***
Щоб ви не сумнівалися, в Феодосії Єгор зустрічав нас вже на причалі. Навіть раніше - вийшов на зв'язок по радіо, ще коли ми тільки просили добро ставати на якір на рейді. Ну нормально ж. В Батумі відправив, тут зустрів. Його "Оса" повернулась ще вчора. І він на борту "Оси" - раніше за "Нерпу". Я виразно подивися на Накладного. Той тільки пхикнув. В кращих традиціях економно-валютного ходу ми перестояли двоє діб в Цемеській бухті під Новоросійськом і на зворотному шляху. В Цемеській, Кларо, бухті з її зненацькими протягами з гір, яку десятою дорогою воліли обходити всі мої попередні капітани, байдуже влітку чи взимку. Район 19555. Бора. Розумному досить. У Феодосії ж навіть на якір ставати не довелося, нас вже чекали в порту. Власник мандаринів намотував круги довкруг Єгорова офіса - де ми пропали?
Той Єгорів офіс взагалі був прецікавим місцем. Треба було, щоб поблизу порту, але за три тисячі літ усі підходящі ділянки, як ви розумієте, були забудовані. Ще греками, чи генуезцями, чи князівством Теодоро. Зліва від порту здіймалася гора з татарською забудовою. Але вулички були такі стрімкі, що на них буксували навіть армійські джипи. Тільки віслюки. Але негодовані осли ревіли-заходилися й здохли за тиждень після 18 травня 1944 року. Сюргунлик. З того дня в цей район тільки пішки.
Підходящих приміщень поруч теж не було, я вже не кажу про офісні центри (купи-продай фірми сиділи ще всі в готелях цілими поверхами, як ось наш київський бізнесюк у готелі "Братислава"). Але поруч з військовою гаванню нахабне командування військово-морської бази колись втулило свої гаражі. Не військові - кооперативні. Для офіцерських жигулів та москвичів. Жодного чину, якому по рангу належала волга без черги у феодосійській базі начебто й не було. Хіба що тільки сам начальник, контр-адмірал. А гаражі ось були. Офіцери відводили душу, обладнуючи їх барами з елітним самогоном та настоянках на "шилі", як звуть флотський спирт, стереосистемами й акустичними колонками з такими басами, від яких в порту здіймалось цунамі, варто було запустить Річі Блекмора чи Боба Марлі, а не Машу Распутіну. Смоук он зе вотер, смали! Ями під гаражами розширювали до розмірів таємних кімнат Гаррі Поттера, як сказала б Джоан Роулінг, якби вона сама ще не вчителювала у португальській школі, лейтенанти ж умебльовували свої таємні кімнати продавленими боженківськими диванами й вбитими телевізорами "Електрон", щоб було де проспатись, коли жінка вигнала з офіцерського гуртожитку в ніч, чи ще з якої нагоди. Офіцерське сімейне життя зазвичай гідне мексиканського телесеріалу. Найбільш непосидючі прибудовували гаражу другий поверх.
Саме в такій надбудові з балкончиком і вікном у всю стіну з видом на зовнішній рейд і починалась Єгорова фірма. Знімали по дружбі в якогось мічмана. Фірма швидко переросла цю шпаківню і Єгор підійшов до справи ґрунтовно: домовився з директором кооперативу й надбудував другий поверх над всією лінією гаражів. Тепер на рейд можна було споглядати з галереї, як в якомусь Бостоні, де такі «галереї вдовиць» - ознака приморського стилю. (Жінки моряків виглядали з них своїх пройдисвітів-Ізмаїлів) Матеріали і виконавець не могли зробити цю лунку галерею з профнастилу з корабельними трапами й леєрним огородженням хоч трохи несхожою на місток корабля. З галереї в бінокля нас, нашу "Нерпу", Єгор цього разу і вигледів. І викликав на визивному каналі. Радіостанція в офісі теж була своя, стаціонарна. "Рейд" чи "Сейнер", не пам'ятаю вже. Який там ще дозвіл на частоту? Тут військові, їм жоден дозвіл не треба.
Та що там рація. Саме в Єгора в бухгалтерії я вперше в житті побачив персональний комп'ютер, пісі. Не в київських фірмачів, не в столичному НДІ - в феодосійських гаражах. Спочатку неабияк злякався нової техніки, а потім, заохочуваний Єгором, пересилив свій страх, все ж радист, друкувати вмію, яких тільки клавіатур механічних вже не бачив на телеграфних апаратах. Цей друкує тихенько, приємно. За кілька годин засвоїв, де шукати апостроф. І решту часу, ледь не цілу добу, програв у якусь комп'ютерну гру. Чи в пасьянс, чи в кульки. Який там був мегахіт бухгалетрії всіх часів і народів? Може й тетріс, до речі. Ні, згадав – «Залізничний магнат»! Ну так, все ті ж транспортні задачі. Що ж мене ще могло так захопити? Сходив на берег, одним словом. Навіть пива попити не встиг. Спасибі Стіву Возняку, Білу Гейтсу й Сіду Мейеру. Який же це рік був? Який апарат? На них ще писали тоді "айбіем-пісі-сумісний", з ч/б монітором, під флоппі диск ще. Не знаєте, що таке флоппі-диск? Гугліть, словами це не описати, як неможливо пояснити слово гранчак.
