- Ти не забився?
- На диво – ні. Йдемо!
Єві не потрібно було повторювати двічі. Ця зустріч з невідомою чи то рослиною, чи то твариною, а може й симбіозом одного і другого, відверто її налякала.
Швидким кроком вони віддалялися місця несподіваної пригоди.
- То що ти там бачив?
- Попереду, є невеличка галявина, а посередині стоїть якась будівля. Більше не встиг розгледіти.
- І що там є хтось? Є люди?
- Ні, я нікого не бачив…
Вона відчула, що хлопець недомовляє.
- Це все?
Він зупинився. Нервово смикнув край рукава і видав:
- Я бачив інші шляхи!
- Які ще шляхи?
- Це я так їх назвав. Оце щойно, коли ми утікали. Можеш називати їх як завгодно проспекти, вулиці, дороги, коридори, навіть лабіринт, хоча на останнє це не схоже – він веде прямо, не звертаючи ні вліво, ні вправо. Немов дехто бажає, щоб вірно пройшли з точки А в точку Б.
- Та нехай буде шлях…
- Так от, і зліва, і справа, скільки сягає око, паралельно нашому, тягнуться інші шляхи. Але всі вони розділені цим туманом. Що там твориться на дні, внизу, на цьому, - легенько копнув, - темно-синьому асфальті, зовсім гадки не маю. Що точно побачив, то саме цих лускатих дерево-риб, якраз по одному на кожній з доріг.
- А може це їх нори?
- Та ні! Це вже, вибач, повна нісенітниця. Тут прихована якась інша загадка. Відповіді на неї ми не знаємо, тому залишається лише фантазувати.
Досить швидко вони побачили двохповерхову будівлю з білого мармуру. Вхід прикрашала колонада, а обабіч сходів стояли дві кам’яні фігури левів.
- Схоже, що ми не загубилися десь в глибинах Всесвіту, а на Землі, бо леви ж тут водяться?
- Може й так, але поки що ніхто не спростував й того, що це якийсь паралельний світ. Наразі, ми єдині тут розумні істоти. От цю споруду теж хтось побудував, тож сподіваюся, що ми не самі та знайдемо когось, хто дасть відповіді на всі питання. Агов! Є тут хто!? – голос Адама луною відбився від стін та швидко затих, поглинутий довколишньою млою. - Тут хтось живе!?
Тиша.
- Я навіть не здивувалася, що ніхто не обізвався. Це було б надто просто, - дівчина поправила шатенове волосся. – Заходимо.
Двері виявилися незачиненими. З порогу вони знову погукали господарів або мешканців, але ніхто й далі не відповідав на заклики.
У холі панувала напівтемрява. Втім, що відразу давалося взнаки – це запахи старого мотлоху, пилюки та паперу. Адам пошукав вмикач і незабаром приміщення залило яскраве електричне світло. Мандрівники потрапили в бібліотеку. Це була читальна зала. Дві третини її території займали читацькі столики, а інша частина, відділена стійкою, була рідними пенатами бібліотекаря, який завіявся хтозна-куди.
- Я сумніваюся, що ми тут когось знайдемо.
- Але потрібно перевірити усе зверху до низу.
Вони обнишпорили будівлю від горища до підвалу, проте очікувано нікого не зустріли. Стріха віяла пусткою, як увесь навколишній світ. На другому поверсі розмістився цілий ряд кабінетів, укомплектований меблями, але без жодних ознак техніки, за виключенням електричного освітлення і старих друкарських машинок. Інспекція по шухлядах, шафах та інших місцях, де могли б знаходиться якісь документи, не дала результату. Жодного папірчика. Жодної назви. Жодного імені.
За читальним залом містилося приміщення, в якому зберігалися, вочевидь, найбільш затребувані книги. Їх тут були сотні, проте основний масив зберігався у підвальних приміщеннях. Тут були наукове, художнє, довідкове та інші видання, але взагалі без будь-якої системності та ладу. Все було поскладано гамузом, кинуто на перше місце, яке було вільним, без бажання якось то привести до логічного порядку.
