Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2463
Творів: 44149
Рецензій: 86116

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Не обертайся

© ВЛАДИСЛАВА, 16-10-2015
Слідкуючи за його кроками, дихаю через раз. Головне – не розірвати тонкий, невидимий оку зв'язок. Він тягне мене за собою, огортає тіло липким холодом і страхом. Намагаюся здолати тремтіння, схрещую на грудях кофтину, ґудзики на якій від мого постійного смикання вже ледь тримаються. Щойно зійшло сонце. Обрій ніжного ванільного кольору, на вікнах іграшкової крамнички запітніло скло, траву покрило росою, наче щедра невидима рука розсипала по газону коштовне каміння.
Найкращий час для полювання. На вулицях практично немає людей, простір не заповнений емоціями. В години-пік вони розростаються, переплітаються невидимими нитками, від них повітря стає густим і важким. Крізь нього не пробитися, не дістатися суті єства, дуже легко заблукати в мережі чужих страхів, жалів та ненависті. А тепер на обрії чисто. Я відчуваю лише найсильніші і найнебезпечніші емоції.
Об’єкт швидко перебігає викладену бруківкою доріжку, завертає в сторону парку. Нахиляюся, щоб не зачепити плечем низькоросле гілля. Не я за ним іду. Він мене тягне, приліпив до себе темною, важкою енергетикою. В такому стані мені важко орієнтуватися в просторі. Я можу зіштовхнутися з перехожим або потрапити під колеса автомобіля. Але зв'язок встановлено і я мушу йти. Хоча мені ще ніколи  не було так важко…
В кишені вібрує мобільний. Повідомлення від Платона. «Все ОК?» Не маю бажання відповідати. Тепер ми нібито друзі, але я ніколи не пробачу йому того  свого дебюту.
Мій батько дванадцять років був кишеньковим пацючком міліції. Але він сам розповів їм про свої здібності, запропонував свою допомогу. А коли його не стало, вони знайшли мене. Спадкоємицю дивного таланту, який моя прабабця, за повір'ям, виміняла на душу в якогось демона.
Тітка Настя виставила міліцію за двері. «Вона ще дитина. Ви збожеволіли? Я ніколи цього не дозволю». Платон зі своїми хлопцями викрав мене зі шкільного подвір'я. Містом блукав небезпечний вбивця. Вони не могли вистежити його сліди. Звір був хитрющим, не лишав жодних зачіпок. Використали усі можливі традиційні прийоми. Лишилися нетрадиційні…
Мені щойно виповнилось дванадцять. Я не розуміла, що від мене хоче цей високий чоловік у формі міліціанта. Він пригостив мене цукеркою  і попросив потримати шарфик з намальованому на ньому оленятами. На шарфу заскорузли плями крові.
Мені наказали заплющити очі. Я підкорилася. Швидше зі страху. Опустила повіки. І потонула. У голові гуло. Світ хитався. Я захлиналася від чужих емоцій.
Я кинула шарф собі під ноги, сіла на підлогу, куди тепер капала кров з мого носа, і заплакала. Платон сів поряд.
- Ти бачила?
- Що?
- Не знаю. Погану людину. Людину, від якої тхне небезпекою.
- Мені боляче, - я стисла руками скроні, не даючи голові розлетітися від болю  на шматки.
- Вона не зможе, - зашепотіли інші. – Анатолій її не вчив. Дівчинка надто маленька.
- Зможе. В нас немає іншого виходу.
- Ми навіть не знаємо, як це діє.
- Вона знає.
- Дитина надто слабка. У неї не вистачить сил.
- Вистачить, - знервовано відмахнувся він. – Ми маємо п’ять убивств. І навіть не уявляємо, де шукати. Не можна допустити шосте. Маємо використати усі шанси. Навіть такий. Дайте їй чогось розслаблюючого.
Я вперше пила рідину, яка обпекла мені горлянку. Здається, то був коньяк. А потім вийшла на вулицю, тримаючи в руках той шарфик. Довго блукала незнайомими вулицями під невидимим наглядом Платона і його команди. А потім побачила на автобусній зупинці лисуватого чоловіка у спортивному костюмі. Від нього в небо піднімалося сіре сяйво, схоже на дим.
Захотілося втекти, але зв'язок вже було встановлено. Щось мене манило, підштовхувало вперед.
- Скільки годин? – запитала я, ледь ворушачи ватним язиком. Боязко торкнулася його руки. І мене ніби обдало окропом, збило з ніг, приліпило до землі.
Тепер я запросто витримую удар. Здатна прочитати підозрілу людину і, при цьому, не знепритомніти. Можу так-сяк контролювати здібності, які для мене наче прокляття. Особисте пекло, колами якого я приречена блукати протягом усього життя.

Об’єкт прискорює ходу. Важко дихаю, сопу, та намагаюся не відставати. На ходу виймаю з кишені носовичка. Знову йде кров…
На жаль, я набагато слабша від батька. Від перенапруги у мене постійно тріскають кров’яні судини в носі і очах, прогресує гіпертонія. Платон привозить дорогі закордонні ліки. Намагається загладити свою провину. Але його пробачення потрібне не мені, а тій наляканій дванадцятирічній дівчинці.
Кожен з нас робить свою роботу. Я вислідковую злочинців, він їх ловить. Тітка Настя подбала про те, щоб я мала більш-менш нормальне життя. Забираючи мене того першого разу із лікарні, заявила Платону: «Трапиться щось подібне, і я затягаю вас по судах. Можете забути про ваші пагони.»
Але той не збирався відступати:
- Леся вполювала небезпечного злочинця. Подобається це вам, чи ні, але вона має унікальний дар. І з його допомогою врятує багато людей.
- Лише у крайніх випадках. І лише з її згоди.

«Все ОК?» - повторює своє смс-запитання Платон. Таки хвилюється. Пишу відповідь. Не такий він вже й поганий. Одного разу мене пожалів…
Невідомий чоловік вирізав цілу родину. Зачіпки, як завжди, не було. Я кілька днів прочісувала місто. Але не відчувала нічого підозрілого. Можливо, через температуру і височенний тиск. Аж доки у мене не сталася істерика. І Платон мене відпустив.
- Нехай іде, - сказав своїм хлопцям. – Не буду її змушувати. Вона лише дитина.
І я пішла. А за кілька годин, напившись пігулок, повернулася. Інакше кров безневинних жертв була б і на моїх руках.
Клята відповідальність… Через неї я не поїхала до Італії з тіткою Настею. Світ постійно потрібно рятувати…
Про мої здібності окрім Платона знає лише кілька хлопців з його команди. Така собі вселенська таємниця. Платону добре. За кілька років він піде на пенсію. А я просто перейду у спадок до когось іншого.

Завертаючи за ріг, об’єкт виходить на вулицю, що веде до залізничного вокзалу. Попереду білі бетонні стіни і стовпи. Я йду за ним, блукаю розгубленим поглядом по світлій спортивній куртці, синіх джинсах. Знайомі речі, знайомий профіль. На душі, як ніколи, зимно. Нехай просто йде вперед, не обертаючись. Тоді у мене хоча б лишиться моя надія…
Платон витяг мене з ліжка о четвертій ранку. Але я все одно не спала. На душі було неспокійно. Тривожні сни, які повторювались із завидною регулярністю, не віщували нічого доброго.
Напад на жінку в парку, ножові поранення. Холодний ранок, у повітрі темні кола – залишки чиїхось негативних емоцій. А потім з-під мосту, над яким ще нависали сутінкові тіні, виринула ЙОГО фігура. І мене накрило…
Я йшла за людиною, яка здалеку так нагадувала Богдана, і не хотіла вірити власним очам.
Богдан прибився до мене, коли мені було особливо тяжко. Відігрів душу, став моїм шматочком нормального життя. Веселий, розумний, люблячий. Такий МІЙ.
Я ніколи його не ЧИТАЛА. У стосунках головне – довіра. Лише так. А тепер дивлюся у спину Об’єкту і не дозволяю собі вірити.
Об’єкт стишує кроки, завертає до автобусної зупинки. Інстинктивно прискорюю ходу. Момент ікс. Зараз я мушу побачити його обличчя, торкнутися руки, відчути… А потім набрати на мобільному номер Платона. І дивитися, як його забирають. З мого недолугого життя.
Оминаючи зелену легкову автівку, яка припаркувалася не в тому місці, перебігаю дорогу. Зупиняюся в кількох кроках від Об’єкта.
- Привіт!
- Привіт!
На мене, спітнілу і захекану, здивовано дивиться Богдан.
- Лесюня? Що ти тут робиш?
- Та справи, - гублюся, намагаючись розворушити задерев’янілий язик. – Бігла до подруги і побачила тебе. Ще подумала, що помилилася.
- Ні. Я зустрічаю знайомого.
- Зрозуміло.
Його аура – ніби брудна вода з калюжі. Великі сірі плями, схожі на розмоклу землю, обертаються навколо його тіла по спіралі. За своє життя я сканувала багато аур. Чоловіків, жінок і навіть дітей. Але ще жодного разу  не бачила чогось подібного.
- Ну привіт! – він нахиляється і цілує мене в губи, обпікає теплим подихом. – Я радий, що ти тут.
Усміхаюся. Затримую його руку. Голова вибухає болем. Але на обличчі знову розквітає посмішка. Ніби троянда, яка щойно побачила благословенний дощ.
- Я теж рада, що ти тут, - стаю навшпиньки і повертаю йому цілунок. Додаючи пристрасті, подвоюючи шал.
Відхилившись, переводжу погляд вниз, на його взуття.
– Раніше не бачила у тебе таких кросівок.
Білі, зі стертими носами. Від них дме могильним холодом.
- Це не мої, - розгублено посміхається він. - Мого брата. Свої я порвав. Ось надягнув ці.
Щиро дивуюся.
- Не знала, що в тебе є брат.
Богдан опустив голову, зробився сумним.
- Ми близнюки. Він зараз у лікарні.
- Щось тяжке?
- Так. Він у психіатричному відділенні. Прогресуюча шизофренія.
Настав мій час ніяковіти.
- Вибач. Я не знала.
- Нічого. Я не люблю про це говорити. Але й не приховую.
Ось що ввело мене в оману, збило з пантелику. Богдан чистий. Якщо я просканую його в іншому взутті, впевнена, його аура матиме нормальний вигляд. Але з його братом щось не так.  Цими кросівками ходили по гарячій крові.
- Ти з ним бачишся? З братом?
- Час від часу.
- І він там?
- Не зрозумів? – перепитує Богдан.
- А лікарі не могли його випустити? – знову запитую я, ризикуючи здатися божевільною.
- Що? – дивується він.
- Я просто хотіла дізнатися, чи йому краще. Так шкода… Коли його випишуть?
- Навіть якщо він і одужає, то вже не зможе вести повноцінне життя. Роман отримав травму хребта і прикутий до інвалідного крісла.
Повторюю банальне: «Так шкода» і обіймаю Богдана. Як добре, що я помилилася. Яке щастя, що він й досі мій!  
Шепочу йому на вухо щось заспокійливе, а мене поглинає тривога. Хіба ж я наважуся запитати, що і коли накоїв його брат? Без сумніву, мали місце біль і страх. Можливо, вбивство або навіть вбивства… Але вони могли статися як учора, так і кілька років тому. Настільки сильна темна енергія – це непрощенне зло. Я ніколи з таким не стикалась. Та читала щось подібне у батькових записниках. Потрібно до них повернутись…
Не витримавши, зі свого сховку визирає мій охоронець Платон. Заперечно хитаю головою. Не він.
Опускаю голову Богдану на плече. Цієї миті мені абсолютно байдуже, що справжній злочинець ще на волі. Що на мене знову чекає полювання. Що я маю дізнатися таємницю брата Богдана. Байдуже, якщо я ніколи не матиму нормального життя. Головне, що цього разу я помилилася. Яке це щастя, іноді помилятися!


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 19-10-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ігор Скрипник, 19-10-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Viktoria Jichova, 17-10-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 17-10-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.44491696357727 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Поштовх»: Тим, кому не так потрібні інструменти, як стимули
От і настав той час, коли кожна вільна у своїх думках людина може щось вимудрувати, потім зануритися …
Поезія спротиву: Вірші та автобіографія зв’язкової УПА
У «Смолоскипі» вийшли друком вірші та автобіографія зв’язкової УПА — Катерини Мандрик-Куйбіди. Книжка …
Ув’язнені у розстріляну вічність: «Бабин Яр. Голосами» Кіяновської
На горизонті спалахнули димки. Важезна, мов кит, курява нависла над розпеченим степом. Тиша зачаїлася …
Огляд роману Ліян Моріарті «Велика маленька брехня»
«З біса добра книжка. Смішна і страшна» Стівен Кінг Бестселер за версією The New York Times «Велика …