Вітер гнав пилову хмару занедбаними полями з боку Дніпра, перекочував шматочки розтрісканого асфальту через дорогу і вона ледь виднілася у куряві. Біля узбіччя стояв на спущених порепаних колесах комбайн, він щільно вріс у виснажену землю і здавався тепер невід’ємною складовою пейзажу, ніби простояв тут з початку часів. Скло із кабіни давно висипалося і розпорошилося уламками по піщаних дюнах. Обходячи цю перешкоду, вітер збурював свій потік і далі полем рухалися два невеличких смерчі.
Худа, як жердина з пухлиною ззаду, фігура бігла до укриття за іржавою машиною. Вона крізь стиснені зуби хапала повітря, але пил все одно потрапляв у рота, скрипів на зубах, вкривав плівкою язик і піднебіння. Людина скинула на ходу об’ємного наплічника і буквально влетіла під велике колесо комбайну. Тут теж крутилися пилові чортики, але суцільної сікучої стіни піску не було. Сонце ледь пробивалося з-за сіро-бурої хмари, що клубочилася у височіні. Людина розмотала легкий шарф, що слугував для захисту рота і носа від потрапляння пилу, але у таку погоду був недієвим, вийняла армійську, обшиту вицвілою тканиною кольору хакі флягу, зробила два невеличкі ковтки, сховала її і знову замотала обличчя. Добре працювали у таку погоду лише балістичні окуляри: вони щільно прилягали до обличчя і не впускали ні пісок, ні пил. Зверху на ремінці у них був напис «Smiles», що мало б означати прізвище попереднього власника.
День добігав кінця, а перспектива ночувати під комбайном на дуже радувала подорожнього: у цій пустелі вночі часто лунало виття чи то диких псів, чи то вовків. До того ж, якою б безлюдною не здавалась місцевість, завжди необхідно було враховувати наявність двоногого хижака, що сховався десь під час такої от бурі, а вночі вийде на полювання. На вогник. Втім, вогника могло і не бути, якщо вітер не послабшає.
Так думав, сидячи у відносному укритті, подорожній і перевіряв заодно щільність матерчатого видовженого згортка. Попри легендарність предмету, що там знаходився, мандрівник по пустелях вирішив не ризикувати. Буря не вщухала от уже годину і чоловік, накривши собою згорток, улігся калачиком за колесом і задрімав. Коли вітер ущух, сонце вже зависло над горизонтом на висоті в три-чотири власних діаметри. Стемніти мало за півгодини, тож номад розтер затерплі кінцівки і, закинувши наплічника та згорток за спину, рушив швидким кроком наздоганяти сонце. На горизонті виднілися якісь чагарі у низинці. Можливо, що там є і вода, хоч після бурі вона майже не придатна для вживання. Мандрівник подумки провів ревізію, прикинувши, скільки ще прострочених антибіотиків лишилося в запасі і вирішив, що обходитиметься полином та деревієм. Натомість видлубав з кишені на ходу пластиковий слоїк із зеленкуватими капсулами: напис на потертій етикетці повідомляв, що в капсулах знаходиться вітамінний комплекс для застосування у ветеринарній медицині. Ковтнув дві капсули. Тепер мандрівник ще пришвидшився, намагаючись скоріше проминути село з лівого боку від дороги і з розгону злетів у балку, порослу молодим сосняком. Крім сосни тут колись росли й інші, листяні дерева, та вони вже всі загинули у цих гарячих пісках. Чоловік спустився аж на дно западини і таки знайшов невеличке джерельце у пісках. Зараз легше було знайти пересохлу річку, навіть велику, аніж маленьке джерельце. Залишивши воду у флязі на чорний день, подорожній видобув із наплічника казанок і, розклавши із сушняку, якого тут було вдосталь, багаття, заходився кип’ятити джерельну.
Кілька разів посеред ночі він виповзав на схили балки зі згортком у руках і вдивлявся у далечінь. У селі над Дніпром, яке він оце пробіг, сяяло кілька вогників. Ці землі, що колись їх греки вважали казковою лісовою країною, стали знову, як і колись, дикими і безлюдними. Тільки піску побільшало, якщо вірити старим людям, яких подорожній зустрів на своєму шляху. Він і сам ще пам’ятав (а може все то фікція, омана? Як може пам’ятати щось людина у дворічному віці?), що було не так, було все зеленіше і людей було більше. І були вони добріші, не стріляли тобі у спину, щоб забрати твою торбу. Так це було, чи може ця земля завжди була прихистком найвідірваніших, найвідмороженіших убивць і бандитів, цариною вітру і піску, диких звірів і божевілля, виродків моральних і фізичних – мутантів? Ніхто не відповів на це питання Номаду. Більше люди намагалися його убити, одурити, обікрасти, пограбувати тощо. Світ не здавався йому правильним. Не міг він таким бути. Номад мав впевнитися, що це все навколо – результат якогось катаклізму, ненормальне явище, а не звичний стан світу. «Світ зрушив з місця…» Цю фразу він прочитав на вцілілому аркуші напівзогнилої книги біля покинутого придорожнього кафе. Так, світ зрушив з місця і летить у прірву. Точно не стоїть, бо гіршає день у день: пустеля рухається на північ, зграї оскаженілих звірів і таких же скажених людей повзуть все далі і далі у поки що місцями квітучі землі по берегах цієї великої, але отруєної ріки. Міліють потічки, урожаї стають все менші і менші, мораль у населення падає вже далі нікуди. І ніби ніхто цього не помічає.
Номад ніколи не бачив моря. Він рушив на південь, щоб подивитись. Старі люди кажуть, що були там. Там добре і багато їжі і випивки. Вони там отримували насолоду. Номад знав, що зараз там порожньо, але море ж залишилось. Він навіть хотів побути з ним наодинці, відчути єднання зі стихією. І от він уже місяць у цих пісках.
