Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2579
Творів: 46814
Рецензій: 91202

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Роман

МОРАЛІСТ (фінал+примітки)

© Турчин Євгеній, 19-10-2015
ВІДЕОМАТЕРІАЛ, ВІДЗНЯТИЙ У ФЕДОРІВСЬКІЙ КОЛОНІЇ ВИПРАВНО-ТРУДОВІЙ СУВОРОГО РЕЖИМУ

(Стандартна заставка телепередачі «Кримінальний світ». Лунає розмірений приємний голос ведучого.)
Всі ми надовго запам’ятали ті роки, коли у місті Федоров лютував се-рійний убивця, чиїми жертвами були переважно дівчатка-підлітки. Майже шість років він тримав батьків та їхніх дітей у напрузі. Тепер він за ґратами. Сьогодні ви дізнаєтеся, як хлопчик із благополучної родини став маніяком педофілом, чому він убивав і почуєте його сповідь. Це – унікальне інтерв’ю з Віктором Шапкіним.
(На зміну заставці з’являється зображення міста Федорова: загальний вигляд з висоти пташиного польоту, рейковий завод, будинки, пішоходи, серед них крупно – діти, дівчатка. Відеозапис, судячи з якості та одягу зафільмованих федорівчан, кінця дев’яностих.)
Місто Федорів. Засноване тисяча дев’ятсот сімдесят третього року, коли у цій місцевості було розвідано залізорудну синкліналь, що ніби тяглася відірваним променем від Криворізького залізорудного басейну на південь. Тут було побудовано шахту з видобування залізної руди і рейковий завод. Через майже дев’ять років шахтарські бараки замінили багатоповерхові будинки і народилося перше Федоровське покоління.
Та батьки серійного убивці, що наробив стільки біди у місті, ще не поселилися тут. (З’являються фото подружжя Шапкіних на весіллі, Шапкіни з немовлям) Вони були в цей час лише студентами Криворізького технічного університету. Після навчання Шапкіних було направлено у Федорів і виділено житло. Свого єдиного сина Наталя Шапкіна народила в перший місяць нового вісімдесят другого року. (Сольна фотографія Віктора Шапкіна, де він лежить на животику, абсолютно голий, піднявши голову і трохи злякано дивиться кудись за кадр.)
Шкільні роки та підлітковий період жодним чином не натякали на майбутнє Віктора. (Знову Віктор Шапкін в різні роки свого дитинства) Він не мав схильності до насильства чи непокори, завжди був тихим, багато читав. Проте з друзями в нього були певні проблеми. У нього їх не було. Єдиними друзями для Шапкіна молодшого були книги. Дехто з сусідів Шапкіних досі не вірить, що Вітя міг робити те, що він робив. (З’являється кадр з пошматованим напіврозкладеним тілом.) Батьки маніяка були змушені були переїхати бодай із міста, щоб уникнути постійного психологічного тиску та можливих замахів на їхнє життя чи здоров’я.
Та у той далекий дев’яносто восьмий місто ще спокійно спало ночами. До того самого квітневого дня, коли було знайдено труп Катерини Гринько.
Дев’яносто сьомий рік закінчувався для родини Гринько сумно: у середині жовтня їхня єдина донька Катя зникла без вісти. (З’являється фото Каті у шкільній формі, у домашній обстановці, з друзями) Просто не повернулася з прогулянки. Каті було сімнадцять років, вона вчилася на заочному відділенні одного з криворізьких вишів. Друзі, з якими вона проводила той день стверджують, що дівчина була веселою, як зазвичай, але пішла додому рано. Після того ніхто її не бачив. Жодних підозрілих людей, які б крутилися навколо компанії ніхто не бачив, та й сама Катя ніколи не скаржилася на те, що хтось наполегливо цікавився нею.
Справу було відкладено у довгу шухляду аж поки у квітні наступного року тіло дівчинки не було знайдене у Федоровському лісництві недалеко від дамби. Катю було жорстоко вбито. (Фото мертвої Каті) Тіло було понівеченим: обличчя дівчини, не зважаючи на те, що тіло перезимувало під снігом, було аж надто сильно ушкодженим, практично відсутнім. Груди були акуратно зрізані. Дівчинка була ґвалтована. Міліція перекваліфікувала справу Каті Гринько, а вже за місяць почалося справжнє полювання за маніяком педофілом. Це сталося з причини знайдення в ріці Синюсі нижче міста на чотири кілометри нового тіла. В ньому впізнали нещодавно зниклу п’ятнадцятирічну Ольгу Копач. Цього разу дівчина не була зґвалтованою, зате упізнати її змогли лише за родимою плямою на спині: голова її була сильно ушкоджена важким тупим предметом. Проте померла вона не від травм, а від утоплення. За тиждень до страшної знахідки дівчина разом із подругою засмагали на дикому березі Синюхи. Катя відійшла у туалет до лісосмуги. Назад вона не повернулася. Подруга побоялася шукати Катю сама, натомість повернулася до міста і повідомила про зникнення міліцію.
Протягом шести з лишнім років жертвами, які визнав сам убивця, стали восьмеро дівчат, один дванадцятирічний хлопчик та один дорослий чоловік. Правоохоронці припускають, що їх може бути більше, адже за свою «кар’єру» збоченець виїздив на тривалий час у Кривий Ріг.
Та замість того, щоб сухо й відсторонено перераховувати жертв та описувати безрезультатні пошуки міліцією злочинця, краще дати слово йому самому. Адже заарештований він був абсолютно випадково. До моменту повідомлення медсестрою міської лікарні міліції про свої підозри,які справдилися, міліція двічі йшла хибним слідом.
Отже, зараз ви побачите ексклюзивне інтерв’ю з Віктором Шапкіним.
(Віктор Шапкін сидить на стільці у світлому приміщенні. Руки вільно звисають між колін. Обличчя трохи схвильоване, він час від часу глибоко вдихає, затримуючи повітря по кілька секунд, потім шумно видихає. Голос його тихий, довгі паузи між деякими словами.)
– Вікторе, Ви визнали себе винним у десяти вбивствах, вчинених з особливою жорстокістю. Ви почуваєтесь винним?
