– Ніколи раніше не спускалися по вірьовках? – Бретт, рейнджер з обширними знаннями української мови, летів з повстанським загоном. – Це не страшно: хватаєшся і все. Є ще карабіни але ми ними не користуємося.
Акцент ледь відчувався: Бретт лише затягував деякі голосні у словах та інколи пом’якшував приголосні перед голосними.
«Яструб» завис над гаражним блоком і мотузки засичали від тертя рукавичок повстанців, що спускалися вниз. До місця призначення лишалося пройти близько двох кілометрів вулиць і задвірків, по прямій же було менше одного. В цей же час приблизно в двох милях звідси на залізничний міст таким же способом спускалися рейнджери.
Обидва гелікоптери одночасно скинули мотузки і рушили у бік Перемоги. Повстанці рушили вниз, у бік Дніпра. Десь за двадцять хвилин командир загону Сичуг подав сигнал зайняти позицію в засаді. Попереду ледь блимали вогники Південного вокзалу. Бійці розмістилися вздовж виїзду з вокзалу у заростях під залишками старих кам’яних чи то цегляних, але дуже темних і пощерблених парапетів. Раптом назустріч їм почала рух темна фігура. Вона важко дерлася крутим схилом, бурмочучи собі щось під носа. Незабаром постать зникла з просвіту дороги і прихилилася до парапету. Там завовтузилися і гупнув удар. Тіло з тихим шерехом опустилося на землю. Сичуг вискочив у просвіт і дав знак команді надягнути ПНБ.
Бретт поговорив із командиром і вони вирішили залишити «язика» тут зв’язаним. Руки і ноги йому затягли джгутом в один вузол і примостили тіло на опалому листі. Сичуг скомандував спуститися ще нижче, щоб бачити більший відрізок прямої дороги, бо тут вона надто звивалася. Спустившись нижче, бійці скинули прилади нічного бачення: лампочки над приміщенням вокзалу сліпили очі. Об’єкт мав вигляд порожнього. Треба було б допитати «язика», адже він, вочевидь, ішов звідси, але хтось із бійців перестарався і вирубив його.
В цей час рейнджери вже підкрадалися вздовж залізниці до якихось видовжених приміщень над рейками на високому фундаменті, навіть на платформі. Ховаючись за деревцями і кущами, вони підібралися під цю платформу і, перевіривши чи є хто на ній, вилізли нагору. Довгі будівлі на ній мали лише кілька великих воріт, одні з яких зараз були прочинені. Звідти вибивалося світло, чулися п’яні голоси. Командир загону рейнджерів з сумом зиркнув на два гелікоптери, що даремно кружляли з увімкненими прожекторами над Перемогою, кивнув своїм воїнам, що тихо зайняли позиції з боків від воріт і вкинув всередину світло-шумову.
У приміщенні було надимлено, пахло немитими тілами і перегаром. Посередині стояв стіл з каструлею чогось гарячого, сковорода зі смаженою картоплею, пара великих пляшок горілки, ще кілька валялися під столом, також всюди розкидало пластикові стаканчики. Навколо столу юрмилося на чім попало стадо п’яних цивільних у перемішку з військовими, такими ж п’яними. Дві четвірки увійшло всередині, ще дві залишились назовні. Ті, що увійшли почали вкладати присутніх на підлогу. Хтось із рейнджерів із запалу вдарив ногою у каструлю і вона влучила у одного з п’яних у військовій формі, той заверещав і зосліпу рвонув у балку, розбивши лоба. Приклади влучали у спини і щелепи. Жодного пострілу не знадобилося: кілька автоматів мародерів валялися у безладі по всьому приміщенні. Також по кутках стояло і лежало награбоване добро, починаючи від біжутерії і закінчуючи пилососами, телевізорами та одягом. Найбільше було їжі, напоїв, у тому числі і безалкогольних: у місті було вчинено ряд терактів на водоочисних та водозабірних спорудах, води не вистачало і якість була незадовільна. Втім, як завжди у цьому місті.
– Повне лайно, – говорив лейтенант, командир загону, до сержанта, – Тут самі п’яндилиги. Жодного супротивника. Даремно нас поганяли. Можна було направити сюди поліцію, вона все одно ні чорта не робить!
