Іван Костянтинович Айвазовський вже нікуди не поспішав років дев’яносто. Вмостився собі на зручному ослінчику, підібгавши ноги; з палітрою й пензлями в лівій руці, випростав навідліг правицю – і забронзовів. Холодний штормовий вітер з моря вже марно намагався скуйовдити розлогі бакенбарди. Я теж нікуди не поспішав, принаймні до понеділка. І теж любив Чорне море, навіть зимове. Достатній привід зазирнути до Айвазовського в гості. Коли там ще нагода видасться. Але якщо Провидіння має щось проти таких гостин, воно вже щось та підгадає на кожен захід твого судна в Феодосію: під пам’ятником провідному мариністу суходільної імперії стовбичила повариха Женя. Терпляче, наче на побаченні. А вітер холодний. А цей козел з квітами, чай-кава-потанцюємо, все не йде і не йде.
- Вибач, я сьогодні без коріандру, - сказав я Жені, підступно підкравшись з боку бронзового Айвазовського. А вона майже не злякалась на мій дурний жарт, навіть схоже було, що зраділа. І схоже, що щиро.
- А я як відчувала, що зустріну тебе під Айвазовським.
- Накладний послав?
- Ні, ходила на ринок. Яйця закінчились. Накладний захворів після вигрузки. Так тому що такого з ним ніколи не бувало просити сніданок у ліжко там парочку яєчок. Дай, думаю, Маркошу пошукаю. Дай, думаю, під Айвазовським. Але щось ти не дуже радий, я бачу.
- Ну чому ж? Хіба можна не радіти єдиному члену твого екіпажу, який відмовився товкти тебе привселюдно мордою в кізяки. Хотілося б знати, чому відмовилась.
- Знаєш, Маркошо. Я оце слухаю тебе, і ти правий. Все правильно говориш. Такі вже часи. Тільки те твоє, що заробиш. І ти – добрий. Я бачила, як ти хотів підмінити його на вигрузці. Ну, пацани ж. Весільні індіанці. Та не заперечуй, я на вас, мужиків, надивилася за двадцять років. На всяких. Навіть коли жодної жінки на борту нема, ви все одно такі. Ти в сухумському мавп’ячому розпліднику був? Ось, саме такі. Живете, як в зграї. Самці, що грають в царя гори. А вже якщо жінка, скажімо повариха, на борту трапиться… І смішне бувало, і сумне, й навіть страшне. Півжиття в морі, був час моряків зрозуміти. Ну пацани ж, скільки б років вам не було. Ну от чого йому було не погодитися, щоб той матросик його підмінив? Тепер ось не розігнеться…
- Гггг, а ти знаєш, коли в Сухумі прийшла війна і мавп стало нічим годувати, наглядачі просто випустили їх з вольєрів, на самовипас. І частина мавп одразу пішла в гори, а частина – навпаки, в місто, до людей. Нахабні, обносять городи й садки. На господарів не реагують. Нічого не бояться, навіть артилерії – звикли. Найнахабніші – павіани.
- Саме один з таких зараз переді мною, - засміялася Женя. Сміялася щиро. Мабуть я дійсно був схожий. Збуджений і волохатий.
- А послухаю Василя Івановича - він правий. Так, я знаю, він вже підстаркуватий для морів, життя примушує згадати молодість. Але він своїх людей, екіпаж - береже, опікується. Можеш не вірити. На всіх пароплавах таке було.
- Так, я помітив. Ми розморозилися в отой березневий мороз, ну пам’ятаєш, цього року? Сухий лиман замерз і море милі на три навіть від берега, пароплави з криголамом з порту виводили. Березень, бляха . Одеса, матка боска. Стояли під причалом в Іллічівському порту, в Бурлачій Балці, дизелі не працюють, живлення з берега вимкнули, «Нерпу» інієм вкрило, як на Полюсі, механіки злити воду прошляпили і електричний нагрівач в душовій кригою вигнуло, розперло зсередини, як страусове яйце, він потік. Стоянковий. В рейсі дизель працює – гаряча вода є. А на березі – що ж, можна й холодною митися, або й зовсім не митися, не дворяни. Стармех роботяг з судноремонтного викликав, вони тільки рукою махнули: таке не ремонтується, шукай новий нагрівач. А де ж його візьмеш? Так півроку і проходили, вже звикли і думати забули. А твій Накладний одразу знайшов якогось правильного трубача, який все те поремонтував. Газорізкою якось нагрів і вирівняв. В людей завжди має бути гаряча вода, мовляв. Я зацінив. Тільки ти йому не кажи. Це так, до слова.