Номад прокинувся від страшезного холоду: весь він промок до нитки, з рота йшла пара. Все навколо було оповите густим важким туманом. Сонце ледь виднілося крізь нього, не даючи навіть тіней. Він швидко розстелив шмат брезенту, протерши його попередньо рукою від пилу, почекав із півгодинки, поки на ньому не зберуться калюжі і обережно злив добуту воду у великий термос. Потім мандрівник зібрав свої речі і рушив далі, наче у вату. Попереду матеріалізувався колись блакитний щит зі стертими часом та вітром написами. Що там було написано, Номад не зміг розібрати, тому просто рушив далі. Незабаром з туману випливло перехрестя у вигляді кільця. Перед мандрівником було три дороги. Одна йшла на схід, інша – на південь. Третя – та, якою Номад прийшов. З обох боків від східної дороги були якісь бетонні паркани і провалені дахи. Номад з неприязню та осторогою глянув на них і сховався під дашок автобусної зупинки. Номад ніколи не бачив автобусів, але уявляв їх собі по фотографії, яку колись йому показував батько. Подорожній вийняв з нагрудної кишені вицвілої солдатської камуфльованої гімнастерки мапу і компас, звірився з ними і впевнено рушив південною дорогою. Вона повела Номада полями, де-не-де із піску стирчали похилені постійними північними вітрами бетонні стовпи, дорогу часом перекривали дюни висотою у п’ятиповерховий будинок. Але для мандрівника був ще один орієнтир, коли він не міг розгледіти асфальт. Це були справжні п’ятиповерхівки на тому березі, заховані по пояс у пісок. Видно було і міст через Дніпро. Нарешті, протопавши пісками годину і набравши у берці сипучої гидоти, Номад зупинився перепочити під тінню базарних столиків з дашками, що стояли біля дороги: колись тут був базарчик. Сонце піднялося вище і вже майже спалило туман. Тепер все виблискувало мокрими поверхнями, аж очі сліпило. Номад відпочив десять хвилин і рушив до мосту. Точніше, це була гребля. Тягнулася вона майже два кілометри, якщо рахувати і насипи, мала вона на собі автодорогу і залізничне полотно. Ліворуч, на правому березі виднілася старовинна кам’яна вежа без даху. Номад був задивився, а потім вирішив, що у світі й так багато зруйнованих будівель. Він подумав і побрів залізницею. Попереду виднілася над лівим берегом будівля з дивним вікном на всю стіну. Над вікном було якесь синє коло, а на даху напис: «Каховська ГЕС».
Гребля вела номада до мрії: треба лише перейти її і уже недалеко буде море. Ліворуч чисте і широке плесо Дніпра за греблею розтікалося між плавунами, численними, порослими рослинністю, островами. Роса обмила вчорашній пил з листя і гущавина плавунів манила у свою тінь. Номад задивився на воду, задумався про те, як класно було б спуститися вниз річкою аж до самого гирла, до моря, та ледь не зірвався з греблі: залізничне полотно розривалося, як і асфальт дороги. Дамба була зруйнована посередині.
Якимось дивом збереглася одна рейка, майже рівна і майже дотягувалася до іншого краю прірви. Внизу були гострі уламки греблі і стрімкі ревучі потоки води, що спадала вниз. Номад обережно рушив уперед, балансуючи на гнутій рейці. Кінець її трохи задирався вгору і він мав намір вдало зіскочити з нього вниз, на той бік. Що він і зробив, ледь не гепнувшись у воду чи на шпичаки арматури, що стирчала з бетону. Край з того боку не був, як втім і з цього теж, рівним, він був рваним і місцями це були просто шмаття, повислого на прутах бетону. На такий шмат і приземлився Номад, зірвався вниз і пошкодував, що не пошукав у очеретах човника. Він висів, навалившись грудьми на гострий край, ноги теліпалися в повітрі. Він натужився і почав витягати нижню половину свого тіла. На його біду наплічник чомусь теж хотів стягнути його донизу. Згорток, що він його тримав у руках перед стрибком, зараз хилитався на такому ж шматці бетону, що і його власник. Попри все Номаду вдалося видряпатися нагору і навіть встигнути впіймати згорток, що вже зібрався остаточно покинути сухопутні запилюжені дороги і залягти на дні ріки.
Попереду була Нова Каховка. Таких великих міст Номад давно не бачив, тому вже від цього почувався незахищеним. Він тривожно роздивлявся навколо, залігши біля довгастої будівлі з дивним. Номад погладив свій згорток і почав тривалий процес видобування того, що в ньому було заховано від піску та стороннього ока. Цим чимось виявився автомат Калашникова. Окремо були замотані два магазини і Номад, розмотавши їх, один, з жерстяним бряжчанням, вставив його у відповідний отвір, інший засунув у підсумок на своєму поясі.
– Ну давай, любий, не підведи, – прошепотів чоловік, погладжуючи дерев’яну цівку.
Він підвівся і рушив на місто, притиснувшись всім правим боком і пахвою до автомата. Рухався він пригнувшись, але доволі швидко, намагаючись не шуміти. Тепер стало видно, що будинки у більшості своїй подзьобані віспою від куль, осколків, навіть снарядів. Деякі хати були перетворені на догниваючі рештки попелищ. Серед руїн, біля стін, що закривають від вітру, повипиналися деревця і кущі. Деякі вулиці були повністю зарослі чагарями, а деякі навпаки – занесені піском аж під дахи. Каховка виглядала вимерлою: жодного руху, крім хитання віття на вітрі, жодного звуку, крім шарудіння піску і листя.
Номад просувався дорогою все ближче і ближче до каналу, порослого по берегам колючими чагарями. Нарешті асфальт підійшов впритул до чагарів і мандрівник побачив, що канал пересох остаточно: через пробоїну впав рівень води перед греблею і тепер жодної краплини не потрапляло у водозабірник. Номад проминув останні хати і знову опинився у незайманій пустелі. Лише пісок і тоненька, що пробивалася де-не-де крізь нього, смужечка асфальту вздовж каналу. Довго нічого не змінювалось, поки Номад не дійшов до роздоріжжя. Він йшов уже майже навмання, бо дорога зовсім щезла, але за одним з барханів знову з’явилася і не одна. Праворуч виднілося кам’янисте поле: прямокутні камінці були розкидані серед пісків, деякі були майже плоскими, деякі – гостроконечними чи пірамідальними. Номад зрозумів, що то дахи будиночків. Його метою був не цей поворот, а справжня розвилка траси. Він рушив далі, обливаючись потом під сонцем, що раптово стало злим і пекучим.