Він передав по радіо, що можна висилати колону машин, щоб евакуювати бандитів до табору полонених. «Яструби» рушили додому. Лейтенант зв’язався з повстанським загоном і повідомив, що можна спуститися до вокзалу, все чисто і все таке, але Сичуг крізь зуби промовив у відповідь: «З боку Гагаріна до нас рухається приблизно сотня озброєних людей. Займіть оборонні позиції. Ми пропустимо їх і накриємо ззаду.»
Повстанці сиділи і не дихали: повз них майже бігом пронеслися цивільні з автоматами, дробовиками, двома РПГ. Вони вбігли у світло від двох лампочок над вокзалом і притислися до стіни видовженої будівлі ліворуч від нього. Група бандитів прокрадалася з двох боків до місця, де засіли рейнджери.
– Займіть позиції і не висовуйтесь! – закричав у радіо Сичуг, – Ми накриємо їх вогнем! Де ви?
– Ми у довгій будівлі ліворуч від вокзалу, – повільно проговорили на тому кінці.
– Вони з обох боків від вас. Не висовуйтесь.
Рейнджери повискакували з воріт, зіскочили з платформи на рейки і засіли там, наче в окопі.
Бандити заворушилися, почувши чи то крик Сичуга, чи то ще щось, але повстанці вже почали стріляти по них. Не дивлячись, що бандити були переважно незахищені укриттями, а повстанці ховалися за парапетом і бордюрами, мародери змогли створити таку щільність вогню, що Сичуговій команді довелося вткнутися носом у землю і не висовуватися.
– Перший, перший, я «Ромашка», прийом! – Гукав англійською у радіо Бретт.
– Це перший, «Ромашка», вас чую, прийом!
– Нам потрібна допомога! Нас обстрілюють численні збройні угруповання. Поверніть гелікоптер, цілі біля довгої будівлі вокзалу. Ми спробуємо не дати їм збити пташку. Швидше, а то нас із «М’ятою» роздовбають! Прийом!
– Вас зрозумів, «Ромашко»! повертаю вам один «Яструб».
Здавалося, що пташка летить цілу вічність. Мародери, спробувавши сховатися у приміщенні, напоролися на «М’яту», вже раз захоплені і залишені на підлозі бандити почали тікати і були перебиті як рейнджерами, так і своїми колегами, які, очевидно, йшли сюди, щоб все одно вбити всіх і забрати награбоване добро. Хтось знайшов не знайдений рейнджерами автомат у темному кутку і почав поливати все і всіх.
Нарешті підлетів «Яструб» і кулеметник на мінігані, поглянувши на поле битви крізь ПНБ, розгледів проблискові інфрачервоні маячки на рукавах рейнджерів, відзначив цілі без маячків, дав кілька довгих черг, здійнявши цілий феєрверк рикошетуючих трасерів. Ряди мародерів поріділи і залишки було добито за кілька наступних хвилин.
Оглянувши трупи і допитавши кількох, що вижили, рейнджери з’ясували, що більшість мародерів – місцеві жителі. Хтось втратив житло у результаті артобстрілу чи операції біля «Країни секонд-хенду», хтось просто захотів розжитися чужими речами. Були і гастролери, дезертири, кримінальний елемент. Але все це з’ясувалося вже пізніше. А поки що під’їхали машини, забрали бійців та нечисленних полонених, одну машину вщерть навантажили трупами та їхніми особистими речами, документами тощо, і рушили назад до верхів’я Тунельної балки.
45
Середа, 3 жовтня 2012 року. 09:06.
Новий термінал Львівського міжнародного аеропорту зустрічав Андерса Фога Расмуссена підвищеною кількістю охорони, нечисленною делегацією зустрічаючих та традиційним хлібом-сіллю. Серед зустрічаючих були представники партій, що підтримали ініціативу Погребняка, представники капіталу ревкому та дехто зі Ста Шістдесяти Восьми.
