Кімнати палацу культури були яскраво освітлені шандольєрами дивовижних форм. В високих бокалах елегантних гостей блискотіла рідина шампанського. Різнокольорові дорогоцінності всіх можливих брендів та цін, прикрашали вушка та шиї прекрасних дам.
На стінах же висіли картини.
Не дарма його, Жано Люміля, вважали геніальним художником. З-під його рук на волю вилітали дивовижні пейзажі, позахмарні створіння та теплі портрети. Його любили за неповторність; кожна картина ставала шедевром. І навіть критики Люміля не могли не визнавати його таланту.
Онде, обрамлена сосновою тирсою рами, розташовується його недавня робота – дім над прірвою. Похитуючись на самісінькому краю скелі, над небезпекою стоїть хатина, а в її вікнах горять іскри з комину. Група людей далі гаряче обговорює ще одну картину Люміля, затуляючи її від нашого погляду. За кілька секунд вони розійдуться, зачекайте.. Ось, вона – прекрасна Ланейя – творіння фантазії художника з присмаком позаземного уявлення про ідеал жінки. Кажуть, вона має в собі риси кожної красуні – і об’єднує в собі те, що очам дає насолоду, а серцю – волю кохати і берегти почуття.
Суть ви зрозуміли – він був геніальним.
Того вечора Жано Люміль йшов додому, особливо повільно. Так йому було легше думати над тим, як пройшов день, над компліментами і критикою, отриманими від гостей, над ефектом, які картини мали на людей. Художник не дозволяв гордості взяти вверх над собою, і лишався відкритим та товариським до будь-кого. І саме ця влада над почуттями робила його унікальним митцем – улюбленцем багатьох.
Поріг дому радо заскрипів, відчувши вагу ніг свого господаря, а двері – широко відчинили обійми. Мсьє Люміль повернувся додому.
Він був дуже педантичним, цей художник. Все він в себе дома ставив по розміру, а книги і продукти – по алфавіту. За ананасом в нього йшов буряк, за ним – риба та сир. Вина також стояли своєрідно – за роком наливання. Їх в нього був цілий погреб.
Тому, коли Жано опинився вдома – він одразу помітив невелику деталь, якої раніше не було: на столі для написання листів, лежав золотистий конверт з червоною печаткою на ньому. Француз здивовано подивився на предмет та покликав служницю аби та пояснила звідкіля предмет, власне, взявся. Вона пояснила, але від того ясніше не стало – каже, голуб приніс. Який голуб? Та, звичайний, мсьє Люміль, голуб. Поштовий? Та ні, мсьє Люміль, сизий.
Чоловік відпустив служницю і взявся до конверту. Він був трішки пом’ятий кігтями птаха, проте, загалом, виглядав доволі солідно. Жано здер печатку, канцелярським ножем розрізав сторону конверта та обережно дістав самого листа. Там не було надто багато тексту:
«Вітаємо Вас Жано Люміль,
ви досягли найвищого рівня володіння художньою справою – поздоровляємо.
Для заохочення вас до створення нових шедеврів та у вдячність за все те, що ви вже намалювали, ми вам передаємо невеликий грант. Він дещо незвичний у користуванні, проте ви швидко звикнете.
Чи бували моменти, коли вам хотілось оживити намальоване вами? Тепер ви зможете це зробити. Лягайте спати – і на наступний ранок, ви вже зможете творити чудеса.
З повагою,
друзі».
Життя навчило художника не дивуватись, але йому знадобилось близько години роздумів та кілька склянок випитого вина, аби зрозуміти – над ним пошуткували. Проте доволі дотепно – тому сердитися на цих людей немає сенсу.
Залишивши з піною ванни останні сумніви, в нічному халаті синього, мов море, кольору, Жано пішов на звичне рандеву з мсьє Морфеєм.
Ранкове щебетання пташок стрічкою гам увійшло у праве вухо художника, який полюбляв спати на боку, і застрягши між світом і подушкою в його кошлатому волоссі, стало заважати Жано – чоловік прокинувся. Потягнувшись, він струсив з голови щебетання і швидко підвівся на ноги. Звичний калейдоскоп ранку: холодна вода, тепла кава, смачнюча яєчня – і вже за годину Жано був у своїй майстерні картин. Вчора, набачившись на начувшись доволі, він мав натхнення творити далі. Але попри те, що зазвичай він так не робив – Жано вирішив оглянути свої попередні роботи.