«І як тут щось знайти?» - міркував Адам, читаючи корінці книг, які здалися знайомими. Десь в тому минулому житті він їх читав. Кожну з них упізнав. Принаймні обкладинки точно. Знайшлися й роздруківки на принтері, на звичайних офісних аркушах. Нічого дивного, окрім того, що вони сюди якось потрапили, незважаючи на відсутність будь-якої комп‘ютерної техніки.
Погляд зачепився за знайоме видання міфів Давньої Греції і Адам взяв його до рук. Єва теж прихопила якусь книгу і вони піднялися нагору.
- Що робитимемо далі?
- Можемо тут почекати, - хлопець сів за один зі столиків. – Раптом з‘явиться господар та усе нам роз‘яснить. – Вловив її погляд та продовжив. – Але теж не маю на те жодної надії.
- Просто зачекаємо?
- Давай…
Вони читали узяті книги. Адам мандрував із давньогрецькими героями та богами, закохувався, бився зі супротивниками та легендарними потворами, інтригував, а Єва, тим часом взяла до рук антиутопію Олдоса Хакслі «Прекрасний новий світ». Час невпинно спливав, але ніхто так і не з‘являвся.
- Знаєш, - дівчина глянула на нього, - я зовсім не помічаю плину часу. У нас взагалі нема чим його відміряти. Ти помітила, що на очі не трапилося жодного годинника, світило взагалі відсутнє, - Єва широко розплющила очі. – Так, так, я забув тобі сказати, що з верхівки дерева не помітив ніякого світила. Взагалі. Це повна дурня, нісенітниця, але тим не менш, це факт.
- Отже, ми можемо бути взагалі у іншому Всесвіті, де не діють звичні нам закони природи. Ми обоє розуміємо, що ми з планети Земля, розмовляємо однією мовою, може навіть земляки, але як ми тут з‘явилися, а головне «Чому?» й досі не знаємо.
- Можливо ми об‘єкти якогось експерименту, якихось прибульців, вищого розуму, або ж учасники якогось новітнього реаліті-шоу?
Вона закрила книгу.
- Якби там не було, проте цілком зрозуміло, що сидінням в цій бібліотеці ми нічого не досягнемо. Треба мандрувати далі. Що б там не було, але очевидно, що відповіді на всі питання, що нас хвилюють, десь там.
Вони мовчки покинули бібліотеку під пильним поглядом немерехтливих зір.
* * *
Вкотре їх оточив сизий туман. Інколи десь здаля лунав свист рибо-дерев. Вони завмирали, а коли серця почали битися повільніше, тривога відступала, знову поновлювали свою ходу.
- Час мені не дає спокою, - Адам глянув на Єву. – Скажи, скільки його минуло з того моменту, як ми прокинулись?
- Не знаю… Ну день. Два.
- Я теж так думаю, за моїми мірками десь так само, хоча час – поняття відносне. Для нас може й два дні, а для когось може й кілька хвилин. Але нехай фізіологічно і з тої кількості подій, що відбулися з нами, буде сорок вісім годин. Ти нічого дивного за нами не помітила?
- Звичайно зауважила.
- Ми не втомилися! Взагалі. Ми не хочемо ні їсти, ні пити. Що ще?
- Ну… ми не справляли жодних фізіологічних потреб… і ще, наші почуття… Вони якісь нейтральні. В тобі відчувається якась рідна душа, щось знайоме, але нічого незвичайного. Це щось, мабуть, як стосунки між братом та сестрою.
- А ще присутні цікавість, інстинкт самозбереження. Ну і все: ні гніву, ні радості, ні смутку, нічого, лише бажання дійти цілим до кінцевої мети, а далі…
- Таке враження, що ми не люди, а якісь клони…
- Зовсім не хочу про це думати, бо почуваюся повноцінною особистістю!