- А мені без цієї шайтан-друкарки ніяк. Компенсує мій склероз. Мені вже пів-Батумі винне. Попросять такі: "Слушай, мамой клянусь, дєньги отдам, когда продам мандарін в Крівом Рогє. Вот, возьмі часи в залог, очєнь ценний" - в мене вже скриня годинників, перснів-печаток, цепур і навіть весільних обручок. Хоч би хто повернувся викупати. Хоч би раз. Користувалися тим, що я добрий, а їх багато і всі чорняві. Навіть по кілька раз потім їздили в мене ж, попробуй ще пригадай, як хто виглядав, у кого яка була кепка. А з'явився комп'ютер - інша справа. Вони ж всі мають бути вписаними в суднову роль на кордоні, готують паспорти, а я їх підступно заношу в файлик. Вношу, а розумна машинка - такий вже є! Торчить тобі тищу! Знаєш, такі боржники спливли. Бачиш "Вольво" під офісом? Засоромився один, дуже багато вже заборгував, розрахувався одразу машиною. Гнав аж з Білорусі, тому не дивуйся на номери. А ти кажеш, марно гроші на оргтехніку витрачаю. Та не смійся, ще годна машинка. Оцинкований кузов, сам перевіряв, не повірив. От вміють же шведи. Зносу нема.
Грузинів щодня крутилось довкола офісу і на тій галереї таки багато. Кружляли довкола тих гаражів, як бджоли довкола вулика. Укладали якісь документи, якісь списки, ксерили щось тут же в секретарки. Оформляли машини, які везли на палубі. Виглядали з балкона, коли вже прийде та "Оса", когось зустрічали. Навіть готували якісь тормозки на Батумі , як з провідником залізниці. Щось одне одному розповідали і реготали, і гелготали, тож секретарка, яка їх шикувала всіх, як старшина новобранців, сувора була мамзель, щойно з дитсадка, щоб щось оголосити, відкривала двері своєї кімнати й кричала за звичкою:
- Усі закрили ротики!
Нормальний такий движ. Атож. Живе місце. Всі при ділі. А судна в морі. Феодосія-Батумі. Батумі-Феодосія. Як фунікулер на Поштовій. А в нас досі, як ми не билися, виходив лише один круговий рейс на місяць, Одеса-Батумі-Одеса - завелике плече. А тут ще Накладний зі своїм економно-валютним ходом. Гарний рейс в таких капітанів той, коли один оберт гвинта дорівнює одному долару. Таких люблять матроси й механіки, та навіть радисти. Але ж я був уже й не начальник рації, я був фірмач, суперкарго, і той долар насправді був мій на тридцять три центи, ми втрьох його вклали, порівну, а не міністр морського флоту в Москві, як звик наш капітан. Більше того, того зайвого долара в нас не було. Тільки те, що відіб'єш і заробиш у Чорному морі.
- Чому ставлять у військову гавань? Там причальний збір менше. Я їздив, домовлявся якраз перед рейсом.
- Подати швартови, йоханий бабай. Заводьте шпринг. Підберіть повздовжній носовий. Добре. Так стояти будемо. Готуйте лебідку.
Здрастуй, Боже Місто. Знову ми. Знову в оксамитових кльошах.
***
Здивований я не був. Я чекав цієї розмови одразу після вигрузки. Але саме розмови, а не загально-суднових зборів. Забув, з ким маю справу. Розслабив булки, хряпнувши своїх сто грамів у кают-компанії. Бачив, що Накладний просто запахався. Я навіть вивантаження кілька раз хотів перервати, начебто перекур, але він запсихував ще більше. Безпардонний сучонок, я навіть намагався повторити Єгорів фінт вухами і завербувати Накладному на заміну матроса строкової служби. Був посланий привселюдно, Накладний вперто достояв на своєму місці в ящикошвиргальному ланцюжку до самого кінця вигрузки, хоча було йому непереливки, він всіх гальмував, і це бачили всі молоді нарвані головорізи з команди, які теж упахалися мамо не сумуй, яких би геракелів ми там з себе не вдавали. 70 тонн то 70 тонн. По десять, виходило, тонн на брата. Тільки коли по колу пустили другу пляшку горілки, забиті біцепси-тріцепси й м'язи спини з болем почали відходити й відчуватися. Що характерно, Накладний навіть забув про антиалкогольні положення Статуту. Друга вигрузка за тиждень. Не до Статуту торгового флоту. За статутом вантажать електрокари й підйомні крани.
Назрівав конфлікт нарваної самовпевненої молодості з хитровжученою, але гордою старістю. Молодість ту ще життя як слід не било, а тільки примірялося, але вона себе вважала з біса професійною й бувалою. А старість все ніяк не могла зрозуміти, що весь її хвалений досвід вже нікому не потрібний - світ незворотньо змінився. Але живописати той конфлікт й нагнітати пристрасті, щоб потішити читача, мені щось геть не хочеться. Хоча страсті вирували й кипіли, як гейзер в ісландських снігах. Все просто - мені вже стільки років, як тоді було Накладному, і я теж щось поки не записую себе в старигани. Життя нас вже давно розсудило. Я досі на боці молодості, хай вже і не своєї. Хоча Боже збав мене від того мандаринового бодібілдінгу в такому віці, досить щорічного свята викопування-закопуванння картоплі в тещі. Накладний був ще ліберал. Я б цих молодих бородатих вискочнів в піжонських пасках штангістів (щоб пупи не порозв'язувалися) просто постріляв би з капітанської ракетниці, щоб не мучитись.