Картини мовчки зустріли свого творця кольорами райдуги та мільйонами її відтінків. Майстер підійшов до своїх улюблених робіт. Вони всі три висіли поруч: портрет старця-філософа зі шрамом, який проходив через його верхню губу до чола, золотисто-срібний кіт, який облизував монетне дерево та іржавий якір на узбережжі. Зачудований своїми власними творіннями, Жано провів пальцем по шраму старця, шерстці котичка та помаранчевій плямі іржі на якорі.
В якусь мить, Жано відчув пульсування у вказівному пальці. Здивовано він подивився – крім невеликого почервоніння, все виглядало, як завжди. Стиснувши плечима, художник розвернувся та пішов до круглого вікна. На вузенькому підвіконні лежали тюбики з фарбою та кілька пензликів. Замислившись, Жано почав грати одним з пензлів у руках, проводячи пухнастим кінчиком по зап’ястю.
Раптом він почув, як заскрипіла позаду нього підлога. Чоловік завмер лише на мить, і незабаром, повернувся до замисленого настрою. Підлога заскрипіла знову, а потім почувся страшний скрегіт і звук падіння штукатурки на підлогу. Повільно, Жано повернув голову у бік шуму – і застиг на місці…
Під стіною стояв незнайомий старець з котом на руках, а поруч, під обдертою стіною, лежав, обсипаний штукатуркою, іржавий якір.
Жано флегматично оглянув видовище, почухав лоба і пензлем, що тримав у руці, показав на двері.
- Вихід – там. Якщо ви його часом шукали.
Старець провів пергаментовою рукою по спині золотисто-срібного кота та так само флегматично показав на якір.
- Я тут не при чому. Сподіваюсь, вам не буде важко прибрати.
- Не буде, дякую за турботу.
Сподіваючись, що старець скоро піде, а служниця прийде – аби прибрати, художник знову розвернувся о вікна та поклав пензля на місце. Зненацька він почав важко дихати і, схопившись за серце – різко повернувся обличчям до старця. Перестрибнувши відстань в кілька метрів за два скачки, він опинився перед гостем з широко відкритим ротом. Забувши про манери, Жано протягнув руку вперед та провів по шраму на миршавому обличчю чоловіка: від губів до чола.
- Невже шизофренія так рано наступає! – вигукнув він, а потім радісно додав. – А мені подобається.
І категоричним тоном, який не передбачав жодних заперечень – він затребував собі золотисто-сірого котика. Старець, який виглядав доволі ображено, починаючи з моменту, коли його шраму торкнулися – протягнув кота і склав на грудях тонкі руки. Це була людина – уособлення благородної старості, з мудрістю в очах.
Котик виявився важкуватим, проте Жано не бажав його відпускати. Поклавши передні лапи котика собі на груди, він провів рукою по шерстці тварини і зі здивуванням помітив, що вона доволі жорстка – як волосся свині: тверде, гостре, товсте. Опустивши очі Жано в здивуванні відкрив рота – кожна шерстинка кота була металева: десь-то золота, десь-то срібна.
- Що за марево.. – простогнав він.
Тримаючи котика на руках, він зробив крок до дверей, аби покликати служницю, проте перечепився через лежачий на підлозі якір та впав з котом на паркет. Водночас почулося два крика: зойкав Жано, який подряпав підборіддя, і волав придавлений тілом художника кіт.
Нахилившись над майстром, старець зі шрамом протягнув дві довгі руки та підняв того на ноги. Котяра же шмигнув під стіл і зашипів звідтіля на свого кривдника. Художник вирішив оглянути гостя, і для цього йому довелося задерти голову, майже торкаючись потилицею спини.
- А ви височенький, - сказав він впевнено.
- Дякую, що створив мене, - відповів старець шанобливо опускаючи голову.
- Створив?
Старець протягнув кістляву руку та показав на пусту раму місця, де раніше висіла картина.
