Номад йшов і чудувався маленькою фігуркою своєї супутниці, відстаючи від неї на п’ять-сім кроків: була вона по плече хлопцю, міцно збита, без зайвих кілограмів, але не дистрофічна; на ній чудово сиділа камуфльована уніформа, яку пан Грак називав «бундес», тоненьке пасмо волосся вибилося з-під «арафатки» і романтично розвівалося на вітрі. Вона чудово гармонувала зі зброєю, хоча казала, що та їй неприємна, бо є знаряддям насильства. Номад запевнив дівчину, що часом зброя служить і добру, якщо у добрих руках.
Уляна мужньо тягнула майже двадцятикілограмовий наплічник, ще мокрий з ночі, вісім магазинів до свого АК і пістолет «Форт» з двома обоймами до нього. Точніше, обойма була одна, але у нагрудній кишені містилося ще дванадцять патронів. Все це мусило б важити більше третини її власної ваги. Номад мав ще більший вантаж, несучи основні запаси їжі, намет і два карімати. «Кольт» моделі М 1911 приємно обтяжував стегнову кобуру. Номад все ж не встояв перед потужною машинкою, а пан Грак роздобув зі своїх безмежних запасів ще один магазин.
Вони йшли вже три дні, зрізуючи шлях до каналу Дніпро-Кривий Ріг. Ночі, поки вони гостювали у пана Грака, стали холоднішими й довшими, а сьогоднішнього ранку на траві забілів замість роси іній. Степ здавався безмежним і цілком мертвим: трави повсихали, ніде не чулося ані звуку, жодного птаха не видно було у небі. Сухе гілляччя, що де-не-де стирчало із землі, лише підсилювало це враження. «Якби не було так волого, думав Номад, то цей степ міг би гарно зіграти роль печі. Достатньо однієї іскри, щоб засмажитися на повільному вогні.»
Проте пожежі вже не могли загрожувати цим рівнинам, так принаймні здавалося. Під ногами чавкали у ріденькій багнюці пожовклі травинки і тріщав сухостій. Небо сіріло над головою, наче солдатська шинель, погрожуючи пустити на блукачів під собою добрячий дощ.
– Не йди ззаду мене, – Уляна зупинилася, щоб порівнятися із Номадом. – Колись із друзями зібралися на шашлики. Була отака от осінь. Зранку було сонечко, а коли ми випхалися на берег, пішов сильний дощ. Ми тоді поховалися у печери в березі. Там було не дуже чисто, бо не ми їх першими знайшли, але там ми і засмажили наше м'ясо. Коля, один мій сусід, взяв гітару… Ото ми там тоді класно посиділи! Тепло, не крапає, дим через дірку в стелі витягувало, як у комині!..
Номад мовчав, намагаючись пригадати подібний епізод, щоби підтримати розмову, але нічого на думку не спадало. З неба почали падати великі поодинокі краплі. Він скомандував стояти, придивляючись до білої пелени праворуч у степу: горизонту зовсім не було видно, вітер дув західний, тому пелена швидко наближалася. Хлопець дістав із наплічника, поборовшись із ним зо хвилину, великий шмат брезенту, що його мандрівники підстеляють у наметі, відчепив карімати від свого і Уляниного наплічників.
За хвилину чи дві дощ вже оскаженіло тарабанив по брезенту, під яким лежали на животах Номад з Уляною. Вітер намагався вирвати брезент із рук, тому блукачі навалювалися на краї і тримали його всією власною вагою. Наплічники лежали між ними, не даючи Номадові змоги зігнути ноги в колінах, щоб заховати їх в укриття. Нарешті він якось примудрився вкоротитися, ледь не відпустивши край імпровізованого намету, а також витиснувшись головою на Улянин бік. Одна щока його тулилася до мокрого і холодного наплічника, інша – до не менш холодного брезенту.
Він довго лежав так, не наважуючись заговорити, оскільки згадав свою дощову історію, проте не міг вирішити, чи цікаво це буде Уляні, чиє тепле дихання обвівало його обличчя, не даючи замерзнути носу. Може він не зможе так передати свої спогади, щоб вона їх відчула так само, як і він? Нарешті він зважився.
– Якось у степу, трохи північніше хати пана Грака, мене теж застукала гроза. Щоправда було не так холодно, але інтенсивність дощу була такою самою. До того ж були ще блискавки, грім і все таке.
Уляна не подавала ознак життя крім періодичної хвилі теплого вологого повітря, що пригрівало Номадів писок. Така тиша – або добре, або погано. Може їй не цікаво і вона просто заснула, а може чекає на продовження.
– Ну? – Вона чекала.
– Ну і лежу я так само, як оце ми зараз, лежу і дивлюся на пару десятків чахлих деревець прямо переді мною. До них так метрів із п’ятдесят. Може навіть ближче. Не те щоб дивлюся, бо там нема на що дивитись. Просто бачу їх. І раптом помічаю там косулю. Вона виходить з-за дерева, а дощ потроху слабшає. Потім різко прояснюється і вона потрапляє у смугу світла. Сонце вже йде на захід, світло у нього таке особливе, все навколо стає дуже контрастним. І косуля ця стоїть у смузі цього світла, така яскрава і рельєфна. Я бачу її крізь веселку, бо дощ іще не закінчився. Потім вона робить кілька кроків, блищить своїм великим чорним оком… я вже залежався і обережно починаю розминати ногу. Якась гілка під каріматом хрустить і косуля зникає зі смуги світла. І тут дощ припиняється, хмари біжать, під ними на землі біжать їхні тіні. А я лежу і думаю… я і зараз так думаю, думаю, чи не привиділася мені та красуня? Отака от історія.
– Я ніколи не бачила косуль, – у обличчя Номада м’яко врізалися теплі хвилі повітря.
– Одну ти, здається їла. У пана Грака на першій вечері.
– Фу! Як я могла?!
– Нічого, їсти треба, а в степу крім косулі і зайця рідко що зустрінеш.
Номад промовчав про те, що у степу і цих тварин рідко можна побачити.
– Все, я відтепер взагалі не буду їсти м’яса! – Заявила Уляна.
– Доведеться, – усміхнувся Номад, – інакше далеко не зайдеш.
Дощ лив і лив. Часом здавалося, що він от-от перестане, але щойно Номад чи Уляна висовували носа, дощ починав з новою силою.
– Ми тут весь день простирчимо, – пробурчала дівчина.
– Якщо пощастить, то і ніч, – підхопив Номад.
Ніч стирчати не довелося, але до настання темряви подорожні встигли подолати не більше семи кілометрів.
Попереду нарешті з’явилося укриття у вигляді вимерлого на вигляд села. Деякі будинки були частково чи під фундамент розібрані. Мандрівники пошукали найсухішу з уцілілих і знайшли одну, дах якої майже не протікав. Пічка виявилася засміченою пляшками з-під пива і горілки, консервними банками, ганчір’ям і поліетиленовим дрантям. Підлогу теж довелося розчищати, проте запаху сміття майже не відчувалося. Номад вийняв весь непотріб із печі і спробував затопити її. За півгодини вогонь таки розгорівся і дим погодився не йти в хату, тоді Номад рушив на пошук дров, поки Уляна підтримувала вогонь, згодовуючи йому різне сміття. Повернувся він геть мокрий із купою напівзогнилих дощок із парканів. Вони були розкладені на печі для просушки, а поки вони сохнули, Номад все підкидав у топку сміття та ніжки від стільця, знайдені тут же.
Надворі тарабанив у напіввибиті вікна і глухо гупав об землю дощ, завивав вітер. В хаті, принаймні біля печі, стало доволі тепло, Номад вже пустив у хід перші рейки із парканів і почав варити суп у казанку.