Отож ми сиділи в кают-компанії, відхекувались, відсапувались, курили сигарети "Козак" і папіроси "Біломорканал", травили старі анекдоти, бо де ж нам нових взяти, а тут Накладний взяв і оголосив суднові збори. А всі вже й так у зборі. І трохи припухли, бо не чули цих забутих радянських слів вже років з п'ять. Добре хоч загально-суднові, а не комсомольські. Оскільки ми щойно випивали, доповідь Накладного мала би походити на виступ начальника транспортного цеху лікеро-горілчаного заводу в Жванецького, від цього можна було навіть отримати свій фан. Але ота нарвана молодість зазвичай дуже серйозно до себе ставиться і не відчуває гумору ситуації, заводиться з півоберта і вступає в полеміки. Отож тези доповідача зараз я б законспектував так:
1) Це не зовсім те море 2) це не зовсім той сезон на не тому морі 3) це не зовсім той пароплав не в той сезон на не тому морі 4) це не той вантаж не того пароплава в не той сезон на не тому морі 5) це не та фірма везе не той вантаж на не тому пароплаві не в той сезон на не тому морі не з того порту не в той порт платять мало роботи багато та на волго-балті в мене оклад би був удвічі більший а горб не болів би та нах воно мені закреслено всім вам треба на вас чекають круїзні лайнери де пасажири самі вантажаться і самі вивантажуються правда в усьому іншому гівно гівном аби не кариби багами й піратські скарби. Отож ставлю на голосування - хто за те щоб повернутися в Одесу? Проти? Утримався? Одностайно!
І що характерно, ще не забуті радянські казенні формулювання мали над нами таку магічну силу, що навіть я рефлекторно проголосував за! П'ять років без комсомольських зборів - то замалий термін, щоб позбутися умовних рефлексів. Але я тут-таки стряхнув полуду з очей і заволав:
- Стоп-стоп! Що значить "ставлю на голосування"? З якого це часу на голосування ставлять рейсові завдання? Досі ми збиралися, поки триває мандариновий сезон, зробити три-чотири рейси на короткому плечі, Феодосія-Батумі! З якого хуліо хуреніто я оце попередньо їздив сюди домовлявся? Треба відпрацювати. І лише потім повертатися в Одесу. Ми, взагалі, навіщо тут зібралися? Гроші заробляти, чи в Одесу повертатися? Та ви ж в курсі, чого варто випхати судно в рейс саме з Одеси? Ну всі ж упирі знову налетять - пожежники, морський Регістр, екоінспекція, портовий нагляд, медики, погранці, митниця! Знову якийсь ремонт намалюється. І все нашим коштом. Ви думаєте скільки нам коштували ті чотири танкових акумулятори, які довелося замінити перед рейсом? Та якраз увесь прибуток, що ми за минулий рейс намутили. Але ж і не міняти вже не можна було, згадайте, як дрейфували під Сухумі. Очко ж не гумове.
Я не брехав: в Україні судну під українським прапором чомусь завжди найскладніше вийти у рейс саме з порту приписки, там усі упирі вже знають, що саме в цього судна не так, і свого не проґавлять. Та ще й портнагляд з екоінспекцією в парі працюють. Відкачав баласт під причалом - плати екологам за забруднення акваторії. Відкачав баласт у морі - плати портнагляду, що заходив у порт без баласту, міг же й перекинутися. А таки міг. Просто обирай, кому хабаря платитимеш цього разу. І я ще промовчав про інші хабарі, бо збори, матроси почують, навіщо ото усім знати про начальство. Хабар - справа інтимна. Ми тільки заради цього інтиму генерал-страмеха одеського в свій хаптрест і брали. Може саме тому під прапором України на 2015 рік залишилося всього 73 судна? 73, Кларо! 73! Мабуть вже ті, хто ніяк не втече під молдавський чи ще який прапор – буксири й лоцботи. Молдавський, Кларо! Дохазяйнувалися упирі, думали моряки вічно їх терпітимуть, аж тут така незадача. Для порівняння, реєстраційний номер «Нерпи» у Іллічівському порту був 1551. Це був тільки один порт, у тут на всю Україну 73. Але повернімось на два десятиліття назад в українську ще Феодосію.
- Зараз сезон, - сказав я. - Мандариновий. Ми все довбане літо на нього чекали. Ставки фрахту зросли чи не вдвічі. Поки ми знову випихнемо "Нерпу" в рейс, буде вже Новий рік, ставки знову впадуть, бо впаде ціна на мандарини. Ну ви ж в курсі.