- Ага. Значить в мене тепер немає картини, - досадливо пробурмотів художник, – але є ожилий дід.
- Не хвилюйтесь – це можна виправити, - заспокійливо сказав гість своїм глибоким голосом. – Намалюйте з мене новий портрет.
- Ох, а куди ж вас тепер дівати! І вас, і кота і цю металеву штукенцію, яка споганила мені стіну. Ідеї будуть?
- Я готовий вам служити, - смиренно відповів той.
- Зажди-зажди, - попросив Жано, - може ти не в курсі, але зовсім недавно, років із двісті назад рабство відмінили. І що мені з тобою, вільним, робити? І дай уточню – ти зійшов з картини?
- Так, пане Люмілю.
- Не називай мене «паном»! – гарячкувато викрикнув художник, а потім, зануривши долоні в розпатлане волосся, сів під стіною. – Дай подумати.
І тут він згадав вчорашній лист. Швидко зірвавшись з місця, і розкидаючи по дорозі речі, Жано вибіг з майстерні та, діставшись кабінету, схопив в руки конверт. Все було на місці. Тепер, перечитуючи кожне слово по кілька разів, художник ознайомився з тексом листа і втомлено сів на крісло. Може, приснилось? Тоді треба негайно прокидатись.
Схопивши канцелярського ножа, він вдарив себе рукояткою по долоні. Одного разу вистачило – він не спав. З радісним муркотом йому на ноги заскочив золотисто-срібний кіт і почав тертись об плече хазяїна, тішачись тому, що йому вдалося догнати Жано.
- Мені нема сил аналізувати, - твердо сказав художник. – Я не можу пояснити того, що відбувається, а оскільки не можу і заперечити – візьму за істину. А там, лиш би вдалося з цим знайти раду!
Він провів рукою між вухами кота.
З тих пір, вдома у великого художника Жано Люміля поселився невідомий старець, якого художник назвав Захарією та дивного кольору кіт. Якір же за тиждень лопнув від солі і розсипався на металеві шматки.
Життя художника повернулось у своє русло. Ніби забувши про чарівну здатність, він продовжував жити звичайним побутом: ходив на виставки, малював, приймав гостей, творив нові шедеври. Захарія зайнявся садом біля дому, а котик, став улюбленцем служниці. Свою здатність Жано не використовував.
Проте була невелика річ, яка його дуже дратувала – щоразу, як він бачив Захарію, Жано не міг не помічати невеликі недоліки його зовнішності. В перші дні, художник бачив лише те, що у старця шрам проходить по обличчю надто нерівно. Трішки згодом, став видний інший дефект – у Захарії були трішки різні плечі: праве – вище. А останнє – малюючи старця, Жано припустився помилки в формі – обличчя діда було непропорційне по розмірам з тілом. Так, це було справжнім випробуванням для геніального художника.
Щовечора, він збирав навколо себе домашніх – і показував намальовані шедеври. Проте присутність Захарії, примушувала Жано вишукувати дефекти у всіх нових роботах. Він почав втрачати сміливість, проте талант перемагав.
Одного разу, котик, золотисто-срібний, стрибнув при світлі гасової лямпи до художника на ліжко, і до свого жаху, мсьє Люміль мав визнати – у кота надто маленька голова, а вуха, нагадують два пельменя. В досаді, художник відвернувся від тварини, і не схотів її пестити, як робив те останні кілька тижнів.
Настрій чоловіка ставав щоразу все гірше. Подеколи йому на розум навіть приходили думки про вбивство створінь, яким він двічі дав життя: намалювавши та ожививши – проте природна миролюбність Жано спасала доброго Захарію та кота.
Художник втратив сон, втратив апетит та задоволення від своєї справи. Організаторам виставок ставало дедалі важче співпрацювати з генієм пензля – Жано багато бурчав, сварився, підозрював всіх у лицемірстві. Буцімто, вони завжди бачили дефекти в його роботах, але через яку примарну причину, йому про те не казали. Запевнення ж друзів та шанувальників, були, для Жано Люміля, нічим.
Так, він почав втрачати замовлення та запрошення на виставки. Маєток, в якому Жано проживав став занепадати через те, що звичний потік грошей припинився. І виникла потреба щось міняти.