Після привітань всі розсілися по кількох автомобілях непримітних моделей і рушили різними шляхами до облвиконкому. Це було зроблено аби убезпечити важливих осіб від нападу, бо маршрут кожної машини знав лише Погребняк особисто і повідомляв його водієві уже в аеропорті. Також такий спосіб доставки VIP-осіб дозволяв не напружувати трафік вулиць міста. Львів, столиця ЗУР, сподобався генсекові і він висловив бажання ще раз відвідати його.
Після ознайомлення з програмою Погребняка генсек запевнив, що ЗУР отримає додаткову допомогу в якості волонтерів, що ознайомлюватимуть населення з ідеалами Західної Європи, військових, що допомагатимуть боротися з мародерами, що утворили по всій території колишньої України великі банди, але за умови, що ЗУР перетвориться на УР. Оскільки стара влада втекла, залишивши по собі лише розбрат і порожню казну, то хтось новий має очолити нову державу. Також мала забезпечитись демократія, жодного авторитаризму, повинні відбутися вибори, як і було заплановано, цього місяця, мали налагодитись дипломатичні стосунки з Росією, на що Погребняк вставив: «Поки вона ще жива».
Тому для Погребняка стала серйозна проблема: розблокувати Київ, об’єднатися з повстанцями, вигнати, тобто попросити залишки російських військ покинути Лівобережжя. Провести вибори було неможливо. З Чухраєм у нього не було жодних ілюзій: старий воюватиме з росіянами та мародерами поки духу в нього стане. На об’єднання він не піде. Та і сам Погребняк не був дурнем, він розумів, що спроба об’єднання, навіть якщо вона буде вдалою, не принесе нічого, крім напливу бандитів в західні області.
Тому він запевнив Расмуссена, що працюватиме над цим, але так швидко нічого зробити не вдасться: неможливо так швидко змінити баранізованих людей сходу, немає контролю над ресурсами сходу, не вирішена проблема мародерства і бандитизму на сході… і так далі. Генсек подякував за прийом, пообіцяв тримати ситуацію на контролі і побажав найшвидшого вирішення проблем.
Погребняк залишився поки що самопроголошеним главою правління ЗУР, але вибори у Республіці зобов’язався провести цього ж місяця. До аеропорту він генсека НАТО не проводжав.
– Вибори, – бурчав Чалий, – ці вибори знову розділять людей. Їм треба сильна рука. Монархію встановити, чи що?
А генсек сів у літак і полетів на схід. У Москву. Росія винуватила в майже повному припиненні подачі газу в Європу українських повстанців, яких російський лідер називав то екстремістами, то сепаратистами, то фашистами. Втім, фашистським він називав і режим Саакашвілі. Представники Євросоюзу не встрявали у ці газові справи, їх повністю взяв на себе Північноатлантичний альянс.
Росія тримала півсвіту на газовій голці, маючи в запасі на дві тисячі десятий рік п’ятирічний запас газу у розроблених родовищах. На розробку нових підуть десятки років і мільйони чи навіть мільярди доларів. Тому, коли повстанці на газових і нафтових бурових почали палити цей наркотик, вони поклали край цій залежності. Європі доведеться освоювати нові види енергії, хоча тут вона вже не новачок і їй буде не так складно. Росія трималася так за Україну, оскільки там ще були розроблені родовища нафти і газу, купа інших природних ресурсів і, головне – робоча сила. Те ж саме було і на Кавказі.
Тож, скинувши всю провину за майбутню холодну осінь і, не дай боже, зиму на українських повстанців, Путін попрощався з Расмуссеном і виїхав з міста машиною. Аеропорти ж були надто небезпечними: за останні дні в різних аеропортах сталося три вибухи, один збройний напад з метою викрадення літака із захопленням заручників, чотири спроби вбивства перших державних осіб. І це не зважаючи на підвищений рівень охорони і контролю.
Путін сидів у одній з машин невеличкого кортежу, всього з чотирьох машин. Він тримав на колінах невеликий металевий чемоданчик, не випускаючи ручки ні на секунду.
– Куда, Владимир Владимирыч? – спитав водій.
– В Ямантау.
46
Середа, 3 жовтня 2012 року. 15: 14.