- Так, це РС, це малий пароплав, він не прокормить капітанів-стармехів за дві тищі баксів (я нагнітав, на волго-балтах тоді платили капітанам доларів 700). 80 тонн є 80 тонн, а не тисячі. Але це ж РС! Звір-машина і всепогодний бомбардувальник. Хто як, а я сейнерист змалечку і не бачу в тому ні трагедії, ні проблеми. Тільки набої подавай. Лєнта за лєнтою. Ой, це мабуть зайве. Скажіть спасибі цій війні, що вона так задрала ставки фрахту, інакше нам просто не було б роботи. А так чи інак - сім'ї свої прокормимо. За ті гроші, які на РСі можна заробити. Це все одно більше, ніж на промислі шпроту під Зміїним, такі часи, риба не в ціні на Привозі, не кажучи вже про те, скільки вам платили в рибінспекції на бичі. Ви всі знали куди йшли, насильно ніхто не тягнув. Поки робота є - треба працювати. На бичі насидітись ще встигнете. Хлопці, просто знайте, що голосуєте й за те, чи підете в наступний рейс. Кого чекають на карибах, тільки скажіть. Візьму квиток на Одесу за рахунок фірми. Заміна наздожене. А пароплав ганяти заради цього - панські витребеньки. А на кариби - вже якось самі, автостопом.
- До речі, про війну, - підхопив Накладний. - Та ви ще гробові повинні платити! За форсмажор! Дякую, що нагадав! Ставлю на голосування повторно!
Молодість запальна й дурна. Я програв Накладному вже в той момент, коли став сперечатися і щось доводити. Теж мені цицерон. Я прийняв його правила гри, в яких це голосування було чогось варте. Ну от з якого дива? Голосують лише акціонери. Навіть в радянські часи один дуже вредний старпом, до речі земляк, любив повторювати: "Вирішувати на загально-суднових зборах, яким курсом йти судну, ми не будемо!". Це був нонсенс, як не крути, хоч радянський, хоч капіталістичний. Я вже був таки бувалий вискочень: піднімав заколоти на борту і їх вгамовував, міг пояснити, чим заколот відрізняється від страйку по голландському законодавству (наш Статут такого сором'язливо не передбачив), витримував тривалі страйки проти судновласника в закордонних портах і кількома репліками переконував не робити цього, коли всі збиралися застрайкувати. Просто казав, що треба закупити побільше рису на турецькому базарі, бо коли закінчиться пальне дизель-генераторів і потухнуть холодильники, харчуватися доведеться тільки кашею з казанів. І страйк чомусь припинявся, не розпочавшись. Крикуни думали, страйк – то швидко. Та всякого було. Але капітан-заколотник - то якось не вкладалося в шаблони мого досвіду і пригодницької літератури. Ти ж і так капітан, навіщо заколот? Ну, Серього, я тобі це ще пригадаю. Хоча Серьога-то тут був при чому? Він за два роки на «Нерпі» не провів жодних зборів.
Цього разу був один голос проти - мій. І один утримався - .... поварихи Жені. А я ще стояв і загадував, ну ось як матрос Роберт скаже, так і буде. Це не той бородатий матрос, що з пальмою. Той Толян. Цей -типовий такий, як розрив шаблону, одеський кучерявий очкарик, якого простіше було уявити на заняттях зі скрипки, ніж на палубі. Але прокачаний такий ботан, жилавий. Років десять, як скрипку покинув і по блату влаштувався матросом. В Одесі все роблять по блату, навіть на сміттєвозах працюють. Роберт ніколи не бузив і не горлопанив, мовчки гарував і гарно рахував гроші. На палубі, так на палубі. На стерні, так на стерні. На вигрузці, так на вигрузці. І ось Роберт - за. Тобто проти. А Женя утрималась. Це треба було осмислити. Я підвівся і мовчки пішов на ніс у свою каюту. Переодягнув штани і куртку, взяв з шухлядки свій паспорт моряка і скільки там залишалось грошей від Батумі, й пішов собі на берег, ні в кого не питаючи дозволу. Буза так буза. Подивимося, як ви в рейс без радиста підете. І без пального. З нафтобазою домовлявся таки я.
Це теж було не за правилами. Радянські капітани та їх гідний представник Накладний, звикли, що моряки дають драла на берег в закордонних портах, а не в рідних. Але раз вже все в цьому рейсі пішло не за правилами, тримайте таке. Вам теж не варто булки розслабляти. Адью.
Мені було куди податися у богохранимій Феодосії. На мене чекав готель «Китовий фонтан», як я його називав.
***
Книжки не знаходять нас зненацька. Ось і "Мобі Дік" Германа Мелвілла полював за мною щось із десяток років.
Неможливо цікавитися мариністикою і не наштовхуватися на згадки, алюзії й прямі цитати з "Мобі Діка".
Ось читаєш собі критику на такого собі Курта Кламана "В дикому рейсі", і критик, звичайно ж, не втримається від зауваження, що ця історія про ірського кочегара-короля і величезну рибу-молот, що переслідує його морями, - переспів Мелвілла. Чи там, скажімо, герой Конецького, що, як Йона, живе в шлунку кита, але відмовляється звідти виходити, бо навпаки - сховався туди від світу, - це теж данина мариністів Мелвіллу.
Отож, що це одна з найвеличніших книжок американської літератури, а можливо й - людства взагалі, я собі добре затямив, але якось все не виходило її почитати. То шрифт дрібний, то бібліотечний абонемент прострочений, то інших справ до дідька, ось хоч би мандаринками торгувати, чи шоколадками.
Втім, справи чомусь не заважали читати мені інші романи Мелвілла, ті ж "Тайпі", «Ому» та "Білий бушлат". Останній, до речі, сприяв тому, що в американському військовому флоті відмінили тілесні покарання. Мелвілл мотивував це в книзі через протиставлення з російським військовим флотом. Мовляв, там пани дають канчуків своїм кріпакам, а нас, вільних людей, по якому праву деруть, як сидорових кіз? Але то таке. Просто привід задуматися, що менш відомі й забуті книжки можливо більше змінили світ, ніж усі шедеври літератури. І гарна відповідь усім літераторам, які переводять папір "для вічності". Вічність - дама з витребеньками, їй не вгодиш. Мелвілла ось теж ледь не забули.
Схвальні відгуки критиків на перші романи надихнули його все покинути й піти на творчі хліби, намагатися жити за гонорари й писати романи, як скажений принтер – роман на півроку. «Редберн», «Білий бушлат», «Беніто Серено». Але все це були тільки спроби підступитися до «Мобі Діка». Величного, як айсберг, і мудрого як Біблія, перекладена сленгом нантакетських китобоїв. Якого сучасники геть не зрозуміли, рознесли на друзки, змішали з лайном і пострибали на кістках – розгромили взірцево. Мелвілл образився і пішов працювати митником у нью-йоркскому порту. Митнику писати історії для розваги публіки вже було не з руки: контрабандисти засміють, тож він продовжував писати під псевдонімами, але теж марно. За сорок років від виходу роману до смерті автора продалося щось із дві тисячі примірників «Мобі Діка». Сумно знайомий українським літераторам тираж. Ніщо не вказувало на те, що через 70 років його врешті решт прочитають, і зрозуміють, і відкриють, що Мелвілл був провісником дикого капіталізму, усіх тих Вандербільдтів і Морганів, для яких важило лише рейсове завдання за будь-яку ціну і золотий дублон, прибитий до щогли, що з рештою зробило Америку Америкою, покривши її залізничними коліями, металургійними заводами, бавовняними фабриками, зерновими елеваторами й хмарочосами. Читачі наздогнали роман лише через сто років. І ось тут вже розпробували. «Мобі Дік» став найцитованішим романом двадцятого століття.
Ось і я все не міг наздогнати того білого кита, "Мобі Дік" все якось не траплявся під руку. Та зі своєю книгою розминутися неможливо. Виявляється, "Мобі дік" лише очікував, поки мене поносить світом по хвилях, і я зазнайомлюся з сучасними капітанами Ахавами в житті, а не в літературі. Щоб це було не відкриття, а впізнавання, тільки і всього.
Саме підготовка до мандаринового сезону того року привела мене восени до Феодосії. До Єгора і його фірми в гості. А потім трапилась якась бандитська історія і мене мусили сховати на декілька днів, щоб вляглося. І сховали в цьому старому татарському будинку на схилі гори з видом на море. Будинок був нетоплений, вода була лише дощова - в глиняному глечику в людський зріст, вкопаному посеред двору. По шибках колись стріляли з кулькового пневматичного пістолета, і зараз в них свистів зимний вітер з моря. Декілька раз на день відключали віялом світло, але замість свічки в мене був турецький ліхтар на акумуляторах з радіо та годинником в тому ж корпусі, щоб два рази не вставати. В будинку було лише одне ліжко, вкрите строкатою ватяною ковдрою з клаптів, і лише одна книжка на тумбочці. Ви мабуть вже здогадалися, що це був саме "Мобі Дік", і що відкрився він одразу на розділі "Готель "Китовий фонтан", де головний герой спить в нетопленому номері саме під такою ковдрою, та ще й у одному ліжку з гарпунером-канібалом?
Я прочитав "Мобі Діка" за два дні, не вилазячи з під тої ковдри. В сутінках ховалися по кутках татуйовані матроси-людожери й відгонило спермацетом. Шторм прибився, бандити попустилися, а я все читав і думав, що зі своєю книгою людина просто не має шансів розминутися. Рано чи пізно та книга її вполює і загарпунить, це лише справа часу.
Отож я ще з осені пам’ятав, під якою цеглиною в паркані лежить ключ від хати-читальні імені Мелвілла, і що в пробиту кулями шибку гарно видно з гори усю гавань. Коли тікаєш з судна, це важливо – зняти найдешевший готельний номер, не рипатися, сидіти, дивитись на порт і чекати, поки твоє судно піде в море без тебе, а потім вже здаватись місцевій владі. Це мені пояснював мій колишній начальник радіостанції, який таким чином тікав зі свого траулера в Луанді, Ангола. Ну ось і мій готель для такої нагоди. Місця треба знати. Добре, що не в Луанді – кажуть, найдорожчий порт світу для іноземців. Поруч з «Нерпою» стояло якесь судно-кабелеукладчик. Повністю темне. В нас же світилися ілюмінатори в кают-компанії та капітанській каюті. Не спиться Накладному щось. Ну й добре, а я посплю. Нарешті я нікуди не поспішаю.
***
- Так і знав, що ти тут, - сказав Єгор. – Зранку був у тебе на судні, Накладний психує. Просив тебе знайти. Що там у вас трапилось?
- Отже йоханий бабай, - почав я переповідати Єгорові те, що читачеві вже відомо. Спросоння я лаявся кволо і невинахідливо, тож майже не було чого забивати зірочками.
- Гроші за рейс в тебе? – задавав Єгор уточнюючі запитання.
- В Накладного в сейфі. Печатка фірми у мене, договір на пальне на фірму, а не на судно.
- Ну, були б гроші. Наші мічмани з бази продадуть йому чорта лисого, а не тільки дві тонни пального.
- Ну, це навряд. Він до такого не звик. Все за накладними. По закону. Я не знаю, де він так зберігся усі ці роки. А механіки мої заточені тільки здавати пальне наліво, а не бігати містом і шукати бензовози під нафтобазою. Цим завжди займався я. Хоча, звісно, біда навчить. Можуть і без мене забункеруватися. Мій диплом радіооператора теж на борту. Можуть змухлювати з судновими ролями в портовому нагляді, щоб дали відхід. Але махлював і підписи підроблював теж завжди я, в Серьоги був почерк, як у фармацевта. Але плювати. Підуть так підуть. І головне ж, у суботу-неділю бучу затіяли, я нікого зі своїх компаньйонів видзвонити не зміг. Одесит десь на дачі на Дністрі, киянин десь у відрядженні в Запоріжжі. Моя задача затримати судно до понеділка, а там вже розбиратися.
- Якось рано ви почали ці розборки, - сказав Єгор. – Розбиратися, хто козел, хто правильний пацан, треба починати тоді, коли всі вже з грошима. Справу зроблено, скарби поділено. Отоді й треба влаштовувати срачі, що хтось там щось недопрацював чи взагалі забив болт, і всі через нього вигрібали. Все у вас не як у людей.
Я промовчав. Про те, що все у нас, не як у людей, я вже чув місяць тому від Серьоги. Але з іншої нагоди.
- До речі, в гавані в будь-який момент можуть розпочатися маневри. Ну такі собі, невеличкі навчання по боротьбі з бойовими плавцями, скажімо. Щоб вхід перекрили протичовновими сітками і бонами. Звісно, в суботу це важко організувати, але можливо, май на увазі ще такий аргумент. Ви скільки своїм матросам платите за добу?
Я сказав, скільки.
- О, ну зовсім по-божеськи. Але я завжди казав нашим розумникам, скільки вовка не годуй, він страйкує, не в окладах щастя… Розбалувані ви одесити. Мої отримують вдвоє менше. Ну теж, звичайно, бузять і вимагають прибавки іноді. Так я тоді просто ставлю судно в ремонт на місяць, на їх жебрацький державний оклад. І – як рукою знімає. В рейс давай! На грузинах своє візьмуть. На погрузках зароблять. Ось ти що куриш? Досі «Біломор»? Я теж – папіроси «Сальве». А мої чортяки вже звикли курити тільки «Честерфілд». Так що не хвилюйся, навіть якщо всіх своїх захочеш замінити, черга феодосійських моряків стоятиме від причалу до прохідної порту. Якщо захочеш бути злим босом, нехай твої розумники самі до Одеси і добираються. Якщо добрим – можемо винайняти їм навіть автобус. Не проблема. Так що давай, дивись. Рішення за тобою.
- Так отож, - сказав я. – Складне це діло. Вирішувати. Знаєш, чого Серьога звалив? Сіли ми вибирати типовий контракт за підручником, був у нього такий, поцупив ще в Морській академії своїй. Балтайми там і бербоут-чартери усілякі. А нам в наших реаліях все не підходить. Все якось занадто крупно і глобально. А тоді таки підібрали один договір. Наче для нас писаний. Англійський. Публічний перевізник називається. Я став передруковувати на машинці, а Серьога став матюкатися і забухав. Це договір середини 19 століття, ще для вітрильників. Тільки-тільки перші пароплави з’явилися. Вперед у минуле. Всі ці дрібні партії вантажів, в коносаментах чорт ногу зломить, перестої в портах, поки повний трюм збереться, кругові рейси, відправники-кидали, вивантаження, наче в індійських кулі в колоніях, все власним горбом. Десь вже контейнеровози за похвилинним розкладом в порт заходять, як трамваї Тихий океан перетинають, а ми досі працюємо з бендюжниками й ломщиками в нашій калюжі. Може, комусь і романтика, а Серьогу вже задрало.
- Тю, що так близько? Дев’ятнадцяте? Епоху Великих географічних відкриттів не хочеш? – несподівано засміявся Єгор. – Ну ось 70 років нас за Берлінським муром і колючим дротом тримали, вже забули, як той закордон виглядає, глобус вчили тільки для понту, а тут пішла хвиля, наново відкриваємо світ. Ви відкрили Туреччину, а я ось – Грузію. І тепер ведемо колоніальну торгівлю.
Єгор продовжував:
- В мене теж були схожі думки, але про сімнадцяте, коли читав біографію Даніеля Дефо. Ні, ти багато втратив, здичавів на борту. Почитай, як трапиться. Унікальний чувак. Не книжка, а готовий бізнес-план з пограбування голландських колоній Тихого океану. Та який там «Робінзон Крузо»? То вже для душі. Сама проповідь про переваги середнього класу чого варта. Але ж усі ці нудні сторінки пропускають, починають одразу з кораблетрощі на острові. А там - похвала стійкості капіталів, здобутих методичною щоденною працею, а не захапаних на дурняк, як прийшли, так пішли. 17 століття! Поливати і стригти, і так триста років. Він торгував іспанськими винами, відучав багатих англійців від елю. Це було складно. Сам мандрував за товаром у Кадіс. Доводилось багато дегустувати, хехе. Мав панчішну фабрику й ферму для мускусних котів з острова Ява.
- А це ще навіщо?
- Парфуми. Він доїв, вже не знаю як, своїх котів і додавав у парфуми для стійкості запаху. Був страховиком. Страхував ризики морських підприємств. В тому їх, первісному значенні – enterprise – зібралися кілька чуваків, накупили товару, найняли судно і вперед на Кариби чи в Індокитай торгувати. Нічого тобі не нагадує? Ось всі скаржаться на дикий капіталізм, а підйом тоді був непоганий, такий як у нас на Грузію – в рази, а не на нещасних 5 відсотків, як у цивілізованому світі, де ходять твої похвилинні контейнеровози. Лови момент, потім буде пізно, прийде цивілізація. Але і тонули кораблі часто – пірати, війни, ненадійні карти, те се. Великий навар – великі спокуси. Тому вони й вигадали страхові компанії. Чесні страхові, які платять компенсацію в разі втрати вантажу, а не тільки внески з лошків-автомобілістів збирають, як наші. Що, вже заздриш? А кажеш, 19-те. Дзуськи. Ось Дефо й був таким страховиком. І збанкрутував, коли почалася англо-голландська війна, і всі застраховані кораблі потопили голландці. 17 тисяч фунтів – тих ще фунтів! – боргу. Тоді 50 фунтів було пристойним для життя річним доходом. Ну це так, якби зараз він заборгував тобі пів-Керчі. По Аршинцево.
Єгор прокашлявся:
- До речі, ти знаєш, що отой хвалений Регістр Ллойда названо за назвою кав’ярні, в якій усі ті страховики, капітани та фрахтувальники збиралися? Ну, треба ж знати стан судна, коли страхуєш, ось вони між собою і перетирали цю справу. За кавою. Вони двадцять років вже збиралися неформально, перш ніж оформилися, як товариство. А наші пепки бачать вже тільки сучасність, інспекторів у годинниках Ролекс, представницькі мерси лупаті, контори по всьому світу і чи не половину світового тоннажу в їх реєстрі. І починають мавпувати одразу з годинників і мерседесів, а не з посиденьок на каві.
Єгор розминав папіросу:
- Але про війну і борги. Коли він зрозумів, що комерсам треба знати все про війну, щоб вона менше в них жерла товарів і пускала по світу з торбою, він почав видавати «Воєнний вісник» чи якось так – перший англійський журнал, двічі на тиждень кров з носу, статті сам писав, тож став ще й першим англійським журналістом. Тричі стояв біля ганебного стовпу за наклепи в пресі. Ще той був писака. Перші платні статті, «джинса» - теж його винахід. Війна тривала ще десять років і він десять років видавав свій журнал. В результаті той став таким впливовим виданням, що уряд викупив борги видавця в кредиторів, тільки щоб журнал продовжив виходити, а самого Дефо найняв у секретні агенти, і він створив Інтелідженс Сервіс, забезпечив роботою усіх наступних джеймсів бондів. Сам бухав у шинках з моряками й збирав відомості про заморські краї, племена, товари, морські шляхи і можливі прибутки. Звідти й довідався про Робінзона. І написав перший реалістичний роман, на хвилинку. Ні, унікальний чувак, згадаєш, і дихати легше.