- Ну ось бачиш. А мені він взагалі робив усе життя тільки хороше. Коли я народила дівчинку…
Я перевів погляд з бакенбардів Айвазовського на Женю якось занадто стрімко, і вона все зрозуміла, про що я подумав.
- Ні, не він. Не те щоб… Але не він. Можеш повірити, в мене завжди був багатий вибір потенційних татусів. Той списався з судна, поїхав додому кудись назавжди і досі не знає. Просто зрозуміла – вже час народжувати, бо залишусь одна. Все життя по пароплавах, серед вас, павіанів, навіть приткнутися на березі ніде, хіба що в общазі. З общаги ж техфлоту, ледь стало помітно, мене просто виперли. Куди йти, кому скаржитись? Сиджу, реву на причалі. А Накладний, він вже в начальники вибився, ми до цього довго з ним працювали, кілька рейсів, як довідався – вибив для мене гостинку на Лузанівці. Народила вже у власній хаті. Маму змогла з Котовська викликати і прописати. Ось, знову працюю. Мала росте. Гарна, як ураган. Козир-дівка. Татусь теж був такий - красунчик, що твій Андрій Любка. Кажу ж, в мене був час підібрати серед павіанів. Я в далекі рейси тепер не ходжу, щоб не довго. Так, по Чорному морю. Бачиш, ось і зараз він про мене згадав, пам’ятав, що сиджу без роботи. Ось він – такий. Який вже є. Гарна людина. І ти гарна людина, я відчуваю. Що ж ви так зіштовхнулись лобами? Але знаєш, Маркошо. Він своїх людей жаліє, а ти і себе не жалієш. Працювати морякам краще з ним, вибач, що я так кажу. Але що є те є. Слухала оце про той нагрівач і думала, чи ти про свою дружину розповідав би так, як про цю нашу «Нерпу»?
- Щось ви всі одне й те ж заладили. Чую вже вдруге за рейс. Мабуть правда. Що там на «Нерпі»? Пальним забункерувались?
- Так, забункерувались ще вчора вночі.
- Відхід в портнагляді взяли?
- Так, взяли. Старпом все вибігав. Він меткий, гарний помічник. Ти дарма його зневажаєш.
- Що, це аж так помітно?
- Ні, мужикам не помітно, а мені – так. Ніяка він не шістка. Просто поважає Накладного, кажу ж, є за що. Він з ним в море ходив ще третім помічником, одразу після мореходки.
- Тоді не бачу причин, чому ви досі не відійшли на Одесу. Передавай вітання капітану.
- Ну, дурне Марконі, - посміхнулася Женя. – Я ж тобі кажу, причина є - він ніколи не кидав своїх моряків у чужому порту. А всяке ж бувало. Чому б мав на старості літ змінювати свої звички? Ти піди на судно, поговори з ним. Не домовитесь, хоч речі свої з каюти забери. Побіг же, в чому стояв. Хто так робить?
- А справді,- подумалось мені. – Хто так робить?
***
З Накладним ми зіштовхнулися на капітанському містку. Стояв біля радара «Міус» і тупо дивився в екран. Зелений промінь на екрані не малював навіть протилежного молу гавані. Зате в центрі розгортки блимала яскрава пляма. Ну, гаси світло, зливай мастило. Прийняти пальне і відхід в портнагляді взяти – виявляється ще не все. Ще є на судні норовливі радари. Злий штурман підійде – в радара горять запобіжники. Добрий радист в нутрощах викруткою поколупається – радар задоволено зафурчить і запищить магнетронами. Радар був за мене. І без бойових плавців обійшлося.
Накладний не знайшов нічого кращого, ніж зробити вигляд, що я нікуди не відлучався з судна в попередню добу.
- Щось не паше локатор ні фіга. Марконі, подивишся?
- В понеділок, - сказав я. – Я чотири роки не був у відпустці. Зроблю собі курорт. Маю право. Феодосія – гарне місто.
- В понеділок буде вже пізно. В понеділок негарно в море виходити. Хоч так, хоч інак, відійдемо до нуля годин понеділка. Якщо хочеш знати, я починав працювати, коли радарів на пароплавах просто ще не було. Ну, доведеться згадати молодість. Хоча очі вже не ті, що казати.