Пустеля пожирала все, що люди дбайливо будували сотні років на цій землі. Вона втопила в піску поля і ріки, міста і села. Колись знамениті землі, що належали китайським аграрним магнатам, які у свій час стали монополістами в галузі сільського господарства та виробництва продовольчої продукції, тепер не були придатні ні для чого. Про славетні часи краю свідчили лише іржаві, занесені піском попід дахи трактори та комбайни, які не вивезли у зв’язку із економічною недоцільністю та напруженою обстановкою: тоді уже тут почалися масові випадки нападів рейдерів на селян, фермерів та батраків з метою поживи. Рейдери ніколи нікого не жаліли. Ходили чутки, що вони практикували канібалізм.
За обваленим мостом зеленів кволий соснячок, даючи слабку але таку необхідну тінь. Номад примостився під стовбуром і загорнув автомат у тканину, поклавши два магазини окремо. Хотілося їсти і пити. З їжі у нього були пара здичавілих кабаків розміром із футбольний м’яч, півкілограма сушеного смужечками м’яса косулі та черствий шмат хліба власного виробництва. Понадгризавши свої припаси і запивши їх водою з фляги, Номад підвівся і рушив далі. Тепер – на захід. Треба було пройти ще кілометрів сто п’ятдесят на південний захід і можна буде побачити море. Дорога йшла вздовж Дніпра і Номад мав намір цю ніч провести десь у лісочку, а наступного обіду вийти знову до ріки, де на мапі значилися Козачі Лагері. Там він збирався поніжитися у затінку біля води і вполювати якусь дичину. Він не йшов весь час над рікою, оскільки місцевість та була доволі густо вкрита селами. Хоч йому досі щастило, та можна було б і напоротися на рейдерів, що квартирують у населених і не дуже, пунктах. До того ж він не знав плавунів, а блукати островами і півостровами, болотами і лісами не входило у його плани.
До заходу сонця він таки дістався до ліска, навіть знайшов відбитки копитець на піску, що свідчило про можливість запастися м’ясом вже завтра зранку. З такими оптимістичними думками він примостився на гарячому камені, що мав слугувати йому і периною і ковдрою холодної пустельної ночі і заснув.
2
Вузлики зовсім не хотіли розв’язуватися, тіло била дрож, Номад дістав ножа з поясного чохла і почав різати тканину. Автомат нарешті заспокійливо обтяжив руки, магазин вставлено і затвор пересмикнуто. Гарчання повторилося. Тепер воно супроводжувалося скавучанням, можливо вовки з’ясовували стосунки. Вони напевне вчули запах і людини, і м’яса. Номад підхопив наплічник і закинув його на нижню голу гілляку найближчого дерева. Сам він теж спробував вилізти туди, та поки возився з автоматним ременем, з темряви вискочило щось сіре і з гарчанням накинулося на хлопця. Він відскочив і ступив на зламану гілку іншого дерева, що не відірвалася до кінця від стовбура і, ніби сходами, вела на верхні гілки. Підскочило ще дві істоти, одна з них була темна з білими плямами. Дикі собаки. Гірше і не придумаєш. Собаки найагресивніші з усіх створінь, крім, звісно людини, і мало чого бояться. Номад ледь устиг перескочити на окрему гілляку, коли щелепи клацнули у безпосередній близькості: пес видряпався похилою гіллякою і тепер його запінена паща клацала зубами не далі ніж у двох метрах від обличчя Номада.
Дві інші собаки почали шматувати стовбур сосни, на якій висів наплічник. Одна з них підскочила і вхопила таки край торби, рвонула і весь скарб Номада сипнув донизу. Вмить було знищено всі харчові запаси, інші речі було розкидано по чагарях. Номад не стріляв: хто знає, що тут ще водиться крім диких псів.
Так він і простирчав на дереві до ранку. Пси чергували внизу. Вони все ще сподівалися на десерт у вигляді подорожнього, але перші сонячні промені розморили їх і вони неохоче зникли у чагарях. Номад почекав ще з півгодини і спустився на землю. До обіду він латав наплічника та визбирував свої речі по заростях. Наступну ніч він провів недалеко від того місця, де збирався полуднювати, в лісочку, часто порізаному зарослими просіками. Жодної дичини, яку можна було б підстрелити з автомата, він не зустрів. Тепер він шкодував, що не стріляв у собак: їх принаймні можна було з’їсти. А так він сидить під сосною, черговою сосною, голодний, змучений і сердитий. Покалічений наплічник був засунутий між гілля на висоті близько чотирьох метрів над землею. Також подорожній і собі придивився шлях на сусіднє дерево. Заряджений автомат лежав на колінах. Сон був тривожний і уривчастий. Жодної втіхи зранку. Лише ковток води.
Початок шляху не передвіщав нічого доброго: до плавунів лишалося з десяток кілометрів, піску навколо були гори, сонце немилосердно смажило голову під банданою. Навіть автомат розігрівся настільки, що обпікав руки до червоного. Номад почав навіть побоюватися, що патрони від перегріву почнуть стріляти самі собою. І тут він побачив силует попереду. Щось пробігало поміж голим гілляччям, що стирчало з піску на відстані десь двісті метрів, потім зупинилося і почало вивчати місцевість. Номад був вирішив, що це знову дикий пес або шакал, але над барханом з’явилася чорна цятка і полетіла над самим піском у бік невідомої істоти. Тварина побігла. Це був заєць і його гнав крук.
