Мар’янське готувалося до сну, лише окремі аграрії ще копошилися на городах, та ще світився самотнім вогником бар, де зібралися любителі хильнути і почесати язики. Крім бару тут мали місце ще дві установи: кур’єрська служба, що виконувала обов’язки пошти, а також Управління. Останнє було центром сільської влади і підкорювалося безпосередньо наказам Отамана криворізького і нікопольського Русака.
Номад увійшов у бар, струснув багно з чобіт, стукнувши пару разів ними об поріг, поглянув довкола: праворуч стояв шинквас, бармен наливав пійло, назване пивом, у бокали, що їх підхоплювали пролетарської зовнішності чоловіки віком від тридцяти до шістдесяти, якщо судити з їхніх облич; прямо і ліворуч тягнувся основний зал, заставлений дерев’яними і пластмасовими столами, такі ж різнокаліберні стільці й табурети слугували сільським любителям пізніх посиденьок; стіну навпроти прикрашали плакати і постери двадцятилітньої давнини із зображеннями якихось людей, самотніх і групами, техніки, натюрмортів та пейзажів.
Номад побачив молоденького білявого офіціанта, що брав замовлення у клієнта в залі і попростував повз нього у лівий дальній куток. Вмостившись на коричневому дерматиновому диванчику, він мав змогу бачити весь зал, вхід і бармена. Білявий офіціант зник за шинквасом у дверях, що вели на кухню, віддати замовлення. За хвилину він уже стояв перед новим відвідувачем.
– Добрий вечір! Тут абично сидять високопоставлені особи з Управлєнія.
– Нічого, поки що тут вільно, – мляво промовив Номад, зневажливо зміряючи офіціанта поглядом, – І я не надовго. Не знаєте, де тут можна переночувати?
Офіціант похитав головою.
– Але тут можна поїсти. У Вас така чиста мова! Ви точно не місцевий.
– Майже місцевий, – відповів Номад, прилаштовуючи під столом автомат.
– У нас з оружиєм не можна…– офіціант трохи зам’явся.
– Воно замотане і без магазину. То як із… – Номад ледь не сказав «жратвою», але вчасно виправився: – …із їжею?
– Ось меню, – простягнув офіціант синю книжечку, в якій містилася вкладена ще одна із колись яскравими зображеннями різних наїдків. – Готуємо все, що є у меню: суші, бургери, роли, картоплю, соуси, обіди…
– Добре, погуляйте трохи, я помізкую. І ще. Чим би краще розплатитися?
– Якщо у Вас немає валюти отаманства, то Ви можете обміняти цінні речі у обміннику-ломбарді, це он там, справа від барної стійки.
– Як же я не помітив? – Здивувався Номад. – Ну добре, я поки що подумаю і виміняю грошей, приходьте за десять хвилин.
Почекавши, поки офіціант піде на кухню, Номад підвівся і рушив до обмінника. Він був закритий від входу дерев’яним щитом, обшитим іржавим залізом, тому хлопець і не помітив його. Будка обмінника стояла майже впритул до стійки і Номад ледь не торкався автоматом, що висів, символічно замотаний у ганчір’я, через плече, спини невисокої дамочки на табуреті, що мирно попивала вино. За ґратами сидів товстий чоловік за шістдесят із сивою бородою і у чистенькому охайному костюмчику.
– Доброго вечора, – привітався Номад, – я б хотів наміняти трохи місцевих грошей.
– О, добридень, пане! – ожив чоловік, – Ви із заходу? Турист? Це одразу відчутно! Я жив колись у Львові! Прекрасне місто було, поки один багатій на прізвисько Сава Чалий не здумав зробити там революцію. – Чоловік посидів із замріяним виглядом, потім кинувся: – Мене звуть Мейєрхольд, Адам Мейєрхольд.
– Я – Номад, – повідомив Номад, – але це не справжнє ім’я. Псевдонім.
– Розумію, – похитав головою Адам, – серйозні мужчини у мандрівці завжди знаходять підступних недоброжелателів. А Ви, юначе, бачу, серйозний. То що Ви хотіли поміняти?
– У мене є трохи солі і пляшка горілки. Я тут не збираюся їсти фірменну страву, просто відпочину трохи з дороги.
– Невдалий похід на південь за загубленими в пісках скарбами? – Хитро примружився Адам.
– Звідки Ви знаєте, – осміхнувся Номад.
– Загар, мул під піском на чоботях, втомлене і розчароване обличчя…
– Ну, це ще нічого не значить… – заперечив юнак.
– Але я таки вгадав! – Задоволено вигукнув Мейєрхольд і потер долоні.
– Добре, вистачить кілограму солі і горілки на пивце і дерунець?
– Так, картоплі вже майже не знайти. Думаю, що лише на щось одне. А от автомат у Вас, я думаю, на дорожче затягне.
– Ні, один я вже виміняв на послугу. Є трохи патронів. Можу доважити до горілки.
– Ну що ж, патрони так патрони. Скільки у Вас?
– Два зайвих магазини.
– Що ж, юначе, це затягне на двадцять, більше ніде не дадуть.
– Фігня, – Пролунав ззаду трохи хрипкуватий жіночий голос і Номад підскочив, забувши про це сусідство.
Дамочка повернула трохи голову і з-під звислого пасма волосся повторила:
– Фігня. Мейєрхольд, ти ж береш по п’ятдесят. У тебе ж «Калаш»? – Спитала вона вже у Номада. Той кивнув. – Ну от. А Вам, – знову до зніченого хлопця – рекомендую ось це вино. Домашнє. Вони тут у одного дядька скуповують. Дорожче за пиво, але набагато краще.
– Дякую. – Номад знову повернувся до Адама. – То Ви берете по п’ятдесят?
– Ну що Ви її слухаєте? Вона вобщє не місцева!
– А я теж іще не погодився із ціною.
– Це не розмова, – обурився Мейєрхольд, – так діла не рішають. Але якщо Ви не погодитеся на тридцять, то я вимушений буду викликати охорону.
– Добре, хай буде тридцять.
Номад виклав два порожні магазини, спорядив їх перед Адамом, виклав пляшку горілки.
– Це все? – Спитав Адам.
– Так. Сіль залишу собі. Скільки?
– Тридцять плюс сім.