- Ні, без бойових плавців не обійдеться, - втомлено подумав я. Набридло мені все. Хай вже насправді йдуть.
- Але думаю, до цього не дійде. Ти ж – нормальний Марконі. Принаймні, в судновій ролі записано саме так – начальник радіостанції. І в зарплатній відомості, до речі, – також. А що нормальний, а не самодіяльний, так в мене око наметане. Радист як радист. То ми збираємося виконувати свої зобов’язання?
Ні, зубр. Зубр. Стара гвардія. Знав коли згадати нашу розмову під Євпаторією. Слово в слово. На слабо, так на слабо. Плювати. Мені тільки цирку з бонами загородження не вистачало. Поганяв радар на різних шкалах, поклацав тумблери глибокодумно. І видав діагноз щодо радарової болячки:
- Вода в хвилевод потрапила. Треба літр спирту, віхоть і сталевий дріт.
- Спирт в тебе є? Виписав перед рейсом? – суворо спитав Накладний. Мене від того «виписав» аж тіпнуло. Я мовчки і навіть зі здивуванням на нього дивився. Це «виписав» залишилося вже так далеко за горизонтом, що і з супутника ІНМАРСАТ годі роздивитися.
- Не заробили на спирт. Тільки на акумулятори, - сказав я.
- Що ж робити? – вже без всяких понтів спитав Накладний.
- Мені казали, у вас дуже меткий старпом. Цілодобовий кіоск із спиртом «Рояль» - на набережній. Я поки розкручу хвилевод.
Накладний викликав на місток старпома і таки послав його за необхідним «Роялем». Ну просто якийсь рояль в кущах, а не старпом.
- Слухай, ну ось ти ж нормальний Марконі, англійську знаєш. Чому тримаєшся за цю «Нерпу»? Та ще й на Грузію її ганяєте. Та ще й під час війни. Міг би вже працювати десь на греках. Вже повідкривались крюїнгові контори, де греки вербують наших моряків. Був би молодше – сам пішов би. Ну ось навіщо?
- А все ж таки правий був Єгор, подумав я. Скажений експрес. Які там контори, крю… крюї… менше з тим, - а вголос сказав:
- Василю Івановичу, а ви чому не пішли з палуби до кінця вигрузки?
Накладний крякнув і механічно схопився за поперек. Я розкручував гнучке коліно на зеленій прямокутній трубі хвилевода під стелею рубки. Не дочекався відповіді, але продовжив:
- Ми звичайно, здуру спочатку у все це ув’язалися. Гарна нагода, гарні гроші, можливість швидко заробити на грузинах. Грузин – це людина з грошима. Принаймні, так досі гадають наші матроси й механіки. Але ось вже четвертий рік ходимо на Кавказ, і щось не збагатилися. Пропили більше, ніж відклали. Відкрилися інші речі. До них зараз єдиний шлях – Чорним морем. Всі інші, крім кордону з турками в Сарпі, блоковані. І ніхто, крім наших та їхніх рибалок не ходить. Тільки тюлькин флот. Великі судновласники бояться. Може й справедливо, нащо цей цирк. Але оті двоє відправників, яких ми підвели і вантаж мандаринів зірвався – біженці із Сухумі. Другий рік живуть у готелі з сім’ями. І не стогнуть, вигрібають, тримають хвіст пістолетом, возять харчі з України для всього Батумі. Якщо я зараз все кину, бодайся ти в кнехт, мовляв, і піду працювати на греків, я почуватимуся так, наче втік з вигрузки.
- Ясно. Добре, тебе не переконаєш, вже бачу. Але ці ваші ігрища не про мене. Не розумів, куди вскочив. Повернемося з рейсу, здам судно, і творіть що знаєте, але без мене. Але скажу тобі таке. Зупинися. Ти молодий ще хлопець. Якщо так піде далі, ти втратиш сім’ю. Зі мною вже було. Шкодую. Теж хотів випити все море і всім щось довести по молодості. З роками приходить розуміння, але вже пізно. Нічого не переграти. Ти подумай про це.
А тут і меткий старпом повернувся зі спиртом. І мені було вже не до розмов – просушував хвилевод. Ні, я все ж таки був нормальним Марконі. Причину правильно встановив, ліки правильно прописав, над старпомом познущався - радар зафуричив. А куди ж ти подінешся, рідненький, коли до справи беруться не любителі?