Легенькі хмарки пливли у небі над Дніпропетровськом. Майор Ріжок із взводом Сичуга поглядали на нього, мружачи очі, біля в’їзду у місто на трасі Дніпропетровськ – Кривий Ріг. Нова табличка на двох стовпчиках повідомляла, що місто на обрії знову матиме назву Січеслав. На блокпості якраз проходила контроль велика хура з продовольством.
Багато минуло часу, відколи місто носило цю назву, показуючи світові, що не вмерла ще Україна. Нарешті настав час відродження. Скільки вмерло за цю справу народу – годі собі й уявити, але ідея жила в серцях віками. Скільки не намагалися завойовники стерти пам'ять про велике минуле русинів, не вийшло. Настав час загибелі останнього поневолювача.
– Залишилося зачистити половину України від мародерів, – мовив Ріжок, – і справу зроблено. Полковник говорив з Погребняком, поки що лідером ЗУР, можливе об’єднання Україн. Хоча даремно вони там знову граються у демократію. Зарано.
– Ще треба прибрати цього, – кивнув Сичуг у бік бігборду із зображенням Віктора Федоровича, «проффесора», що вітав Україну з Днем Незалежності та Днем Державного Прапора. Поряд комуністи під зіркою та турецьким півмісяцем обіцяли, що «вернуть страну народу», проте якийсь розумник переправив напис фарбою з балончика на «вернем страну уроду». – От іще, заговорили про референдуми. Мовляв – власть народу! Та народ той – переважно маразматичні бабулі, які за пакетик гречки проголосують за все що завгодно, а за Союз тим більше. Навіть пояснювати їм не варто, що навіть якби ми, теперішнє й майбутнє захотіли повернення до совка, то це було б неможливим. Їм уже один крок до могили, а вони, маразматичне минуле нашого народу, на референдумі вирішуватимуть майбутнє країни.
– Так, то такі ці видрочки совдепії.
Сичуг аж присів від сміху:
– Видрочки совдепії! Як вдало Ви їх назвали!
Ріжок нерозуміюче здійняв брови:
– Що?
– Видрочки! – Реготав Сичуг. З очей у нього вже почали вибігати струмочки сліз.
– Що? – Повторив Ріжок. – Видри вони видри й є.
– Цікаво, що б вони заспівали, коли підняли б пенсійний вік, як грозилися?
– Нічого. Вони ж уже на пенсії, їм нічого не страшно. Молодші б тявкали, але робили б далі. Раділи б об’єднанню зі старшим братом. Проклинали б пенсійний вік і яку-небудь Чечню. Але все одно б жалілися і голосували за союз із Росією.
– Вибрали б щось одне.
– Так. А що іще вибрати? Лише брата, з яким спільна історія, схожа мова і хто, фактично з тобою один народ. Але дозвольте роз’яснити. Історія – вона спільна у всіх народів і держав. Інакшою вона бути не може. Мова, хоч і схожа, та чомусь Міхалков сказав тоді у Шустера10, що не зрозумів ні слова і вимагав щоб українське телебачення, хоча по правді воно таке ж українське, як я мусульманин, щоб українське телебачення найняло перекладача для нього, щоб він, бідака, зміг зрозуміти нарешті, про що ж річ.
– Національний сноб.
– Нацист кінчений. Я від нього, чесно кажучи, такого не дуже-то й очікував. А щодо одного народу – ми один народ, лише північна його частина спочатку кричить про спільність і братерство, а потім називає тебе собакою і каже на твоїй землі: «Панаєхалі, бєндери».
– А я от зараз раптом подумав, хріна лисого ВСІ солдатики так вже підтримують Путіна. Просто вони підневільні люди. І хочеться їм зараз до мамкиної цицьки, а не здихати тут. Але якщо вони відмовляться виконувати наказ, то їм світить трибунал. І ці уроди, що стріляли в нас на Кірова, біля того йобаного секонд-хенду, вони ж мають сім’ї. Може раніше вони були б індиферентною масою, але після того, як ми, чи хай американці, їх убили, кожен член цих сімей ненавидить нас лютою ненавистю, а хтось піде в якесь сране казачєство.
– Ти серйозно? Хоча може ти й правий. Але ми не можемо намагатися всім догодити. Досить сидіти свинями у свинарнику. І так довго в багні валялися. Досить. Я вважаю так…
Над містом з’явилася біла тоненька риска, потім ще одна, і ще… У небі розплилися кілька потворних чорних плям, а тоді все залило сліпучим світлом.