Мейєрхольд понишпорив у столі і виклав підозрілого вигляду бумаженції із портретами не високої художньої цінності. На них зображувався один і той же вусатий дядько із зализаною зачіскою.
– Добре, дякую.
Номад примостився біля своєї захисниці.
– Це воно? – Спитав він, показуючи гроші.
– Ага, – вона сьорбнула вина і гукнула офіціантові: – Іще два вина і… що ти хотів? Картоплі? А, деруни. І дерунів. Тоже дві порції!
Хильнувши вина і зажувавши недосоленим деруном, Номад глянув на сусідку: це була дівчина, може трохи старша за самого Номада, похмуре обличчя, низька чолка, нижче був грубий зелений светр із горлом, на спинці табурету сіре коротеньке пальто не по сезону. Вона уловила його погляд:
– Давно блукаєш?
– Пару місяців.
– Що занесло тебе у пустелю?
– Цікавість. Хотів подивитися, що там і як.
– Ну і як? – Як здалося Номаду, без особливої цікавості спитала дівчина.
– Пісок, рейдери, дикі собаки. Багато солі, але то дорогий товар.
– Ясно. А куди далі?
Номад і сам не знав, де його дорога, тому невизначено знизав плечима.
– Тоді у мене до тебе буде справа. – Дівчина допила одним різким ковтком півсклянки вина і, глянувши впритул в обличчя юнака, знову схилилася над тарілкою з дерунами. – Ти, я бачу, досвідчений, раз повернувся із пустелі, краще за тебе серед цих селян нікого не знайдеш.
Номад чекав на продовження, але його не було. Вона все длубала вилкою свій дерун, не кажучи ні слова. Очі в неї почали то застигати з порожнім виразом, то бігати, з чого Номад зробив висновок, що його співрозмовниця вихилила вже четверту або й п’яту склянку. Він і собі хильнув, допиваючи вино; воно й справді було непоганим, пахло виноградом, мало насичений, трохи терпкуватий смак, відмінний рубіновий колір. Пиво ж навіть виглядом не викликало довіри і Номад не жалкував, що послухав поради.
– То куди ти збираєшся? – Спитав він нарешті, помітивши краєм ока пару міцних хлопців, що позирали на нього і його сусідку із дверей, як думав Номад, кухні.
Дівчина різко підняла голову:
– Агов, бармен! Іще пляшку вина! – Крикнула вона на весь зал і, нахилившись до Номада, прошепотіла: – Зараз ми візьмемо пляшку і звалимо звідси кудись на свіже повітря. Давай, приготуйся.
Номад відкрив було рота, та передумав. Ставало цікаво. Можливо хтось не переживе цього вечора, зате його самотнє мандрівне життя трохи оживиться. Він поглянув через плече на свого наплічника, що чекав під диванчиком у кутку і скомандував білявому офіціанту:
– Хлопче, принеси, будь ласка, мого наплічника. Тільки обережно. Маю дещо леді показати. – Пояснювальним тоном закінчив він.
Офіціанта на секунду перемкнуло, але він таки приніс наплічника, примостив біля табурета Номада і в цей момент бармен поставив на стійку пляшку:
– Розплатишся? – Нависнув він над дівчиною.
Та фиркнула і, вхопивши пляшку однією рукою, іншою жбурнула прямо в обличчя бармену порожню склянку. Номад штовхнув офіціанта що є сил у бік двох охоронців-викидайл, що зреагували миттєво, вискочивши з-за стійки. Поки вони затрималися із барменом, що впав у їхні обійми, Номад підхопив наплічника й згорток із автоматом і зіскочив з табурета слідом за дівчиною, що вже була біля дверей зі своєю торбою та пальто.
На вулиці не горіло жодного вогника. Вони збігли кудись у вибалок, порослий хащами, голосно тріщали гіллям, проломлюючи собі дорогу, нарешті вилетіли на крутий схил перед городами. Попереду виднілися темні силуети хат, ззаду тріщали кущі, не пускаючи переслідувачів.
– Давай, городами! – Гукнула дівчина і побігла першою. По дворах гавкали пси, але їм було байдуже: ніхто не визирне навіть у вікно після заходу сонця. Та й і вдень. До того ж жителі у будиночках не цікавилися хуліганами, а переслідувачі відстали на першій же вулиці, не маючи підказок, куди ж побігли втікачі. А вони тим часом перейшли на крок. У вухах гупало, дихання перехоплювало, від адреналіну мурашки йшли спиною і хотілося сміятися. Справді було весело. Номад ніскільки не шкодував, що піддався пориву цієї божевільної. А у охорони могли бути пушки. Ну то й що?
– Круто, – промуркотіла його супутниця і натхненниця поганих вчинків, – тепер знайдемо місце зручніше і вип’ємо.
Вони сиділи на колоді у молодому лісочку, дудлячи з пляшки вино, а коли стало холодно рушили пересіченою місцевістю на північ, подалі від Мар’янського. Вони не розмовляли: «Потім поговоримо, щоб по суті,» – сказала вона. Номад був не проти. І парочка йшла майже до світанку, потім влаштувалася у річищі пересохлої ріки, Номад зібрав, хитаючись і падаючи, трохи дров, розпалив багаття, розстелив куртку, вклав свою супутницю і примостився поруч.
– Тільки не треба нічого, будь ласка, – промимрила вона сонно, – а то я виблюю.
7
Сонце стояло вже у зеніті, коли Номад розліпив очі. Навколо було абсолютно тихо, якщо не зважати на спів самотньої пташки. Ба, він навіть підкреслював тишу і безлюдність місцевості. Номад потягнувся, розкинувши руки в боки і намацав теплий драп пальто.
– У-у-у-у! Дай я ще посплю…– простогнало з під тканини і Номад, ніяковіючи, прийняв більш компактне положення. Полежавши трохи під теплими променями, він піднявся і, перш ніж рушити за дровами до давно згаслого багаття, глянув на свою нову знайому. Точніше не знайому, оскільки він не те що імені її не знав, а й обличчя не роздивився. Вона скрутилася калачиком під куценьким пальто, сховавшись за ним і тихенько сопіла. Номад вирішив заварити напою із квіток шипшини, що збереглися в нього у внутрішній кишені куртки, хоча душа прагнула кави, яку він востаннє бачив у рідному місті. Вийнявши зі сховку у шві наплічника шматок пресованого тютюну і згорнуту стареньку пожовклу газету, він скрутив самокрутку і закурив, чекаючи, поки закипить вода у казаночку. Кружка у нього була лише одна, тому він знайшов скляну банку серед мулових наносів, промив її обережно окропом і заварив напій для себе у ній. На сніданок він мав один гарбуз і копчену свинину чи солену косулю на вибір. Вирішивши зробити асорті, Номад нарізав все шматочками і виклав на залишках газети. Після цього настав час будити незнайомку.
