1.
«Кх…кх…кх…»
Знову дід кашляє. Ці його легеневі вибрики стають дедалі страшнішими.
Чирхнув сірник. Зараз старий закурить. І куди йому з такими сухотами ще й курити?
Бісові блохи дістали. Чешуся уся, мов гунцвот. А між іншим я – сука. Хоч і безпородна, проте шпарка і звинна до свого діла.
Стара йде у сіни. Зараз почую її скрипучий голос.
«Петро, пізно вже. Лягав би ти».
«Не можу, Маріє, заснути. Болить усе і ноги крутить».
Здає дід.
«Кх…кх…кх…».
Здає.
Що це? Як ото земля наче затряслася! Треба залаяти.
«Цить! Чого задзенчала, як на пуп?»
Упала попільничка зі столика.
«Їбі його мать!».
«Що там, Петро?»
«Земля стогне».
«Що?»
«Нічого. Спи, Маріє, спи».
Над садом мріє ніч. Ховає у муфті худе гілляччя. Пахне росою і вапном.
Холодно спати на порозі. Цементна долівка студить соски. Раніше я могла ночувати у веранді. Поки не затіяли ремонт.
2.
Веранда мала велике, три метри довжиною і метр висотою вікно. Змережене синьою дерев’яною рамою воно ділилося на квадратні шибки. Ще до сніданку дід виходив на терасу, сідав за стіл коло вікна і проглядав підшивки районної газети.
У вікно було видно сад. Літня яблуння височіла над дахом. Її плоди восени гучно падали на шифер. Нижчі груші та горіх схилялися за паркан на вимощену кам’яною бруківкою вулицю. Густі кущі малини та смородини росли кривеньким рядком вздовж паркану. Землю саду вкривала густа мурава.
У вікно лилося багато сонячного проміння. Воно приносило з собою запах. Зранку у хаті завжди пахло молоком, м’ятою і споришем. Вдень – яблуком і гречкою. Ввечері, коли пелюстки дня повільно розліталися по склу, пахло топільнячком з озера і мокрою землею.
«Йди сюди, на-на-на».
Баба винесла поїсти. Час пащекувати.
За весь час мене так і не назвали. Я, напевно, єдина сука у селі, що не має клички. Навіть цей тлустий котар із зеленим мохом заміст шерсті і той Барсіком зветься.
Раніше мене завжди годував дід. Поки не здав.
«Кх…кх…кх…».
У великій кімнаті лежить. Чую, як скрипить ліжко.
Дід подовгу міг любуватися садом крізь те вікно. Подобалось йому, як він буяв у травневій силі, або сяяв лютневим візерунком. Я любила спати у дідових ніг.
У вікно було добре видно сільську вулицю. Дід завжди здалеку бачив поштарку, що несла пенсію та свіжі газети. Бачив односельчан, з якими працював в одному колгоспі, рибалив, пиячив і ходив на полювання.
Люди знали, що дід любив зоріти у вікно і неодмінно віталися, коли проходили повз.
«Маріє! Подай ліки від серця».
Коли зруйнували веранду і заклали вікно цеглою, то й сад, здається, зачах. А потім й дід захворів. Чи може навпаки усе було?
3.
Ай! Що це таке вкололо у бочину? А! Сатанча знову камінь жбурнуло.
Правнуки приїхали. І онуки. І діти. У них це збіговисько не часто, слава тобі Господи, лише на великі свята. Як ось це. Вони називають його пасха. Слово схоже на гадове сичання.
«Батьку, ми порадилися і вирішили: будемо робити ремонт!»
«От, як умру, тоді робіть. А поки, дайте спокійно довікувати вік».
«Будете ще сто років жити!».
«Аби до наступного Великодня дотягнути».
«Ми вам ванну у хаті поставимо, і кухню нову вбудуємо і вбиральню обладнаємо. Досить вже на вулицю до вітру ходити».
«Не треба мені ні кухні, ні ванни, ні вбиральні. На відро усе життя ходив, іще рік похожу. Хочу, щоб коли ховатимуть, люди у хату могли зайти і бабі не соромно було. А ремонт – то гірше пожежі. Вважай новобудова. Зруйнувати діло нехитре».
«Петро, діти як краще хочуть».
«Цить, стара. Я знаю, що кажу, ніякого ремонту. Дайте спокійно умерти. Вася, їбі його мать! Нащо ти кидаєшся камінням у собаку? Припини, а то різки дам».