На цьому їх діалог припинився, бо дорогу їм перетнуло провалля із дивним містком без перил. Шириною воно було із добрий десяток метрів, а коли вони глянули вниз, то не побачили нічого. В обличчя війнула абсолютна темрява, страшне ніщо. Та й сам місток не був простим. Він нагадував шахову дошку, а якщо бути точнішим, то і був нею.
- Ніколи такого не бачила, - Єва зробила крок, щоб ступити на його поверхню.
- Стій! - Адам потягнув її назад.
- Що?
- Тут якась загадка, певно якесь випробування. Я піду першим!
Вона стенула плечима.
- Як того сам бажаєш, але будь обережним.
Він пройшовся вшир моста, вивчаючи кожну клітину. Виглядали вони однаково, чергувалися чорно-білими квадратиками й виглядали логічним продовженням їх шляху. Зроблені були з того ж асфальту й росли просто з нього.
- Якщо подумати логічно, то нас двоє: чоловік і жінка. У шахах кожна фігура ключова, але тим не менш дві основні – це король і королева. Отже, якщо тут є підступ, пастка, то можливо в тому, що я повинен йти по лінії короля – Е, а ти королеви – D.
Зробив крок. Ступня впевнено лягла на поверхню і він нічого не відчув. Спершу. А потім зрозумів, що поверхня шахової клітини починає засмоктувати підошву.
- Вертай назад! – гукнула Єва, схопила за плечі і потягнула на себе. Він впав, а нога, мов приклеєна залишилася на чорному квадрату пастки, яка майже повністю поглинула підошву кросівка. – Знімай його! Хутчій!
Адам послухався. Розшнурував і полишив його підступному мосту. Той із огидним чавканням, немов жива істота, проковтнув взуття, а за мить вони побачили, як воно, пройшовши наскрізь, полетіло у бездонну прірву.
- Пробуємо знову! – він навіть не думав здаватися. - Принаймні у нас є ще три кросівки.
Тим часом, хлопець заніс ногу над клітиною D1.
- Стій! Ти що забув, що твоя гадка не справдилася?
- А… ну то йди!
- Ні! Якщо ти провалився, то я тим більше. Спробуймо інші варіанти.
- Гаразд! На мою думку логічнішим виглядає тура, потім слон, ну а коник, то найменш вірогідно.
І вони спробували. Адам став на А1 – і позбувся останнього кросівка. Та сама доля спіткала Єву на клітинці С1.
Дівчина ступила на квадратик В1 і нічого не сталося.
- Вгадали! – занесла босу ногу над клітиною В2, як Адама осяяло.
- Стоп! Краще тією ногою, що в кросівку!
- Добре.
Вона ступила й підошва взуття почала пожиратися ненаситною дошкою. Єва відступила назад, на темно-синій асфальт і вони дивилися на підступну пастку.
- Як ти здогадався?
- Все правильно, якщо проаналізувати те, як ходять фігури. Кінь рухається буквою «Г», от і, мабуть, доведеться поскакати. Звичайно, впевненості на сто відсотків нема, але ж не повертатися нам до стартової точки? Я хочу знати, що там попереду.
- Я теж, і піду першою. Точніше плигну, - посміхнулася, - я же пам‘ятаю про твій страх висоти.
Не встиг він заперечити, як вона ступила на клітину B1, з якої перестрибнула на С3 і аж тоді полегшено видихнула. Поверхня залишалася твердою.
Далі були В5 та С7, які вдалося теж благополучно подолати. Від кожного приземлення холоділо в грудях, але все, на щастя, обходилося. З передостаннього ряду вже можна було перескочити на дорогу, як окрик Адама зупинив її намір.
- Давай на Е6!
- Чому!?
- Мені видається зовсім не випадковим, що тут нас двоє різностатевих, бо, могло спокійно бути: хлопець і хлопець, дівчина і дівчина. Я вважаю, що ти маєш зійти з клітинки королеви. Там може бути невидимий бар‘єр, як з туманом, а назви клітинок – це пароль, який його знімає.