– Номад, – Уляна виглядала ображеною, ніби у неї відібрали улюбленого плюшевого ведмедика. – Мені треба в туалет.
Номад знизав плечима, глянувши на секунду у вікно, не побачивши там нічого, зате почувши стукіт води по підвіконню.
– Можна я не піду на вулицю?
– Що?
– Там дощ і темно.
– І страшно, – підхопив Номад.
– Я не піду, – тепер уже вперто проговорила Уляна.
– Ну добре, – погодився Номад. – Можеш зайняти ту дальню кімнату. І не затопи нас!
Номад сам почав вже думати щоб не ходити на вулицю коли раптом із новоствореного туалету пролунав різкий крик. Від нього завібрувало повітря у всій хаті і Номад не зміг не скривитися, автоматичним рухом витягаючи «Кольт» з кобури. Він заскочив у ту кімнатку і одразу ж вискочив назад: на підлозі, біля свіжої калюжі і Уляни, що стояла з ліхтариком у руках і у не до кінця одягнутих штанях, на підлозі у купі сміття лежав труп. Точніше мумія. Здається, в тазу у неї була встромлена гілочка, на яку був одягнений презерватив, а у руці мумія тримала зелену скляну пляшку. Номад поклав пістолет назад у кобуру і гукнув:
– Агов, Уляно! Вдягайся і виходь. Він уже не кусається. І лежить тут уже років десять.
– Що це за хрінь?! Я тут не буду ночувати! – Дівчина вилетіла із кімнати, застібаючи на ходу пояс.
– І чого ти світила туди ліхтариком? – Дивувався Номад. – Не помітила ж коли…м-м-м…влаштовувалась? Що ти після процесу хотіла там побачити?
Уляна дивилася на Номада мабуть найсердитішим з усіх можливих своїх поглядів. Номад же не зупинявся:
– А тепер ми ночуємо у домі з привидами.
– Я не буду тут ночувати, – повторила дівчина і заплакала.
Номад розтягнув рота у гримасі розкаяння і обійняв її. Йму й самому не подобалася перспектива спати через стіну із мерцем, але шукати іншого притулку було запізно.
– Ходімо, там супчик, – муркотів він, – там уже тепло, а надворі дуже холодно і мокро… і дров більше немає… Будемо ночувати тут, біля плити.
– Я не можу-у-у! – Ридала дівчина. Номад лише чухав потилицю.
Двері до «туалету» довелося забарикадувати знайденими у дворі дверцятами від синьої вантажної машини і наплічниками. Спали вони, розстеливши карімати якнайдалі одне від одного, наскільки це дозволяв невеличкий простір кухні.
Ранок видався чудовим, якщо не зважати на Улянину відмову снідати у цьому селищі. Навіть пропозиція Номада щодо прийому їжі на свіжому повітрі у дворі була нею відкинута. Попереду ще лежав довгий шлях і тому хлопець переймався тим, чи зможе Уляна пройти п'ятнадцять кілометрів, поки не настане час обідати.
Сонечко вже пробивалося крізь вранішній туман, обіцяючи ясний день, земля під ногами все ще чавкала, але це вже мало турбувало Номада. На горизонті з’явилася темна пляма групи дерев. Підійшовши ближче, подорожні побачили, що це майже заросла чагарями й деревами напівпересохла, якщо судити по високим мулистим берегам, водойма. Точніше, ланцюжок озерець. Простягалася вони на північний схід і уривалися, впершись у глибоку чи то балку, чи то канал. З іншого краю спостерігалося те ж саме.
– Це наш канал, – гукнув Номад і рушив уздовж. Уляна волочилася слідом. – Не переживай, тут ми зупинимося на обід. А для когось ще сніданок.
Вибравши галявину перед підковоподібною групою дерев, Номад скинув наплічника і розстелив карімат.
– Дивно тут, – уперше, мабуть, за весь шлях подала голос Уляна. – Нікого навіть не зустріли за стільки днів.
– Це добре. Бо можна зустріти того, кого зустрічати не треба, – відповів Номад. – Чи ти вже шкодуєш, що пішла зі мною?
– Ні, це краще, ніж скніти дома. З усіма тими проблемами…
– Чудовий вибір, – похвалив Номад і вибачливо продовжив: – От я тільки погляну ще раз на наше попелище і теж звільнюся. Сподіваюся.
– То підемо на республіку?
– Спробуємо. Якщо всюди до неї веде така ж безлюдна дорога…
Номад почухав підборіддя, що вже знову, після того, як він поголився під час канікул у пана Грака, заросло м’якою щетиною.
– Чому ми народилися, коли все добро вже розтягли? – Спитав він сам у себе, а тоді підвів погляд на Уляну: – Тепер все так важко дістати. Нам пощастило зустріти Грака.
– Чому такі гарні люди скніють у глухому степу, – Уляна повела рукою, ніби демонструючи степ. Повз прокотився кулястий сухий кущ і застряг у чагарнику. – …замість того, щоб десь реалізувати себе. Не у тому сенсі, як зазвичай люди вживають це слово: продати.
– Я зрозумів. Може він чекав на команду таких, як він. На нас. Він же казав, що пробував проповідувати свої погляди, але розуміння не знайшов. Люди очерствіли і не мають жодних інтересів, що не стосувалися б задоволення матеріальних та фізіологічних потреб.
– Сумно. Він там помре на самоті. Якби знайти хоч одну справну машину… Ти зміг би її вести?
– Не знаю. Думаю, що зміг би. Машини є, але вони у степах не всюди годяться: шляхи надто важкі для них. Може в анклавах є транспорт. Впевнений, що є. У Кривому Розі є і легкові машини, і вантажівки з великими критими кузовами для перевезення робітників, замість автобусів, бо там далеко добиратися до роботи.
– Добре, – сказав Номад після обіду, – вже недалеко. Готова до марш-кидку на двадцять кілометрів? – І сам же відповів: – Не готова. Тоді робимо ще стільки ж, скільки завжди і молимось, щоб було де притулитися на ніч, бо вже холодно.
Тулитися було де: дорогою Номад бачив і села, і лісосмуги обабіч каналу, які згодилися б на крайній випадок. Такий випадок і настав, коли Уляна навідріз відмовилася ночувати у населених пунктах. Довелося облаштовуватися у лісосмузі, копати яму під багаття, майструвати для дівчини щось на кшталт туалетної кабінки з гілля, де вона могла б робити всі свої справи, не боячись зіткнутися зі спаплюженою мумією.
– Засиджуватися більше не будемо, – мовив Номад за вечерею, жуючи смужку соленої свинини, – до зими треба вибратися з Кривого Рогу і пройти хоч двісті кілометрів на захід.
– Двісті? – Очі в Уляни враз стали великим, ледь не на пів-обличчя, та тут же знову стали вузенькі і примружені.
– Аякже. Це програма мінімум. До Республіки йти, гадаю, кілометрів чотириста-п’ятсот. До того ж нас там, мабуть, не чекають.
– Чого ж ми туди йдемо?
Номад дивився кудись за спину Уляні, ніби там міг прочитати відповідь на питання.
– Не знаю, – нарешті мовив він.
Він ще довго сидів над багаттям, роздумуючи про щось, підкидав дрова, ходив кілька разів за новими, хоча старих було ще багато. В один із таких виходів він зупинився перепочити після намагання притягнути у табір дебелу колоду, підняв голову, глибоко видихаючи зі звуком «Х-х-у-х!», глянув на небо і зачудувався. Він так стояв, поки не відчув, що його змокріле тіло вже охолонуло на жовтневому вітрі і він змерз. Тут іще одна думка зринула в його мозку: це має побачити Уляна.