Дід завжди мене любив. А я любила діда.
4.
Вулицею затарахтіла залізна потвора. На спині вона мала горб із щебеню. Дід побачив її ще на закруті і сполохано вийшов на двір. Потвора вигнула спину і висипала жорству під ворітьми.
У серпневому просторі звихорилася пилюка і листя на кущах смородини стало сивим.
Я залаяла. Дід мене не спинив.
«Зробимо з вашої хатки фазенду!».
«Не лаштуй віз перед волами».
Понюхаю цього зайду. Свій, один з онуків. Той, що багато років тому втопив мотоцикла у багнюці. А ще від старої кицьки я дізналася, що його вигнали з міліції. Кицька була мудра і вміла читати думки. Померла минулої осені. Вночі. Тепер замість неї оце кудлате зелене страхіття - Барсік.
«Мати сказала, що треба починати ремонт».
«Забарна справа, їбі його мать!».
Здається, дід не радий бачити онука. Та й це чудовисько коло брами його злить.
«Ах ти бісова псина. Ти чого кусаєшся? Зараз я тобі…»
«Облиш хазяйку!».
Дід завжди мене так називав.
Вони пройшли у хату. Я прислухалася та не розібрала, про що дід розмовляв з онуком. Виразно чувся тільки бабине скрипіння.
«Хата все одно потім дітям… нехай будуються… не кажи так… не обзивай його... Петро, ну що ти за людина…».
Двері розчахнулися і онук прожогом кинувся сходинками. Його пика була червоною. У слід гукав дід:
«Передай своїй матері, що поки я живий, то я тут хазяїн, а не вона!».
Голос діда хоч і звучав грізно, проте дрижав. Як земля цієї ночі. Я це відчула. Тому вирішила йому допомогти і загавкала.
5.
Жовтневу темінь сполохали синьо-червоні маячки. Я зачудовано глипала на них і спостерігала, як вони вертяться у скляних цеберках на даху залізного чудовиська. Тієї ночі воно було іншим, без горбу і щебеню. З нього вийшли люди у білому одязі.
Діду стало зле вночі. Я ще подумала: чого це Сірко з іншого боку села здійняв таку веремію? Та то він валував на ці маячки. За ним потягнулися й інші годованці і скоро село накрив оглушливий лай. Отож, ще вночі селяни знали, що Петра забрала швидка.
Я давно побачила, що у діда опухають ноги. Ще коли він їх протягував на веранді, як відпочивав від роботи. Якось кицька мені сказала, що це через хворе серце. А я тоді ще подумала, до чого тут серце, якщо набрякають ноги?
Поки дід був у лікарні вікно заклали цеглою. Розібрали сходинки, що вели до ганку і замість них поклали дві хиткі бетонні брили. Пізніше дід впаде з них і розтрощить стегно.
З неба закапала холодна огида. Зміїстим потічком вона вимазувала подвір’я брудом. Купа жужелиці під ворітьми повільно розсувалася і теж закочувалася у двір. Стало холодно і сад облетів. Пожовкле листя гнило на землі і було тривожно.
Через ремонт двері у хату були постійно відчиненими і вуличні роззяви зацікавлено зиркали усередину. Декого з непроханих гостей дідова дочка (яка поселилася тут під час ремонту) запрошувала у хату і пила з ними до пізніх облягів. Інколи я чула про що вона казала за столом:
«Збудую собі тут фазенду!».
Діду би це не сподобалось. Через що я постійно гавкала. Та коли у мене поцілили чавунним баняком, перестала. Мовчки чекала на діда.
Якось з хати пропало люстерко, у яке голився дід. Баба довго бідкалася. А потім так само раптово воно знайшлося. Тільки вже тріснуте.
Дід не повертався. Простору, світлу, свіжу веранду геть зруйнували. Тепер замість неї збудували два тісних приміщення без вікон і світла. Між ними лишили тонку смужку названу «коридором» і поставили ослін.
Коли почало рано темніти, прогнили прожилки на паркані і той похилився. Онук намагався його полагодити, але спересердя влупив себе молотком по пальцю і кинув ту затію.