Єгор запалив свої «Сальве»:
- Ти думаєш, мене не дістало все це? Увесь цей перманентний шухер і абордаж, яким є зараз наш бізнес? Я чого з флоту втік? Не хотів так і зотліти в офіцерській общазі, на тому боженківському дивані, одному на всіх трьох, і на мене з жінкою, і на дитину. Думав, квартиру куплю, буду кум королю. І таки вже купив, трикімнатну. Але дочку не бачу. Приходжу з фірми – вона ще спить. Вона йде у школу – я ще сплю. І так місяцями. Ти свою скільки вже не бачив – півроку? Ну ось я десь так. А я ж не в морі. То в Грузії, то в Москві, то в Києві. То бандити за мною женуться, то менти, то ось – фішка нового сезону – податкова наїхала. Є у вас в Києві такий собі Микола Янович, створив армію нових кровопивців. Ґрунтовно підійшов. Відчуваю розмах. Ти ось свого киянина бізнесюком зневажливо називаєш, ну він же не в морі, ми ж моряки - такі, зневажаємо всіх, хто не в морі, а я так розумію, що всі стосунки з державою у вашому підприємстві закриває саме він. І життя в нього, повір, – куди там тому «Острову Скарбів» з Сільвером напідхваті. Отак нагрянуть кровосісі у броніках, балаклавах і з калашами, вкладуть усіх твоїх бухгалтерів пицюнями у ковролін, тиждень потім відпоююєш мамзелю коньяком після цих маски-шоу, і переконуєш, що все пусте, прорвемося. Запам’ятала, Сузанно, що таке той ПДВ? І все лише, щоб ти зрозумів, хто тут головний, і кому нести гроші. Потім їдеш у офіс, стоп, зупинишся на світлофорі на зеленому світлі, і розумієш, що вже забув, навіщо це все починав. Не до дружини тобі вже і не до дочки. Руський бізнес, як руська рулетка. Ну про бандюків ти в курсі – дикий Захід. Боні і Клайди на бімерах. В цих вік недовгий.
Єгор забичкував свою «Сальве» в попільниці з банки з-під солоних горішків:
- Вперед у минуле? Ні, якраз навпаки, ми в тій жопі вже 70 років сиділи, ми просто повинні швидко пройти через всі ці забуті віки, пропущені уроки історії, економіки й права. Перескласти всі іспити. Все похерене комісарами відродити і відбудувати, що є в нормальних країнах. Ти думаєш мені не кортить просто переказувати гроші через банківську картку впродовж чотирьох хвилин, як я це роблю у Стамбулі, хвилин, а не чотирьох банківських днів, як у нас? Та ще затримують, крутять щось і наварюють, поки твої купоно-крабованці не переполовинить інфляція. А тим паче не возити гроші поїздом через Москву у шкарпетках? А воно ж так скоро буде і в нас. І гроші нормальні будуть. І банки. Мине кілька років і кредити даватимуть таки банки, а не бандити. Ще й самі за тобою бігатимуть, візьми гроші на машину під розумний процент, але в нас, а не в сусідньому банку в мого кума. Що смієшся? Так і буде. Ти ж був у європах, там вже зараз так і є. Ти подивись, ми за цих сраних 5 років вже відіграли й прожили років 50. Усе відрубане колись відростає, як хвіст на ящірці. Ну ось шоколадна біржа в Ялті? Хто її створював? Голландці від себе завезли з 17 століття? Саме ж відросло, наче по їхніх нотатках. Так що процеси йдуть, як швидкісний експрес. Років за 20 наздоженемо цивілізований світ. Це болісно, а іноді й боляче. Після викидання з того поїзда я місяць ходив у темних окулярах, і все одно всі грузини звертали увагу на мій бланж в півщоки, - захихотів Єгор.
- Ну згадай, що тут, у Феодосії було за комуністів. Ну униле ж гівно. Тут ніколи б не заснували Регістр Ллойда, бо не було жодної пристойної кав’ярні, на честь якої він зміг би самоназватися. Для нас навіть генделики на набережній з пластиковими турецькими столами й строкатими парасольками – то вже ого який прогрес. Та навіть кіоски зі спиртом «Рояль», чіпсами і жувачками «Турбо» - скажений стрибок уперед. Вони ж цілодобові! До мене тут плем’яш з Ізмаїлу на канікули приїздив. Питаю, на пляжі валятимешся всі три місяці, чи діло робитимеш? Діло давай, каже. Поставив йому апарат для солодкої вати на набережній, парасольку, він на море вже і не ходив. Там же треба тільки цукор, центрифуга і палички. І контингент відпочивальників. Тягу. Так гарно пішло, іноді я сам гроші у нього позичав до получки. Каже, тепер зрозумів сенс життя, дядьку Єгоре, чекає наступних канікул. Сказав, що з трійками в чверті у бізнес не братиму. Як підмінили пацана, сестра пише – вчиться став. Тому навіть генделі під турецькими парасолями – вже прорив. Вони ж когось годують, хоча б своїх хазяїв, нарощують отой середній клас. Ти згадай радянські їдальні з їх клепаними на секретних заводах столами, які вічно хитаються, бо одна ніжка з сталевої труби не дістає до підлоги, із погнутими алюмінієвими виделками і жирними тарілками. І ресторани з перервами на обід. Ресторани – на обід. Саме тоді, коли всім треба обідати. Збирайся, втікачу. Поведу тебе в одне непогане місце. Погодую, чим Бог послав.
- Добре. Тільки спочатку давай я заскочу на міжміський переговорний пункт. Наздожену тебе вже в генделі, як ти кажеш він називається? Ага, біля музеїв? Спробую ще додзвонитися в Київ та Одесу. А раптом?
Але «раптом» не відбулося. До киянина не додзвонився. А до одесита – краще б не додзвонився. Поплямкав і поцикав зубом мені в слухавку щось нечленороздільне, поохав і самоусунувся, кинув слухавку. Мовляв, я хабарі ношу справно, а це ваші проблеми. «Нерпа» все ще стояла в порту, нікуди за ніч не пішла. Схоже, рішення залишалося все ще за мною.
