

На мене, як на тварину, якби хто накинув гальмівну сітку. - Мацапурне бажання, - зрозумів я.
Мацапурним моя бабця називала те, чого не було й не могло бути. Пізніше я прочитав вчення про васани - ті  укриті схильності і бажання, які захованні глибоко в підсвідомості й до часу жодним чином не даються чути. Гадав вони лише  у мене, але гаряче тіло жаданої жінки  зогріло мої груди пекучим жаром... Воно, це тепло, дало мені більшу надію, аніж клятви й палкі завіряння.  

Найбільше хотів  - звільнитись від бажання  бути поблизу неї.  Кажуть у певному віці зникають бажання?  Швидше б уже... Все ж краще за моє теперішнє  напівіснування напівумирання. У ньому вже нема місця тому лоскітливому хвилюванню, що прискорює серцебиття й додає адреналіну коли на обрії маячить її силует. Але бажання жило, глибоко на дні, як іскорка давно вигорілого багаття

***

Нині у нас жалоба - помер Міцькін чоловік. Звісно ж ми прийшли - найближчі сусіди. Коли складав жінці співчуття зронила голову мені на плече, мов найближчій людині. На кладовищі вона теж опиралась на мене. На кого ж іще? Батько помер. Матінка чимось слабує - взагалі не виходить з хати.

Сон не брав тіла, як смалець мокрого, бовкало серце, думки роїлися, як не знати в які часи...

Вранці вона перша переступила поріг нашої хати. Трохи посиділи мовчки. Запропонував кави.

- Облиш, - муркнула тихенько. Так само тихенько проговорила.

- На те, що лишилося в минулому не маємо права ні ти, ні я. Ми нічого не заретушуємо, не перепишемо. Це безглуздо - намагатися прозирнути на себе сьогоднішнього з учорашнього.

- Але можемо спробувати почати спочатку, - мовив я з небувалою досі рішучістю.
Вона не перечила. Так розпочалось наше спільне життя.

***

Палкі молоді почуття, що виникли в моїм серці, не спроможні були омолодити моє тіло і це гнітило й приводило до відчаю. Одержима, нездійснена жага  продовжувала притягати мене до Міцьки, манила, як негадано воскресла юність. Бачив її тіло іншими очима. Уява - велика сила! Відчував щось на зразок слабої інерції якогось забутого почуття, якому хотілось віддатися, та на шляху раптом з'явилось щось, невблагане, фатальне, і відважні наміри гасли, розвіювались, як розвіюється легкий вразливий сон від навіть незначного земного звуку...

Вона дивиться на мою різку, страдницьку носогубну складку, на  поперечну зморшку на рівні підборіддя, що свідчить про застійні явища в області тазу. Вертикальна міжброваста зморшка справа засвідчує дисфункцію жовчного міхура. Зморшка на рівні перенісся повідомляє про проблеми пов'язані зі шлунком. Що ж - життя, як кажуть, потопталось...
Міцька - медичний працівник, з чималою вислугою літ, звичайно ж усе бачить й стиха посміхається: "Я не бачу себе його очима, думає вона, а в мене теж назбиралося ознак старості і в кутиках вуст і під очима і на шкірі і скрізь, скрізь... Та що там! Хіба я з іншого тіста? Чи життя мене носило лиш на гребні хвиль? Якби відчитуючи її думки мовлю.

- Ти майже не змінилася. Яка була...

- Навіщо ті брехні? Так не буває, милий. Але якщо ти мене так бачиш...
Я справді бачив її зовсім іншою, такою, якою проніс її образ через всеньке життя. Варто було зачути її легкі, такі ні на чиї не схожі кроки в їдальні, чи іще далі - в передпокої - відчував велике полегшення, навіть коли вони не наближались до мене, таке полегшення, наче з моєї совісті спадає важкий тягар. Ніби мені відпустили гріхи. Мені ставало так гарно, ніби я повернув якийсь обтяжливий борг... Кому? життю?.. Самому собі?.. Ніби й свої фізичні болі я теж переправив за межі існування. Її присутність в будинку, діяла на мене наче постійно діюче знеболювальне. Я завжди вдовольнявся тим, чим наділяла мене її присутність: якщо кроки, то лише кроками. Якщо розмовляла з кимсь за стіною - її голосом.

Я навіть не прагнув торкнутися її руки. Найбільшим подарунком старості є, либонь, маловір'я. Воно оберігає від багатьох розчарувань так само, як позбавляє багатьох надій!
На все це цікаво дивитись, як на різновид не шкідливого збочення.
Тому, коли вона кладе  свою долоньку мені на руку, я стаю нараз солодким вар'ятунцем, і  враз забуваю, що сотні разів давав собі клятву зневажати й ненавидіти її, не поважати, не любити, не пам'ятати, і я прагну безконечно продовжити цю мить, коли вона сидить поряд зо мною, ласкаво посміхається і тримає мене за руку.