Помітивши у просвіті «дверей» свого намету генеральського ад’ютанта, що нісся на всіх парах по табору, полковник Чухрай вискочив зі свого намету і кинувся слідом за ним у штаб. Ним слугував такий самий великий намет, як і ті, в яких розміщувалися солдати, але поряд стояло два генератори, один з яких похмуро ревів, а над брезентовим дахом височіли радіощогли і оберталася на спецмашині тарілка радару. У штабі нерозбірливою шумовою запоною зависло хвилювання. Полковник приєднався до старших офіцерів альянсу, що скупчилися над однією з електропанелей. На екрані радару ледь виднілися з півдесятка світлих точок.
– Що це?
– Можливо, ракетний удар, – відповів МакРіді. – Ми зараз встановлюємо маршрути об’єктів.
За кілька секунд комп’ютер обробив наявні дані.
– Сер, у нас можлива ядерна тривога. Об’єкти рухаються у бік Криму, в Європу, імовірно на Брюссель, Дніпропетровськ, Запоріжжя. Ще один помітили на шляху до Києва пару хвилин назад.
– Немає часу. Немає часу. – Бідкався МакРіді.
Ракети перехоплювачі здійнялися з аеропорту, одна за одною ідучи назустріч небезпечним об’єктам. Командний склад стежив за їх рухом, стоячи на вулиці і задерши голови. Білі рисочки здиралися все вище і вище. Нарешті блимнуло і у небі з’явилася чорна плямка. Потім ще дві.
Остання ракета піднімалася прямо над містом. Очі різало сонце. Хтось чхнув і стало ясно, що над балкою запала мертва тиша. З’явилася пляма чорного диму і всі полегшено зітхнули.
– Сер, – пролунало з намету, – У нас ще близько двадцяти об’єктів. Вони з’явилися нізвідки. Це боєголовки.
– Чорт, – приречено лайнувся генерал Креддок. – Не встигли.
Ракета в польоті розпалася на багато частинок, так що годі було вгадати, де справжня боєголовка. Перехоплювач вразив один з фрагментів ракети, а ще двадцять падали вниз.
У небі спалахнуло. Коли стало можна дивитися знову, над містом, над центральною його частиною, стало видно щось на зразок родини грибочків. Хмарки миттю випарувалися, небо набуло жовтогарячого забарвлення і на цьому тлі піднімалися над землею півдесятка ядерних «грибів». Ґрунт стугонів під ногами. Стіна гарячого повітря зірвала намети і збила з ніг людей. Пилом накрило всю Перемогу. Грибоподібні хмари закрили собою сонце і запала темрява посеред дня.
47
Середа, 3 жовтня 2012 року.
Путін не міг вчинити інакше. Він не мав сил, щоб придушувати сотню повстань в усіх куточках Росії. Його розчленованої деморалізованої армії вже не боявся ніхто. Він фактично вже втратив владу. Лишалося лише одне, що робило його володарем світу.
Що могло ще злякати сепаратистів? Що може зупинити розвал імперії? Ядерний удар? Що як вони всі лише ще більше озлобляться? Що, як наступного дня після удару в Москві теж вибухне саморобна атомна бомба? Що, як НАТО почне повномасштабний наступ? Вони вже показали, що можуть при рішучих діях за лічені хвилини знищити його оборону, за кілька годин розбити його сталевий кулак, за неповні два тижні вони розмазали по лівому берегу Дніпра його найбільше військове угруповання. Тепер ці вояки здатні лише на мародерство і розбій. Вони самі вистрілять у свого вождя, якщо побачать його в межах прямої видимості.
Але що ще можна зробити? Що? Лише терор. Лише терор примушує це стадо баранів бути покірними. Лише терор. Як завіщали товаріщі Лєнін і Сталін-Джугашвілі…
Рівно о шістнадцятій годині за Московським часом з пускових шахт і надр субмарин почали злітати ракети. Вони розліталися по різних точках: Вашингтон, Владикавказ, Київ, Львів, Брюссель, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Севастополь…
Всього було випущено п'ятнадцять ракет. Над зонами розміщення військ НАТО було збито більшу їх частину. Дві ракети все ж досягнули цілей. Системи протиракетної оборони не впоралися з такою навалою. Одна з ракет вибухнула над Дніпропетровськом, інша – над Владикавказом.