Накладний заспокоївся остаточно. Шлях «Нерпі» у море було відкрито. Я теж заспокоївся - рішення прийняте.
- Василю Іваничу, мені ще треба зійти на берег. Подякувати за турботи. Чекатимете?
- Ну, вже наче й більше чекали. Там Женя тримає тобі розхід з обіду - на камбузі у духовці. Іди поїш, втікачу, перш ніж знову бігти.
Взагалі, коли на камбузі тобі тримають порцію після вахти, мабуть дійсно чекають. Не брешуть. Мабуть, ти таки мєстний.
***
- Єгоре, вибач, але я вже пополуднював на судні.
- На «Нерпі»? Ну що, я ж казав, це було твоє рішення. А ти знаєш, що сьогодні вирішувалося, чи будеш ти хоч колись багатієм? Гроші відчувають, коли людина не може переступити через сентименти. Не йдуть до таких. Це шкодить ділу.
- Знаю. Тільки про це й думав весь день. Про золотий дублон, прибитий до щогли. Але що ти там казав про рішення?
- Так, воно твоє.
- Розумієш, якщо навіть без емоцій, - хоча чому? – я не можу усіх їх замінити в чужому порту, судновласника кіндрат схопить, вирішить, що я віджимаю його пароплав. А замінити треба. Всіх, по черзі, як тільки знаходитиметься пристойна заміна. Без поспіху й галасу. Хочу працювати не зі свинями, які комуніздять брезенти. Може, хоч вдома частіше буватиму. Накладний дав урок – тягни на судно своїх і не комплексуй. В мене стільки друзів і гарних спеців сидять на бичі, а я перед цими алканами розшаркуюся. Досить.
Я закурив біломорину.
- З рейсами теж визначився. Якщо місяць на круг, і кілька тижнів простою в Одесі, поки збирають вантаж, треба просто саму вахту на борту залишати, а з грузинів брати за трюм, як за зберігання на складі. Зібрався вантаж – всі з’їхалися і пішли в рейс. В нуль виходити, навіть з усіма упирями, бандюками, ремонтами і хабарями, ми таки навчилися. Іноді навіть в пристойний плюс, якщо не крастимуть паливо, звісно. Але це вже – моя печаль. Треба брати таких, щоб не крали. Не віддам цього почесного права жодному з компаньйонів. Мені з ними в морі бурлакувати, а не їм. Звіт звітовано. Плани заплановано. Вибач, що підвів тебе, якщо підвів.
- Ну не дуже. Підвів, звичайно, але не критично. Раз ти не голодний, сідай в машину, повезу тебе в інше цікаве місце, - сказав Єгор.
- А ти хоч водити вже навчився? Газ і гальма не плутаєш? – засміявся я. Восени ще було саме так.
- Ще буває, що з ручника забуваю зняти, - признався Єгор. Ми вже їхали з центру.
- Ти знаєш, на чому я піднявся? Думаєш на мандаринах? То вже друга серія. На торпедах.
- Я так і знав, що ти замаскований торговець зброєю. Але навіщо грузинам торпеди? Вони переобладнували на сторожовики свої сейнери, просто ставили кулемети і гармати на сейнер. Не бачив там торпедних апаратів.
- Ні, ти не зрозумів, - засміявся Єгор. – Коли торпеди відстрілюють на полігоні, вони часом тонуть. А це ж грошей-грошей, там навіть контакти усі позолочені, два центнери срібла, кожен постріл по ворогу коштує, як це «Вольво». А вони тонуть. Ну звісно, місця затоплення позначають на карті, а хрін ти її з водолазами знайдеш, все дуже приблизно. Повір командиру катера-торпедолова. Отож карта цих скарбів у мене була… Куди преш! Повилазило? Увімкни поворотник!
Якийсь ветеран на жигулях нахабно повертав ліворуч з другого ряду. Добре, що Єгор цього разу таки вже не плутав педалі гальм, як восени.
- Торпедолова? А яке у тебе звання? Я думав, ти принаймні капітан-лейтенант. Катер – якось дрібно, - сказав я, перш ніж подумав.
- Мічман. Тобто – страший мічман. Мікроадмірал, - засміявся Єгор. Капітан-лейтенанти – мої зами зараз. Чкурнули з флоту, коли фірма вже процвітала. Що, розрив шаблону? Та не бійся, я правильний мічман. Закінчив одеську море ходку технічного флоту, залишився на контракт після строкової, думав – квартиру дадуть. Якже-якже. Але знаєш, головне, що командир, хай і катера. Сам собі голова. Самостійність рішень прокачує. Це вам не склад на причалі. Хоча, по грошах склад, звісно, був би кращим…. Отож слухай про карту. А може – покатаємось на Золотий пляж? Як в тебе з часом?