Він перестрибнув через колоду і чкурнув у табір. Уляна спала біля ями з багаттям, закутавши обличчя в «арафатку». У мерехтливому світлі вогню він не додивився гілляки зі старих запасів і розпластався прямо перед клубочком кольорів «бундес» та навіть влетів однією ногою в яму, а головою в цей самий клубочок.
– Що снилося? – Спитав він у дівчини, чия голова заклопотано висунулася з-під куртки.
– Що ти на мене впав і віддавив руку.
– Ходімо швидше!
Уляна нехотя підвелася та Номад, звівшись сам, ухопив її за руку і потягнув за собою. Дівчина висмикнула свою кінцівку:
– Я сама можу йти.
Номад трохи засоромився власної нахабності і просто постійно озирався на Уляну. У хащах, куди не діставало світло від багаття, він зупинився.
– Обережно, тут велика дровиняка.
Дівчина переступила її і зупинилася біля нього.
– Ну і?
– Дивись.
Номад підняв руку догори, вона підняла слідом за нею голову і побачила великий просвіт між деревами а на небі сяяли дві сріблясті смуги, що складалися з мільйонів і мільярдів зірок. Одні були трохи більші, інші взагалі ледь помітні, але всі вони створювали такий ефект безмежного простору, що дівчина почала заточуватися назад.
– Ого, – спромоглася вона на слово. – Аж мурашки по шкірі.
– Це ще не все шоу, – шепнув їй майже на вухо Номад. – Дивись далі.
У цьому не було потреби: Уляна не відривала очей від неба. Раптом його перекреслила яскрава риска. Потім ще одна і ще, і дві за раз. З усіх боків падали метеори, розсипаючи небом іскри.
Тут Номад взяв її за лікоть. Вона повернула до нього голову: вона усміхалася. Але обличчя хлопця збентежило Уляну: він дивився кудись їй через плече і вигляд мав стурбований.
– Що сталося? – Злякано спитала вона.
– Там вогник. Я його не помітив, поки очі не звикли до темряви.
– Що робимо?
– Йдемо у табір, пригашуємо полум’я і виставляємо вартового. Зарядиш автомат, – він уже тягнув дівчину до табору, – не стріляй тільки, якщо не бачиш цілі. Якщо є час та можливість – розбуди мене. Коли тебе щось стурбує. Я буду першим, а ти другою. Я підніму тебе о…– він глянув на годинника, що належав колись панові Граку. – Зараз двадцять третя сорок дві. Я підніму тебе о… третій. Ти розбудиш мене о п’ятій. Тільки коли я буджу, то ти вставай одразу ж. Запам’ятала? Це питання життя і смерті. Ми не знаємо, хто там.
– Та добре, добре! Не тягни! Думаєш, вони далеко?
– Не знаю. Кілометрів три. Може два. Давай, лягай.
Вони вмостилися: Уляна – на карімат, Номад – за табором у кущах. Тільки затвор клацнув.
Номад прокинувся о п’ятій вісімнадцять ранку. Було зовсім темно, лише слабко жевріло багаття, що його безрезультатно роздмухувала Уляна.
– Якого біса?! Чому ти мене не розбудила?!
– Ти збирався проспати всього дві години за ніч.
– А ти хочеш проспати три?!
Дівчина знизала плечима.
– Добре, йди спати. Дякую за турботу. Що там вогник, до речі?
– Горить. Я ходила за табір дивитись. Нікого близько не було.
– Добре. Лягай.
Небо затягнуло хмарами і почав накрапати дощ. Номад швидко розгріб навалені на жар Уляною дрова і роздмухав багаття. Було вогко і холодно. З куртки повалила пара і то така густа, що Номадові крізь неї вже не було нічого видно. Він відійшов від вогню і припинив димітися, зате стало нестерпно холодно. Дощ почав перетворюватися на крижану крупу, а тоді повалив лапатий сніг.
12
Берці ляпали мокрою землею, постійно загрожуючи можливістю послизнутися, особливо якщо зважати на тридцятикілограмовий наплічник за спиною, що хитався у такт з кожним кроком, розгойдуючи Номада все дужче і дужче. З рота виривалася тугим струменем пара, серце калатало десь під горлом, у роті стояв огидний солонуватий присмак. Номад закашлявся і сплюнув на ходу, не дбаючи про те, що трохи слини залишилося у нього біля рота. Уляна почала відставати вже за кілька хвилин. Вона бігла, либонь, у найшвидшому темпі і заслуговувала на повагу, особливо зважаючи на її зріст, стать і підготовку. Та найшла коса на камінь. Точніше нога найшла на камінь. А може вона навпаки, провалилася у неглибоку канавку на старій зарослій ґрунтовій дорозі чи перечепилася. Але впала вона прямо вперед і проїхалася на животі добрих півметра. Наплічник вилетів їй на голову і обличчя Уляни увіткнулося в багно, що приглушило стогін і нецензурне слово. Номад, почувши звук тіла, падаючого у напіврідку горілу кашу землі, різко загальмував, виставивши праву ногу вперед і розвернувшись ліворуч на майже сто вісімдесят градусів. Підошва ковзнула і Номад ледь не сів на шпагат. Карабін скочив йому до рук. Кришки прицілу були ще з ночі відкритими і при падінні, чи раніше, забруднилися каламутною водою з домішками піску та шматочком бурої травинки. Номад спробував прицілитись, але нічого не зміг роздивитися крізь ту каламуть. Поки він протирав лінзу, переслідувачі вже наблизилися на відстань у сто-сто двадцять метрів. Їх було дев’ятеро, на вигляд – прості сільські парубки, проте у двох із них були автомати і вони почали залягати.
Уляна спробувала підвестися, але Номад заволав, щоб вона не рухалась. Дівчина не послухала: вона перевернулася на бік, наскільки їй дозволив наплічник, перетягнула з-за спини автомат і смикнула затвор. На землю вилетів патрон. Уляна трохи розгубилася неправильністю цієї події, оскільки патрони при заряджанні мають потрапляти у казенник, а не вилітати з нього. Номад же матюкнув себе у думці за те, що не проконтролював дівчину, через що вона ходила і бігла із зарядженою зброєю. Переслідувачі не стріляли, проте дула автоматів стирчали із темно-вохристого кольору трави. Номад чекав першого ходу від них, сподіваючись, що вдасться якось відкараскатись. Зате Уляна нічого вже не вичікувала: вона натиснула на гачок і послала кулю кудись у небо над головами у невідомих, які чомусь спробували наздогнати двох мандрівників. Ті відповіли шквальним вогнем. Номад вже встиг помолитися за упокій душі раби божої Уляни Буркун, наводячи точку прицілу на першу мішень, а тоді і собі вистрілив. Тук-тук, нова мішень, тук-тук, нова, побіг геть, тук-тук. То й що, що побіг? Он іще один із пістолетом: тук-тук.
З трави попереду пролунало «Здайомся! Здайомся!», почали поволі підійматися вцілілі. Так, п’ятеро, всі. Номад підвівся, не опускаючи карабін, рушив до супротивника. Дорогою він зупинився біля Уляни, сподіваючись побачити найгірше, але вона лежала, відкинувши голову на наплічник і тремтіла, проте зреагувала на появу Номада – звела на нього очі:
– Воно продзижчало прямо біля вуха… Я уже думала – мені кінець.
Вона беззвучно заплакала, Номад вклав автомат, що валявся поряд, їй у руки, попередньо поставивши його на запобіжник і рушив далі.
– Хто такі? – Гаркнув він якнайсуворіше. – Що хотіли? Ану, відійшли назад на двадцять кроків! Відповідати!
Хлопці із піднятими руками позадкували, один із них спромігся на відповідь:
– Ми нічьо такова ні хатєлі, проста пабазаріть! Ми із Крівбаса. Нам наводку далі туфтовую. На склад адін. Прішлі – там пуста. Може хто-та раньше чістанул їво. Піріначівалі і давай назад. Тут ви.