48
Середа, 3 жовтня 2012 року. 19:57.
– Мало того, що ми потерпали від розгулу бандитизму й мародерства, так тепер ці кацапи підірвали над містом ядерний заряд.
Полковник Чухрай дивився у вічко веб-камери почервонілими очима. З іншого боку з такими ж червоними склерами витріщався у монітор Погребняк. У першого причиною почервоніння був опік, у другого – тривожний сон останніми днями.
– Не можу повірити, що ці ідіоти застосували ядерну зброю.
– Це ще не всі ідіоти на сьогодні. – Полковник кашлянув. Американці теж запустили пару хвилин тому дві ракети по цілях в Ямантау і ще десь на Уралі, де у Путіна бункери. Це були спеціальні ракети, призначені для пробивання стін бункерів і з ядерним зарядом. – Але я тобі нічого не говорив.
– І ці теж? Здуріли зовсім. – Погребняк скрушно похитав головою і жалобним голосом промовив: – Тим не менш я не можу прислати тобі у підмогу нікого. У мене внутрішня криза: криза з виробництвом, з енергетикою, хоча тут я не прогадав, з демократами, з виборами. Я фактично усунутий від влади, лише роблю, що можу, щоб до виборів Республіка не розвалилася. Коли ми укріпимося, тоді… Коротше протримайтеся ще місяць. Хоча, якщо виграє ця срана об’єднана опозиція, то вам хана: вони сказали, що не йтимуть на переговори з вами. Це псує, бач, їхній імідж. Вони не працюють з радикалами, ми не УНСО, чи якось так хтось із них вчора сказав. А тепер вони боятимуться ще більше, боятимуться атомної бомби. Коротше, якщо мене не виберуть, а це буде нечесно, то я перекрию їм кисень: зламаю всі крила своїм вітрякам, засеру всі свої сонячні панелі і все.
Чухрай кивнув і відключився.
– Ну і хамло. Навіть не попрощався.
Погребняк підняв мишку над столом і упустив. Мишка підскочила і полетіла в куток. Сава Чалий почувався зрадженим, обгидженим і всіма кинутим.
49
Четвер, 4 жовтня 2012 року. 14:32.
– Які причини підняття Вами ціни на газ? У резерві є ще цього газу на півроку, у Вас його теж вистачить на всіх. Настав час загальної скрути, а Ви ні про що більше не думаєте, крім власного збагачення.
Капітан Кулацький незворушно дивився на власника газової заправки, куди стікався народ, щоб прикупити енергоресурс. Ціна на скраплений газ за останні дні зросла з шести з копійками гривень до двадцяти п’яти за літр. Населення підняло галас і на нього відгукнулися в альянсі.
– Я наказую, як представник тимчасового уряду, знизити ціну до прийнятної – шість гривень. – Бачачи, що газовий «магнат» збирається щось заперечити, він не дав йому такого шансу: – А у разі невиконання наказу товар буде конфісковано, а Вас судитимуть. У кращому випадку. Оголошено військовий час. До побачення.
Біля заправок тепер чергували загони української роти. Місто потерпало від грабежів, пожеж, демонстрацій. Те ж саме відбувалося по всій довжині фронту. Запаси газу в Україні справді були, але доступ до них був закритий: цим газом мала розпоряджатися офіційна влада, яка була відсутня. Альянс щось узгоджував з кимось і обіцяв подати енергоносій до кінця тижня.
З Росії було небагато чуток: нібито загинув Президент у бункері під Ямантау, всюди палахкотять повстання, але з берегів Дніпра війська не перекидали, тримаючись за останню ресурсну соломинку. Оскільки всі договори з американськими та китайськими компаніями, які випилювали сибірську та далекосхідну тайгу, були призупинені, то Росія лишилася без основного прибутку. «Кобри» щодня і щоночі літали на Лівий берег і тоді у небо злітали трасери, а на землі щось вибухало.
У центрі йшли роботи з ліквідації радіаційного зараження.
– У нас тут щось є, – капрал Дженнінгс із хімічного батальйону захрумтів бетонною крихтою до знахідки. У купі горілого сміття, серед калюж застиглого скла та дірявих шматків заліза, що колись були танками, стирчав знайомий предмет. Дженнінгс потягнув на себе і видобув на світ зігнутий і оплавлений шматок карабіна з розірваним магазином. – Більше нічого.
На якихось руїнах, вже і не розібрати, що там стояло, хтось із бійців провалився під землю. Виявилось, що у місті та на околицях багато підземних порожнин: у метро, під житловими будинками, під установами, просто на пустирі, у каналізаційних колекторах. У цих порожнинах містилися складські приміщення, вщерть заставлені ящиками з-під зброї і боєприпасів. Більша частина їх вмісту зникла. Дженнінгс спустився до ями і викинув нагору кілька ящиків з маркуванням кирилицею. Ящики були устелені масною соломою, пахли ще трохи рушничною олією та залізом. Дженнінгс оглянув кришку: з неї стирчав іржавий цвях. На бурій поверхні виблискував подряпинами чистий метал.
50
Четвер, 4 жовтня 2012 року. 15:00.
Полковник Чухрай майже зовсім нічого не бачив. Лише розмиті плями. Очі горіли немилосердно. Він мружився, ніби щось в них потрапило, але це не допомагало. Генерал Бентц Дж. Креддок зовсім осліп: окуляри, що він їх носив, зіграли злий жарт, сфокусувавши колосально яскраве світло у пучок. Навіть те, що генерал заплющив очі, не допомогло. Всі присутні тоді у штабі теж страждали на опіки очей і відкритих ділянок шкіри.
Альянс не ослабляв позицій. США висловилося за рішучий наступ, не збираючись попускати Росії цей безперечно безвідповідальний вчинок. Інші союзники в Україні не підтримали уряд Штатів і виступали за ведення переговорів.
Спливав кров’ю великий (справді великий) бізнес, лише американські компанії з виробництва військової техніки почали піднімати голову, як і при вторгненні в Ірак. Європі ж довелося найгірше: поспішно налагоджувалися шляхи доставки енергоносіїв з Норвегії, укладалися договори. Плюсами у ситуації були ще нібито хоч трохи віддалена зима та наявність досвіду використання так званих альтернативних джерел енергії: сонячної, вітряної, гідроенергії, біопалива тощо.
ЗУР теж перебивалася залишками газу і бензину у сховищах, вітряками Погребняка, боялася зими і чекала на вибори, парламентські та президентські. Пройшов блискавичними темпами відкритий суд над колишньою владною верхівкою, половину пересаджали на тривалі терміни і конфіскували все майно, яке не було виведене в офшори, інших, після аналогічної операції конфіскації зобов’язали покинути територію ЗУР та іншої території колишньої України у двадцятичотирьохгодинний термін. Після ядерного удару дехто з кандидатів на пост голови Республіки та лідерів фракцій постановив допомогти альянсу об’єднати Україну, але це можливо буде зробити лише після виборів та налагодження життя в самій Республіці. Почали точитися внутрішньопартійні та міжпартійні суперечки з приводу обґрунтованості та поспішності дій, допомоги альянсу, дехто ставив під сумнів модель Погребняка. Почалася нова ера українського парламентаризму, але вона нічим не відрізнялася від попередньої. Не дивлячись на те, що ще недавно партії намагалися дійти спільної думки у передвиборчій боротьбі проти спільного ворога, тепер вони ворогували між собою, гостро відстоюючи свої позиції.
51
Здиря розплющив очі і побачив над собою білену стелю, шматок стіни, що в цю стелю упирався, люстру у вигляді великої непрозорої білої скляної кулі. Останні дні чи тижні (Місяці? Години?) він пам’ятав нечітко, лише пригадалися зграї комарів, що копошилися навколо нього, бузково-зелені плями та чийсь роздратований голос, що постійно лаяв якогось Портера. Все це було маренням. Та де ж тоді він?