Заєць біг просто на застиглого Номада, трохи виляючи з боку в бік і високо закидаючи задні ноги. Номад підняв автомат і прицілився. Ліворуч – півметра, праворуч – півметра. Ліворуч – праворуч, ліворуч – праворуч, ліворуч… Заєць був уже в п’ятдесяти метрах, коли усвідомив, що біжить у лапи іншого хижака, але одна з двох випущених номадом куль вжалила його на віражі і тварина перекинулася в повітрі. Крук різко піднявся вгору і вбік. Номад рушив по здобич. Заєць лежав мертвий із майже відірваною кулею передньою лапою; Номад почав швидко оббіловувати тушку. Крук примостився поряд на товстій висохлій гілці невідомо чого, що росло тут, коли ще клімат був вологішим. Птах мав жалюгідний вигляд: він важко дихав, широко розкривши загнутий дзьоб, з рота крапала слина, пір’я було відстовбурчене і жирне, місцями позлипалося. Номад час від часу поглядав на конкурента, крук же не відводив від нього і м’яса погляду блискучого ока ні на секунду. Нарешті людина закінчила свою роботу і кинула у бік птаха шкіру, голову і тельбухи:
– Тримай, заслужив. Вибач, що так вийшло.
Крук одразу ж накинувся на м'ясо і остервеніло рвав його на шматки, жадібно заковтував їх. Номад тим часом порізав зайчатину на тоненькі смужки і обсипав залишками солі, попередньо розбиваючи її шматки один об одного. Довелося тягтися з цим добром швидким темпом до найближчого ліску, поки крук займався своєю часткою здобичі, розвішувати м'ясо по гілках і влаштовуватися зручніше. Ще один день згас, а Номад наблизився до мети на десяток кілометрів замість тридцяти.
Вночі чулося завивання чи то шакалів, чи то диких псів, шаруділи миші у мертвому гіллі на землі. Стало прохолодніше, відчувалася близькість великої води. У кількох кілометрах на північ тік Дніпро, береги його порослі деревами і травою, десь у гущавині сплять мирно олені чи косулі, зайців – взагалі не злічити. Та ще на берегах повно поселень, позначених на цій допотопній мапі. Значить там може бути небезпечно не те що самотньому подорожньому, а й взводу добре озброєних солдат. Втім, солдатів ці краї не бачили вже другий десяток років, коли вивели останніх миротворців, довіривши добробут покинутих нині міст і сіл китайським аграріям. Солдатів Номад не пам’ятав – він тоді ще тільки народився, а от балістичні окуляри його батько десь знайшов на місцях великих боїв і зберіг, передавши потім малому Номаду, хоча його тоді так ніхто не називав, та й зараз мало хто знає, що означає це слово. Окуляри відтоді всюди супроводжували малого. Він ставився до них з ніжністю, цінуючи батьків подарунок, примудрився не загубити, не обміняти і не пошкодити їх. Навіть напис зберігся, майже не обтершись. Зате за останні кілька тижнів він почав блякнути: пісок висікав на всьому тут свої письмена.
Наступні два дні пройшли без пригод: лише вітер, пісок і нечіткий пунктир дороги. Праворуч з’явився і зник позаду Цюрупинськ, Херсон, частково утоплений в ріці, Дніпро вився між островами вже зовсім під боком. І тут Номад, востаннє поповнивши запаси води у знайдених в пісках пластикових пляшках, термосі й флязі, запасшись провіантом у вигляді диких гарбузів, двох стегон косулі, яку все ж вистежив і підстрелив, повернув на південний захід, зійшовши з траси у цілковите володіння пустелі. Лісочки скінчилися, натомість почали з’являтися невеличкі, у двісті-п’ятсот метрів діаметром, озерця. Вони були або пересохлі, або дуже солоні, аж навколо жменьки води викристалізувалася товстим шаром сіль. Номад визбирував на кожному озерці найчистіші кристали: «Тепер у мене буде солонинка по-чорноморському,» – думав він.
Ще два дні він ішов пустелею, поки не вирішив, що можна повертати на південь. Озерець побільшало, але тепер в них була сама каламуть. Сіль мала буре забарвлення, навколо масної води валялися зогнилі трупи якихось звірів і грудочки пір’я, які колись були птахами. Запаси води зменшились на третину, що не дозволяло Номаду затриматися на березі моря. До того ж він вже сумнівався, що хоче побачити той берег після того, як бачив дорогу до нього. Але дитяча мрія переважила. До того ж, якщо він поверне назад, то не лише шкодуватиме про крах мрій, а й виявиться, що він подолав весь цей шлях даремно. Тож, зібравши волю в кулак, він рушив далі, готуючись до найгіршого. І от, посеред білого дня, він побачив його. Воно було сіре, відблискувало під яскравим сонцем, але жодної казковості не спостерігалося. Номад ще довго чвалав до берега, зупинився так, щоб хвилі прибою обмили поношені берці, подивився на воду, намагаючись забути, що за спиною бурий від нафти і нафтопродуктів берег і не зміг.
Він хотів ще подивитися на шторм, але сезон був не той. Вода була нібито чистою, але поодинокі мертві рибини на піску вказували, що ера осетрів відійшла у область знань палеонтології. Номад постояв ще трохи, намагаючись хоч щось відчути, побачити величне і прекрасне, поєднатися душами з морем, не зміг і рушив масним піском назад.
Берег був усіяний білими плямками кістяків, кінських черепів, бакланового та чайчиного пір’я. Номад і уявити не міг, що тут колись літали зграї птахів, наче хмари, тупотіли табуни диких коней, що це був заповідник нарешті. Та хтось розплескав по морю нафту, все це було нею вбите, вона покрила берег і трупи своїх жертв. Море очистилося, адже його так багато, десь та нафта розчинилася у велетенському об’ємі світового океану. А от берег залишився зі шрамом від людини з її господарською діяльністю.
3
«Треба було зупинятися, а тепер не встигну до ночі дійти,» – думав Номад, простуючи пісками на схід.
