Там, де сховалось поранене зорями небо, і хмари пливли за річками, - жив Мотібен і жив його самотній Задум. Задум той був старий і волохатий. Завжди він рюмсав, нявкав, а тоді вже непритомнів, коли у Мотібена не лишалося чорнил.
- Чорнил, будь ласочка, чорнил! – видавлював він на останок.
- Слухай , Задуме, а от скажи-но мені: якщо я такий талановитий, то чому мені так гидко і паскудно жити в цьому світі? Чому замість того, щоб жити під сонячним небом і дихати чистим повітрям, я маю шукати притулку у мертвих будинків, спілкуючись не з людьми, а попільничками? І ти кажеш мені, щоб я писав і годував тебе чорнилами. Але для кого ми з тобою?
Він говорив із Задумом лише тоді, коли той, втративши свідомість, вже не чув його, а тільки дригав лапками й куняв.
Проходили роки. Проходили й сміялись над людьми. І от настав той рік, якого Задум вже давно чекав. Рік цей здійсняв бажання, задуми й ідеї. Мінливим велетнем постав він у цьому віці перед Задумом, маленьким і нездійсненим.
- Кажи! – рявкнув на нього рік.
- Я, я... – тремтів голодний Задум, - хочу бути здійсненим.
- Здійсненим? Хо-хо! А ти скажи-но мені, Задуме,(десь він вже чув це запитання, і не раз)що ти зробив для того, щоб тебе здійснили?
Такого Задум, звісно, не очікував, тому навіть і не дослухав до кінця, втративши стомлену свідомість. Отямився він, коли Мотібен, нарешті, протверезів і згадав про нього, бо нікого більше в нього не було.
- Задумчику мій, де ти? Як мені погано! Я куплю тобі чорнил, тільки озвися. Ой, помру я, мабуть, так тебе і не здій-снив-ши!!!
- От я, тут, я тут!!! – Задум заголосив і ринувся до Мотібена, ластився і облизував старого з ніг до голови.
- Хороший мій, маленький Задуме. – тягнув щасливий Мотібен.
А потім вони засинали і хропли аж до самого вечора наступного.
- Задуме! Негіднику, куди сховався? Ти думаєш, що я такий дурний і не знайду тебе?
Та він його ніколи не знаходив, бо і справді був дурним. Дурним, тобто талановитим і лінивим.
Був ранок, неймовірно сонячний і сумний, і що найдивовижніше – занадто несподіваний, тому що Мотібен пішов шукати нових задумів по місту.
- Не надихаєш ти мене й завжди ховаєшся, наче мала дитина. Я не здійсню тебе – знайду собі нових!
Такі слова залишились в кімнаті, за дверима якої Мотібен шукав натхнення й почуттів.
Задум лежав, бо впав, забитий мотібеновими фразами, і вперше за усе своє життя не втративши свідомість, почав плювати в стелю. Через годину стеля була вже запльована, тому Задум почав ридати. Ще через годину мокрою стала й підлога. Задум плавав у кімнаті власних слин і сліз і проклинав своє життя.
- Я себе вб’ю, я вб’ю себе, а краще я себе... завершу!
Він витер сльози і, побачивши сухими очками своїми на столі листи білого твердого паперу, кинувся до нього, наляканий тим, що зараз же повернеться негідник Мотібен.
Задум заліз на стіл і вилився на білий недоторканий папір. І тільки плями, чорні плями залишилися від нього.
Пройшло кілька десятків років і на головній вулиці міста з’явився величезний будинок, випромінюючий дивну енергетику. Всі, хто проходили повз нього, оберталися письменниками. Справжніми, з оригінальною стилістикою й кольором очей. На лобі цієї ж будівлі значилося „ Видавництво Задумів” великими літерами, з яких капало чорнило так, що всі письменники міста приходили із відрами і догори наповнювали їх чарівними писаліями.
На п’ятому поверсі видавництва, у просторому кабінеті, сидів на м’якому кріслі товстий нахабний Задум і плював у стелю. А під ним, тобто на всіх нижніх поверхах метушилися маленькі задуми і задумчихи із задумчиками.
- Так, - молоденька Задумчиха підняла слухавку і поморщилася, - так, до Мотібена, дві тонни свіженьких задумів, хай комплектує. Що? Він комплексує? То на вихідні хай і не розраховує. Чао.
В підвалі, зі щурами й павуками, сидів сивий Мотібен і розмовляв сам із собою, плескаючи здертими долонями себе по пузі.
- Добре, добре, я погоджусь, - заспокоював він себе, - погоджусь так, як він себе завершив. А я ж казав собі, що треба було задушити цей потворний задум, коли він тільки з’явився. Та то вже пусте, в минулому.
Мотібен підійшов до телефону, який деренчав, мабуть, усе його життя і відповів нарешті:
- Я писатиму!