– Ага, думали хоч якось відшкодувати собі турботи! Добре. Тоді бігом вивертайте собі кишені і дуйте звідси назад. Ясно?
Молоді злодії повивертали свої кишені і за наказом відступили ще трохи. Натомість Номад вже наблизився до своїх жертв. Один ще був живий і тримав у руках автомат. Номад різко перевів ствол у його бік: тук-тук. А тоді – знову на вцілілих.
– То що? Не зрозуміли? Топайте назад. І не здумайте йти до Кривбасу протягом години. Якщо помічу вас ззаду – уб’ю всіх до єдиного. Вільні.
Парубки нехотя почали відходити далі, опускаючи на ходу руки. Номад проводжав їх поглядом крізь приціл, поки ті не спустилися у найближчий вибалок. Тоді він рушив до Уляни, яка вже відплакалась і перетряхувала наплічник, перевіряючи вміст на цілість, хоча що там могло розбитися, Номад не здогадувався.
– Ти як?
– Нормально, – буркнула Уляна, не піднімаючи голови.
Номад сумнівався в цьому, проте рушив назад до трупів і речей бандитів. З усього барахла, яке скинули ці негідники, він забрав собі патрони для АК-74, може колись знадобляться, до АК-47, точно знадобляться, пістолет ПМ і дві обойми до нього, трохи козацьких грошей, рублів, якщо точно, дві пляшки вишневої наливки і пачка цигарок «Донской табак». Вийнявши затвор і затворну раму, газовий поршень і зворотну пружину із кожного з двох автоматів, він рушив назад.
Уляна нічого собі не ушкодила при падінні, тому за кілька хвилин рух відновився. На горизонті з’явилися трохи підкопчені біло-сірі шістнадцятиповерхові будинки, далі виднілися у імлі капери шахт і відвали, що їх можна було сприйняти як гори. До перших будинків залишалося не більше п’яти кілометрів. Номад виглядав замріяним чи ностальгуючим і розмірено шпурляв у траву частини з автоматів бандитів, взяті ним із собою.
Коли подорожні минали лісосмугу, що колись розділяла поля, а тепер ділила степ на два шмати, із кущів почувся голос:
– Стій! Руки вгору! – Клацнув затвор і з-за дерева вийшов чоловік років до сорока із сивуватим оселедцем, у камуфляжі місцевого виробництва, того типу, який донедавна носив Номад; напереваги він тримав потерту до металу помпову рушницю.
Номад повільно зняв руки із карабіна, видивляючись по кущах підмоги цього партизана. Той ніби прочитав його думки:
– І не думай! Хлопці!
З лісосмуги висипало зо два десятки бійців і оточили Номада з Уляною.
– Цього нам ще не вистачало…– пробурмотів Номад і вирішив не говорити більше, поки не спитають.
Чекати довелося недовго: їх завели у лісосмугу і під прикриттям молодняка акації роззброїли, забрали наплічники і обшукали кишені. Номад помітив, що з дамою повелися більш-менш по-джентельменськи, чого він ніяк не очікував. Потім їх відвели ще глибше у зарості, де на них вже чекав чоловік з короткою на потилиці і над скронями зачіскою, зате над лобом у нього нависав добрячий чуб, ледь не до брів. Вдягнений він був так само, як інші, мав доволі шляхетне обличчя, трохи видовжене, сумні очі, які, мабуть, і надавали шляхетності образу цього героя, тонкі губи й запалі щоки.
«Чимось схожий на Номада,» – подумала Уляна.
Чоловік кілька секунд вдивлявся то в одного полоненого, то в іншого, тобто, в іншу, потім різко спитав:
– Хто ви такі? Звідки, куди і з якою ціллю йдете?
Номад роздивлявся речові мішки за спиною у чоловіка, що вочевидь був командиром загону (що це загін, а не банда, у нього не малося сумнівів), з одного із них виглядав край картонної коробки, на якій Номад прочитав кілька літер на етикетці: «…ациклин». Можливо, там було написано «Тетрациклін», або назва ще якогось антибіотика. «У них тут що – шпиталь?» – здивовано подумав він і почув повторення питання командира. Він покрутив головою, побачивши суворі обличчя бійців і наставлені на нього стволи автоматів і рушниць, здивовану і трохи налякану Уляну, викочені очі командира, що вже втрачав терпець. Більше він вирішив не ризикувати.
– Ми просто подорожні, йдемо із Мар’янського до Кривого Рогу. Тут у мене була квартира, тобто у моїх батьків, поки її не спалили рейдери. В Мар’янське їздив по рибу, нічого не зловив а вудку продав.
Командир впав на секунду у шок від цієї тиради, імовірно, прокручуючи її собі у голові заново. Нарешті він озвався:
– Ти що, балакучий дуже? Дуриш мене?
– Не балакучий і не дурю, просто намагаюся все роз’яснити одразу. А тут вирішуйте самі, що з нами робити.
– Добре, зараз роз’яснимо все. Замість вудки купив автомат і патронів триста штук?
– Трапилася гарна крамничка, – відповів Номад, – а без пушки по цих степах краще не ходити.
– Це точно, – похмуро погодився командир. – То кажеш, що місцевий?
– Так точно.
– Зможеш провести до криворізького Управління?
– М-м-м… Я жив у вільній зоні…
– Тут немає вільних зон, – обірвав командир. – Всі, хто ходить на роботу на металургійні підприємства вже служать Росії і є власністю Росії. Якщо козацтво охоплює невелику частину міста, а інша формально вільна, то фактично – місто окуповане. І його доять як можуть. Тим більше монополія на пасажирські перевезення, прикордонний контроль всередині міста, коли одна сторона вулиці нібито вільна, а друга – під Анклавом, все це призводить до того, що люди самі прагнуть всунути свої дійки у руки Росії. То як щодо мого питання?
– Я зможу провести вас до Управління, – помовчавши промовив Номад, перетравлюючи почуте. – Мені козацтва, якщо чесно, ніколи не подобались. – Подумавши секунду він спитав у командира: – А чи не добре, що ці окупанти захищають місто від рейдерів і повного занепаду?
Очі командира спалахнули:
– Рейдери грабують лише тіло, обчищаючи кишені чи гаманець, а кацапи грабують душі.
– Вибачте, я не знав, – трохи зухвало відповів Номад. – Просто з рейдерами я вже стикався. – І тут одна ясна думка проскочила електричною дугою у нього в голові: – Ви ж повстанці, так?
13
– Є інформація, що до криворізького Управління козацтва Нікопольського і Криворізького надійшла посилка одного із анклавів. У посилці міститься пропагандивна література. Її необхідно знищити.
– А медикаменти ви захопили на складі в тому селі?
– Якому селі? – Підозріливо запитав командир.
– Куди пішли ті бандити і застали порожній склад. Ми зустріли десяток злодіїв. Вони сказали, що у них є наводка на якийсь склад, але він виявився порожнім. Це тому, що ви там попрацювали?
– Які з себе ці злодії? – Спитав командир.
– Нічого особливого, Вам не потрібно турбуватись. Прості злодії, мабуть із передмістя.
– Де вони зараз?
– Четверо залишилися там, де нас наздогнали. Ще п’ятьох я відпустив. Вони скоро тут пройдуть.
– Чому вони за вами гналися?
– Ясно чому! – Гмикнув Номад: – Не вдалося зі складом, то ось іде парочка лохів, треба їх хоча б обчистити. Може ми і побували там першими.
– Зрозуміло. Ви не бачили часом козацьких ескадронів?
– Нікого, окрім тих бандюганів. Точно не козаки. У них і було всього два автомати і пістолет.
– Де зброя?
– Автомати лишив там, але знешкодив, пістолет – он він – на купі наших речей. ПМ.