– Привіт, – не знайшов нічого більше щоб сказати Номад, – Вже за полудень. Треба підкріпитися.
З-під пальто висунулася голова: каштанове волосся стирчало у всі боки, очі ледь розтулені.
– Щось не хочеться. Кави б…
– Зараз захочеться: цикл Кребса вже мав відновитися, тож час закинути в себе пару десятків грам вуглеводів. А кави, на жаль, немає.
– У мене є, – позіхаючи мовила дівчина.
– Круто, – Номад крякнув, – Ну, тоді наступного разу. Поки що у нас трояндовий чай.
– Мені треба привести себе в порядок, – розгублено відповіла вона, дивлячись на обідній «стіл».
– Потім, тобі й так добре. А то питимеш холодний чай.
Вони мовчки жували жорстке м'ясо, закусюючи гарбузом, поставивши кружку і банку з чаєм на камінь біля багаття, щоб не охолонув. Потім вона порадувала Номада десертом, викопавши із надр своєї сумки з довгими ручками згорток із печивом. Такого Номад не їв уже із півроку.
– Такого я не бачив уже з півроку, – жуючи промовив юнак, – У похід взяв лише пачку крекерів і, хоч як намагався берегти їх, заточив за тиждень.
– Кльово, правда, – хрумкотіла, усміхаючись дівчина, – Моє улюблене. Там, у барі, такого не було.
– Ну добре, – витер Номад рота долонею, – Ти для чогось конкретного зі мною пішла?
– Це ти пішов за мною. Точніше побіг.
Номад видав щось на кшталт «Гхм!» і почав крутити наступну самокрутку, чекаючи, поки вона таки попросить його. Попросить чого? Він не знав. Але ясно було, що вона щось хоче здійснити, але сама не може, або боїться. А він з’явився у барі саме вчасно, один серед усіх жителів села такий крутий, наче герой вестерну, що пройшов крізь пісок та воду.
– Коротше, – почала нарешті вона, потім прочистила горло і пішло по суті: – Я втекла з дому мого дядька тиждень тому, рушила у сусіднє село, у це, звідки ми втекли, подивилася на людей, шукаючи собі місця серед них, сиділа чотири вечори у барі майже безвилазно, надивилася на це бидло і вирішила піти світ за очі. Самій мені це не подужати, але тут з’явився ти.
– Ні чорта не зрозумів, – пихкнув нарешті цигаркою Номад, – Чому ти втекла з дому і для чого тобі йти світ за очі?
– Дядько був людиною дуже жорсткою, а батьки мої… десь зникли. Вічно сидіти в барі я не могла і не хотіла, а шукати собі долі, схожої на долю тих селян, не збираюся.
– Фу, я вже думав, що ти хочеш когось убити. Ну, і хотіла найняти мене для цього.
– А ти вбиваєш людей за гроші? Думала, таке буває лише у книжках.
– А ти бачила багато книжок?
– Достатньо. А ти? Читав щось?
– У мене теж були книжки, поки всі не згоріли. Тому я і тут.
– То ти втратив дім. – Дівчина опустила очі, жуючи губу.
– Ти, можна сказати теж. – Номад затягнувся і випустив пару кілець диму: – Ні, я не вбиваю людей за гроші. Але хотів би порішити одного мудака. Навіть кількох. Чотирьох, якщо конкретно.
– Цей мудак зі своїми друзями мудаками спалили твій дім?
– Ага. Забрали у мене життя. Але не вбили. Я не знаю хто вони і де, але колись можу знайти їх. Тому маю бути готовим до цієї зустрічі.
– Чудово, тоді вважай, що я теж хочу бути готовою.
– Вбити свого дядька?
– Ні. Взагалі готовою. До всього. Ти ж прийшов із пустелі. Маєш знати, як виживати.
– Загалом. Не розумію… Та разом все ж краще. – Погодився нарешті Номад. – Куриш?
– Ні. Не розумію для чого це потрібно.
– Чудово. Зараз з усім напряг. Пустеля, до речі, вже не приховує скарби. Всі витягали рейдери.
– То куди ми підемо?
– Я думав, ти скажеш.
– Мені, взагалі-то байдуже. Але можу попросити тебе прогулятися до якогось міста, типу Запоріжжя. У великих містах є чим підживитися. Подивимось що там і як.
– Там всюди радіація. Не варто її недооцінювати через невидимість.
– Але ж там живуть люди!
– Ну й ідіоти. Зате можемо піти у Кривбас. Там теж іще багато людей. І влада у більшій частині міста не козача, а громадська. – Номад подумав і продовжив нехотя: – Взагалі це не влада, а так, вільні поселення. Вони потерпають від набігів козаків, хоча й майже не усвідомлюють цього. Там трохи неспокійно, але я знаю, де можна пройти з козацьких станиць до вільної території без ризику отримати кулю.
– Ти з Кривого Рогу?
– Ага. Там був мій дім. Чогось потягнуло назад. Після пустелі. Подивимось і… далі сама вирішиш куди піти.
– Ну добре. До речі, я – Уляна.
– Я – Номад.
– Дивне ім’я, – дещо розчаровано промовила дівчина.
– Це псевдонім. У нашому світі краще не світитися.
– Дивно, – повторила Уляна, обмиваючи кружку із баклаги.
– Це значить – мандрівник, блукач. Той, що постійно в русі.
– Ні, не це дивно. Я мала на увазі, що псевдонім теж може запам’ятатися.
– А я взагалі нечасто з’являюся на очі людям. Чули моє ім’я, тобто псевдонім, взагалі одиниці. Може навіть лише ти і Мейєрхольд.
– А як тебе звуть насправді? Я нікому не скажу. Бо поки що теж не хочу багато з’являтися серед людей.