– За мною ведуться лише два вбивства, вчинених з особливою жорстокістю. Це Ольга Копач і Вікторія Гупаленко. Хоча я не сказав би, що Копач я вбивав так. З жорстокістю. Я бив її стільки разів щоб напевне вивести з ладу. І щоб не бачити її… (верхня губа Шапкіна трохи задралася. Видно, що він робить над собою зусилля, щоб говорити спокійно) …обличчя. Мабуть, більше для того, щоб знищити її обличчя.
– Чому Вас так… дратувало її обличчя?
– Бо воно було безсоромним. Найгірше було те, що вона хизувалась своєю безсоромністю.
– Може розповісте мені про те, чому Ви почали вбивати дівчат, що вами керувало?
(Пауза)
– Ви хочете дізнатися, чому я вбив вперше? Адже чому я продовжив, Вам має бути зрозуміло. Чи хоча б відомо.
– Так. Розкажіть, будь ласка, чому Ви почали цей самогубний шлях до цього приміщення.
– Добре. (Шапкін ковтнув слину.) Ви уже знаєте, що перша знайдена була не першою моєю жертвою. Вона була другою. А перша була знайдена третьою. Але ми почнемо з початку. Із самого початку. Я розповім вам всім, чому я це робив. Я розповідав це на суді, але ніхто не задумався над моїми словами. Тепер, сподіваюся, їх почує більше людей. Я не закликатиму нікого убивати малолітніх повій та всіляких покидьків типу Божка, моєї дев’ятої жертви. Просто хочу чесно розповісти все, як було. Отже, я не відзначався товариськістю. Тому що, що однолітки, а тим більше старші здавалися мені тупими і обмеженими, а головне сексуально стурбованими особинами. Я не зовсім вірив іноді, що я з ними – один біологічний вид. Тому я постійно був з книжками.
Якось у мене була подруга. Ще в дитсадку. Ми з нею постійно гралися, розмовляли. Про що ми там у нашому віці могли розмовляти? Але я пам’ятаю тепло і порозуміння цих бесід. Коли ми пішли до школи, точніше… коротше, я пішов раніше, бо був старшим. Але як ми зустрілися в школі, то вона не те що не хотіла товаришувати зі мною, а просто не помічала мене. Я почувався самотнім. А головне – зрадженим. І річ не в цьому. Справа в тім, що одного разу, коли мені вже стукнуло п’ятнадцять, а їй – дванадцять, я побачив її з якимось хлопчиком, що пробував її поцілувати. Це був, звісно не зовсім дорослий поцілунок, але з уявленням про дітей їх віку це в мене не в’язалось. А головне – вона ледь не повисла на ньому. Жодного сорому. Він до того ж був старшим за неї. Та я його винив все ж таки менше. Ще річ у тім, що той хлопець був сексуально стурбований тупак. І вона дивилася на нього захопленими, я б сказав сяючими очима, а на мене не звертала жодної уваги. Дивилася, наче крізь мене.
Її звали Наталкою. Наталкою Іваненко.
– Ваша шоста жертва.
– Так.
– Зрозуміло. Мотив її убивства – помста за завдану Вам прикрість. Але ж до неї Ви вбили ще п’ятьох. Ви переносили свою образу на них?
– Ні. Просто я побачив загальне падіння моралі серед населення.
– І Ви вирішили зіграти роль судді. Чому Ви вбивали саме дівчаток-підлітків?
– Саме тому, що на них падіння моралі найбільш помітне. До того ж вони здатні народжувати нові покоління безпринципних і розпусних людей. Скажу так: я убивав їх тому, що не міг допустити їх подальшого падіння. Я робив це задля них. І для людства в цілому.
– Але Ви не питали в убитих, чи хочуть вони щоб Ви їх захищали таким чином? Чи будь яким іншим.
– Є дві категорії людей: одна (це більшість) придатна до… роботи, розмноження, підтримання популяції коротше. Ця категорія цінна, але вона не може приймати глобальні рішення. Вона не здатна усвідомити наслідки цих рішень, не може правильно визначати, що корисно для соціуму, а що – ні. Є й інша категорія: люди, що до неї належать, можуть приймати важливі рішення. І навіть якщо вони здаються першій категорії неправильними, або ж ці рішення передбачають такі непопулярні методи регуляції в соціумі. Адже коли хірург втручається в організм людини, він може вирізати певні хворі тканини, але це – задля одужання цілого організму.
– Я зрозумів. Але все ж чому Ви вбивали кожну конкретну людину?
– Першу свою жертву я не знав. Як і всіх інших, крім Наталі. Тобто декого з них я раніше бачив, декого і не раз, це природно в такому містечку з однією школою. Але… не про те. Чому я вбив першу з них? Олену. Я побачив її з друзями на другий тиждень після першого дзвінка. Вона очевидно заселилася в гуртожиток свого вишу і приїхала додому.
– Вона вчилася в паралельному з Вашим класі.
– Я тоді цього не знав. Просто побачив її та її друзів. Декого з них я справді бачив у школі й на вулиці. Людей приблизно мого віку. Я знаю тепер, що вона була старшою за мене всього на один рік. Вони пиячили, цілувалися одне з одним. Хто з ким попало. Вони тоді вже були добряче на підпитку. Потім Олена з якимось хлопцем пішла вниз, до річки. Знаєте, там біля містка є стара розвалена альтанка. Майже впритул до смітника. Там вони почали мацати одне одного. Я це бачив, бо йшов прогулятися вздовж берега, під очеретами. Я так часто ходив: від гуртожитку до лікарні і назад, трасою. Поки там не утворився смітник. Тоді він уже був і я ходив тим шляхом один з останніх разів. Я був засмучений тим, що мій маршрут тепер пролягає через смітник. Та мені було сумно і боляче не через себе, а через те, що природу спаскуджено. І опаскуджують її люди, що живуть поруч зі мною. Смітять собі під носом. І от я йшов не у найкращому настрої і побачив, як від компанії відділилося двоє і пішли переді мною. Вони там всілися й почали свої мацання й смоктання, а я зупинився і стояв, наче дурень. Не міг же я йти там. І дивитися не міг. І мені довелося повернути ліворуч, пройти повз цю п’яну компанію. Вони щось гукали мені, та я не слухав. Вони кепкували з мене. Я ненавидів і їх, і тих двох. І я зрозумів, що винна та сучка. Саме через таких малолітніх давалок світ і котитиметься під три чорти. І я почав думати про це. Думав я багато і навіть якби хотів, то не зміг би передати весь той ланцюжок, який привів мене до стеження за цією… Оленою і вбивством її за першої ж зручної нагоди.