– Ясно. Тоді чекаємо цих ваших бандитів. – Тут він звернувся до бійців: – Оселедцю, Будяк, сходіть подивіться, що там за картина. Де це було? – Це вже до Номада.
– Кілометрів вісім-дев’ять чітко на південь.
– Потім наздоженете нас біля каналу. Якщо ми вже вирушимо до Управління, тоді там буде Крук з іще кимось. У нього будуть подальші інструкції.
– Так, є! – Відповіли разом Оселедець з Будяком і одразу ж рушили на південь. Оселедцем був, вочевидь, той дядько, що перепинив Номада і Уляну. Будяк виглядав старшим, був бритий під їжачка, одяг на ньому стирчав в усі боки так, ніби під тканиною його тіло вкривали справжні будякові колючки.
– Добре, рибалко ти наш, – промовив командир до Номада. – Поведеш нас до Управління. Тільки спочатку розкажи, намалюй план.
– Якщо я вам розповім і намалюю, то ви мене, швидше за все вб’єте.
– Чого ти такий підозріливий?
– Життя пізнав сповна.
– У тебе гарна вимова. Твої батьки націоналісти?
– Мої батьки були українцями.
– А ти, люба пані, можеш повідомити ще що-небудь? – Повернувся він раптом до Уляни, яка до цього моменту просто слухала всю цю балаканину і, здається, вже почала нудьгувати.
– Нічого нового. Знаю, що Номад іде додому… ой… вибач, Номаде, я забула, що імена ще не звучали. А я іду з ним із Мар’янського, бо у мене проблеми з родиною. Я трохи з ними не вживаюся.
Номад насупився і скоса подивився на Уляну. «Сказала «з ними не вживаюсь», а не «з ним». Втім, може ще дядькова дружина чи ще хтось її тиранив. Тож їх було кілька. Та й біс із ними,» – подумав він. Потім спитав у командира, наче з гори скотився:
– Можна закурити, бо щось я застоявся?
– Тримай, – командир кинув йому пачку трофейних «Донських» і закурив сам. Потім він підійшов ближче.
– Добре, хлопці і дівчата. Я – Сичуг, командир ось цього загону Української Повстанської Армії. Я дивлюся ви славні молодята. Хоч у когось із батьками і не вийшло, – він повів головою у бік Уляни, – та це робить їм лише честь. Мова – це уже багато. Це майже все. Немає у нас нічого більшого, що ідентифікувало б нас, крім мови.
– Командире, – Номад, здавалося, не розділяв Сичугового запалу. – Давайте до справи, бо вже рано вечоріє і холодно.
– Добре, сідайте. Але ми раніше темряви не підемо. Дуже небезпечно йти десятьом
озброєним повстанцям половиною міста до Управління.
– Командире, – втратив терпіння Номад, – я вас проведу так, що і в ясний день не помітять. Ви, дивлюся немісцеві. Взагалі у Кривбасі вперше, так?
– Щось таке. Ми працювали останнім часом по його північній і південній окраїнах.
– А це вирішили забрати медикаменти у міста?
Командир спохмурнів. Номад тим часом продовжував:
– Але я вас проведу, якщо після цього нас залишать у спокої. Я нікого не чіпаю і у ваші ігри не встряю.
– Медикаменти справді для Кривого Рогу, але не для містян, а для адміністрації та її охорони. Я читав інструкцію з посилкою. Інакше чому цю посилку не відправили прямо у місто? Тому що кацапи вирішили підстрахуватися, убезпечивши її від посягань громадян. Але вони не знали, що серед них є наші агенти. Та ще й інформатори бандитів, як виявилося. А у нас на носі зима. Медикаментів зовсім не лишилося. Як по-твоєму нам зимувати?
– Я намалюю схему і ви нас відпустите. – З нетерпінням вже промовив Номад. – Я забуду, що був тут.
– Ні, ти намалюєш схему і підеш з нами. Інакше не котить.
– Тут немає чого малювати, – погодився нарешті Номад, розуміючи, що так просто піти шансів немає. – Від каналу до Управління йде тунель швидкісного трамваю. Є там і надземні ділянки, але вони безлюдні. Бути уважними треба бути лише на станціях. Тунелі не заблоковувались, наскільки я знаю. Від потрібної станції треба буде пройти всього квартал до Управління. Кращого шляху ви не знайдете.
– Добре, поведеш нас. Йтимеш з першою боївкою.
Бійці вишикувалися, Номада легенько підштовхнули до колони, Уляна з двома бійцями була позаду.
– Пане командире, – звернувся Номад до Сичуга. – Ви хочете щоб я йшов із голими руками?
– Тобі зброя не знадобиться.
– Це схоже на простий грабунок. До того ж я можу стати в нагоді. Можу стати вашим рятівником.
– Або катом, якщо видаси нас. Спеціально чи ненароком.
– Та я уже вам допомагаю. Без своїх речей я не піду. Хай он той хлопець, – кивнув Номад на молодого чоловіка у хвості, – Крук, правильно?, візьме наші наплічники і сидить собі біля каналу. А зброю прошу повернути.
Сичуг поміркував секунди три і скомандував зробити так, як говорив Номад. До каналу було двадцять хвилин ходу. На середині дороги всі почули віддалені постріли: видно Оселедець із Будяком зустріли таки бандитів і відправили їх до предків.
Канал у тому місці, де партизани до нього вийшли, вже майже закінчувався, проковзуючи під бетонкою – об’їзною дорогою – і упираючись в ріку Саксагань. За бетонкою виднілися скляно-металеві грибочки станції швидкісного трамваю. Навколо було порожньо і тихо, світилися лише кілька ранніх вогників у вікнах, бо ще тільки сіло сонце, у будинках мікрорайону Зарічний у кілометрі від крайньої забудови, що позначала межу між містом і степом, а також на північному заході по правому березі Саксагані.
Загін розділився: троє, рахуючи з Уляною, лишилися біля бетонки, на насипу у заростях, інші, сформувавши групи по четверо, рушили до станції. Номад йшов п’ятим з першою групою – боївкою, Сичуг – із другою. Станція виглядала мертвою, проте вікна і двері були вибиті, що означало можливу наявність там бомжів чи алкашів. Піднявшись сходами на платформу, група тихо увійшла до середини. Нікого не було. Рейки тягнулися зі станції на південний схід, приховані від стороннього ока бетонним парканом. Номад першим стрибнув на рейки. За кілька хвилин група увійшла у перший тунель.
– Нікуди не відволікаймося, – командував Сичуг, – у випадку контакту з ворогом – відкривати вогонь на ураження.
– А хто вважається ворогом? – Спитав Номад.
– Всі, хто може нас помітити і проінформувати про наше наближення козацтво.
Останні вогні погасли у будівлі колишнього міськвиконкому, де тепер розміщувалося міське Управління козацтва Нікопольського і Криворізького, коли з боку алеї за нею, перебіжками, в чому до речі не було потреби: темно, хоч в око стрель, підібралися до задньої стіни сімнадцятеро бійців. Втім, одне віконце світилося на першому поверсі. Вочевидь там була кімната вартових чи охоронців. Дві боївки чергували з обох боків будівлі, дві інші зламали замок задніх дверей і увійшли всередину. Номад хотів був піти з ними, але Сичуг відсторонив його рукою:
– Все, хлопче. Ти нас довів, а далі ми самі впораємося.
Їх не було хвилин двадцять і Номад вже занудьгував, коли група проникнення таки вивалилася з дверей. Це саме те слово, оскільки бійці виглядали ошелешеними і трохи прибитими. Номад пошепки спитав командира:
– Ну що там? Все гаразд?
– На, подивись, якщо хочеш, – Сичуг вийняв із нагрудної кишені стос листівок і вручив пару Номаду.
Хлопець спробував роздивитися, що там написано, але не зміг: стояла майже цілковита темрява.
– Веди назад, – втомлено промовив Сичуг і, не чекаючи, рушив у напрямку станції.
Було вже за третю ночі, навіть ближче до ранку, коли повстанці повернулися до об’їзної. За насипом у відповідь на крик якоїсь нічної пташки, а насправді це був голос Сичуга, заверещала інша пташка, якою теж був хтось із повстанців, що залишалися чергувати тут. Загін перебіг через дорогу і скотився насипом.
– Все гірше, ніж я собі уявляв, – промовив до залишенців Сичуг. – Вони вже штампують такі от листівки, а самі отримали ящик автоматів, щоб озброїти добровольчі загони для вистежування і знищення нас.
Крук присвітив слабеньким ліхтарем і Номад, що підсунувся поближче, роздивився листівку:
«Слава Україні!
Ми, Українська повстанська армія
Зазиваєм вас очистити нашу землю від
Кацапів, жидів, хохлів котрі поддержують казачество
Різати их безпощадно!!!
Вони не дають нам жити ми не дамо їм панувати!
Слава Україні!»
Це була доволі дешева провокація, бо навіть Номад, що вперше так близько зіткнувся з проблемою, що існувала у його рідному місті, але не торкалася його безпосередньо, зрозумів, що з такими пропагандивними матеріалами повстанці не змогли би протриматися не тільки двадцять з лишнім років, а й двох-трьох. До того ж він згадав, що командир повстанського загону Сичуг говорив чисто і повинен був знати про те, як ці слова пишуться і не допустив би, як, мабуть і будь-який інший командир, виходу такої малограмотної бумаженції. А ця його фраза: «Мова – це майже все!», вона ж і показує рівень справжнього видавництва повстанців. Ніколи б вони не випустили таку безграмотну і невигідну для себе «агітацію»!
– Ти знаєш, що це таке? – Спитав Сичуг у Номада, помітивши його зацікавленість. – З цією хернею вони підуть до якогось села чи району, все спалять, всіх, повторюю: абсолютно всіх уб’ють, розкидають цю гидоту і оголосять сезон полювання. Вони таке уже робили колись. Дуже давно.
– Не розумію, – промовив Номад, – як хтось може повірити в це, якщо кожна нормальна людина бачить, що це писав якийсь безграмотний провокатор, який навіть до словника, видаючи себе за націоналіста, не зазирнув, щоб подивитися, як же ці слова пишуться.
– Ти мені починаєш подобатися, – із сумом сказав Сичуг, – але я тобі от що скажу: ти пошиваєшся в дурні, коли це говориш. Ти бачив коли-небудь більше десяти людей, які б могли такий самий логічний ланцюжок побудувати?
– Ні. Їх було в моєму житті чоловік семеро…– чи то серйозно, чи то із сарказмом відповів хлопець.
Сичуг пропустив це повз вуха:
– Їм не властиво думати. Вони задоволені тим, що їм пхають в голови окупанти. Головне – запихати їм ще жратву в горлянку, заливати пійло і задурити голову через телевізор (тут чудове кабельне телебачення, до речі!), радіо (шансон і всяка інша отрута щоб знали, що ті пацани, що їх грабують – класні пацани), газети. Жодних книг. Натомість є ще Інтернет, який теж не стоїть без діла!
– У Кривому Розі є телебачення і Інтернет? – заспана Уляна матеріалізувалася біля ліхтарика, що досі висвічував листівку.
– Коротше, – обірвав себе Сичуг, – пам’ятаєш, Номаде, ту торбу, з якою ми йшли туди? Зараз тут листівки і патрони. Автомати ми залишили їм. А коли ми йшли туди, в них було дещо цікаве.
Командир витягнув із кишені якусь маленьку коробочку, вона засвітилася і Номад впізнав мобільний телефон. Востаннє такий апарат він бачив півроку тому, але і у Кривбасі не у всіх були такі штуки. У Номада не було. Ще в цей момент він згадав про чутки, що ходили містом, нібито через ці телефони хтось відстежує громадян. Чи колись відстежував.
Сичуг показав телефон всім присутнім.
– О дев’ятій тридцять я зроблю-таки цей клятий дзвінок.
Номад ніяк не міг второпати, про який дзвінок йде мова, кому командир УПА телефонуватиме, повідомляючи про таке нахабство з боку колабораціоністського уряду козацтва і вільного міста, проте інші бійці, здається, все зрозуміли, втім погляди їхні були радше осудливими. Сичуг сам уловив це і сховав телефон назад до нагрудної кишені.
– Шкода, що так все сталося, – невідь про що сказав Номад, – але нам час іти далі. Ви підете своїм шляхом, ми – своїм.
– Не знаю, що тобі й сказати, – відповів йому Сичуг. – Не хочеться мені тебе відпускати.
– Я ж сказав, що я вас не зустрічав, значить так воно й було.
– Річ не лише в цьому. Ти мені подобаєшся. Ти гарний хлопець, зможеш стати нам в нагоді для звільнення України.
– Щось, вибачаюся, ви звільняєте її звільняєте, а звільнити ніяк не можете.
Сичуг не виявив роздратування стосовно цієї репліки, а спокійнісінько продовжував, ніби встиг вилити все наболіле у сцені з телефоном.
– Ми майже зробили це. Ми фактично зруйнували останню імперію, але західні бізнесмени були проти і досі ведуть справи із залишками імперії. А вона ой яка уперта. Вже ледь дихає, а й досі намагається гребти під себе. Кілька блискавичних ударів і анклави упадуть. Лише не вистачає агітації. Завжди одна й та сама проблема. От ви: збираєтеся відсторонитися, але могли б допомогти Україні. Ви ж самі кажете, що вас не влаштовує ця ситуація.
– Однією чи навіть двома людьми ваші проблеми не вирішаться. Може хтось один і зможе детонувати повстання, але закінчити все йому уже буде не під силу. Потрібні, я гадаю, результати. Щоб населення побачило їх і оцінило, зрозуміло, що це краще, ніж під анклавом чи козацтвом. До речі, що це козацтво дає? Я чув, що це проросійські утворення, але не більше.
– Це збройні сили, що стережуть контроль анклавів на нібито вільних землях і забезпечують можливість подальшого розширення російських кордонів.
– Вельми сумно. А що ви можете сказати про Республіку? Кажуть, там їм вдалося побудувати щось схоже на європейську Україну.
– Республіка…– Номадові здалося, що Сичуг загарчав. – Республіка відвернулася від нас, коли нам потрібна була допомога. Вони гралися там у демократію в той час, коли потрібні були радикальні революційні дії. Потрібно було трохи диктату, трохи терору, виселити невдоволених… До речі там так і зробили. Це було правильним кроком з їхнього боку. Але нам не допомогли. Спочатку були зайняті собою, потім у них почалися сварки між лідерами партій, потім творець Республіки, Сава Чалий, він же Богдан Погребняк, таки узурпував владу і залізною рукою навів лад, вичистивши весь непотріб. Тут би й нам допомогти, але його змістили, мовляв – тиран він. Ну, він образився і поїхав собі за кордон. У Норвегію, здається. А ці демократи не схотіли зв’язуватися з нами, мовляв, дуже тут стало небезпечно, мовляв, не тримаєте ви тут все, люба Повстанська Арміє, під контролем. Ну от ми десять років і животіємо.
Номад просяяв:
– То може ми підемо в Республіку і спробуємо донести до них вашу ідею? Скажемо, що тут ділов – раз плюнути, лише їх і не вистачає.
– Фігня, – Сичуг склав листівки і скомандував шикуватися. Після цього він знову повернувся до Номада: – Вони не попруть так просто на конфлікт із Європою. Європа не хоче війни. А вас у Республіку теж не пустять. Там кордон охороняється краще, ніж берег Дніпра у дві тисячі дванадцятому. До речі, нас ця Європа зобов’язала без бою відступити з наших земель у Дніпропетровську, щоб пустити туди російські війська, що вже ледь виживали на лівому березі. Наш командир тоді намагався щось довести, але не зміг. Застрелився, – з непідробним жалем промовив Сичуг. – Шкода полковника. А ми тоді вдарили по росіянах. Без наказу. Нашу роту розформували і почали переслідування. Як терористів.
– Хочете, щоб я із жалості до вас зробив вибір у бік «піти з вами»? Чи це ілюзія і я не маю вибору?
– Не маєш, – жорстко сказав Сичуг.
14
До настання світлої частини доби загін мав перетнути вузький перешийок, що його утворювало місто північніше каналу. Для цього довелося бігом долати відстань до мосту у найвужчій частині ріки Саксагань, який не охоронявся козачими частинами. Звідти очеретами повстанці пройшли повз порожнє селище і увійшли у міську забудову. Тут починалися п’ятиповерхові, покинуті ще десяток років тому напівзруйновані часом і розкрадачами будівельних матеріалів будинки, далі треба було пройти кілька кварталів до широкої вулиці, що з’єднувала кінці Кривого Рогу, простягаючись від Північного до Південного гірничозбагачувального комбінату. Звісно, це була не одна-єдина вулиця, а послідовність широких, часом у вісім смуг, вулиць. Вони становили вісь міста, хребет влади анклаву, дозволяючи робітникам дістатися до підприємств, за рахунок яких ще існувала олігархічна верхівка розтерзаної Росії. Проте операція з ліквідації залишків націоналістичного і державницького руху ще не почалася і козачі ескадрони лише почали стягуватися під місто, тому ніде ще не блукали патрулі і повстанці, перетнувши ще кілька маленьких вуличок занурилися у нове вимерле селище, а потім загін завився під хребтом терикону. У Кривому Розі терикони називають відвалами. Крім шахтових відвалів тут є ще піднята з кар’єрів порожня порода і простягаються ці штучні гори вздовж усього міста, обмежуючи його із заходу, наче середньовічні вали. За цими валами пролягали величезні, наче шрами на обличчі Землі, провалля кар’єрів і зони обвалення шахт. Деякі з цих отворів вже відслужили своє і стояли закинуті. В один із кар’єрів і повернув загін.
Перед Номадом відкрився приголомшливий краєвид серпантину дороги, що опускалася у воду: дно кар’єру було затоплено ґрунтовими водами. Багато де стіни пообсипалися, перекривши грудою уламків гематиту дорогу, але повстанці, принаймні той, що йшов попереду, знали безпечні стежки, де можна було не боятися осунутися на камінні і впасти із запаморочливої висоти.
– От так тепер і житимемо, – повідомив Сичуг. – Тут буде у нас зимівля. Прямо під боком у ворога. Раніше ми ходили із байраків, що далеко на заході звідси. Тепер підберемося ближче. Нас уже зустрічають першопрохідці. Уже два місяці тут готують криївку.
Справді, за одним із поворотів дороги стало видно у сірому світанковому світлі самотнього вартового, який подавав сигнал ліхтариком. Сичуг вийняв свого і відповів, клацнувши кілька разів кнопкою.
– Наступного разу ніхто не стирчатиме на видноті. Буде введено словесний пароль, а вартовий ховатиметься. Але вам двом поки не потрібно цим перейматися.
– Ми на карантині? – Кисло усміхнувся Номад.
– Щось таке, – відповів Сичуг.
Загін пройшов повз вартового і почав всмоктуватися у розщелину в стіні кар’єру. Навколо входу валялося безліч кісток, імовірно пташиних, хоча траплялися і великі екземпляри, навіть один собачий череп. Кам’яниста дорога не утворювала слідів і, мабуть, це місце мало викликати у непрошених гостей враження, що тут лігво вовків: за останні два десятиліття їхня популяція досягла великої кількості; навіть затяті п’янички нізащо не залишалися на вулиці після настання темряви, намагаючись знайти собі притулок на цей небезпечний час доби. Часто ночами над всім Степом лунали вовчі завивання.
Заходячи у темряву криївки, Номад встиг почути звук обвалу. Короткий коридорчик вів до відносно просторого приміщення, де розташовувалися два бійці з автоматами, далі йшла галерея з відгалуженнями до спалень, технічних та ще бозна-яких приміщень. Сичуг порівнявся з Номадом і Уляною і вказав їм на одне з відгалужень:
– Після зустрічі з командиром і сніданку підете сюди: тут розташовується наша чота. Познайомитеся з усіма і все таке.
Далі по коридору знаходилася велика кімната з колосальною піччю, столами і лавами, що могли б умістити чоловік п’ятсот. Номад спробував розгледіти систему виведення диму, але в цей момент до їдальні почали збиратися бійці. Поруч крутнувся Сичуг і зібрався кудись піти. Номад торкнувся його плеча:
– Не боїтеся, що вас тут завалить? Я чув обвал, коли ми заходили.
– Обвали – то звична річ на кар’єрі, – відмахнувся Сичуг, – тут скеля – моноліт. Їй нічого не загрожує.
Після чого командир ненадовго зник, з’явившись знову разом із дебелим лисіючим стариганом, камуфляж якого виглядав напрасованим і навіть трохи парадним.
«Це головний у цій норі,» – подумав Номад, роздивляючись навкруги, дивуючись такій кількості людей, що постійно, поки він жив у Кривому Розі були майже поряд, боролися за щось, а він навіть не здогадувався про їх існування.
Він відчув доторк до свого комірця, трохи повернув голову і побачив Улянин пальчик, що провів кілька разів по маленькій блискучій, ніби обпеченій, видовженій плямці на тканині; з одного краю «опіку» була акуратна дірочка. Вихідний отвір був на комірі ззаду. Куля пройшла майже в притирку до хлопцевої шиї. Номад ковтнув слину і різко видихнув, ніби перед тим, як пити горілку. Хлопець якимось ніби вдячним поглядом зміряв Уляну і відвернувся: її погляд був наляканим і осудливим, як йому здалося.
Хоча йому і здалося, що народу зібралося багато, але коли повстанці вишикувалися біля столів, скинувши головні убори, у кого які були, він зрозумів, що їх кількість не перевищує двох сотень чоловік. Перед цим вони вервечкою пройшли повз великий казан на печі і отримали порцію якоїсь каші та кружку шипшинового чаю. До їдальні увійшов статний бородань і зупинився поряд із Сичугом і напрасованим стариганом у торці столу.
– Доброго ранку, друзі, – почав бородань, – подякуймо Господові нашому за цей сніданок.
Крайній до Номада повстанець покосився у бік зайд, що тулилися біля «дверей».
– Ставайте сюди, до столу, мерщій!
Він посунувся, зрушили бійці з усього боку столу. Але зробили це плавно і тихо, майже непомітно. Відчувалося, що проводиться дуже важливий, священний обряд. Номад з Уляною притулилися скраю, обережно, ніби біля ліжка хворого, скинувши наплічники.
«Потім казанки виймемо, – подумав Номад. – Якщо нам насиплють. А ні – то можемо й самі підкинути їм хавчику.»
Почалася молитва:
– Отче наш, що єси на небесах, – разом прогриміло дві сотні голосів, – нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні. І прости нам провини наші, як ми прощаємо винуватцям нашим. І не введи нас у спокусу, але визволи нас від Лукавого. Бо є царство Твоє, і сила, і воля Твоя віднині і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.
Кожен із повстанців тричі перехрестився і притис кулака до грудей.
– Смачного! – Гаркнув голос старигана при параді.
– Дякуємо! – Дружно відгукнулися дві сотні голосів.
Повстанці всілися і почали снідати. Номад з Уляною не наважилися нічого чинити, тому сиділи тихо. Сусід Номада штовхнув його ліктем.
– Ти новенький? Чого не їси? У нас голодом не прийнято морити.
І він піднявся з-за столу. Ззаду, вздовж лав проходжувався Сичуг, принісши казанок, мабуть зі своєї келії. Він звернув увагу на непорядок за столом:
– Ідіть до казана, поїжте, потім підійдете до мене. Я буду там, біля командира, – кивнув він у бік старигана, що жваво наминав кашу у голові столу поряд із капеланом.
– Я дивлюся, – не вгавав Номад, – що початковий проект передбачав більше населення. Чи ще підтягнуться люди?
– Ні, – заперечив Сичуг. – Не підтягнуться.
Номад міркував про ці слова, повертаючись до столу з двома казанками кулешу. Можливо, що останнім часом повстанці втратили велику частину особового складу. Дивно, що ніхто про це й не чув. Він ще раз здивувався, що перебуває фактично у рідному місті, а почувається, наче вперше сюди завітав. Та ще й з іншої планети.
Поснідавши, бійці, серед яких Номад помітив людей обох статей і різних вікових категорій, рушили хто-куди, залишилися лише вони з Уляною та четвірка на дальньому кінці столу: до старигана, капелана і Сичуга приєднався ще один старий, худий, наче тріска, з глибоко поораним зморшками обличчям. Номад рушив до того кінця столу.
– Сідайте, шановні, – промовив густим баритоном, що більше підійшов би капелану, головний командир. – Я – полковник Ріжок, командир цієї сотні УПА. Це – капелан отець Микола, поручник Сичуг, командир другої чоти спецпризначення і майор Кулацький, командир першої чоти спецпризначення.
– Я – Номад, це – Уляна. Я жив у Кривому Розі поки рейдери не спалили мій дім і не вбили батьків. Тепер я… номад. Блукач, шукач істини. Уляна жила десь під Мар’янським, – Номад скосив очі на дівчину. – Вона теж втратила родину. Ми йшли на північ, бо біля Дніпра скоро буде знову м’ясорубка: рейдери не мають поживи на межі пустелі. Думаю, вони почнуть набіги на степи.
– Поручник доповів мені про вашу допомогу і я пропоную вам влитись до лав повстанської армії. Ми терпимо скрутні часи, навіть невеличка допомога стане нам у нагоді, поки анклави не розкочегарили свою каральну машин. Ми багато дошкуляли їм останнім часом. Думаю, що настала пора вдарити у саме їх серце, поки ми ще маємо силу. Тож я пропоную вам ризикнути всім, що ще у народу не відібрали, ризикнути життям. У випадку перемоги все буде змінено. Ми ліквідуємо владу олігархів і зможемо встановити лад. Ви готові слухати далі?
Номад повторив питання, яке ставив Сичугові:
– У нас же немає вибору?
– Вибір завжди є, – відповів Ріжок. – Або ви не допомагаєте і стаєте небезпечними для нас, або йдете безоглядно з нами у бій і здобуваєте те, що вам і належить по праву: волю, гідність, честь.
– Мені нібито, – промовив Номад, спираючись на стіл ліктем, – і немає чого втрачати, але… Слухайте, – раптом його очі спалахнули, – може ознайомите мене з вашою програмою на випадок перемоги. А тоді поміркуємо, чи зможу я вам допомогти.
«А якщо не зможу, – думав Номад, – тоді треба все одно погоджуватися і тікати при першій ліпшій нагоді. Аби лиш вони не завтра почали цей свій вирішальний бій. Самогубці. Бо тоді нас ще триматимуть на короткому повідцеві і дітися не буде куди.»
– Що ж, давайте ознайомимося, – погодився Ріжок.
Битих дві години Номад допитував командування УПА про модель державного устрою на звільнених від анклаву землях. Виявилось, що вони проповідують ідею здорової патріотичності населення, єдиної державної мови, сильної армії тощо. Цілком порожні звуки, зважаючи на люмпенізованість суспільства і неготовність його до соціальних змін. Населенню просто було байдуже. Крім того повстанці хотіли об’єднати землі, що населені українцями, але у різні часи належали до інших країн. Номад висловив свою незгоду, зазначивши, що тепер може і не знайдеш там жодного українця, особливо такого, що хотів би приєднатися до новоутвореної держави. На цей випадок повстанці мали чітку формулу: якщо ти допомагаєш створювати Українську Державу, то ти – друг, товариш і брат, якщо ні, але не проти того, щоб її створювали без твоєї участі і готовий полюбити її, то ти – загалом товариш, але якщо ти проти чи висловлюєшся вороже, зверхньо, тим більше виступаєш проти зі зброєю в руках – то ти йдеш проти божої волі і маєш бути знищений. Річ у тім, що повстанці були, чи намагались бути, дуже релігійними і казали, що раз Бог створив українську націю на українській землі, то він дав їй і право на захист себе і цієї землі від посягань. Номад визнав логічність цих тверджень, засумнівавшись проте у післявоєнній ефективності діяльності повстанців. Для неї, казав він, потрібно залучити кращих наявних педагогів, учених, шляхетних осіб, котрі б несли (і знали як це зробити краще) світло знань «у люди» і перевиховували б, по мірі сил, населення. Обидві сторони визнали ефективність і необхідність перетворення УПА в службу безпеки нової України, а також допускали на початковому етапі деякі елементи диктатури влади. Залишалася лише проблема пошуку політичної, наукової та мистецької еліти за яку так розпинався Номад.
Уляна теж загалом підтримала ці ідеї, згодилася прислужитися Революції та Україні, проте не знала як саме. Стріляти вона могла і то непогано, але вбивати людей не збиралася. Залишатися куховаркою, тим більше визнавши, що готувати – не її коник, вона теж відмовилася, як і бути сестрою милосердя. Далі вона вирішила, що не зможе перебувати більшу частину часу у цій печері і згодилася на посаду стрільця у чоті Сичуга, куди записали й Номада.
Тим часом поручник Сичуг повідомив, що вже дев’ята тридцять і вийняв з кишені телефон вставив акумулятор і увімкнув його.
– Що це значить? – Спитали разом Номад з Уляною.
– Це телефон. – Спокійно відповів Сичуг. – Зараз я зателефоную на один номер. Він належить телефону, що знаходиться в Управлінні. Думаю, що вже всі зібралися. Тому я телефоную. – Він натиснув кнопку виклику. – Телефон в Управлінні приєднаний до десяти кілограмів вибухівки, що знаходиться у ящиках з-під тої макулатури, яку ми вчора вилучили. Зараз сигнал дійде до місця призначення і спрацює детона…
З телефону почувся жіночий голос, який повідомив, що «отсутствует связь с Вашим абонентом. Пожалуйста, попробуйте позвонить позднее». Печера здригнулася від вибуху.
– Що за фігня?! – Вилаявся Номад. – Ви що, не там її заклали?
– Спокійно, – засміявся Ріжок. – Це вибух у сусідньому кар’єрі. І, до речі, у нас заборонено лаятись. Покарання буде доволі неприємним.
– То медикаменти були не для зимівлі? – Спитала Уляна дорогою до спальних приміщень. – Вони для великого наступу, так?
Номад провів поглядом свого нового командира, що рушив перевірити пости на виході:
– Так. Вони нарешті вирішили зробити рішучий удар. Коли вже втратили населення. Нічого, тримайся ближче і будь штивною.
– Якою?
– Уважною. Готовою до несподіванок. – Вони зупинилися біля входу до казарми другої чоти сотні Ріжка. – Йдемо знайомитися з новими братами по зброї?