– Це не важливо. Це з того життя, коли я ще був дитиною і мав родину, дім і книжки.
Уляна знизала плечима, зронила щось схоже на «вибач» і почала пакувати свої речі.
8
– Треба йти вздовж цього каналу. Він приведе нас прямо у Кривий Ріг.
Перед подорожніми тягнулася величезна суха канава шириною у десяток метрів, вкрита по краях скелетами дерев. Місцевість тут була безлюдною, пил і вітер владарювали тут безроздільно.
– Насправді це мало відрізняється від пустелі, де я був. – Номад поколупав носком чобота суху землю. – Тільки там ще є сіль. А тут немає. І рейдерів теж.
Уляна стояла у самій бузковій футболці із Твіті з мультику та джинсах, тримаючи у руках свою розтягнуту від всунутих всередину пальто і светра сумку. У місці, де кріпилися ручки сумки, Номад роздивився напис, зроблений маркером колись дуже давно, бо він майже стерся: «Буркун У.». Можливо це були ініціали дівчини, а може ще чиїсь.
– Але для початку нам треба знайти для тебе одяг і наплічник.
– А що не так із моїм одягом?
– Він не практичний. І сумку свою ти далеко не занесеш.
Кутик Уляниного рота смикнувся і вона втомлено сіла на стовбур мертвого дерева.
– І де ми це все візьмемо? – Спитала вона.
Номад помовчав, перебираючи нечисленні варіанти. Нарешті промовив:
– Я проходив тут недалеко, кілометрів двадцять на схід, то там живе один старий. У нього є багато чого. Він колись, років десять тому був чумаком: возив із пустелі сіль і різні інші припаси, типу алкоголю, бензину, медикаментів, предметів першої необхідності. Зараз він старий каліка.
– Нічого собі – «недалеко»! – Присвиснула Уляна.
– Інакше ми не далеко зайдемо. – Проігнорував її хлопець. – До того ж нам потрібен ствол. Для тебе. – Номад відмотав АК від наплічника. – У наш час без нього не обійдешся. Дивись!
Він повернув автомат затвором до дівчини.
– Оце запобіжник. Він не дозолить випадково вистрілити у цьому положенні, а в цьому – він вже перевідник режиму вогню: так стріляєш одиночними, а так чергою. Про черги забудь одразу ж: це марна витрата патронів, нікуди не влучиш, лише даси супротивнику можливість добре прицілитись в тебе. Запам’ятала? Тепер тримай і покажи те ж саме мені.
Битих дві години вони вчилися премудростям тримання зброї, швидкого приведення її у бойову готовність та безпечного носіння.
– Наступний урок буде завтра, коли ми підходитимемо до нашої цілі.
Місцевість була трохи хвиляста, вкрита сухотрав’ям, то тут то там траплялися балки, чахлі смужечки посадок, що розділяли колись поля. Тепер же тут ніхто нічого не вирощував. Лише де-не-де траплялися поодинокі ферми у глибоких балках, та й ті, переважно, покинуті чи спалені. На одній такій фермі подорожні й переночували, а зранку відновилися уроки з культури поводження зі зброєю. До того моменту майже декоративні кросівки Уляни почали розлазитись, а з носа текли шмарклі: пил постійно подразнював слизову оболонку. Помітивши це, Номад був змушений обмотати їй обличчя своїм шарфом та видати балістичні окуляри.
Уляна виявилася гарною ученицею: вона без проблем запам’ятовувала всі настанови Номада і не забувала користуватися ними. Вона вже вміла користуватися запобіжником, правильно тримати зброю, споряджати магазин.
– Настав час для стрільби, – повідомив Номад. – Але не думай, що ти вже досягла якогось успіху. Ще треба тренуватися і тренуватися. Давай, вставляй магазин, але не чіпай поки що затвору.
Номад без проблем розшукав двометрову дошку шириною приблизно в півметра і встановив її на протилежному кінці двору. Підійшовши до своєї учениці, він став з правого боку від неї:
– Ніколи не направляй ствол у боки. Тримай так, щоб він «дивився» туди, де мішень. Тепер пересмикуй затвор. Запобіжник – на одиночні, крайнє нижнє положення. Не забула?
– Ні. – Дівчина дослала патрон у патронник і прицілилася, злегка нахилившись уперед, як вчив її Номад.
– Ну, тоді вогонь. Цілься в корпус. В голову не стріляй – ти ж не снайпер.
Автомат трохи смикнувся і куля полетіла степом. Номад боявся, що Уляна злякається віддачі, але вона спокійно перенесла її, лише пожалілась, тримаючи зброю дулом до цілі:
– Вуха заклало.
– Нічого.
– Я попала?
– Ні. Але це не біда. Стріляй ще. Цілься краще. Пам’ятаєш?
Наступні три кулі влучили у ціль. Не у середину дошки, але все ж таки влучили.
Розрядивши автомат, дівчина повернула його власникові.
– Круто!
До обіду вони дійшли до потрібної ферми. Вона розкинулася над колишньою рікою Базавлук, на дні річища якої ще жебонів струмок. Ферма була зеленою оазою в сухому степу. Над самою річкою нависала кладка, де власник ферми, імовірно, ловив рибу, далі широкою смугою понад берегом простягався город, височіла хатка з імпровізованою баштою, кілька сараїв, корівник. Фермер стояв у городі, опершись на вила, курив люльку, за його спиною на чахлому деревці теліпався карабін. Фермер дивився просто на дві фігурки у степу, дивився зо дві хвилини, потім рушив до хати, прихопивши карабін і не випускаючи зайд з поля зору.
Діставшись до річки, Номад побачив грубий місточок але не став туди йти, а побрів прямо водою, де мілкіше.
– Залишайся поки що тут! – Гукнув він Уляні через плече.
Номад пройшов стежиною до хати і зупинився, не дійшовши приблизно двадцяти кроків.
– Агов! Пане Грак! Це Номад! У мене до Вас справа.
– Бачу, бачу, – проспівав фермер, виходячи із хати.
Був він майже Номадового зросту, такий же сухорлявий, вдягнений у латану-перелатану військову камуфльовану форму, але не таку, як у його гостя – з великими зеленими і зелено-бурими плямами, а кольору пилу, з маленькими плямками, що складалися з коричневих квадратиків. Обличчя його було змарноване, під очима мішки, шкіра обвисла. Втім, він усміхався.