Я приготував свій ножик, у мене був складний ніж, вистежив її дорогою до хлопця, вона ходила до нього, наче хвойда і, я переконаний, трахалася із ним, і це був уже новий хлопець. Хлопці вони взагалі тупі та інфантильні придурки. Тож і питати з них немає сенсу. А як покарати кількох хвойд – тоді інші подумають за свою поведінку. Тож я перестрів її біля броду через струмок, коли вона йшла до того кобеля, він живе там у так званому приватному секторі над дорогою до вокзалу, але, зрозумівши, що від ножа буде багато крові і вона зможе втекти чи кричати поранена, а до будинків не більше двохсот метрів, я заздалегідь на цій стежці сховав у траві знайдений на смітнику уламок якоїсь бетонної конструкції, що лишився, імовірно, з часу забудови району. Ним я її й уперіщив, коли вона пройшла повз. Я сидів у траві і робив вигляд, що гуляв там берегом, а зараз зав’язую шнурки. Вона впала, смикнулася, я став над нею і з розмаху ще раз дав їй по голові цим бетонним уламком. Потім я затягнув її в очерети десь за сто метрів вище течією, добряче упрів. Поки я її тягнув, зрозумів, що не можу не трахнути цю шльондру. Коротше кажучи, я це і зробив. Ось і все. З нею.
– Потім Ви згризли їй груди.
– Спочатку я хотів лише знищити їх. Зіпсувати. Щоб вони більше нікого не приманювали. Я почав різати одну ножем, але зрозумів, що результат мене не задовольняє: надто вже акуратно виглядали ушкодження, надто добре видно було їхню, грудей, початкову форму. Тому я… вони викликали в мене… вони були апетитними. Як в сексуальному, так і в гастрономічному сенсі. Я знищив їх остаточно, не лишивши нічого.
– Вам сподобався смак? Процес?
(Шапкін зітхає.)
– Після цього я блював. Мені хотілося… тобто, якби це повторилося, я б вчинив так само.
– Але Ви не всіх нівечили.
– Так. Третю, Ольгу Копач, я просто вбив і вкинув у річку, примотавши їй до шиї найбільшу каменюку, що попалася під руку. Поряд була її подруга…
– Це був той самий повідець, яким Ви задушили свою другу жертву.
– Так. Я знайшов його прямо дорогою зі струмка, залишивши перед цим в очеретах Олену Пліховську. Він валявся трохи обабіч стежки у кущі будяку. Вже було майже темно. Але я його помітив. Він став мені в нагоді раз, а другий раз не впорався. Тіло знайшли вже за тиждень.
– Все ж мені не дає спокою питання: чому Ви, борець за мораль, чинили так не морально? Ви ж не вважаєте, що убивство дитини і зґвалтування її трупа – моральніше за підлітковий секс?
– Це були вже не діти. Не в повному розумінні цього слова. Вони жадали сексу, розпусти. Навіть не це важливо. Всі, починаючи з пубертатного періоду, та навіть набагато раніше, хочуть сексу. Це природно. Але не на людях. Не так це має бути брудно і безсоромно. Поведінка цих дівчат провокувала дорослих дядьків до нехороших думок. Якби не я, то цей процес почав би хтось інший. Я знаю, які тенденції в світі: мораль дорослих падає пропорційно падінню моралі дітей і навпаки.
Звісно ні. Я не вважаю свої вчинки хорошими з точки зору моралі. Але це якщо поверхнево судити, без заглиблення в суть проблеми. Роблячи маленьке зло, я упереджував більше. Що б хто не казав, я вважатиму завжди, що вчинив правильно.
– Саме з причини підозри в педофілії Божка Ви його вбили?
– Так. Я неодноразово бачив, ще до першого вбивства, як цей недолюдок позирав на малолітніх дівчаток. Вони, звісно, самі вдягалися, ходили, поводилися так, наче запрошували до себе. До своєї дірки. Але я відвертав погляд, бо знав, що це неправильно. Я бачив зло – загальне і всеосяжне падіння моралі. Але я не дозволяв собі на них задивлятися. У ранньому віці соромився, коли досяг повноліття – вважав це неправильним. Пізніше я бачив як цей Божко чіплявся до дитини. Не до такої (Шапкін примружив на мить ліве око). До звичайної скромної дівчинки. Він намагався її зняти. І я убив його на місці. Щоправда на очах у тієї дитини. Шкода.
– Перед Божком Ви вбили ще одну… особину чоловічої статі.
– Напрочуд точне формулювання. Саме особину. Я б хотів убити ще одного мудака, якого я бачив у Кривбасі. Він зайшов у маршрутку, тримаючись за зад своєї дівчини, потім лапав її й лизав шию прямо на людях. Задирав спідницю, тицяючи пальцями туди, так, що видно було її труси. Як він її не йобнув прямо в транспорті, залишилося для мене загадкою. А їм, либонь, не було й п’ятнадцяти. Зараз діти гарно розвинені. Цицьки у тої дівчини були такими, що вдавитись слиною можна було, хоча сукенка на ній була не дуже коротка, без декольте, відкритої спини чи розрізів на цицьках. Що я ще можу додати тут?
– Щодо хлопчика. Олега Малишева.
– Його я вбив на пустирі. Чого він там вештався, не знаю. Йшов зі школи. Я гуляв. Він йшов з телефоном. Там дуже голосно лунало…
(Пауза.)
«…суки, пидарасы!
Я ему сказал:
Я твою маму ебал…»
(Пауза)
Після цих слів я вже нічого не чув і знав, що я повинен зробити лише одне. Не знаю тільки, хто випускає і розповсюджує ці пісні, де діти їх знаходять і куди дивляться їхні батьки. Я знаю, що я повинен би був убити цих покидьків, що вкладають це лайно дітям в голови і батьків цих дітей. З іншого боку, убивши цього хлопчика зараз, я позбавив це хворе суспільство ще одного великого і здатного невідомо на що покидька в майбутньому. Та що ще могло з нього вирости? Йому було дванадцять? І він слухав це виклично, на максимальній гучності. Та може і його батьки таке слухають разом з ним?