І тут Жано Люміль згадав про здатність оживляти картини і запалився ідеєю, використати цю можливість на повернення до колишньої слави та багатства.
За допомогою Захарії він відніс до майстерні своє ліжко, а служницю просив щоденно приносити йому туди їсти. Сам же художник з майстерні не виходив. В перший день, коли він вирішив намалювати щось гідне оживлення – він намалював лише трикутник. І знищив його.
Проте Жано був впевнений – для того, щоб знову придумати щось гідне, потрібен час.
Він жив у майстерні вже три дні, тиждень, два. Якщо першим часом він брав до рук пензля, змішував на палітрі кольори та завмирав перед мольбертом у пошуках впевненості та музи, то надалі, Жано навіть перестав підходити до столу. Тепер він спав до обіду, потім, щось читав у майстерні, або просто дивився у стелю. Подеколи голосно співав французькі пісні та сміявся із Захарією над тим, як линяє золотистою шерстю котик.
Так, йшов день за днем. Жано Люміль, геній пензля, втратив віру в себе. Він підходив до своїх старих робіт і довго-довго на них дивився, суворо звівши на переніссі брови. Лиш тоді він радісно потирав руки та сміявся, коли знаходив у своїх роботах хиби. Подібна звичка народила в ньому страх до малювання. Чоловік постійно пам’ятав про свою здатність оживляти картини – і від того, прокидався серед ночі у холодному потові жаху.
Йому снилось, що він намалював і дав життя чомусь – що є кривим і негарний. Він у страшних кошмарах давай життя безногим слонам, розбитим глекам, трикутним монетам, негарним дітям; забував домалювати дівчатам губи, деревам – листя, сонце малював паралелепіпедом.
Пензлі та фарби покрились килимом пилу, а на мольберті павук сплів павутину та ловив там мух, які роєм носились по брудній майстерні. Сам маєток, попри спроби вірної служниці його спасти, занепав, і лише садок, за яким слідкував Захарія був доглянутим та, завдяки котику, не мав мишей.
У відчаї служниця подеколи бігала за котиком з мітлою та мішком, і збирала туди золоті та срібні волосини – проте у ювелірних майстернях їх відмовлялись брати. Буцімто, таку форму металу їм буде важче обробити.
Таким чином проходив день за днем, поки одного ранку Жано Люміль не підвівся різко з ліжка, з твердим бажанням використати здатність і принести користь дому. Чоловік попросив його ніяким чином не відволікати, і навіть не приносити їжу, лише чай, Ерл Грей.
Захарія, якому заборонили заходити, але який встиг полюбити хазяїна маєтку, щодня мовчки сидів під дверима у майстерню, готовий прийти до Жано, лиш би тільки той його покликав. Проте цього не відбувалось. За ті кілька днів, що художник шукав натхнення, старець чув з-за дверей зітхання, крики, плач, стогони.
Проте мсьє Люміль не здавався. Йому було важливо намалювати хоч щось. Оживити хоч щось, аби повірити в свої сили знову! Але гидка звичка бачити одні дефекти, паралізувала його можливості. З генія – він став ніким.
Пройшло кілька днів – і нарешті, з радісним криком, Жано запросив служницю та Захарія увійти. З диким блиском в очах, художник запевняв їх у тому, що нарешті все буде добре, що він зміг намалювати річ без дефекту. І не одну! І тепер все це можна буде продати, окупити маєток, та повернутись до тих днів, коли він вважався генієм. Служниця зі страхом дивилася на Жано, як на божевільного. Він втратив поважну подобу, перестав думати і говорити, мов людина в розумі. Захарія важко зітхнув, але з вірою дивився на свого творця. Той таки створив щось гарне, створив щось без дефекту! Інакше бути не може.
Розпатланий, на одну босу ногу та в брудному халаті, Жано Люміль підбіг до завіси, за якою сховав оживлену річ та радісно подивився на служницю та Захарія. Художник розсміявся мов дитина – і відсунув тканину.
За нею, на столі, лежав ідеально круглий апельсин, а поруч з ним - пуста рама.