– Пане Грак, як Ви тут? Не турбують рейдери чи козацтво?
– Нє, рейдери не ходять сюди через козаків, а з цими я уклав невеличкий пакт про ненапад. Знали б вони, у якому я зараз стані! – Засміявся старий.
– Ясно. Та я до Вас у справі.
– Справа може почекати до після обіду?
– Звісно, – знітився Номад.
– Тоді запрошую вас двох на скромну гулянку. – Пан Грак примружився, вдивляючись проти сонця на самотню постать на правому березі ріки. – То дівчина? – І, не дочекавшись відповіді сам відповів: – Дівчина. Невже знайшов кохання у пісках?
Номад ще сильніше зніяковів, тому силувано засміявся:
– Ні, я її тут підібрав, у Мар’янському. Сирота. Блукає світом, поки що недалеко.
– То це твоя учениця.
– Щось таке. Я б сам став учнем. Вашим, звісно.
– Можете пожити трохи у мене. Все одно місця багато. Та й веселіше буде. Я вже ніби звик, та все одно трохи дурієш сам на сам зі степом. То давай, запрошуй її сюди. Тільки обережно, міст заміновано.
– Ага. Піду заберу її.
– А ти хитрюга, – засміявся Грак. – Обійшов місток. Але дивися, по берегу теж є пастки. Йди точно тим же шляхом, що і прийшов.
Грак заварював трав’яний збір і розливав по чашках. Справжніх порцелянових чашках. Номад із Уляною вже вмилися і сиділи за невеличким саморобним столиком на таких же, ручної роботи, стільцях.
– Нічого собі у Вас тут система захисту! – Порушила тишу Уляна. – Рейдери сюди вже давно не заходили…
– У мене проблеми із автономністю та Русаком. – Відповів Грак. – Крім того по цих степах линдають всілякі бандюгани із місцевих.
– Я, до речі, – зі сміхом промовив Номад, – теж вліз у цю систему захисту. Ледь не підірвався.
– Номад прийшов з боку Дніпра, – підхопив Грак, – з пагорба, ну і активував міну. Вона щось сплохувала і він лише з переляку заліг та й почав смалити у божий світ! Я ж вискакую, дивлюся, що хлопець не адекватний, ховаюся назад і вже беру його, про всяк випадок, на мушку. Але у нього виявився лише один магазин. Так він мовчечки і лежав там: осколком йому зачепило плече і коліно. Я йому потім відшкодував патрони, коли ми познайомились ближче. Ну, і підлікував. Нічого серйозного не було, та я потім ще довго інспектував свої міни.
– Отака от у нас з паном Граком історія. – Номад відпив чаю, закусюючи свининою, що половину її він перемістив до погреба господаря ферми, щоб покрити, хоч частково, витрати і турботи Грака.
– То що у Вас за історія? – Питав пан Грак після обіду на ґанку, курячи з Номадом люльки. Уляна сиділа поряд поза зоною досяжності диму. Всі вони розмістилися на тих же стільцях, лише пан Грак здіймався і опускався у кріслі-гойдалці. – Що там у пустелі?
Номад зітхнув і почав:
– По порядку…пустеля, як пустеля. Розростається. Шляхів там майже немає. Солі не вивезеш багато. Хоч вона там є у достатній кількості. Рейдери щось шукають, наче скажені. Так мені здалося. Мабуть почнуть скоро робити набіги на північ.
– То ти побачив? – Пан Грак усміхнувся у вуса.
– Побачив, – зітхнув знову Номад. – Краще б не бачив. Тепер зрозумів, що даремно ризикував життям. Бо попався таки рейдерам. Пішов від них майже з усім своїм добром, та ще трохи на патрони розжився.
– Куди тепер прямуєш?
Номад довго мовчав, пихкаючи люлькою. Грак не підганяв думок хлопця, чекав; здавалося, що він навіть сам про щось замислився.
– Не знаю, що тепер робити. Може все ж пошукаю тих покидьків. – Номад глянув на Уляну: – От іще одна сирота. Втекла від дядька.
– Може розповіси нам? – Спитав Грак, – Якщо є проблема, то спробуємо вирішити її. Якщо немає, але відчуваєш, що треба полегшити душу, то ми вислухаємо. Все, що тут сказано, тут і лишається.
Дівчина опустила голову, секунд десять збиралася з думками, що було видно із її ледь помітних нервових рухів всього тіла і тремтіння шиї під нижньою щелепою зокрема. Вона перебирала слова, з яких почне свою розповідь. Нарешті вона знайшла їх:
– Я жила у маленькому селищі біля Мар’янського з мамою і татом. Вони обоє працювали на китайців, та коли почали з’являтися рейдери, то китайці втекли, хоч і не сразу, а батьки мої в один із набігів зникли. Мене забрав дядько, але він страшна людина, особливо коли нап’ється. Я жила з ним до минулого тижня, потім вирішила, що з мене достатньо всього цього і втекла. Пішла світ за очі. Далеко не зайшла і осіла у одної тітки в Мар’янському за скромну плату. Платила на день вперед. Хотіла подивитись на людей і вирішити, куди далі йти. Вже втратила всяку надію, коли зустріла Номада. Він мені здався кращим варіантом, щоб знайти людей цивілізованіше. Бо у цьому гниднику, де люди лише працюють на городі і бухають, я жити не хочу. Отака історія. Все.
– Не думаю тоді, що тобі дорога з Номадом. – Пан Грак витрусив люльку і почав ї набивати новою порцією тютюну. – Його шлях небезпечний, якщо він вирішив шукати убивць своєї родини. Проте тобі, Номаде, я скажу так: ти вже не зможеш їх знайти. Тобі, як і твоїй подрузі, краще рухатися на захід, до Республіки. Наскільки я знаю, вона досі існує, хоча ще недавно не все там було гладко. Я бачу, що ми, тобто люди, які прагнуть більшого, не можемо нічого вдіяти і живемо, самі бачите як: за мінними полями, з купою пушок, щоб відбиватися… Хоча я радий і здивований, що нас уже троє. Ви мені подобаєтесь. Обоє. Тому я не хочу прирікати вас на таке життя, як оце маю я. Спробуйте потрапити у Республіку. Я сам не хотів туди, але тоді там було неспокійно, вона тріщала по швам і таки частково розвалилась. А я намагався проповідувати її ідеали, хоча це загальнолюдські ідеали, по наших степах. Я не знайшов підтримки чи розуміння. Тому оселився окремо, зайняв оборону і перестрів Номада, сподіваючись зробити його своїм наступником.