– Ви пішли за ним…
– Пішов, не зважаючи ні на що збирався вбити. Я дозволив усвідомленню чергового убивства зайняти повністю мій мозок… коли він пройшов передостанній будинок і завернув вниз, до схилу в бік струмка. Біля першого ж куща, коли нас не могло бути видно… він мене не бачив, бо я тримався від нього десь за двадцять метрів, та ще ж там точно такий самий смітник, як і з іншого боку житлового масиву, він і не бачив, і не чув мене. Та і як він міг мене чути, якщо слухав те лайно. Коротше я взяв зі сміття дрючок з переламаної навпіл однієї сторони дверної коробки, такого здорового дрина, ще з цвяхами, наздогнав його… він встиг повернутись до мене. Чого він туди йшов? Я не знаю. Мені й начхати.
Я бив стороною без цвяхів. Міг же не вбити з першого разу, а як цвях застрягне, що тоді робити? Коротше – морока. Ну, вдарив. Він упав. Я вгатив по телефону, але промазав. Поламав руку. Вона зігнулася в місці перелому. Я взяв телефон руками і вимкнув це. Потім поклав його малому на груди і почав дубасити його дрином. Не влучив ні разу: він злетів після першого ж удару. Але я бив далі цю малу потвору. Хай би він краще свою маму так їбав!
Телефон, як Ви знаєте, я всунув йому в анальний отвір. Просто смикнув штани, впхав телефон і проштовхнув глибше дрючком. Хотів щоб він луснув. Телефон. Але не вийшло. Так я його там і кинув, а сам пішов далі униз, вздовж струмка, пройшов очеретами, виліз біля загати, де райвідділ і рушив додому.
– Вас не хвилювала близькість міліції?
– А чого мала б? Вони не знали ще нічого. І мене не знали. А люди швендяють туди-сюди як хочуть.
– Так кажете, що взагалі не переживали через те, що Вас можуть впіймати…
– Впіймали б то й впіймали. Я, звісно, цього не хотів. Але ось мене впіймали і я не дуже переймаюся. Звісно, є мінуси в моєму положенні: мене били, не давали спати і їсти, принижували, запихали у камери до старих зеків… не знаю, як я це все пережив… у мене немає можливості гуляти, як колись, хоча природа вже надто попсована. І бібліотеку тут я вже майже осилив.
– Добре. Продовжимо. Наступною після Ольги Копач Ви убили ще одну Ольгу. Ольгу Кулик. Які мотиви спонукали Вас до цього? І, поки ми не зайшли далеко, ми пропустили Вашу другу жертву: Катю Гринько.
– Гринько я теж не знав. Вона наткнулася на мене в лісництві. Не знаю, що вона там робила. Зовсім випадкова зустріч. Йшла, трясучи своїми цицьками, просто на мене, не звертаючи. Видавила мене зі стежки просто у кущі. Тоді я взяв повідець, так, я носив його з собою, догнав її. Варто було бачити її здивовано-зверхнє обличчя… вона не боялась мене. Але побачила. До цього вона старанно мене не помічала, йшла, наче королева, теліпаючи своїми дійками, задерши носа. Я вдарив її кулаком в обличчя, вона заточилася, я навалився зверху і ми впали у кущі. Я вдарив її ще кілька разів, бо бачив, що вона намагається щось закричати чи сказати. Після кількох ударів вона лише схлипувала. Я підняв її верхню частину тіла й з розгону насадив на стовбур якогось деревця. Потрібного мені ефекту майже не було, вона була при тямі, хоча й вигнулася від болю, відкрила рота, але, щоправда, на крик не спромоглася, хоч на тому спасибі, тому далі я ударив її ще раз кулаком в обличчя, запхав скручений повідець у рота й поволік далі, в хащі. Там я побачив ділянку скельних виступів, таких невисоких каменів, що стирчали із землі під кутом, такі похилені, з силою опустив її голову на них. Кілька разів, поки вона зовсім не розм’якла. Потім я вийняв з рота повідець, перевернув тіло й задушив ним її.
(Пауза)
Все. Обличчя зрізав ножем, як і груди. Викинув їх якнайдалі, скільки міг відкинути їх з місця, зґвалтував. Хоча як можна зґвалтувати мертву? Я її просто трахнув.
(Пауза)
Про Копач… Я блукав рідколіссям над обривом Синюхи. помітив двох дівок. Вони засмагали голими і тринділи про якихось пацанів, може своїх сексуальних партнерів, може про тих, кого вони збуджували і не давали. Може так собі п..діли. Не знаю. Але це звучало настільки брудно, що я відійшов подалі й сів собі на повалене дерево в хащах і почав думати про те, які вони вульгарні та самовпевнені ті дівки. Розмовляють, наче хвойди-романтики перед першим разом, але показують одна одній, що сама вже досвідчена, а подружці вона розповість всі премудрості й кайф цієї професії. І тут ця… одна з них, так гола, як була, проходить повз і сідає прямо за кущем, починає дзюрчати. Не пам’ятаю, як у руці опинився повідець. Я зрозумів, що якщо я рушу до неї і вона мене почує, побачить, то заволає. Якщо встане, повернеться і побачить – заволає. У мене не було вибору. Я затис повідець, вгледів гілляку, не дуже гнилу, дочекався, коли вона вставала, зашурхотівши кущами, почала розвертатися, я скочив вперед, вгативши їй з розмаху, з правого боку, у ліву скроню, цією палюгою. Вона не впала, лише трохи заточилася. Але й не закричала. Я вдарив ще раз зверху і вона знепритомніла. Я бив її ще кілька разів по потилиці, потім перевернув, затягши в кущі, завмер. Чекав, чи не підніметься галас. Потім, за кілька хвилин, коли вона почала частіше й уривчасто дихати, я зрозумів, що вона приходить до тями, я перевернув її, обплів їй шию повідцем і почав душити. Придушивши її, я вийшов з кущів, пройшов обережно вздовж річки, прикриваючись деревами, побачив, як драпає її подружка, повернувся назад, помітив, що вона знову очунює і вже перевертається, вгледів над обривом шмат сланцю, підібрав і почав бити її в обличчя. Потім я обмотав їй шию знову, прив’язав цю каменюку, відволік до обриву й зіпхнув тіло у воду.