Він дістався до лісочка вже коли давно світили зорі. На щастя був місяць. Він працював, мов потужний прожектор, освітлюючи все навколо і створюючи різкі тіні. Це був той самий лісок, у якому на мандрівника напали дикі собаки. Номад знайшов своє місце, де він ночував минулого разу і стояв, мов громом побитий, над попелищем. Він не розводив багаття тієї ночі. До речі, псів би вогонь не злякав, а принадити міг кого завгодно. До того ж у цій рівній місцевості вогник було б видно за багато кілометрів. Тож той, хто тут палив, був або дилетант, або ідіот, або нікого тут не боявся, бо був страшніший за диких псів та дрібні зграйки бандитів. Тут могли зупинятися рейдери.
Номад блукав лісочком, знаходячи все нові і нові попелища. Ночувало тут із три десятки чоловік. Цікаво, на що вони полюють у цих краях. Навіть для таких відморозків дивно вештатись так глибоко у пустелі. Значить десь тут знаходиться щось дуже важливе для них. Що це? Бензин? Вода? Пиво, в решті решт? Тютюн? Медикаменти? Що?
Медикаменти, до речі, давно вже розтягли, де тільки вони були. Це вже точно. Тут ще китайці бідкалися, мовляв, всі медикаменти не те що часів Коаліції (якої Коаліції? Номад не знав.), а й щойно завезені китайські, для китайців, так і ті покрали. Іноді навіть із застосуванням зброї заволодівали рейдери припасами китайських фірм.
Бухло. Можливо. Десь занесло хуру піском, під обваленим мостом, наприклад. І рейдери якось про це дізналися. Або тютюн. Чи те й інше. А може ще щось. Бензин теж давно весь викачали із заправок. Воду тут справді важче за все дістати. Але є ще Дніпро, якщо триматися біля нього, то її буде – хоч залийся. Хоч і не найкращої якості. Що ще?
Номад плюнув і вмостився на дереві, розлігшись на горизонтальній гілляці, що жалісливо попискувала під ним. Автомат був приведений у повну бойову готовність. Номад лежав і слухав шерехи в лісі. Судячи із попелищ, вони, хто б вони не були, стояли тут табором минулої ночі. Номад позіхнув і опустив голову на лису гілку.
Прокинувся він від того, що внизу щось добряче хруснуло. Він підхопився, ледь не полетівши зі свого лежака, з’ясувавши при цьому, що руки його порожні. Глянувши вниз, він побачив свій автомат. Місяць піднявся вже високо і відблиск від затвора потрапляв прямо в око. Номад скочив донизу, притримавшись руками за гілляку, простягнув руку за автоматом і почув тихий хриплий голос позаду:
– Не здумай. Ти на мушкє.
Пролунав свист і лісом затріщали десятки ніг. Номада оточило близько двадцяти, зодягнутих у брудні військові і цивільні штани, куртки і вітрівки, бандани і кепки тощо, бандитів, порослих довгим волоссям і бородами. Номад поволі підвівся, тримаючи руки на видноті. До нього підкотився приземкуватий чоловік невизначеного віку в кепці з намальованими на ній вручну черепом і кістками, потрусив у беззвучному сміхові бородою і підняв автомат, спрямувавши дуло у бік захопленого парубка, років двадцяти, може менше, у бандані і нашийній хустці, балістичних окулярах, щільній солдатській уніформі, у берцях; обличчя він мав видовжене, вираз був трохи дитячий, хоч ріденька акуратно підстрижена борідка вже вкривала щоки і підборіддя. Він незворушно розглядав бандитів, проте у очі намагався не дивитись. Лише тоді, коли хтось витріщався на нього самого, він відповідав, змушуючи навіть затятих головорізів відвертати голови, хоч і ненадовго. Чоловік з черепом усміхнувся і хижо примружився:
– Ну і де твої шмотки? Давай, а то їбалом будеш світити он з того дерева, а срака тут залишиться.
Номад мимоволі повів головою у напрямку, вказаному Черепом, розгледівши між гілля прибиту до стовбура собачу голову. У цей момент він отримав удар в сонячне сплетіння.
– Ну, харош тут тупить, давай припаси, патрони…
Номад зігнувся і намагався вхопити ротом повітря. Череп, вочевидь знайшов поглядом наплічник, затиснутий між гілок, оскільки відійшов і скомандував комусь зняти торбу. Про Номада поки що забули, лише пара вартових стерегла його захеканого під тим самим деревом поки інші з ватажком переривали вміст наплічника.
– Що за лікарства? – раптово з’явився біля полоненого Череп, тицяючи йому під носа баночку з витертою етикеткою.
– Не знаю, беріг про всяк випадок. Ну, як зовсім припече… допоможе – добре, не допоможе – ну що ж…
– Херня, – не повірив ватажок рейдерів, однак чіпати полоненого не став, натомість рушив назад до табору.
Номад залишився сам на сам з двома головорізами. Прощатися з життям він не поспішав, тому у голові в нього крутилася думка про втечу і повернення собі своїх речей. Від цієї думки в нього скрутило живота і знов постала перед очима баночка з антибіотиками.
– Ви тут шукаєте щось? – Спитав він у своїх сторожів, поки інша частина банди готувала багаття віддалік. Вартові мовчали, лише один із них беззлобно штурхонув Номада прикладом свого ППШ з дисковим магазином.
– Якщо шукаєте, – не вгавав Номад, – то відведіть мене до свого старшого: я тут багато місць обходив. Може підкажу щось корисне.
Вартові мовчали. Номад зрозумів, що не має часу і терпіння втертися до ватажка у довіру і одного прекрасного разу злиняти зі своїми чи бандитськими припасами, тому раптово заскиглив:
– Я у туалет дуже хочу! По великому! Можна мені в оту ямку з кущиком заховатися, щоб тут не смерділо потім?
