П’ятого квітня о третій вечора, я втратив повагу до перукарів. А потім ще раз – о третій п'ятнадцять, коли він збрив залишки мого волосся.
Скільки треба юнаку сімнадцяти років для щастя? Резинка, що перетягує довге волосся, книга з мореплавства, нова гра на комп’ютері та аби товариші були на зв’язку.
Але я пішов на цю жертву, як зріла людина. Так, задля вирішення конфлікту вдома. А що накажете робити, коли єдиний аргумент батьків у будь-якому спорі – це його зачіска? Не підготувався до уроків як слід – зріж волосся. Не поїв що треба – волосся заважало. Дав здачі кривднику – через набридливе волосся. Не прибрав? Так, волосся.
- Молодець, синку, - сказала з деякою повагою в голосі мама, з презирством дивлячись на пасма, що лежали брудною купою на білій плитці підлоги.
- Ага, - відповів я.
ЇЇ фарбоване волосся було заплетене у косу, і зібрано в тугу купку на потилиці. Це була жінка – домінант. Жінка – командир. Небезпечна особа.
- Тепер ти виглядаєш інакше, - дещо повільно додала вона.
Від моєї начисто бритої голови відбивалось світло дешевої лампи, а гострі зазвичай вуха, здавались нині гострішими за стилет.
- А то ці патли на твоїй голові робили з тебе не людину, а якогось.. мрійника, - строго сказала мама. – А мрійники в житті успіху не мають. Тепер же все піде добре.
Я повів плечима. Певно в неї дійсно є досвід в тому. Мама любила керувати. Своїм чоловіком, батьком, братом, сином. Імператор у спідниці. А ми її солдати. Мовчазні і похмурі, принижені та слухняні верескливому голосу.
- Ти довго зі мною боровся, - не без самозадоволення сказала вона, водячи носком чобота по темному пасмі, що раніше проходило за моїм вухом. Або деінде. Маринка любила проводити рукою через моє волосся. Казала, я гарний з ним.
- Тебе надто сильно поголили, - критично додала мати, кидаючи гнівний погляд на перукаря. Їй не вдалося прослідкувати за цим. – Проте скоро відросте, і зробимо тобі нормально.
Я ковтнув слину. Вона не знала, що то я тихцем попросив перукаря збрити все волосся.. До Дейві Джонсової могили все!
Моє хобі: грати на гітарі та малювати. Малюю я різне – від природи гір, до портретів миловидних дівчат – з того дуже тішуся. Мої друзі не вміють. В них виходять каракулі. Але я їм про це не кажу – Пікассо також не дуже деталям увагу приділяв.
- Тепер ти як людина виглядаєш. І зможеш піти у бізнес, як батько і хотів.
Як ти хочеш. Тато волів би бачити мене в першу чергу щасливим, а потім вже – успішним у професії. А я хотів би піти у художню академію. Знаний митець з Парижа, мсьє Жано Люміль, якось було взяв мою картину ворона на яблуні, видихнув хмару сигаретного диму, почухав носа і сказав своїм смішним акцентом «Женьяль!». Тоді я ще вірив в успіх.
- Ти ж з математики тепер бали отримуватимеш хороші. Вчителі тебе поважатимуть, - повчально і зверхньо сказала мама.
Ні. Вони не знатимуть про мене.
Я підвівся з місця і розв’язав мотузку накидки, який мені дав перукар раніше.
Мама не знає. Але я не повернуся додому.
У воєнкоматі вже лежать папери, і завтра я йду вбивати. На війну. Їм не принципово.
Вони беруть навіть мрійників.