У Номада округлилися очі: про такі плани пана Грака щодо нього він не чув і не здогадувався. Та старий (вигляд він мав змарнований, але якщо придивитися, то йому не можна було дати й п’ятдесяти років) продовжував:
– Та ви не повинні здохнути, як я тут, в ізоляції і без користі. Ситуація ускладниться. Я виконав свою місію: я знайшов вас і надам вам вектор, тобто напрямок. Я допоможу вам спорядитися в дорогу.
– А Ви не збираєтесь піти з нами? До того ж іще не відомо, чи ми погодимося. – Номад переводив запитальний погляд з Грака на Уляну і назад.
– Ні. Я вже не піду. Нога. А вам я дуже рекомендую послухати старого дурня. У мене було вдосталь часу, щоб обдумати. І ви не можете відмовитись, бо тоді все моє життя втратить сенс.
Уляна від хвилювання встала і закашлялась. Номад звів брови і сидів, дивлячись на річку, але, здається, нічого не бачив.
– Втім, – вочевидь продовжуючи внутрішній монолог, промовила дівчина, – я мабуть згодна із паном Граком.
– Нам треба подумати. – Номад встав і попросив: – Пане Грак, давайте ми поживемо у Вас пару днів і добряче все обдумаємо. Я вважаю, що кожен повинен поміркувати на самоті і у парах. Маю на увазі нас з Уляною, бо це нам треба буде гіпотетично піти через весь Степ у Вашу Республіку, потім мене з Вами, бо Ви мудріший за мене і спробуєте переконати мене, далі Вас з Уляною і ще Ви нам розповісте все, що знаєте про Республіку і причину, з якої Ви нас туди випроваджуєте. – Передихнувши, Номад спитав обережно: – Сподіваюсь, це не прозвучало грубо? І чи зрозуміли ви те, що я мав на увазі.
– Зрозуміли, що треба взяти перерву, – усміхнувся Грак. Давайте влаштуємося на післяобідній сон, а ввечері ще трохи побалакаємо. Поки що без всіляких зобов’язань. Я вам розповім про Республіку, про війну, про себе трішки. Згода?
Молодь кивнула і всі рушили у будинок.
9
Номад упав на постелений йому диванчик того ж таки хенд-мейківського виробництва і миттю заснув. Його огорнула темна хмара, з якої час від часу виривалися масні язики полум’я, лунали крики, серед яких він розрізнив голос своєї матері (вона кричала), а також голос пана Грака, який говорив про те, що нічого не можна вже змінити і Номад ніколи не знайде вбивць.
Номад смикнувся всім тілом і від цього прокинувся. В кімнаті вже було зовсім темно. За причиненими дверима на кухні-їдальні гомонів голос пана Грака:
– Їх і слід прочах. Він і тоді їх не розгледів. Як же він їх шукатиме? Та-а-ак, вони спалили його будинок, безцінну бібліотеку з науковими та художніми книжками, наскільки я зрозумів. А матір його вони, здається, спалили живцем. Батька ж на той час вже настільки покалічили, що він був, швидше за все, непритомним чи й мертвим. Номад прийшов до мене зовсім розбитим, зневіреним, голодним. Та зараз він ніби змужнів. Лише я боюся, якби жорстокість не взяла у ньому гору над вродженою шляхетністю та благородністю.
Двері прочинилися і увійшов Номад. Він позірно бадьоро усміхався, але дихання його було частим і лоб був укритий потом:
– Про що ви тут пліткуєте? – Помітивши жалісливо-тривожні погляди, він прийняв заклопотаного вигляду: – Піду вмиюся спочатку.
Вечеря радувала своєю розмаїтістю, особливо Номада, який місяцями блукав степами і пустелями, живлячись самим підніжним кормом, як от гарбузи і зайчатина (іноді м'ясо кабана або косулі). Не дивлячись на, здавалося б, поживність такої дієти, вона вже викликала у Номада гостру відразу. Натомість у пана Грака на вечерю пропонувалося: тушкована (зі свининою) картопля, цілком апетитного вигляду борщ, смажені та варені яйця, смажена риба з цибулею, якийсь салат, від якого йшов просто божественний аромат, домашнє вино і печиво зі сливовим варенням.
– Дари природи, – пробурмотів Номад, зачудовуючись на стіл. – Коли ви встигли? Ви хоч лягали?
Господар і гостя усміхнулися й разом запросили його до столу.
– Знаєте, – мовив пан Грак, – іноді я ще милуюся навколишнім світом, хоч він і збіднів на дива, але більшу частину часу я все ж волів би ніколи не дожити до цього часу.
– Сумно це чути, – відповів Номад, наминаючи борщ, – бо ще в обід Ви казали, що виконали якусь місію.
– Ще не виконав. І вже майже не сподівався. Та ось – ви тут.
– Що в нас такого особливого? – Поцікавилась Уляна.
– Наскільки я зрозумів, – повернувся до неї Грак, – ви обоє не хочете сприймати цей світ таким, як він є, точніше ви не думаєте, що він повинен таким бути. Ви думаєте, що нинішній стан речей – неправильний. Що населення Степу йде шляхом саморуйнування. Я правий?
Номад з Уляною перезирнулися і кивнули, бажаючи побачити реакцію іншого.