- Обіцяли чекати до понеділка, потім обіцяли піти, - засміявся я.
Ми мчали по трасі в бік Керчі, по самому жовто-брудному пляжу, вздовж урізу води, так близько проходить дорога, море лютувало, хилиталися під вітром хлипкі пляжні грибки, ховалися під заколочені на зиму пляжні генделі і бунгало бродячі собаки, ми мчали і мовчали, поки сонце не пробилося в розриві хмар і не заходилося промацувати навскісними променями свинцеві хвилі. А тоді Єгор сказав:
- Так ось, про карту. Я орендував ОС-1, винайняв аквалангістів, лозоходців та екстрасенсів… Ну що ти регочеш? Ось всі твої капітан-лейтенанти теж так реготали, коли я пропонував. І в результаті судно орендував я сам-один. Вклав усі накопичення мічмана. Якраз на жигулі. А воно спрацювало. Можеш скільки хочеш сміятися, але екстрасенси шукали торпеди краще, ніж ехолот. Ми гарно піднялися. Заводське начальство зрозуміло, що зі мною можна кашу варити, і віддало мені «Осу» в довгострокову оренду. Потім вже був Батумі. Нас арештували в першому ж рейсі за торпедні апарати. Оце був шухер. Далі ти уявляєш.
Єгор несподівано з’їхав з траси і вирулив на самий пляж.
- А слабо скупатися?
- Взагалі-то мене «на слабо» сьогодні вже брали. А ось не слабо!
І ось ми вже незворушно роздягалися біля «Вольво», намагалися не стукотіти зубами від холоду й вітру, без поспіху, споглядаючи, хто стратить першим. Прочовгали до урізу води по піску в самих труселях. Море пінилось, вирувало і шипіло під п’ятами. Єгор все не здавався. Я теж. Зайшли у крижану воду вже по коліна… Перезирнулися і разом заволали:
- Та ну його на фіг!
І тут нас накрило хвилею. Але якщо питатимуть, я тепер можу прибрехати, що купався у Феодосії взимку.
Потім відігрівались у «Вольво», Єгор увімкнув пічку. Закурили і мовчки дивились на море.
- Моя пароплавна лінія існує, поки триває війна, - сказав Єгор. – Це цинічно, але як вже є. Поки війна. Нас ніхто в закордонні порти не пустить. Пора вже мені ворушитися. Думати щось собі. Я тому й сподівався на «Нерпу». У вас же є нормальні суднові документи. Хотів пробити нову лінію, на закордон.
- На Туреччину? – спитав я.
- Ні, на Туреччину з Криму зараз не ходить вже тільки сліпий та немічний. Доведеться штовхатись ліктями інтенсивно, битись за вантажі. Я хочу спробувати взагалі без заходів в українські порти, бо дістали. Особливо миколяновичі, вже тісно мені з ними в одній країні. Хочу спробувати з Болгарії на Грузію. Перспективний напрямок. В Грузії ясно – Батумі. Там все схвачено. В Болгарії ще не знаю, Варна чи Бургас.
- Краще Бургас. Там Рибно стопанство. Рибалки – наші люди. З ними простіше. Я працював колись у радянсько-болгарському екіпажі. Був такий експеримент. З ними можна домовитись. І місто – просто казка. Навіть сумніваюся, чи не більше я його люблю, ніж Батумі. Не хотілося з нього повертатися. Мову всі розуміють, а живуть – як люди. Навіть дивно. Навіть в радянський час так було. З нами не порівняти. Європа.
- Ну ось бачиш. Ти навіть вже в темі. Давай, підбирай свої хвости в Одесі і можемо спробувати. Дістали кровосісі. Фіг вам.
На зворотному шляху Єгор несподівано замість центру міста повернув на якийсь мікрорайон, звичайний унилий совок-буд багатоповерхівок з білої цегли. Зупинились біля одної з них.
- Раз не голодний, запрошую на каву, - сказав Єгор. – Ось це і є те цікаве місце.
