Руслан Валентинович вважав себе лікарем не тільки фаховим, а й народним. Бо в лікарській практиці спирався на народну мудрість, законсервовану в прислів’ях. Ось хоча б: «Порятунок потопаючого – справа рук самого потопаючого». Перефразовуючи на лікарський лексикон, маємо: «Порятунок хворого – справа рук (кишені, гаманця) самого хворого».
Подібних перефразованих прислів’їв Руслан Валентинович назбирав сотні зо три, об’єднавши все це інтелектуальне багатство у зшиток з промовистою назвою: «Здоров’я не купиш, але заплатити за нього варто».
Той зшиток осяйним факелом вів Руслана Валентиновича по життю, завжди добавляючи до каші масла, до буття ситості, до багатства ще більшого багатства.
А це, йдучи второваним шляхом, раптом уперся Руслан Валентинович лобом у стіну, на якій хтось величезними літерами вималював: «Лох!». Стіну змурував ошатно зодягнений молодик, котрого доля, б’ючи об лід на слизькій дорозі, пригнала до лікаря з вивихом ноги.
Руслан Валентинович, турбуючись, чи за ошатним одягом молодика ховається така ж ошатна копійчина, добалакався до того, що його сімнадцятирічний син уже й школу, мовляв, закінчує, але й досі не сподобився, на відміну від деяких своїх однолітків, побувати за кордоном. Молодик, співчуваючи лікарю, зізнався, що має відношення до формування груп молоді, котрі прямують до Італії для місячного пансіону в тамтешніх сім’ях.
Руслан Валентинович натякнув, що оформлення і його сина до однієї з тих груп - не надто велика плата за вправлення на місце вивихнутої ноги.
Молодик погодився, але поскаржився, що групи вже сформовані і внесення змін до існуючих списків - не тільки його прерогатива, а й ще є люди.
Ті люди потребували сто доларів за послуги, тож розчулений Руслан Валентинович, записавши адресу молодика, тут же в кабінеті вручив йому від імені свого сина сто баксів.
Молодик зійшов з очей, понісши з собою не тільки сто баксів, а й обіцяну Італію. Руслан Валентинович навідувався за занотованою адресою, але нічого, крім пункту прийому склотари, там виявити не зміг.
З тієї пори і витоптує травичку під стіною з написом «Лох», несамовито жалкуючи за втраченими баксами, бо як не шукав, а так і не зміг у своєму зшитку віднайти бодай одну фразу про те, що кожен лікар має платити за обіцяний йому сон рябої кобили.
Відколи зо два тижні тому медсестрою в підвідомчому Руслану Валентиновичу відділенні влаштувалася Ілона, лохівська стіна почала потроху занепадати, заростаючи чагарями давності.
Ілона, жінка розкута, незакомплексована, цілком погодилась із записом зі зшитка Руслана Валентиновича: «Кожен лікар має право на лікарську практику»; тож і допустила свого безпосереднього керівника до поглиблених досліджень будови і функцій свого організму.
Цієї ночі на чергуванні знову Ілона й Руслан Валентинович. Досліди вже ось-ось малися розпочатися, як раптом лихий устами тієї ж Ілони приніс до лікаря звістку, що до відділення привезли збитого автомобілем хлопчину.
- Стікає кров’ю, - повідомила Ілона.
- Хто привіз, швидка? - поцікавився Руслан Валентинович.
- Ні, хто збив, той і привіз, - пояснила Ілона.
- Гукай сюди винуватця, - запропонував лікар.
До кабінету ввалився до болю знайомий молодик у ошатному одязі.
- Лікарю... - та й вдавився.
- Що? - аж руки потер Руслан Валентинович.
- Хлопець під колеса, я... - белькотів молодик, - він сам, рятувати його треба.
- А інакше декому тюрма, так? - резюмував Руслан Валентинович.
- Тюрма не тюрма, - нервував молодик, - рятувати треба хлопця.
Руслан Валентинович не став, як завше, заходити здалеку, натякаючи на труднощі лікарського життя-буття, а, оглянувшись, чи ніхто не чує, кинув молодику межи очі:
- Зараз отут на стіл сто баксів, що ти в мене виманив, ще п’ятдесят зверху за моральні збитки, плюс сто за порятунок хлопця.
Молодик уперся.
Лікар не здавався.
Зайшла Ілона, на вухо повідомила, що хлопчина ледь не в комі.
- Зараз іду, - випхав лікар Ілону.
Торги тривали, молодик нервово скубав ошатну одежину, лікар наполегливо не сходив з місця, прагнучи реваншу за лохівську стіну.
Нарешті зійшлися на двостах баксах, які молодик, вивертаючи всі кишені, кидав на стіл і у вигляді доларів, і гривень, і навіть дрібнотою копійчаною тягнувся, аби дотягнути до затребуваної суми.
Сім гривень двадцять шість копійок ще й не дотягнув, але лікар милосердно простив його, бо мав у зшитку запис: «Прости відвідувачу гріх його несплати, якщо це не на шкоду власному бюджету».
Сховавши гроші, випхавши геть молодика, лікар рушив до покаліченого хлопчини.
В коридорі здибав Ілону.
- Як пацан? - поцікавився.
- Помер, - видихнула Ілона, - треба було пошвидше...
- Цить, - притиснув Руслан Валентинович Ілону до стіни і рукою рота їй прикрив. - Він просто помер - і все. Ніякого значення не має, спізнився хтось чи прийшов загодя. Просто помер, бо не міг вижити.
Ілона кліпнула повіками.
- Помер, бо не міг вижити, - грізно повторив лікар.
Медсестра погодилася.
Руслан Валентинович рвучко ввійшов до приймальні з уже мертвим, прикритим закривавленим покривалом, юнаком.
- Чорт, - вилаявся, - довбаний торгаш у ошатному одязі підвів торгами негожими і мене, і тебе, хлопче.
- Ну, нічого, - сам себе заспокоїв, - сяде бісів торгаш за загублене життя, та й по всьому. І за спорудження лохівської стіни буде це йому одночасно покаранням. Хе-ге, Бог, він усе бачить і кожній тещі роздає по сережці. Бог кожній тещі роздає по сережці, - повторив. - А треба буде записати сію фразу у зшиток. Оригінально звучить, незвично.
Згадав зі зшитка: «Смерть хворого - не панацея від усіх фінансових негараздів».
- Така доля в тебе, хлопче, - мовив до покійного і припідняв покривало.
Всі фрази зі зшитка зникли, випарувалися, згинули тої ж миті, нездатні, неспроможні, незугарні описати і сотої частки побаченої Русланом Валентиновичем картини.
Бо картина була проста, ніби фотознімок на паспорт - з-під покривала розплющеними, але вже з далекого потойбіччя, очима на Руслана Валентиновича дивився його власний сімнадцятирічний син.
Біля його лівої руки лежав розбитий годинник і якийсь грошовий дріб’язок, щось із сім гривень і двадцять шість, здавалося, копійок. Віддавав за того молодика в ошатному одязі.
Аби все було в ажурі.
Як записано у зшитку: «Якщо для хворого зайвим є саме життя, гаманець його ніколи не буває зайвим».