– Ну от, – вів далі безжурно Грак. – не можу не почати з початку історії цього Степу. Лише дуже давні часи ми пропустимо, і візьмемо за початок Київську Русь. Знайома назва? Ні? То й не дивно. Коротше, це було князівство, що тяглося від Балтійського моря до Чорного і від Дніпра до Вісли. Не знаєте таких? Коротше, велике було князівство. Тоді народжувалося багато дітей, і у князів теж. Вони отримували свої наділи – маленькі князівства. Але кожне княженя, коли підростало, хотіло стати Великим князем, тобто головним. Вони почали між собою війни. І от, одного разу, коли Русь розпорошилася у міжусобицях, прийшли зі сходу маленькі, але дуже агресивні завойовники – монголи. Вони за лічені роки завоювали території, набагато більші за Русь. А тут вони застрягли. Руські війська ціною власного життя зупинили просування загарбника до Європи. До речі, вона тоді потопала у хворобах, бо не знала про гігієну, а Русь була однією з передових держав світу, в тому числі і у медицині. Багато років монголи ґвалтували Русь, втрачаючи сили. Нарешті вони змушені були відійти назад, а ослаблена Русь стала жертвою західних сусідів: не дивлячись на те, що вони є фактично неокупними боржниками Русі, сусіди почали відхоплювати, наче стерв’ятники, шматки Руської землі. В той же час продовжувалися міжусобиці руських князів і один із них відокремився і поселився на ріці Москві, що в перекладі з фінської мови, а там жили переважно фінські народи, означає «коров’ячий корж» або щось у цьому роді. А Русь розділилася між загарбниками. Багато разів ці землі переходили з рук в руки, але народ не забував свого чільного колись місця в світі, боровся, виборював то один шмат, то інший, використовуючи союзників, що все ж також зазіхали на свободу русинів. Та монгольська навала відставила русинів назад у розвитку, як технічному, так і в соціальному. Світ навколо, той світ, до якого не дісталися завдяки Русі монголи, йшов своїм шляхом, придумував Конституції, боровся і помирав за престоли, демократію, пройшли численні революції… А Русь все відставала, рвалася на шмаття загарбниками, чинила опір, як могла… Але тут встряла в історію Московія, держава, утворена на Москві-ріці. Вона спромоглася відхопити таки добрячий шмат Русі і назвалася її ім’ям, назвалася вона Росія. Довго Росія ділила Русь, що також мала назву Україна, з європейським сусідами. Не просто це давалося, бо Україна чинила опір пропорційно тиску на неї. Але змогли московські історики переписати минуле, оголосивши Росію «старшим братом» України, яку вони прозвали Малоросією. Це трохи подіяло, але сталося так, що у відсталій Росії, із запізненням, відбулася буржуазна революція, а революціонери не змогли зберегти надбання. Тоді на волю вирвалися пригнічувані сотнями років селяни і робітники. Вони на чолі з доволі дивними людьми, які не мали жодного відношення ні до робітників, ні до селян, називали себе більшовиками, скинули революційну владу і встановили терор. Метою большевиків була світова революція, точніше – захопити весь світ, відібрати всі матеріальні блага у заможних людей і розділити між іншими, а тих, хто мав блага, заможних, – знищити. Більшовики тиснули на захоплені народи сильніше, ніж будь хто до них: вони нещадно і мільйонами вбивали людей, викорінювали розстрілами цвіт націй, народів тобто, найвидатніших і найрозумніших, хто розумів зло большевизму і міг донести його до мас людей. Більшовики виморили голодом більшість населення щоб упокорити людей, щоб вони навіть не думали про спротив. Натомість була територія, куди поки що не сягнула рука большевизму – західна частина України. Там польський терор примусив українців створити Організацію українських націоналістів, скорочено – ОУН. Вони боролися із тираном всіма засобами, бачачи, що скоро народності будуть розчавлені безумцями, які хочуть загарбати світ. Так і сталося: спалахнула війна між імперською Німеччиною та імперським СРСР. Це – абревіатура назви большевистської імперії. У цій боротьбі большевики не упустили шанс натравити підбільшовицьку частину населення на іншу, західну, але практично програли війну, якщо дивитися на факти не дуже далекого минулого. Переможці – большевики – промордували Україну ще п’ятдесят з лишнім років, а тоді СРСР розпався. Нижчого рівня життя, ніж в Україні та післябільшовицькій Росії годі було уявити. Економіка СРСР не витримала популізму. Це коли політики чи вожді кажуть, що все добре, вистачає ресурсів, йде товарообіг, ми класні, а насправді, зациклившись на гонці озброєнь, вони знищили економіку. Владу захопили вчорашні вожді і бандити, видуривши новонароджені незалежні країни у отупілого за часи знущання над ним люду. Настали часи великих скрут. В той же час Росія досі не ослабляла інтерес до України. І от одного разу, коли все в Україні котилося під три чорти і саме поняття української державності було цими бандитами дискредитоване, тобто споганене, виставлене у спотвореному вигляді, Росія почала м’яку окупацію: вона видавала всіляким одурілим від пива і телевізора (ви ж іще пам’ятаєте, що це таке? Добре.) ідіотам російські паспорти. Та не всі це сприйняли однаково. Знайшлося всього кілька хлопців, не старше за тебе, Номаде, які зрозуміли, що якщо наразі терміново вони не зупинять цю окупацію, то втратять країну, заради якої більше тисячі років гинули її патріоти. І вони почали відкрите протистояння. З величезними труднощами їм вдалося привернути увагу світової громадськості і ворогуючі Росія та військово-політичний альянс розвинених країн НАТО зійшлися у двобої. Українські повстанці брали участь в усіх боях. Росія, що досі утримувала в своєму лоні багато народів, відчула, що вони теж не хочуть її протекторату. У відчаї імперія, розпадаючись на частини, вдарила по Європі та Україні ядерними ударами. НАТО відповіло тим же. Але невдовзі бої припинилися, обидві сторони визнали надмірну радикальність у діях. Політики і бізнесмени змогли домовитись. НАТО закрило очі на деякі російські анклави в Україні, частина її стала додатковим буфером між залишками Росії з її проблемами та Європою. Основним же буфером стала Республіка, утворена приблизно у той же час. Її створив один бізнесмен, відібравши у тодішньої бандитсько-тоталітарної влади, щоб підняти рівень життя і моралі українців. Повстанці не пішли на покій у нейтральну Республіку, лідери якої ніяк не могли визначитися щодо необхідності допомоги повстанню. Вони залишилися у буфері. Вони десь трохи північніше цих степів. Там теж степи і трохи лісів. У них повстанці й ховаються, вступаючи час від часу у бої з військами анклавів, що пробують розширитись шляхом введення у невеличких районах козацький лад. Ну, приблизно так. Що не зрозуміло – ставте питання.
Троє довго ще сиділо над холонучим чаєм після вечері і вина, але ніхто не проронив того вечора й слова про минуле і теперішнє.