Вартові були німі та незворушні. Номад заскавучав ще, цього разу вже нервово смикаючись від нетерплячки:
– Ну будьте людьми! Навіть приреченому можна посрати! Якщо ви думаєте, що я втечу, то скажу вам: тут немає куди втікати! А командиру цьому вашому я точно знадоблюся. У мене є справді гарні відомості про медикаменти і поселення на південь від гирла Дніпра. Тільки покакати б.
Один з вартових штовхнув іншого, що з ППШ:
– Іди вже, відведи цього нитика в кущі, хай просреться, але якщо він зашарудить кудись чи затримається більше, ніж на три хвилини – пропори його очєрєддю.
Другий зітхнув і погнав прикладом Номада до заповітної ямки. Тут хлопець швидко спустив штани, нависнув над ямкою і у повітрі завитали чудесні запахи, що супроводжувалися голосним плюсканням рідкого калу. Номад крехтів і стогнав, довго витискав із себе зайвий вантаж, нарешті попросив у вартового, що сховався від цього, безпощадно освітленого місяцем видовища, папірця чи ще що не будь, що згодилося б для підтирання. Вартовий трохи понімував, мабуть вражений нахабністю полоненого, та врешті видобув з-за пазухи кілька сторінок списаного віршами паперу. Зім’явши листочки в грудку, він пожбурив її у кущі, де сидів Номад. Той подякував і заходився займатися гігієною. Вартовий пройшовся для годиться повз Номада, що ледь виднівся за гілляччям, потім крутнувся на місці і раптово отримав удар ножем у нирку. Крик болю виривався назовні, та ніяк не міг пробитися крізь долоню із загидженим папірцем, що пхала цей папірець у рот рейдера. Він зміг видати лише кілька здавлених мукань, отримуючи нові і нові удари у поперек, горло, груди, спробував схопитися за автомат, але його вже притискала до землі нога полоненого: двоє людей вже борюкалися на землі.
За шість з половиною хвилин перший вартовий вирушив всипати прочуханки другому і полоненому, але ніхто не чергував біля жодного з кущів. Вартовий покрутився на місці, трохи осліп від палаючих вдалині багать і тут знизу в піднебіння, крізь горло і язик, вп’явся ніж. Автомат випав йому з рук. Вартовий спробував крикнути, але спромігся лише на скавуління, схоже на собаче. Удар по руків’ю знизу примусив лезо увійти ще глибше. Кров заструменіла носовими пазухами в горло, викликаючи задуху. Ще один удар примусив ніж увійти у мозок. Тіло вартового затіпалося, очі закотилися під лоба, з горла пішла кривава піна. Номад, весь тремтячи від хвилювання, силкувався вийняти свій ніж, але не зміг.
– Треба було обшукати мене, ідіоти… – невпевнено і тремтячим голосом, через слово ковтаючи слину, прошепотів Номад, підхопив до комплекту ще й АК другої своєї жертви і, обтяжений важкою ношею зброї і боєприпасів (запасний диск до ППШ і три магазини – до АК-74), побіг у піски.
Ззаду таки донеслися стривожені і сердиті крики, але втікач був уже посеред піщаної рівнини. Він заліг, щойно почув алярм рейдерів, прицілився у бік ліску з АК: на тлі численних вогнищ добре було видно фігурки людей, що там бігали. Нарешті рейдери знайшли тіла вартових і рушили групою у десяток чоловік від табору у приблизно тому ж напрямку, що і Номад. Він проводжав їх дулом автомата поки ті не зникли за піщаним заметом біля його позиції. Номад поглянув на місяць, що вже хилився до горизонту і рушив у його бік – на захід, обходячи ззаду групу переслідувачів. Залігши знову, він мав вигідну позицію: перед ним розстелялася рівнина з невеличким піщаним горбочком, освітлена місяцем, самого його неможливо було побачити від горбочка, бо низький місяць сліпив би глядачам очі. Праворуч, на відстані в сотню метрів, рухалися переслідувачі. Номад змінив зброю і прострочив їх довгою чергою з ППШ. Багато з них лишилися живими і навіть не пораненими, тому Номад знову змінив ППШ на АК, більш знайому зброю і почав поодинокими пострілами добивати потроху бандитів, глибоко зарившись у пісок, побоюючись ворожої кулі. Поки він розбирався з групою переслідувачів, їм на допомогу прийшли інші рейдери. Рухалися вони, звісно, через пагорб і тому Номад почувався майже, як у тирі. Головне, думав він, щоб патронів на всіх вистачило.
Вбивати людей з відстані виявилося легше, ніж врукопашну, хоча щось підказувало розбурханому Номадові, що він ще відчуватиме тягар цих всіх трупів на плечах свого сумління. Ті вартові були не першими вбивствами хлопця, проте минулого разу убитий першим напав на Номада, стріляючи у спину, а хлопець обороняв своє життя. Все сталося швидко. Зате потім його цілими днями й ночами гризло сумління. Він переконував себе, що це було необхідно, а воно, трикляте, говорило про людські цінності. Та які в біса цінності, огризався нарешті Номад, де ти бачило ці свої цінності? Людей ріжуть на шмаття інші люди. Всюди лише один закон: вбий, або будеш вбитий. Я це на власній шкурі добре вивчив.
Всіх бандитів він, звісно, не поклав, зате зміг непомітно для них, осліплених і прибитих до землі дзижчанням куль, перебігти назад на південь, до лісочка. Там досі горіло кілька багать, стовбичили, нервово смокчучи папіроси, троє вартових, що стерегли майно бандитів. Зважаючи на жвавість перестрілки, подумав Номад, вони мабуть подумки вже поділили майно своїх товаришів, що не вернуться сьогодні у табір.
Номад підповз до найтовщого стовбура і загукав:
– Блін, чуваки, там наших добивають уже!
Вартові стривожено збилися до купки, вдивляючись у темінь. Номад же добре бачив їхні силуети.
– Де ти, блін, там? – Загукав один із бандитів.
– Я тут, – раптом захрипів Номад, – ранений, поможіть!
