Стоючи на скелі своїх ілюзій, я ніколи не давала собі збагнути, що одного разу рука твоєї недбалої байдужості штовхне мене вниз. Я летітиму тиждень, і другий, чіпляючись за гілки спогадів,і ,плутаючись у хмарах марних сподівань, що затримають моє падіння, але аж ніяк не врятують. Мої груди пронизуватиме вітер невідомого майбутнього, сильний, нестримний, але поки не здатний увірватися в уперте серце. Зі свистом промайнуть повз моє "кохаю", твоє "угу", чергове "годі" та "облиш" як з автомату. Сміх, і знову схлипи, відрада, біль...І лиш укінці я врешті зрозумію: я не падаю - ЛЕЧУ! Усе. Бац! Земля. Я вільна.