– Мабуть вже не сьогодні, – кинув Номад наостанок, перш ніж рушити спати.
10
Після уроків практичної стрільби за хатою пана Грака, під час обіду вчорашня розмова відновилася.
– То Ви воювали з повстанцями? – Уляна майже закохано, або як на Бога, дивилася на старого, що знав історію цієї землі аж на тисячу років у глибину та ще й чудово готував і майстрував меблі.
– Ні, – Грак усміхнувся на мить і спохмурнів. – Я тоді служив у армії. Її спробували використати для придушення повстання, але далі гарнізонів нікого не вигнали. Бандити при владі не забезпечили армію продовольством та іншим необхідним спорядженням і вояки почали розбігатися. Одні рушили додому, інші – на вільні хліба. Вони стали мародерами: крали і грабували мирне населення, користуючись тимчасовим, як тоді здавалося, безладом через війну. Я теж утік з двома товаришами по службі. Ми думали, що обберемо зажерливих багатіїв, але один із нас убив мирного жителя у простому селі. Тоді ваш покірний слуга, тобто я, спробував убити убивцю. Прикольно звучить, правда? Ну і отримав від когось з них дві кулі у груди і живіт. Мене виходив місцевий житель. Його вважали трохи дивним. Як от мене, приблизно. Коли я вийшов у світ, то вже не було жодних масштабних бойових дій. Повстанці рушили у ліси, а НАТО – у республіку – оберігати її кордони, а значить і кордони цивілізованої Європи від мародерів, бандитів тощо. А я поблукав трохи світом, подивився; коли прийшли китайці – працював трохи на них. Потім вирішив, що це дуже принизливо – працювати на чужинця за мізерну платню та ще й терпіти наругу, ну і втік звідти у пустелю. Знайшов там поклади солі, загублені вантажі, тоді там всього було багато, а пустеля була набагато меншою, та й став возити ці скарби на північ. А коли одного разу я познайомився з рейдерами, то вони відбили в мене всяку охоту чумакувати.
– Що вони зробили з Вами? Це тому Ви кульгаєте? – Запитала Уляна. Номад, що теж вперше у такій розгорнутій формі чув цю історію, мовчки слухав.
– Нічого особливого. Я міг би сказати, що вони мене катували, мучили, але це не так. Відбулася банальна перестрілка і я отримав кулю в ногу. Вона зачепила головку стегна і… – пан Грак помовчав і пробурчав ледь чутно: – тепер я майже не сплю ночами.
Пан Грак закректав, всідаючись зручніше вже на ґанку у качалку:
– Що ж, обговоримо спорядження, яке ви візьмете із собою. Ви ж для цього сюди прийшли?
Він запросив на стільці поряд Уляну з Номадом і простягнув хлопцю люльку.
– До речі, я сам вирощую тютюн, тому у мене його просто нескінченні запаси на горищі. Щоправда я туди вже не залізу. Десь із місяць тому почалися дуже сильні болі – ледь ходжу. Та – до справи. Ви, звісно, йдете не на війну, немає у вас ще переконань та й взагалі інформації. Але у наш час, та мабуть так казали у всі часи, краще б мати під рукою надійний ствол. Не знаю, куди ви подастеся, але не пропадіть даром. Тож я вам пропоную лише один вид зброї, щоб не морочитися з боєприпасами. Можете взяти пістолети. Про всяк випадок. Вони можуть знадобитися у приміщеннях. Броня не для вас, бо вам потрібно швидко і далеко йти. Тому ще обговоримо деталі у підвалі, коли докуримо. Загалом вам потрібен мабуть…
– Одяг, взуття, окуляри, фляга... – почав свій список Номад.
– Добре, добре, – Грак засміявся. – Все це у мене є. Тобі треба побачити самому.
Підвал пана Грака був просторим добре освітленим приміщенням з високою стелею, і був заставлений стелажами з різною амуніцією. Пахло тут мастилом і якоюсь хімікалією, що нею просочують деревину щоб вона не гнила.
У Номада просто очі на лоба полізли, коли він побачив ці ряди автоматів, гвинтівок, рушниць, бронежилетів, уніформи, взуття та іншого добра.
– Нічого собі! – Присвиснув хлопець. – Де Ви все це взяли?
– Що зібрав у полі, що купив, що виміняв, що здобув у бою.
З півгодини вони вибирали собі спорядження, ще стільки ж блукали, наче в музеї, брали в руки зброю, цілились у стіну, вдягали бронежилети і каски, окуляри і «арафатки».
Сонце вже високо здерлося над горизонтом, коли трійко людей вилізли з підвалу на заднє подвір’я, пробуючи обрану зброю в ділі.
Номад залишив собі свій АК-47, але вибрав ще й карабін М-4 з коліматорним прицілом. Провагавшись, він віддав Калашникова дівчині, залишивши за собою право більш точного пострілу.
– Рекомендую вам замість «Кольта» ось цю «Беретту»: не набагато менша убійна сила, зате патронів не вісім, а п'ятнадцять. Хоча теж важкенька. Є ще вітчизняні зразки. Ось – чудовий варіант – «Форт-12»: дванадцять патронів, дев’ять міліметрів. Можеш вести вогонь до двадцяти метрів, не боячись промазати, якщо ти, звісно, не криворукий. Убійна сила майже як в «Беретти», але патрони до нього більш розповсюджені.
– Чим же нам відплатити за це все? – Номад заклопотано вивчав конструкцію «Кольта», намагаючись приховати почервоніле від сорому обличчя. Йому здавалося, що він обкрадає свого помічникам і наставника.
– Тим, що ви не загинете даремно і підете до Республіки. Може там ви знайдете своє призначення. – Відповів пан Грак. Він простягнув Номаду стару вибілену пісками двостволку, з якою вийшов із підвалу: – Цю рушницю дав мені на прощання мій другий батько, той, що виходив мене після поранення дезертирами. Я хочу передати її тобі.
– Дякую. Дякую Вам за все. Але як Ви виживатимете тут самі, коли у Вас стегно так заболіло?
– Як-небудь. І до цього виживав, і тепер не пропаду. Мені ж така кількість спорядження вже ні до чого. Вистачить із головою того, що залишилось. А з господарством якось та й впораюсь.