– Наступна – Ольга Кулик.
– Гм… Подальші жертви були знайдені так швидко після убивств, що я вже побоювався, що мене схоплять. Навіть думав, що не набуваю досвіду, як це логічно мало бути, а втрачаю його. Та як би там не було, я побачив її, як і всіх інших, випадково, коли гуляв у лікарняному парку після того як прийшов зі школи, поїв, трохи почитав тощо. Вже йшло на вечір. Було дуже тепло, майже спекотно, хоч сонце вже сіло. Було різке потепління на початку жовтня. Я накинув курточку, таку легеньку, щоб захиститися від вечірнього вітерцю, і вже збирався додому, бо не хотів здибатися дорогою із якоюсь п’яною наволоччю, аж тут назустріч вирулила дівчинка в маєчці на тоненьких шворочках-бретельках, джинсах, вдягнених так, що якщо б у неї вже виросло волосся на лобку, то його було б видно. Я тоді й поняття не мав, що пройде пару років і ці штани здаватимуться мені верхом пристойності. Ця ще ліфчик напхала на себе, щоб цицьки більшими здавались, а зараз навпаки модно, щоб соски стирчали, або натягнуть чорного ліфчика, а зверху – якусь газову кофточку. Особливо люблять таке дами з огидними розпливчастими фігурами, ніби там є чим хизуватись. А ця йшла і говорила по телефону. Я звернув увагу на її розкутий тон, не дивлячись вже на блядську ходу, матюччя… вся вона з себе щось корчила, сама не знаючи що. Отже я пропустив її, хоча й забути ніяк не міг. Але вона могла уникнути своєї долі, варто було лиш змінити свій імідж хвойди на образ нормальної… скільки там їй було…?
– Тринадцять.
– …на образ нормальної тринадцятирічної дівчинки і вона б жила. А так…. Я зустрів її за кілька днів у тому ж парку. Вона вже трохи накинула на себе одягу, але поводилася все одно, як хвойда.
– Це як?
– Погляд, міміка, інтонація, все. Вона була не сама. З подружкою. Та подружка була не особливо гарна фігурою, але вважала себе хтозна-чим: вона нахабно тицьнула в мене пальцем і щось сказала Ользі Кулик. Вони посміялися. Я не чув, що вони там казали про мене, хоча що вони могли там видумувати, не знаючи мене, не чув, бо був далеченько, йшов назустріч. Ми розминулися, звісно, вони йшли поряд, не збираючись пропускати мене вузькою стежкою. Тепер парк підпиляли, прибрали підлісок. Після того. Це була стежка, що йде паралельно берегу, остання, перед самими очеретами. Там багато сміття, бо влітку там, самі розумієте, повно відпочиваючих. А прямо сказати – тих, що бухають і залишають там своє сміття. І от, коли вони, випхавши мене таки зі стежки, пройшли повз, знову засміялися, зовсім не соромлячись моєї близькості. Я розвернувся, перекидаючи наплічник, з яким я завжди ходив, повішеним на одне плече, перекидаючи його наперед, відкриваючи й дістаючи шмат арматури, десь сантиметрів тридцять довжиною, зробив два-три стрибки до них…. Вони і скрикнути не встигли: я вгатив подружці, цій Горбачові по макітрі, лівою рукою вдарив в обличчя Олю. Горбачова одразу впала, Кулик зігнулася і почала було вищати. Я опустив арматуру зверху. Далі я відтягнув їх по черзі в кущі, потім, так само по черзі, з обриву в очерети. Там такий крутий спуск, метри півтора, майже уступ. Ви ж бачили, Ви були на слідчому експерименті.
– Ні, мене там не було.
– Не важливо, хтось інший з телебачення. Відео Ви точно бачили. От. Там я добив Ольгу, розтрощив голову Горбачовій….
– Не лише голову.
– Неважливо. Я був злий на неї.
– Вона Вас обсміяла.
– Так. І без причини. Цицьки у неї, скажу, були побільші від цицьок Кулик. У тої лиш пуп’янки почали бубнявіти, а у цієї все вже було оформлено. Та вона й важила, либонь, кілограмів під шістдесят. Невисока така. Сама вона, загалом, не викликала у мене чоловічої реакції. Але якщо абстрагуватися від всього іншого і не уявляти, що могло б вирости з цього гіпопотамчика, можна було б насолодитися молодими грудьми. Я відчув голод. Смак. Я накинувся на них. По черзі: спочатку Кулик, щойно відбив руки об Горбачову, потім Ліну. В процесі я почав смоктати й гризти груди, та так і відгриз їх. Потім я поглянув ще раз на Кулик, зрозумів, що з її згризеними пуп’янками вона не дуже постраждала і лежить з таким самим безсоромним виразом обличчя, тому взяв свого ножа і здер їй обличчя.
– Цього разу Ви вже не блювали.
– Цього – ні. У Кулик не було чого їсти, тому добре пішло. Не було цього жиру в роті. А з Горбачовою… я несподівано засмакував. Легко пішло. Потім, правда, довго довелося обмиватися у річці: боявся пропустити плями крові. Заправ на одязі все, що сильно виділялося. Мама з татом попали разом у зміну, я сам виправ свої речі, швиденько просушив біля плити. Добре хоч не в шубі був, бо вона б хріна лисого так швидко висохла. А огидніше за все – було умивати обличчя річковою водою. Вона така застояна, смердюча…
– Наступна Ваша жертва була вбита аж за три з лишнім роки після цього. Це була Наталя Іваненко. Ваша знайома з дитсадка. Ви убили її перед Різдвом. Просто посеред вулиці. Так?
– Так.
– Чому і як це сталося, можете пояснити?
– Немає чого тут пояснювати. Просто я побачив як ця сучка йде повз, не дивлячись на мене, розізлився й засадив їй ножа у горлянку.
– Сумніваюсь. Ви, мабуть, стежили за нею хоч кілька днів перед тим?
– Може і стежив. А може і ні.