- Але цю фігуру і ферзем називають!
- Королевою теж, - наполіг він. – Втім, як сама те бажаєш, хочеш я піду з G1 і зійду з клітини короля?!
На асфальт чи на Е6? Вона хвильку поміркувала, а тоді зробила вибір…
* * *
… але реалізувати його відразу не встигла. Адам зібравшись з духом зробив свої ходи конем. Він став на квадратик G1, а потім помандрував клітинками F3 – G5 – F7, намагаючись не дивитися собі під ноги. А тоді доводячи свою теорію плигнув на передостанню – D6. І завмер в очікуванні того, що ноги зараз почнуть просочуватися крізь міст у провалля. Цього не сталося і вони полегшено видихнули.
- Я завершу, бо заважаю тобі, - посміхнувся, плигнув на Е8 і став на шлях. Через кілька секунд Єва зійшла поруч з клітини D8.
- Це було зовсім непросто. Добре, що ти здогадався.
- Угу, - він поглянув на свої босі ноги. – Здається мені, що йти залишилося небагато. Наші невидимці, мабуть це прорахували.
Вкотре з обох сторін їх оточили хмари сіро-блакитного туману, а здаля почувся свист знайомого рослинозвіра. Коли оглянулися на той звук, то побачили, як справа від них, десь далеко падає зоря. А за нею ще одна.
Вони поновили рух і через якийсь час побачили, що назустріч насувається стіна.
Відразу стало зрозуміло, що це фінал подорожі, їх кінцева зупинка.
Ще трішки… і роздивилися, що вона зроблена зі звичайнісінької цегли, щоправда висока і сягає верхньої межі туману. Прямо посередині виднілися двері, вироблені з гартованого кованого заліза, а поруч на лавочці сиділа якась постать у рясі із каптуром на голові. Коли хлопець і дівчина підійшли, на них глянули мудрі старечі очі.
- Хто ви? Де ми? Хто ми?
Він зупинив їх жестом руки.
- Спершу пройдіть жереб, а тоді я відповім на всі ваші запитання, - глибокий владний голос враз наперед перетнув усе їх бажання сперечатися.
- А цей жереб, - Адам на хвильку замовк, - для чого він?
Незнайомець кивнув на двері.
- Це пропуск туди.
- А що там?
- Мета вашої подорожі.
- Ви ж нам більше нічого не скажете? – Єва насупилася. – Правда?
- Так.
- То давайте перейдімо до самого процесу жеребкування і не тягнімо кота за хвоста.
Старий кивнув і витягнув зі складок своєї одежі невелику торбинку. Немов у фокусі в другій руці виникли два абсолютно однакових камінці чорної та білої барв.
- Чорна – залишаєшся тут, біла – квиток за той бік дверей. Зрозуміло?
- Нічого складного.
Кинув камінці в мішечок, потрусив його та простягнув дівчині. Вона засунула руку в отвір, взяла камінець і витягнула.
Чорний..!
Стон розчарування вирвався з її губ, та й з Адамових теж.
- Ні..!!!
Завіса туману сколихнулась і з неї потягнулися лускаті гілки-щупальці. Вони охопили дівчину і потягнули вглиб мли. Не встиг хлопець й отямитися, як з глибини прозвучав гучний свист, набираючи сили. Так само, десь там в невідомих нетрях міждоріжжя, розгорявся жар вогнища, все сильніше і сильніше. Воно піднялося над землею і полинуло вгору. Мить і Адам побачив, як вогняна куля зі свистом набрала висоту і зникла в просторах чорного неба, перетворившись на одну з незчисленних зірок.
- Тепер твоя черга.
Видовище утрати Єви налякало і вкотре увімкнулися самозбереження і цікавість, які у герці між собою намагались схилити його до майбутнього вибору. Двері манили, легко руйнуючи будь-який супротив волі.