Життя врешті вивело мене на фінішну пряму - немає ні часу, ні змісту щось кардинально міняти.

- Не можу собі пробачити, що ми з тобою жили зашнуровані, як черевики, кажу з гіркотою.

- Скільки разів і я думала, що мені дається не те, що я хочу, а те, що мені насправді потрібно. А це - різні речі. Так ось із тобою ... Через те, хоча серце повторює: Чого так пізно?  Чого так пізно?  Я знаю, у нас все вчасно! На своєму місці...І нічого не пропало. Ми думали одне про одного У нас був містичний роман. Ти мені часто снився. Але безмовним і все наче ховався від мене.

- Це ти ховалася. Ти мені теж снилася. Та, якби за скляною перегородкою. Або приходиш, як наша директорка в клас - така гарна і така строга, а я учень і як мені зачепити тебе, заговорити до тебе? Бо ж знаю, ти одразу ж обірвеш. Поставиш мене на місце... Страх реальний, цілком осяжний, гидкий і мерзотний страх - вертається в мене через усі брами єства: крізь пори шкіри, дихання, серцебиття. Він заповзає всередину слизьким чадом і звиває собі кубло у найвразливішому місці десь внизу живота. Чи це у всіх чоловіків страх посилився справді там?

- Усі страхи уже мали б минути. Ми в такому віці... Ми вже можемо з тобою тільки притулитися один до одного, розумієш? У нас уже нічого не вийде, як має бути коли люди кохають. А ти... Коли б ти не втікала від мене, коли б ми тоді були разом!.. Скільки часу пропало... Її розслаблені пальці, такі, що , здається, їх можна гнути, як розігріту воскову свічу.

- Коли ти повернувся, мене мучила жахлива туга. Зрадила своє кохання, - звірялась Міцька. Зате не зрадила сім'ю, хоча мені в ній тяжко велося.

- Важко? А мені видавалось у вас повна гармонія... - здивовано промовив я. Вона заперечливо похитала головою.

- Він не любив ні мене ні себе. Я ж нічим не могла йому допомогти. Е... що там! Най по тому! На старість є такі місця, куди борониш вхід навіть самому собі. Таке місце - ти!

-  Індуси це називають -  васана - Пташка пролетіла, прорізала крилами повітря... а знаку не лишила" хіба так само наше з тобою життя, - констатував без тіні гіркоти чи образи на долю.

- Так собі думаю, мовила якби у відповідь, - чи бувають взагалі щасливі жінки і чи буває щасливе кохання?

- А хіба не все одно? - по хлоп'ячому задиркувато промовив я, - головне, що воно буває... А щасливе чи ні - однаково. Довго триває лише спогад, а слід полишений коханням, взагалі нескінченний...

Ми  безмежно довго сиділи мовчки. Тіло Міцьки пахло зимовими яблуками. Люди, які відчувають одне одного без слів, - уже залежні навіки! - пригадав колись почуте. Ми були  поза реальністю, чи, навпаки - в своїй новій реальності - хто годен збагнути?...

------------------------------------------------------------
* Васана (санскр.) वासना. Ведичне знання проголошує, що усі васани можна умовно розділити на проявлені, тобто такі, які спостерігаємо зараз, й укриті - ті схильності і бажання, які захованні глибоко в підсвідомості й до часу жодним чином не даються чути. Схожі на міни в океані, що залишились після другої світової війни. Самі по собі - безневинні істоти, нікому не заважають, та іноді спливають на поверхню і підривають мирні кораблі.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 8

Рецензії на цей твір

"Я знаю - близько Ти... Літа собі минають...."

© Галина Михайловська, 10-11-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 07-11-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олеся Сімон, 05-11-2015

Міський романс

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ольга Теодор, 04-11-2015

на відстані життя

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© kashtan, 03-11-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 02-11-2015

Переконливо!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 02-11-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 01-11-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Елен Тен , 01-11-2015

Хто годен збагнути молоду-стару любов?

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Лідуня, 31-10-2015

Хто годен збагнути молоду-стару любов?

© Лідуня, 31-10-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анатолій Азін, 31-10-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.37396883964539 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Літня книжка» Туве Янссон про дитинство, втрату, буденне та неможливе
Ніжний мох під ногами, теплий вітер, непокірливе море. Самотній острівець, на якому коротають літо герої, …
Класифікуйте конфлікти – полегшає!: Огляд книги “Результативний конфлікт”
Класові, расові, ґендерні — будь-які конфлікти виникають на підґрунті влади. У вступі до цієї книги …
Подорож у пошуках власного імені: Огляд роману Сола Беллоу
Книжкова серія «Нобелівські лауреати» видавництва Жупанського є унікальним зібранням творів десятків …
Жити, щоб літати: Огляд книги “Йди за мрією. Все можливо”
«Йди за мрією. Все можливо» — роман, побудований на реальній людській історії дівчини, яка перемогла …