Здиря спробував поворушити головою, але це викликало в нього нудоту і запаморочення. Поки хлопець чекав, що його попустить, накотив сон і не відпускав, поки до плеча не торкнулася чиясь рука. Здиря розплющив очі: на нього дивився чоловік за сорок з неохайною зачіскою, триденною щетиною на обличчі, вдягнений у розтягнутого бурого светра. Нижче Здиря не розгледів, оскільки нудота досі давала про себе знати.
– Ну що, Портер, як справи? – Звернувся до пораненого чоловік і Здиря впізнав цей роздратований голос. – На, попий.
Чоловік підніс до рота Здирі чашку огидного гарячого варива. Екс-сержант закашлявся і, умиваючись сльозами, почав видавлювати з рота залишки варива разом зі слиною.
– Давай, Портере, не вередуй. Випий половину.
– Я не Портер, – лишень і пропхинькав дезертир.
– Та мені пофіг, як тебе звуть, придурок! – Гаркнув чоловік. – Пий, бо це…це ж для тебе, дурню!
Здиря випив половину чашки і відчув, як при напруженні почали боліти м’язи і якісь нутрощі з лівого боку під грудиною і в животі, наче там різали.
– Що зі мною?
– Тебе підстрелили твої друзі. Правда ти сам когось із них хотів порішити.
Здиря згадав свій останній забіг.
– Він убив того дядька з ружйом. А казав, що все буде класно.
– Ти ідіот, – беззлобно сказав чоловік. – Але я тебе спробую виховати. Якщо виживеш.
І дядько пішов. Здиря спробував провести його поглядом, але знову підкотила нудота і біль зробився таким немилосердним, що юнак зімлів. Наступного разу він опритомнів уночі, полежав так, задерши голову кілька хвилин (годин?), помітив, що його трохи перевернули на правий бік, вдивлявся у стіну, навіть помацав її шорстку поверхню, знову відключився.
Якось зранку, а по освітленню кімнати Здиря одразу зрозумів, що це ранок, він зумів сісти, звісивши ноги на підлогу. Задерши покриту бурими плямами і пропахлу нездоровим потом сорочку, він побачив бинти і намацав під ними два тампони, що лежали на двох кульових ранах. Видно було, що одна куля пробила легеню в кількох сантиметрах від серця, інша влучила у живіт, пробивши кишечник.
– Ну, і куди ти зібрався? – пролунав сердитий голос. У дверях невеличкої світлої кімнатки стояв дядько у тому ж светрі і джинсових штанях. – Обережно, не колупайся там, бо мені потім знов тебе латати.
– Хто Ви? І чому Ви мене спасли?
– Для початку навчимо тебе пристойній поведінці: навчимо тебе розмовляти, стежити за гігієною і порядком тощо. Якщо надумаєш тікати, то знай: ти залишишся нікчемою, брудною посередністю. Затямив?
– Ага, – пролепетав Здиря.
– Я – твій шанс. Я взяв тебе до себе, бо вирішив, що у тебе є задатки. А тепер познайомимося: мене звуть Іван Іванович Грак. Можеш називати мене просто «пане Грак». Мені це імпонує.
– А мене – Здиря, Сергій Анатолійович. – Здиря трохи поміркував, розглядаючи господаря, що в свою чергу стежив за хлопцем з не меншою цікавістю, потім спитав: – А чому Ви мене назвали Портером?
– Це з фільму. З Мелом Гібсоном. Там його теж свої підстрелили. Добре, поворуши трохи ногами і лягай назад. Сніданок я принесу. Ти тепер будеш воїном світла.
І дивний дядько пішов геть.
52
Закінчувалася зима дві тисячі тринадцятого. Здиря вийшов у світ, коли вже танув останній закіптюжений ніздрюватий масний сніжок. Грак сказав йому: «Колись, може, ти теж когось зустрінеш, щоб зробити те ж, що і я. Бо не зможеш це зробити з багатьма. І, може, не дасть це нічого, але надії не втрачай. Поки є такі люди, як ми, доти житиме надія. Я зробив з тебе виродка, але ти цим і сильний.»
От, що сказав йому Грак. Потім він благословив хлопця, дав йому стару горизонталку убитого Порошиним чоловіка, трохи харчів. І Здиря рушив у невідомість.