І коли бандити нерішуче почали підходити до нього, Номад врізав чергою з ППШ. Тепер у нього було п’ять-сім хвилин, щоб звалити зі своїм добром, якщо його ще не спожили, поки з-за пагорба на з’явилися інші. Він знайшов свого наплічника, пару шматків м’яса, трохи хліба, гарбузів, пляшку горілки, дві баклаги води, десяток магазинів до АК-47 і сам автомат, хоча цей був точно не його, скинув це все у торбу, закинув її за плечі і почав давати дьору, щоб засісти зранку десь у вигідній позиції на схід звідси – на шляху з цієї пустелі.
4
Пройшло більше тижня відтоді, як Номад втрапив до рук рейдерів і зухвало втік, перебивши ледь не половину їхнього загону. Він довго втікав від них на північний схід, обираючи найпекельнішу пустелю, щоб струсити переслідувачів зі свого хвоста. Нарешті він вже не бачив вночі далеких вогників табору, зрозумівши, що вони відстали. Виснажений шаленими кидками через піски, безсонними ночами, голодом і зневодненням, він вибрів нарешті до Дніпра вище Каховської греблі, улаштувався на нічліг в лісі у кілометрі від берега. Цей ліс виглядав молодим, особливо на цю думку наводив ґрунт, що був більше схожим на річковий мул. Із нього стирчало багато всіляких залізяк, між деревами громадилися купи пластикових і скляних пляшок, сидінь від унітазів, цілі унітази, биті відра, цегла, кузови автомобілів, вицвілі етикетки, імовірно із тих же пляшок, кілька зогнилих човнів, покришки від всіх видів колісного транспорту тощо.
Наступного ранку перш за все Номад взявся за лови. У лісі на м’якому ґрунті виднілося безліч відбитків копит, тут і там розкидано було купки круглих кізячків косуль. Номад блукав лісом, позираючи навсібіч та прислухаючись; нарешті він натрапив на свіжі кізяки і почав вистежування, пильнуючи прикмети місцевості, щоб знайти зворотній шлях до своїх речей. Так він крався, поки не натрапив на витоптану місцевість, вкриту великою кількістю ямок. Під ногами захрумтіли жолуді. У відповідь на цей хрускіт щось велике зашаруділо у кущах праворуч і звідти вискочив кабан. Він з хрипом налетів на Номада, що якраз розвертався у його бік, майже встигнувши відскочити зі шляху двохсот кілограмів живої люті. Автомат виплюнув свинець у метрі від голови звіра. По інерції кабан ще влетів під ноги людини, збивши її на землю. Номад ще раз вистрілив, уже лежачи на землі.
Ніж, прихоплений у таборі рейдерів, швидко білував тушу, затримався трохи на третій парі потворних коротеньких кривих ратиць на спині у кабана, рушив далі. Кабан був мутант, з чого Номад зробив висновок, пошкодувавши за мапою, втраченою в пустелі серед бандитів, що він недалеко від Енергодару, бо до Запоріжжя ще точно було далеко. Електростанція вибухнула десяток років тому через халатність при експлуатації чи порочність самої конструкції четвертого енергоблоку.
Цей кабан був великим успіхом, не зважаючи на те, що він ледь не пропоров Номада. Залишивши лісовим хижакам, а може і родичам самого кабана, голову, шкіру, ратиці і тельбухи, Номад попхав вибрані шматки до місця свого дислокування. Тут він затримався на кілька днів, поки не просолилося м'ясо. Солі, до речі, залишалося мало (рейдери встигли зсипати кудись майже всі запаси, а Номад не надто ревно їх шукав) і Номад переживав за його якість. Для надійності він його ще прокоптив.
Коли із запасанням провізії було покінчено, почалися затяжні дощі. Номад просиджував у наметі з наламаних гілок майже весь час, латаючи одяг і укріплюючи лямки наплічника. Територію навколо намету він обплів дротом з розвішаними на ньому залізяками, консервними бляшанками та іншим мотлохом, що мав слугувати сигналізацією порушення периметру. Незважаючи на велику кількість м’яса, яке треба було пильнувати, а також на велику кількість диких звірів навколо, Номад ці дні спав, як ніколи, виспавшись за всі попередні безсонні ночі і, як він із сумом зробив припущення, за наступні, яких у нього буде ще багато. Якщо пощастить.
Коли на обрії з’явилися труби Запорізької АЕС, Номад зустрів першого після пустелі селянина. Не те щоб зустрів, швидше побачив здалеку. Той збирав гарбузи із мокрого городу. Ці гарбузи були нормального розміру, а не такі, як дикі пустельні, які ледь доганяли в діаметрі середню диню, вирощену в оптимальних умовах. Не турбуючи селянина, Номад побрів далі, тримаючись смуги узлісся аж поки не стало можна розгледіти металеві вишки, що тяглися через річку. Більше на цьому березі нікого не було видно. Зате на правому життя вирувало: села і містечка розкинулися вздовж берега; городи спускалися похилим берегом низько до води. Видно було фігурки людей, що снували туди і сюди по городах. Вони були зовсім крихітні, іноді здавалося, що то лише витвір уяви, іноді ж, що ти навіть можеш роздивитися, що саме вони роблять. Втім, Номад дійшов висновку, що на городі, особливо восени, не дуже велике різноманіття занять. Над городами тяглися тоненькі ниточки диму від численних багать, сплітаючись у одну велику хмару, що висіла, наче серветка, над селами; на бурій землі можна було помітити яскраві крапочки: червоні, жовті, оранжеві – гарбузи, жовто-бурі – бадилля, що скоро теж пустить свою сизу ниточку, вплете у загальне плетиво, розширяючи димову серветку.
Номад задумався про спосіб переправи на правий берег, на якому почувався впевненіше. Так, там було людно, а люди, як встиг впевнитися хлопець, завжди виступали джерелом проблем. Але він сам був уродженцем правого берега і думав, що має на нього право не менше, ніж ті мікроскопічні фігурки на городах. Тому він рушив на пошуки човна або човняра ,спускаючись все ближче і ближче до води. Човнів на березі було багато, але всі вони були діряві та гнилі, чи іржаві, залежно від матеріалу. Людей же не було, так само, як і до цього. Залишився ще один варіант, але його Номад боявся, особливо після каховської греблі.