Хоча нічого цікавого в ньому не було. Мені теперішньому. Зараз нікого не здивуєш перукарнею, аптекою чи й відділенням банка на першому поверсі житлового будинку, а тоді я таке бачив вперше. Завжди хтось щось робить вперше. Просто на колишній балкон вели широкі сходи, а над дверима була вивіска «У Каті».
- Грузинській бабусі можна, а Каті ні? – прокоментував Єгор.
За дверима – привітна офіціантка всадовила нас за столик під картатою скатертиною з якимись рюшиками, заходилася щебетати, наче ми бундеси якісь. На чайові сподівалася? Чайові в нас тоді теж іще не практикувалися. Я б за купон удавився. Видно було, що Єгора тут добре знали. Мабуть вчащав. Я придивився до кафешки уважніше, вона була дивною, повною якихось подушок, диванів, етажерок з книжками. На ближчій я помітив старого знайомця «Мобі Діка». Потрібних слів тоді ще ніхто не вигадав, але зараз би я її назвав хіпстерською. А тоді обізвав шаблонно сімейною. Так нам розхвалювали в телевізорі за Горбачова. Замовили каву.
- Дивись, як для своїх звари, - жартував Єгор з офіціанткою, мабуть отою самою Катею. Гарна така, доглянута й тугенька-фігуриста білявка у фартушку в ту ж шотландську клітку. У офіціантки все має бути красиве – і фартушок, і меню, і скринька для чайових.
- Єгор про вас багато розповідав, - сказала Катя, коли подавала каву. Кава була італійська, у філіжанках з біло-червоно-зеленими прапорцями. Я таких теж ще не бачив. Точно здичавів на борту. Мій ареал були генделі, розчинна й пластикові стаканчики. Я прозівав, коли розчинна стала відстоєм, а модним – еспресо.
- Чим я так відзначився, що про мене вже розповідають офіціанткам? – спитав я в Єгора.
- Вона власниця, - заперечив Єгор.
- І дружина, - сміючись, додала Катя.
- Ну так. Замутили кав’ярню, щоб мене не пиляла і була при ділі. А то сидить вдома цілий день, начитається журналу «Наталі», і мучить потім мене тестами «Який він Буратіно?»
Саме час мені було теж розсміятися.
- Ну, початок покладено, - сказав я Єгору, коли Катя пішла за шинквас. Кав’ярня вже є. Я знаю, як називатиметься український судноплавний Регістр, коли усі суднові брокери Феодосії прозасідають у вас двадцять років і вирішать вийти з підпілля. Тож назвуть його «Регістр Каті».
***
Потім Єгор підвіз мене до самого порту.
Потім ми повернулися в Іллічівськ. Цього разу шторм Накладному не завадив.
Потім ми виясняли стосунки і звіряли годинники з компаньйонами. Не побилися – і те добре.
Потім я поступово замінив всю команду, як і грозився Єгору. Тим, хто читає цю повість у збірці, достатньо сказати, що нового капітана звали Борщевський. І вся решта – теж херсонці і рибаки. В них не боліли спини на вигрузках, бо рибалки все життя перевантажуються борт до борта у морі, авралять всім екіпажем, і не плачуть. А в порту під причалом ще й не хитає. Крю… крюї… крюїнгових агенцій в Херсоні ще не завелося, тож вони не рвалися на Кариби. Дякували за ту роботу, що мають.
Тож потім почався чи не найщасливіший рік мого життя. Ми працювали з двома бригадами перевірених грузиняк, які не кинуть. Знали одне одного ще по минулих життях і не крали брезенти одне в одного. Чорне море було таке, як завжди. А згадати і нічого. Хіба що оце: ми навмисне глушили дизелі на півдорозі до Кавказу, над самим глибоким місцем, плескалися за бортом, а під кілем було два кілометри. І грузини ще й смажили шашлики на мангалі і виводили про якусь Суліко. Спокійні розмірені рейси, коли всяк на своєму місці. Так буває, коли все налагодилось, притерлось, і працює – краще не чіпати. Я навіть запишався – в мене вийшло! Все запрацювало. Став якати і приписувати усі чесноти собі, а не компаньйонам. Був покараний за самовпевненість. Провидіння не спить, усе занотовує.
Потім в мене народилася друга дочка. Я подумав про те, що радив обмізкувати Накладний. Вже не стирчав на борту місяцями, за нагоди щоразу їхав додому. І бодайся все в кнехт. Я навіть сам забирав її з дружиною з пологового. Таким може похвалитися геть не кожен моряк. Пощастило. Перша народилася, коли я був у Червоному морі. Ось як складно переплетено все в житті – щоб мала народилася, мені треба було списати з судна крадіїв брезентів і бронзи. А я два роки комизився.
Потім ми заходили іноді в Феодосію. Кілька разів бачив Єгора. Але на його лінію на Болгарію ми так і не стали. Були тому свої причини. Він їх знав. Я його попередив, сумління моє було чистим, тож залишалися друзями.
Потім під час одного такого візиту його заступник з капітан-лейтенантів перелякано повідав, що Єгор зник. Довелося тікати з країни. Зійти з судна у Бургасі і не повернутися. Я не став розпитувати аж занадто, теж був шокований. Плутана історія з бандитським кредитом і підставою. Повертатися було небезпечно. Через деякий час він потай перетягнув у Болгарію і дружину з дочкою. Єгор не дочекався тих часів, коли за нами таки справді почали ганятись банкіри й умовляти придбати авто. Суми, про яку йшлося, зараз якраз вистачило б на якесь «Рено», привіт колекторам. І підставив його той, про якого я попереджав. Було прикро. Ну але ж ви пам’ятаєте оте його «люди свині, але не буде з ким працювати». Не послухав.
Потім я довідався, що Серьога, мій капітан Серьога, але з дипломом старпома, ШДП, його він не здогадався викинути під товарняк, сидить в калапучі на Сицилії. Вони везли на якомусь херсонському судні нелегалів з Болгарії на Італію, берегова охорона пов’язала їх в Адріатиці, по чотири роки всьому екіпажу. І мене дивують ті мільйони нелегалів із Сірії, які хлинули зараз в Європу. Хто їх усіх перевозить?
Потім Борщевський мені натякнув, що за цим рейсом з нелегалами якимось боком стоїть Єгор. Ну все сходиться. Якщо три роки возити кавказьких біженців, можна легко переключитися і на нелегальних мігрантів у ЄС (Болгарія тоді ще не входила).
Потім життя закінчило примірятися і почало бити мене насправді, навідліг. І мені вже було не до звісток про Єгора. Не думаю, що вже готовий про це писати, може колись. Дякую все тому ж Провидінню, що все завершилось як завершилось. Було болісно й місцями боляче.
Потім настав 1999 рік, коли відмінили морзянку, радисти стали непотребом, і потрібно було робити вибір – переучуватися на штурмана, чи вже досить моря. Все не вип’єш. Знову вибір. Але цього разу обставини обирали за мене. Я закінчив філфак університету з червоним дипломом. Філологів, виявляється, не ділять на класи, як радіооператорів. Я сподівався на диплом філолога першого класу і був трохи розчарований. Пішов працювати в IT. Спасибі Єгору, що підсадив на комп’ютер, да.
І ось вже років через надцять після описуваних подій, коли я вже став записувати свої моряцькі побрехеньки і вивішувати їх на літературних сайтах, під одним з оповідань відгукнувся Єгор. Написав багато і літературно, варто ще однієї повісті. Розставив усі крапки на і у тій незрозумілій історії з втечею. Бандити бандитами, миколяновичи миколяновичами. Його просто вичавило з країни, яка стрімко змінювалася, їй вже було не до колишньої бізнесової вольниці. Можливо, це теж лише полустанок на колії того скаженого експреса, можливо, країна мусила пронестися і через такий тунель. Сервер, з якого писав Єгор, був аргентинським. І я радію за Аргентину, що отримала мешканця, який має дар перетворювати на самодостатні бізнеси все, до чого доторкнеться. Я знаю, що раз вже він зміг щось робити тут, він не пропаде ніде. Але мені прикро за Україну.
Єдиною його претензією до моєї повісті, яку ви, сподіваюся, прочитали перед цією, було: «Навіщо ти зробив мене портовим наглядачем? Все ж таки це ж мене в’язали – і не краваткою, а шнуром від відеомагнітофона – в капітанській каюті під час нальоту в Батумі. І настукали по макітрі руків’ям пістолета – теж мені. Вимагаю спростування в наступних книжках»
Ну ось, Єгоре. Маєш і спростування. Хай тобі там гикнеться в Країні Срібла. Але краще повертайся, думаю вже на часі. Шалений експрес летить далі.
P.S. Тільки не в Феодосію. Її в нас віджали якісь зелені чоловічки. Краще в Одесу, там зараз самі грузини, тобі не звикати.