– Наталя Іваненко у свої дев’ятнадцять мала вже двох дітей, люблячого чоловіка, а Ви чомусь не звернули на це увагу і не змогли не бути таким самозакоханим виродком. Поки Ви себе жаліли, люди намагалися жити і отримувати від життя насолоду. Створювати сім’ї, ростити дітей…
– Вона залетіла у сімнадцять. Чи й шістнадцять. Ну добре. Малолітка народила дитинку. Заміж вийшла швиденько, поки не з’явився плід її розпусного блядського життя. Добре. Але друге чортеня… це ж треба бути ідіотом, щоб стругати їх з такою швидкістю! Та і образливо мені стало, що вона, хоч я її й не кохав уже давно, живе і дає себе їбати безперервно якомусь тупоумному дебілу.
– Ви заздрили її чоловіку, її сім’ї. Але чи не думали Ви про те, щоб кинути своє оце життя й спробувати самому щось створити? Напевне ні.
– Ні. Я проклятий. Мені це життя не підходить. Чи я не підходжу до життя. Люди мене не сприймають, не знаю чому; я їх не перетравлюю. Щойно когось вподобаєш, він (чи вона) одразу ж зробить щось огидне чи аморальне. Знайдеться якийсь дефект, що я його не перетравлюватиму. Тобто чомусь так виходить, що я не хочу знати тих людей, які хоч якось помічають мене, а ті, кого я хотів би бачити частіше… я їм не цікавий.
– О’кей, продовжимо. Наталя Іваненко. Після тривалого затишшя, через два з лишком роки, Ви знову вбили. Ви побачили її з родиною і не змогли з цим жити. Що, бачте, у когось життя йде краще, ніж у Вас самого. Так?
– Не зліться на мене. Так уже я влаштований. Тим більше десь я чув таку фразу, що, мовляв, людина – лише те, що з неї зробило суспільство.
– Не скидайте все на суспільство, Вікторе.
– Чому ж? Судіть самі. Спочатку мені втовкмачували лажові правила життя у пристойному суспільстві, а потім бахнули мене по голові, наче обухом: виявилося, що ці правила – лише порожній звук, казочка, якою суспільство годує діточок, що, мовляв, всі ми класні й пухнасті, добре вживаємося одне з одним, варто лиш дотримуватися правил. А насправді суспільство хворе. Хворе на байдужість, на розпусність, на бажання всіх оточуючих наїбати. Навіть діти знають, що ці всі правила – туфта повна. А я не знав. Довго не міг зрозуміти, чому така розбіжність між моїм уявленням про світ, почерпнутим з добрих книжечок, і реальністю. Чому? Потім я зрозумів, що мене ще з пелюшок уже наїбали, сказавши про ті правила, про можливість гармонійного співіснування людей у суспільстві. А насправді суспільство знаходиться у стані самознищувальної гонитви за поживою і плотськими утіхами. А, і ще за владою. Чистою владою. Її я відчув сповна. (Триває мовчанка) Наприклад з Наталією Іваненко. Так, я стежив за нею кілька днів. Не те щоб стежив, просто бував у тих самих місцях, що і вона. Часто її бачив. І от, одного чудового вечора, вже майже зовсім стемніло, шостого січня, вона верталася з АТБ, що тоді тільки з’явився у двадцять третьому будинку, говорила по телефону, здається з чоловіком. Я купив для цього випадку дешевенький ніж на пружинці. Такий вузенький. Я про-гулювався на іншій стороні, щоб добре бачити АТБ. Потім, коли вона вийшла з нього, говорячи по телефону й несучи в одній руці пакет з продуктами, я перейшов трасу й опинився позаду неї. Чому вона була без чоловіка, який би допоміг їй нести всі ті наїдки, я не знаю. Мабуть у нього краще виходить робити дітей. Отже. Я наздогнав її, озирнувся, побачив, що нікого у межах прямої видимості немає (до того ж о, щастя! Ліхтарі всі були тоді дохлі), витягнув ножа, натиснув на кнопочку і пішов на обгін. Проходячи повз, я просто встромив їй ножа прямо в горло. Навіть не дивлячись. От так, просто назад праву руку відвів. Тут же, не стишуючи ходи, я висмикнув ніж і кинув його на землю. Сніг пом’якшив удар, нічого не було чутно. Наталя і та замовкла. Ха-ха! Вона мабуть просто стояла там і затикала собі телефоном діру в горлі. Я пішов додому. А звідти – на автовокзал. За два тижні, коли повернувся з інституту, я дізнався, що вона померла на місці. Круто, правда? Убив одним ударом. Просто в сонну артерію. Виявилося, що весь рукав куртки у мене був забризканий кров’ю. Добре хоч вона була чорною.
(Пауза)
– У травні дві тисячі другого Ви вбили ще одну дівчинку. Їй було всього дванадцять. Убили з особливою жорстокістю. Нагадайте мені, що Ви з нею зробили?
– Не стану випробовувати долю, бо якщо я просто відповім на Ваше питання так, як це я вважаю за потрібне, то цього не пустять в ефір. Тому розповім докладно, як і про інші випадки, і по можливості об’єктивно. Хоча б без емоцій і суджень. Нехай судять глядачі. Тож… цю дівчинку…
– Вікторію Гупаленко.