Сунув руку в торбинку, намацав камінець і стиснув в руці. На хвильку завмер, збираючи докупи думки, та витягнув, не розтискаючи пальців. Став як вкопаний, не бажаючи дивитися на результат. Пройшла хвилина.
Брамник не витримав першим і витягнув камінець з торбини. Він був білим!
- Я виграв! – вигукнув Адам на випередження, боячись, що щупальця з туману зараз нагло його схоплять.
- Як це?
- Я обрав камінь, що залишився в торбинці. А він – білий.
- Але ж ти витягнув чорний! Ти програв!
- Я був змушений це зробити, щоб розділити камінці, бо як інакше міг вибирати? Вони ж були укупі! А потім я мусив назвати той, що обираю: в торбинці чи в кулаку. Те, що ви поспішили не змінює результату. Я обрав камінь в торбинці подумки, але озвучити не встиг через ваш поспіх.
- Давай ще раз!
- Е… ні! Я вибрав білий камінь і обирати ще раз не бажаю.
- Підловив! Молодець, - посміхнувся старий. – Ти пройшов весь шлях до кінця. Що ж заходи!
Він одчинив двері, з прорізу яких, обом в очі вдарило сяйво, не даючи можливості розглянути, що за ними.
- Зараз! –хлопець відчував, як це сяйво тягне, манить до себе. – Лишень розкажіть спершу: Хто ми? Що з Євою? Де ми знаходимося?
- Ви перебуваєте у тій частині ноосфери, де народжуються ідеї, проходячи через джерела власного формування: терпіння, знання, аналіз, хоробрість та нестандартне мислення. Лише подолавши їх можна пройти через ці двері. Єва опинилася там, де була до подорожі. Ці зорі – це зародки ідей, які народжуються знову і знову, аж поки не дозріють та не знайдуть своєї практичної реалізації. А хто ти – думаю вже й сам зрозумів.
- І що мене там чекає?
- Життя або смерть. Цього я вже не знаю.
Терпіти було несила. Невидимий магніт тягнув його в проріз до яскравого світла.
І він переступив поріг…
* * *
Остап ще нервував. Конкурентів ставало все менше і менше, а компаньйон так і не з’являвся.
Якась одна ідея почала зринати в нього голові. Десь щось він читав про сомму*, в якійсь книжці. Як там…? Проте ця гадка була поглинута новим пластом сірих думок буденності.
В холі з’явився новий персонаж і попрямував до молодого рекламника.
- Вибач, Остапе, що запізнився! Там таке було…! Нас ще не викликали?
- На твоє щастя – ні, Денисе…
Його осяяла геніальна думка. Денис! Це ж означає «присвячений Діонісу»! А той – бог вина! А отже..!
Картина склалася в одне ціле. В нього виникла чудова ідея! Майже геніальна! Та взагалі, вони гарантовано перемогли! І байдуже, що нема презентації. Він все пояснить словами.
Це абсолютно щось нове у царині рекламної сфери!
- Тебе осяяло! – помітив друг.
- Ти – геній, друже!
- Та ні, швидше ти. Давай, розповідай, що вигадав.
Остап не встиг.
У центрі холу встав керівник відділу піару компанії, який скликав усіх, хто ще не встиг виступити.
- Керівництво компанії, - почав менеджер. – Приносить вам свої вибачення. Ми вже визначилися з тим, хто розроблятиме нову рекламну кампанію нашого продукту. – Гул невдоволення завис над тими, хто сподівався, бодай спробувати вибороти вигідний контракт. – Сподіваємось, що наступного разу виграєте саме ви.
Він пішов. Незабаром хол спорожнів.
- Шкода, що твоя ідея, так і не втілилися у життя, - молоді рекламники останніми покидали офіс компанії.
- Нічого страшного, - усміхнувся Остап. – Ми підемо до конкурентів. Я просто не дам пропасти такій ідеї!
* Сомма – синтетичний наркотик щастя без побічних ефектів з роману О. Хакслі «Прекрасний новий світ».