Якогось дня я помітила, як паркан ледь не прибив пуцьвірінка, що катував під ним дощових черв’яків. Я вхопила його за викіт і відтягла. Штахети з шумом гупнулися і дитя з переляку завищало. На його крик повибігали з хати. Усі подумали, що то я скривдила дідового правнука. Дочка з бабою здійняли несвітський репет. Онук лупцював мене палкою і добряче забив памороки. Мене закрили у сараї, де раніше жила пара свиней. Тут ще й досі стояв гнійний сопух. Годували раз на день і світ я бачила крізь щілини у стінах. На пасху недоумкуватий пуцьвірінок поцілив у мене каменем. Сьогодні я його врятувала. За це мене побили і зачинили в сараї. Дивні ці люди.
Діда все ще не було.
6.
Дід повернувся. Я одразу вловила його запах. Крізь щілину я бачила, як він з матер’яною саквою вкляк посеред подвір’я . Зболено оглянув розвалену хатину, зруйнований паркан, бридливо фиркнув на купи сміття і довго дивився на сіру сіточку цементних швів там, де зовсім нещодавно було вікно.
Я заквилила. Дід сахнувся.
«Де хазяйка?»
Баба винувато тицьнула на сарай.
Дід відчинив двері і мою тісну в’язницю залило світло.
Дід завжди приносив світло.
Йому на перебій кинулися розповідати, як я скривдила його головатого правнука. А дід чухав мене по загривку.
7.
На день народження діду подарували люльку у срібно-брунатні візерунки.
Цього разу з’їхалися усі, як на пасху. Не спинив їх ні сніг, ні мороз, що скували вулиці.
Я і волохатий Барсік сиділи під вікном великої кімнати і намагалися зігрітися його рожевою загравою. Час-від-часу з хати виходили люди, курили і справляли хмільну балачку.
«Я заберу хату собі і зроблю тут фазенду».
«Ще мати з батьком жива, а ти вже ділиш».
Інколи вибігали діти і Василь штрихали у нас довгою палкою. Скоро Барсіку то все набридло. Він покинув прихисток і пішов у інше місце сподіватися на датки. А я чекала на діда.
«Я лишаю дітей тут на зимові канікули».
За ніс вкусив запах гуми і оселедцю. Це Таня, дочка дідової дочки. Я досі пам’ятаю як вона топила моїх цуценят якоїсь весни. Таня - сука.
Коли усі повернулися за стіл з хати вийшов дід. Він сів на бетонну брилу і закурив цигарку. Кинув погляд на обледенілий сад. Його очі сльозилися.
8.
Кицька уміла бачити пальми: закривала очі і відлітала туди. Напевно вона зараз там, на тих пальмах.
Інколи вона розповідала про те, що у минулому житті дід був лісовиком. Не мав ні дітей, ні дружини, а кохався у природі. Було це, правда, у ті часі коли мавки з людьми розмовляли.
З того самого дня, як Таня лишила дітей, баба у хату мене не пускала. Зиму я провела під дверима на старій онучі. Хоча інколи мені подобалось дивитися, як під ліхтарем вилискує сніг. А потім пішли дощі і усе навкруги завалило багном.
Дід усе менше виходив на вулицю. Я тільки чула, як у холодній темені коридору чиркав сірник і шкварчала папіроска. А ще, як він стогнав та лаявся уночі.
До того, як зав’язався цвіт на яблуні чудовисько з маячками на даху забирало діда два рази. Я не знаю, що воно з ним робило, але повертався він щоразу слабшим.
Літом сонце даремно силкувалося пробитися крізь товсту стіну. Хата стала темною і без запаху.
Тієї осені яблука не вродили, а смородину поїла якась напасть.
Зимою дід упав з бетонних брил і розтрощив собі стегно.
9.
На той день народження діду подарували ціпок.
Коли дід ліг, гості почали співати: голосно і нескладно. Від того співу навіть шерсть у Барсіка ставала дибки. Та попри гамір я вловила, як хрипіло у дідових грудях.
10.
«Маріє!»
Відчиніть, відчиніть мені двері! Дід помирає!
«Маріє!»
Гав! Гав! Гав-гав-гав-гав-гав!
«Маріє!»
Знову у хаті багато народу. Я вже не лаю. Не хочу. Померти хочу. Як дід.
Смерть – це коли у твою в’язницю ніхто не приносить світло.
Люди з трудом піднімалися бетонними брилами. Переступали сміття на подвір’ї і шпорталися на дрібній жорстві.
Баба за ніч дуже схудла і постійно плакала.
Діда винесли у дерев’яній коробці і кудись понесли. А люди у хаті перевернули стільці.