– Так. Цю дівчинку я зустрів на переході біля лікарні. Не знаю, що вона там робила, але по той бік лишилося ще кілька дівчаток її віку, а ця відділилася від них і рушила додому. Йшов з лікарні з отитом. Після процедури. Там цей… електрофорез чи що. Ішов до свого рідненького шістнадцятого будиночку і бачив паралельним курсом її. Вона ішла, нагадую, дванадцяти… так же? дванадцятирічна дівчинка йшла у міні-спідниці, аж труси було видно, навіть з моєї висоти, у куценькому піджачку, в блузочці, у ліфчику, аж випирали два ватяних брижі, у черевиках на шпильці і у колготках в сіточку. В крупну сітку. Як хвойда. Вибачте, я ж обіцяв без суджень. Відхилено. Присяжним не звертати уваги на останню репліку. Про хвойду. Отже. Ішла вона блядським кроком, знову судження, пардон, виляючи стегнами. Макіяж її теж був занадто яскравий як для школярки. Ця… красуня йшла собі, забираючи повз шкільний стадіон вправо, десь до третього чи восьмого будинку. Я відмітив це для себе. Потім, за кілька днів я знову її побачив. Не треба думати, що я одразу ж вирішив будь-що її порішити. Ні. Я навіть обличчя її не запам’ятав. Я просто впізнав її за одягом. Діти знову бігали парком, а я закінчив курс лікування отиту. Місце зустрічі змінити ж не можна? Отже я відстежив її до шкільного стадіону, де вона з іще кількома дівчатками щось обговорювала. Я пішов додому, взяв наплічник з арматурою; матері не було вдома, батько спав після зміни. Я взяв це і рушив назад, чесно кажучи, не сподіваючись, що вони ще там. Але вони там були. Точніше вони уже йшли мені назустріч. Мала хвойда встигла зайти додому й перевдягнутися, точніше перевзутися. Мені стало шкода, що якщо я її вб’ю і вона буде без всіх тих аксесуарів, саме через які я її вб’ю, то це буде нечесно. Мене не зрозуміють. Наївний. Мене в будь-якому разі не зрозуміли б. Тож вони йшли мені назустріч. Добре, що я хоч тільки вийшов з під’їзду. Вони пройшли з іншого боку мого будинку і рушили до кладочки. Тої самої, де я вперше сильно розізлився на Олену Пліховську. Ох і дітки ж! Знали ж вони, що в місті маніяк-педофіл, а тим не менше лазили по всяких закапелках. Коротше, збирали вони там квіти, чи ловили метеликів, але моя жертва, як знак долі, вийшла сама. З квіточками. Я аж розчулився. Серйозно кажу. Але в одну мить побачив її у тому ж образі, що й вперше. Тим більше це було легко, що вона змінила лише взуття й зняла колготки. Щоб не порвати свою сіточку об сухостій. Невже батьки не розуміють, що наряджають свою дитину, наче на об’їзну відправляють? Нехай сама мала…, але батьки повинні це розуміти! Коротше кажучи, я скористався шансом. Блискавично вийняв арматуру й наніс удар в голову коли вона порівнялася зі мною. Зараз я розумію, що такий зарозумілий, заклопотаний і награно серйозний вираз обличчя типовий для дитини, але тоді я не міг вже мислити раціонально. Я наніс удар і, так же блискавично підхопивши тіло, заволік у очерет. Там є глибокий вигин русла ріки, де опиняєшся ледь не як на острові, на такому собі півострові; туди я й відволік малу. Я стягнув з неї труси і ввігнав арматуру їй у вагіну. Вона почала приходити до тями. Я, не виймаючи знаряддя… те, чим я намагався дати їй відчути, що значить бути тою, чий образ ти прийняла,чи прийняли за тебе твої батьки, придушив її руками і продовжив. Витрахавши її спереду, я зробив те саме ззаду, потім потицяв залізякою і в рота. Потім я розірвав блузку, зірвав з неї ліфчик і пошматував гострим краєм арматури цицьки. Точніше… в неї їх просто не було. Ребра світилися і два ледь помітних прищика сосків. Їх я й роздряпав. Все. Вона від цього знову очуняла, постогнала трохи й почала плакати. Я припинив її страждання. Хоча й хотів щоб вона відчула все це найліпшим чином. Найкращий варіант був – лишити її живою. Хай тепер знає і все. Але навіть не думка про те, що вона мене впізнає чи що, утримала мене від цього рішення. Просто мені стало її шкода. Виправити скоєне мною у її органах було неможливо. Вона б мучилася потім все життя. Хай би й виправилася після цього. Тому я її добив, наче жучка, на якого наступив. Він ще і повзти намагається, але ти бачиш, що у нього кишки волочаться ззаду, а поруч вже й мурахи відчули запах їжі. Тому ти його додавлюєш. Щоб він не мучився. От і все.
– За кілька днів Ви убили її однолітка з паралельного класу, Олега Малишева. А за півроку Вашою жертвою став раніше підозрюваний у вчинених Вами злочинах Микола Божко. Це дуже цікава історія. Пролийте нам світло на причину…
– Я ж уже казав, що він намагався купити собі для сексу маленьку дів-чинку. Старий виродок. А до цього він ще мені ніби пропонував свою дочку. Так говорив: «У неї такі цицьки!» і показував, що аж слина скрапувала. Не сумніваюся, що він дрочить на дочку, а може й кінчає на неї. Може й у неї.
– Що означає «пропонував дочку»?
– Якось ми зустрілися на вулиці в Кривому Розі. Я тоді підробляв розклейкою оголошень. Так, кілька днів походив, заробив щось в районі п’ятдесяти гривень, доклав батьківських грошей і купив собі нового наплічника. От тоді то біля одного зі стовпів я його і зустрів. Він підійшов і спитав скільки мені «за цю херню» платять. Я відповів. Він сказав, що мужику не личить займатися хе…, от, і спитав чи я бува не Федорівський і чи хотів би я потрапити в його бригаду, бо він у нас на шахті якийсь головний прохідник чи бригадир. Я сказав, що навряд йому потрібні такі дохлі працівники. Він поглянув на мене і сказав, що я в нормальній формі, але це, мабуть, тому, що я був у куртці. Сказав, що зарплатня у мене буде три з половиною тисячі, а далі, якщо буду нормально працювати, і чотири, і п’ять, бо у нього, мовляв, сім чи, може, шість. Я не дуже повірив, якщо чесно. Виглядав він так само, як звичайний алкаш, до того ж, який шукає де похмелитися. Та я лиш покивав головою. Він сказав, щоб я подзвонив йому, як надумаю, продиктував мені свій номер. Тоді він спитав, чи я бува ще не жонатий. Може, щоб мене потішити, бо я ще був зовсім зеленим, та ще й маю не дуже мужні риси обличчя, статура та ж… борода не росте, та й взагалі, всі вважають, що мені менше років, ніж насправді. Потім спитав, чи маю я дівчину і скільки разів та в яких позах. Посміявся. Це він так пожартував. Я відповів, що коли як. Він сказав, що в нього є донька, пішла у випускний клас, а цицьки у неї отакі о. Він оце такими їх показав. Таким чином побалакавши, ми розійшлися. Він кудись, здається, у якийсь кадровий підрозділ підприємства, точніше акціонерного товариства, до якого належать наша шахта і завод. Збирався вже потроху оформлювати пенсію. Мабуть важко після судимості цим займатися, навіть якщо судимість знято. А я – далі клеїти… дурня. Оголошення свої. Далі була остання мала хвойда і все. Це я щоб Ви не питали в тисячний раз одне й те ж саме. Дайте тільки передихну.