Вишки, що тягнулися двома рядами від електростанції до правого берега, стояли на міцній кам’яній основі порога. Між ними вирувала вода, сягаючи, можливо горла, а може і ще вище. Але найстрашнішою була не глибина, а течія, що могла спокійно понести людину, мов скіпочку, назустріч скелям внизу, під спіненою водою. Рев наростав при наближенні до АЕС і став у кінці просто вражаючим. Номад заліг біля електростанції, боячись заходити на територію. Він вийняв віднайдений при втечі від рейдерів старенький прилад ДП-5 і почав водити трубкою навколо. Навушники він викинув, оскільки вони не видавали жодного звуку навіть тоді, як він підносив трубку до підошов своїх чобіт; стрілка показувала слабке випромінювання, але мікрофони залишалися мертвими. Тепер стрілка не показувала нічого. Номад покрутив ручку, змінюючи діапазон, стрілка скочила і затіпалася на вісімдесяти п’яти мілірентген. Хлопець позадкував від станції, не збираючись згоріти у радіації через непевну можливість переправи.
– Наступний міст, якщо він цілий, а таких я не бачив іще, – говорив сам до себе Номад, – аж у Запоріжжі.
5
Селянину, що порався на городі, йшов п’ятий десяток і він не мав нічого, крім глиняної халупи, що більше схожа була на курник, клаптю землі у п’ять соток, двох кіз і потворної дружини з обвислим обличчям. Хоча ні, в нього ще була сокира, яку Номад збирався будь-що придбати.
– Ти не мєсний? – Запитав Номада селянин, почувши його ім’я.
– Я правобережний. Ходив у пустелю, подивитися що там і як.
– Ну і?
– Думаю нам ця інформація згодиться.
Селянин пожував цигарку, набиту якимись місцевими сушеними бур’янами:
– Задрали ці рейдери. Ти шо, сам ходив, чи ніхто не вернувся?
– Сам. Так тихіше. Рейдери вже вичерпали все, що могли у пустелі. Набіги на наш берег частішатимуть. Доведеться або відійти далі на північ, або дати їм бій.
Селянин здивовано підвів кущисті брови:
– Рейдерам? Та їх там тьма! Завалиш когось, потом прийдуть ще і спалять все село на хрін!
– Залиш це нам. Про себе турбуйся, бо ти ближче. А мені треба дістатися до своїх.
– Нормальний міст аж на Каховці.
– Я там був. Гребля підірвана. Але пройти можна. Та вертатися туди не хочу. Я не ідіот. Я планую переплисти річку плотом.
– Ну, удачі.
Селянин з нерозумінням дивився на дивного гостя, що блукав сам пустелею, був аж на Каховці і повернувся живим. Не ідіот він! Та хто ж іще піде у землі головорізів?!
– А що приніс з пустелі?
Номад поглянув на селянина, як на божевільного:
– А що там є? Ось пісок у берцях. Тому і валять звідти рейдери.
– А я що? Поміг би, та чим? І до того ж тяжко тут, а у тебе автомат є. Тут звірів – повно, а капкани і ями почті не дають ефекту.
– У тебе є сокира, – промовив Номад, ніяковіючи з того, що назвав людину більш як вдвічі старшу за себе на «ти», одночасно й відчуваючи право так говорити з цим травоїдним.
– Ну є. Купити хочеш? Не продам. Хіба шо поможеш на охоті.
– Ні, друже, я уже настрілявся. Можу дати у довгострокову оренду ППШ.
Номад відмотав від наплічника автомат і неповний додатковий диск до нього.
– От, – мовив він, – Обходьтесь з ним тут, як хочете, а мені дайте у тимчасове користування сокиру, вірьовок, ну і ще чого я попрошу. Я змайструю тут біля річки пліт, тут гарні дерева є, ну і принесу вам все назад. Крім вірьовок.
Селянин подумав, оглядаючи наплічник Номада, трохи покурив, поплював і погодився.
– Але автомат – після плоту! – безапеляційним тоном мовив Номад, почавши переживати за своє життя під каламутним поглядом селянина.
Два дні Номад валив прибережний ліс і тесав колоди. Останнє тепло приємно радувало його, їжі було вдосталь, лише сокира затупилася. Зв’язувати пліт довелося запрошувати власника сокири. Разом вони скрутили щит три метра на два з половиною. Номад вже спустив його на воду, не слухаючи ображених криків селянина, навантажив свої речі і лише тоді кинув на мулистий берег сокиру і автомат.
– А патрони? – Заволав з берега селянин.
– Знаєш, як користуватися? – Гукнув Номад, гребучи широким веслом.
Відпливши на добрих два десятки метрів, він зарядив свій АК-47 і лише тоді жбурнув на берег два диски, один за одним.
– Бувай! Дякую! – Кричав він, цілячись у обдерту фігуру, що намагалася зібрати ППШ докупи.
На другій третині шляху пліт підхопило вітром та течією. Номад був змушений активно працювати веслом і довгою палею, щоб не налетіти на підводне каміння та всіляке сміття, що густо вкривали дно. Де-не-де навіть стирчали голі скелі чи скелет якогось давнього судна. Пліт несло все нижче і нижче: от промайнули знайомі городи, де курився димок і копошилися ледь помітні людські істоти, гирло невеличкої річечки на повороті Дніпра на південь.
– Так ще назад до Каховки віднесе, – з жахом промимрив Номад і потроїв зусилля, хоча до цього йому здавалося, що він виклався на повну і вже виснажився.
Пліт все ж поволі пристава до правого берега, можливо завдяки відцентровому ефекту на повороті річища, а можливо його прибивав вітер, використовуючи як вітрило людську фігуру. Так чи інакше, але пліт увіткнувся у пісок Правобережжя.