(Настає тиша. Кільканадцять секунд і Шапкін, і ведучий мовчать. нарешті ведучий порушує мовчанку)
– Як, все таки, сталося вбивство Божка Ви не розповіли.
– Точно. Та це нудна історія. І сумна. Вдруге я зустрів Божка, ха-ха, яке прізвище для такого вилупка, в день його убивства. Він, видно, мене бачив і раніше, бо якось же признав у мені свого… гм, земляка. Отже, я йшов на вихідних по мед, який мама замовляла у якоїсь своєї знайомої тітки на Скельній вулиці. Йшов повз базарчик, що між Скельною і Вокзальною, ну й побачив як цей вилупок стоїть біля дівчинки з візитками. Ну, знаєте, китайські двері з дзвіночком? Стоять двері, стоїть дівчинка. Не знаю, хто поставив її там саму. Але вона щось, дивлюся, пробує всміхатися, але очі на лоба потихеньку лізуть. Я вже знав, що це означає: Божку на хуй не треба були двері. Він знімав її. Намагався. Як не зніме, то хоч нерви собі полоскоче, а потім відійде в кущі під трасу й полоскоче хуй. Може це й викреслить ваша цензура, та нехай… Я бачив цю картину знову за кілька тижнів після цього. Це був другий базар, той, що біля технікуму. Інші двері, інша дівчинка. Але теж неповнолітня, якась школярка, максимум – студенточка першокурсниця. Якийсь хмир стояв і щось їй втирав. Вона спочатку намагалася продати свої двері, але поки я підійшов, вона вже майже рота не розкривала. Я почув от що… я лише проходив повз, але коли почув таке, то зупинився. Думав, що це відлякає урода, але він продовжував у тому ж дусі, та ще й зі мною пробував трохи поговорити. Але коли я підійшов, він говорив приблизно таке: мовляв, давай я замовлю твої двері зі знижкою, а дружині скажу, що без знижки, а решту поділимо з тобою. потім понеслося щось про те, що він їй купить телефон з камерою, потім про те, коли вона закінчує роботу. При тому, що вона сказала йому, коли він спитав, що їй шістнадцять. Та й неважливо скільки. Коротше, я відійшов трохи, бо відчував, що доведеться його вбити тут на місці. Відійшов, але продовжував спостерігати за цим дійством. Відвалив він від неї не раніше ніж за сорок хвилин, а то й за годину. Підійшов до мене й прочитав лекцію про шкоду паління, мовляв, сам курив тридцять років і вже двадцять не курить. Щось таке. Потім, коли він пішов, бабця, що сиділа там з яблучками, якось так злякано повідомила мені, що це полковник міліції з чи то місцевого Управління, чи десь із Кривбасу. Мабуть на пенсії. Коротше, до нього руки не дійшли. А от невдовзі я не витримав, побачивши ще одного такого виродка. Я так само підійшов, трохи постояв осторонь, Божко на мене й уваги не звернув, а потім дістав свій улюблений ніж і почав його гасити. Він відбивався, я мало не вирубався від одного з його ударів, які потрапили в ціль, але в кінці-кінців я, переконавшись, що він достатньо порізаний і може навіть сконає від втрати крові, я утік в гай над пляжем, потім дістався свого будинку берегом, очеретами, швиденько роззирнувся, перебіг дорогу й опинився в під’їзді. Все. Вдома нікого немає, я швидко замочив весь одяг, добре хоч машинку купили, вмостився зручно і тут згадав, що я ні меду, ні цигарок не купив.
– Угу. Щоправда Ви забули додати, що Ви були чи не головним свідком у справі Божка. Чи Вам…
– Чи мене не мучило сумління за те, що я прирікав начебто невинну людину на тюрму? Ні. Ви ж чули все про нього. Я лиш відстрочив те, що він робив у мріях, а потім не дав здійснитися. Навіть скажу більше: якби я його тоді не посадив, а підстав для цього я спостеріг достатньо, а пізніше все підтвердилося, то через кілька місяців, а може й раніше, крім мене в Федорові був би ще один маніяк.
– Десята – Руслана Бараненко.
– А це була весела історія. Вона єдина нарешті вчинила справжній спротив. Як всім відомо, через це я тут. Зуби у неї були жовтуваті і з нальотом. Рана не заживала. Гноїлася. Я парив її в соляному розчині, мазав зеленкою тощо. Лікар мені сказав, що якби я почекав ще день-два, то почалася б гангрена і руку відрізали б.
– Лікар Іващенко?
– Не знаю. Той, що був на суді.
– Він Вас оглядав?
– Ні. Медсестра. Він вийшов з другої кімнати, прокоментував мою рану, що можна було б відрізати завтра, ну й пішов кудись. Геть з кабінету.
– А чим Вам не вгодила Руслана? При виявленні тіла, тобто іще живої дівчинки, вона померла за кілька годин у лікарні, її речі навіть за Вашими мірками важко було б назвати відвертими.
– Значить вона вдягалася у щось таке раніше. Чи поводилась…
– Ви не пам’ятаєте? Про всіх попередніх жертв Ви розповіли в подробицях, а про останню…
– У мене взагалі погана пам'ять. І я втомився. Що Ви ще хочете почути?
– Ви були особисто знайомі зі слідчим Руденком.
– Так. Нормальний був чоловік. Навіть намагався… хоча це навряд я маю право розповідати. Не зовсім же я безсовісний. (Шапкін сміється) Давайте припиняти вже. Може завтра зайдете…
– На жаль не можу. Строки тиснуть. Тому і мучу Вас так довго. Я б хотів…
– Ні. У мене є ще справи. Ми з Вами вже другу годину балакаємо. Закінчуйте.
– Що б Ви хотіли сказати наостанок нашої розмови?
– Батьки, пильнуйте своїх дітей. Приділяйте їм більше часу. Бережіть їх. Дякую.
(Титри.)

2013-2014р.р.
Кривий Ріг


ПРИМІТКИ

1 – Автор роману «Чужий серед чужих» насправді – Роберт Хайнлайн.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.75122499465942 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …