– Росіяни відходять за кордон колона за колоною. – Полковник Чухрай позіхнув, сьорбаючи каву біля входу до намету польового штабу миротворчих сил біля схилу Тунельної балки трохи на захід від житлового масиву Перемога. – Війна або затягнеться, або ми зараз доб’ємо їх у спину і припинимо існування цієї імперії.
– Або ми відстояли своє і можна укріпити за ворогом кордон, рушити нашою ротою до Києва, ви, офіцери, закладете основу уряду… – не погоджувався Той Самий. Полковник дивувався, вважаючи ще сьогодні зранку, що хто-хто, а Той Самий не зупиниться, поки не залишиться на світі жодного росіянина, а він, полковник, гратиме роль їхнього адвоката. Росіян тобто.
– До речі, імперії все одно хана. Вони ж їдуть тепер, я маю на увазі росіян, їдуть тепер до своїх автономій, на Кавказ, але очевидно, що вони не потягнуть ще навіть одного Кавказу. Просто розвалиться ця Федерація і все. А Американці, ну і всі інші, не хочуть таких радикальних змін. Це може завадити їхньому стабільному налагодженому бізнесу, бачте. Тому вони і не хотіли вступати у цю війну. Але вже пізно. Ми спустили гачок.
– Значить, Росії капець. Добре. А з нами що буде?
– Може і рушимо на Київ. – Полковник закурив сигару, подаровану йому МакРіді, ще одну простягнув Тому Самому.
Майор Ріжок зіскочив із «Хамві», що проїздив патрулем десь за деревами і ломонувся навпростець до штабу.
– Агов, командири! – Гаркнув він ще здалеку. Вигляд у нього був сердитим. – Ви знаєте новину дня?
– Ви про те, що росіяни погрузнуть у десятку сепаратистських війн?
– Ні, бо це не новина. Я про ЗУР.
– Що? – Полковник відірвався від кави і з руки у нього випала приготована для Ріжка сигара.
– Західноукраїнська Республіка. Вони там створили республіку!
Той Самий розгублено звівся на ноги, похитнувся і закашлявся:
– То що, вони від нас відділилися?
34
Неділя, 30 вересня. 09:43.
Ринкова площа Львова була вщерть заповнена людьми, що скандували щось, вимахували транспарантами із карикатурним зображенням Погребняка із гітлерівською чолкою, що сидів на мішку і показував всім дулі. Сам винуватець мітингу теж стояв на бруківці перед входом до ратуші.
– Шановні, – почав він зверхнім тоном, намагаючись перекричати натовп, – ви хоч раз не будьте ідіотами. Скільки за ці роки вас наї…надурили, скільки разів принизили, розбазарили державу… А коли хтось взяв нарешті все під контроль, ви влаштовуєте цю виставу. Не треба цих дешевих витівок із любителями шмарклів, повної свободи носіння ярма на шиї. Ви лише горлати можете, а справді освічені люди, спеціалісти, вони переконані, що ми можемо досягти більшого, якщо дати підсрачника продажній бандитській владі. А щодо свободи, то я вам скажу, що ви ніколи не були вільними. А якщо ви про особисту свободу, то лише уявіть, що буде, коли кожне бидло робитиме все, що йому заманеться, не рахуючись із суспільством. Не рахуючись з Вами, Вами, Вами, – кричав Погребняк, тицяючи пальцями у мітингувальників. – Досить срати одне одному в тапки!
Люди не слухали. Вони хотіли повернення вже ненависної попередньої влади, виборів, до яких так готувалася ця влада і на які ще хтось сподівався із натовпу. Всі хотіли повернення звичної рутини.
– Я ж казав вам, пане Погребняк, що треба задіяти опозиційні партії, це приверне до нас людей. З опозиціонерами ми б знайшли спільну мову. Кириленко – за економічний націоналізм. У Вас, тобто у нас, те ж саме. «Свобода»…
– Вони зіпсований матеріал. Сьогодні вони з нами, а завтра знов почнуть цю свою тягомотину!
Сава Чалий сидів, похиливши голову, на торцевому кріслі у залі засідань ратуші. Сто Шістдесят Вісім і члени ревкому сиділи на інших.
– Ну хоч ви поясніть цим затурканим байстрюкам! – Вигукнув Чалий у бік, де сиділи члени спілки і вискочив з-за столу.
– Пане Богдане, – подав голос один із науковців. Здається, це був політолог. Чи психолог. – Вони справді не підтримають Вас за жодних умов. Хіба що через роки. І то, коли все задумане здійсниться. Ми ж рекомендували Вам задіяти опонентів нинішньої влади. Але Ви були вперті. Ці люди такі ж.
Погребняк схопився за голову і грюкнув дверима. Він спускався сходами назустріч натовпу, бурмочучи:
– Нікчеми, все розвалиться! Ну чому ви такі дурні?! Чому не хочете жити, як люди?! Вам важливі лише декларативні свободи і всяка порожня балаканина! Нікчеми!
Він протиснувся крізь ряди мітингуючих і дістав записника й телефон. Перша літера «А». Тут нічого цікавого. Стоп. «Арсентій». Ні, це потім. «Б». БЮТ. Добре. Почнемо з них.
35
Понеділок, 1 жовтня 2012 року. 03:33.
Льоха Жук прокинувся і не міг більше спати. Він не міг зрозуміти причини свого безсоння і тому намагався зробити все, щоб заснути: сходив у туалет, витиснувши залишки вечірнього пивця, дякувати яйцям, його ще можна дістати, вийшов на балкон покурити, плюнув у темряву нічного Луганська і рушив на кухню, заварити чаю. Ну, думав він, після чаю засну точно. Увімкнувши світло і пошукавши на захаращеній кухні чайник та так і не знайшовши його, він вибрав з купи немитого посуду і пляшок у кутку на підлозі більш-менш чисту каструлю і рушив до умивальника, набрати води, щоб відкисли залишки каші. Поки йшов процес відмокання, Жук увімкнув телевізор у залі і вмостився на диван. Мигтіли на екрані якесь похмуре кіно, «сніг», краєзнавча передача, передача про козаків, ще одне кіно, знову «сніг». Поклацавши ще трохи по пульту, Жук повернувся на кухню і з гуркотом видобув з мийки каструлю. Повозивши пальцями по внутрішній поверхні, він злив утворену каламуть і налив свіжої води. Зашкварчав сірник, гостро запахло сіркою чи чим там пахне дим із сірникових головок. Жук повернув краник і підніс сірника. З шумом вирвався струмінь газу і не загорівся. Жук знав про такі штучки, коли посеред ночі газ, втім, як інколи і вдень, сильно розбавляють повітрям чи ще чим і він не загоряється або пухкає, гасне. Він відкрив краник на повну і сичання поволі стихло. Труба була абсолютно холоста. Тиск всередині неї був атмосферним, а метаном, чи пропаном-бутаном і не пахло.
36
Понеділок, 1 жовтня 2012 року. 10:01 за Єкатеринбургзьким часом.
Колона БТР-ів рухалася припорошеною сніжком тундрою. То тут, то там стирчали поодинокі кривенькі ялинки, голе каміння випиналося із землі. На броні, як горобці, тулилися солдати у зелених бушлатах. Буровики Ямалу припинили видобувати газ, влаштувавши страйк. Міліція не впоралася, викликали найближчий військовий підрозділ.
– Наши ребята там гибнут сейчас на Кавказе, а еще этим сукам взбрело в голову что-то.
– Да что ты паришься! Там одни чурки и хохлы.
Колона виїхала на промисловий майданчик, забудований бараками, гаражами тощо. Попереду виднілися верхівки вишок бурових установок. Факели не горіли, гуркоту заліза не було чутно. Бронетранспортери проминули забудову і потрапили на поле, притрушене сніжком, з вишками. Навколо них були розбиті намети, снували групами люди. Помітивши колону, вони загаласували й забігали. Колона підійшла ближче і на землю ступили десятки важких чобіт, заклацали запобіжники: міліцейський спецпідрозділ загубив у протистояннях пару пістолетів. Вояка з майорськими погонами вийшов наперед, назустріч йому щитом виступили у три ряди буровики.
– Граждане буровики, приказываю вам немедленно выпустить заключенное руководство и добровольно приступить к работе. Против нарушивших законодательство будут возбуждены уголовные дела. Поэтому не отягощайте своего положения.
Рядами пробіг шум невдоволення. З перших рядів пролунали сильні голоси:
– Мы сами начальники: участков, буровых, инженеры.
– Не будем работать, пока Россия ведет войну на нашей земле! Там убивают моих сограждан.
– Мы работаем на страну, которая разоряет мою!
– Никакими методами вы не заставите нас…
Майор махнув рукою: клацнуло кілька затворів, потім ще і ще.
– Что, и нас здесь расстреляете?
– У нас тоже пушки имеются.
– В случае вооруженного сопротивления, – мовив чітко майор, – я имею распоряжение вести огонь на поражение по зазывалам и вооруженным бандитам.
– Так мы теперь уже бандиты!
– Хватай их за барки!
– Не сметь стрелять! Я – гражданин Российской Федерации, а вот он – вообще иностранный подданный!
Майор відступив і скомандував:
– Прекратить это, быстро!
Підрозділ почав бити передні ряди чоботями і прикладами, натовп протестуючих кинувся вперед, БТР зробив дві черги в повітря. Хтось із солдатів випадково пропоров чергою буровика. З натовпу полетіли пляшки із запалювальною сумішшю, почулися постріли.
Перший ряд солдатів було зім’ято, інші відступили до машин. Натовп, заволодівши автоматичною зброєю, побіг до бурових:
– В спины не будут стрелять, – заспокоював на бігу один буровик іншого.
Солдати справді не стріляли, вони просто бігли за БТР-ами, що швидко наздоганяли втікачів. Поки по одному не влучила пляшка із «коктейлем Молотова». Тоді солдати відкрили вогонь у бік, звідки вона прилетіла. Хтось із них скидав на бігу палаючий бушлат, хтось збивав полум’я з одягу. У рядах трудівників енергетичної галузі почувся крик:
– Давай по буровым! Кидай по буровым!
Хтось поспішно відбігав, відкрутивши вентиля, хтось закладав саморобну бомбу під газову трубу.
Полум’я з ревом виривалося з-під вишок. Одна за одною зникали у полум’ї фігурки людей. Майор волав: «Огонь! Огонь!». Не зрозуміло було, чи то він хотів, щоб солдати стріляли у спини буровиків, чи то так сильно його схвилювала пожежа.
Поле затягнулося димом і над ним одним гігантським факелом палахкотіло блакитне полум’я.
37
Понеділок, 1 жовтня. 17:02 за Київським часом.
Сонце ще освітлювало той бік Землі, на якому розташовувалася Україна, висвічувало воно й Москву, і Волгоград, і Багдад та весь Аравійський півострів, грав відблисками у косих променях Індійський океан. Кавказ білів своїми вершинами. Трохи псували картину видовжені розмазані чорні клякси між ними – дим. Кавказ горів. Кавказ вибухав. Кавказ омивався кров’ю.
Далі на схід було вже темно. Світилися лише окремі крапки. Це були міста. Або великі пожежі. Росія горіла. Горіли газові вишки. Горіли нафтові вишки. Горіли міста і села. Велися безперервні бої з сепаратистами. Росія була вже виснажена, хоча запалала так сильно лише кілька днів тому. Армії та міліції не вистачало. Бунти та погроми виникали повсюдно.
Москва теж потерпала: терористичні акти один за одним супроводжувалися вимогами припинити агресію щодо такої-то і такої-то республіки, вимогами надати такій-то і такій-то республіці свободу вибору напрямку свого розвитку. Поневолені колись у Російській імперії народи рвалися на волю. І їх було вже не зупинити.
Київ теж потерпав, але не від стрілянини і терактів, а від доволі мирних мітингів, не рахуючи кількох потасовок з міліцією та водіями різноманітного транспорту. Дороги то тут то там перекривалися, Верховну Раду кілька разів спробували закидати пляшками із запалювальною сумішшю, спробували блокувати автомагістралі, вимагаючи навести у країні порядок, але, здається, вся влада кудись зникла, покинувши розідрану країну з порожньою казною.
Було, правда, кілька випадків розстрілу президентського і депутатських кортежів, але ще на початку подій у Дніпропетровську. У всіх випадках цілі нападів не постраждали, оскільки були відсутні у країні. Президент взагалі зник безслідно на восьмий день після захоплення Дніпропетровської Облдержадміністрації. Зник зі своєї хатки у Межигір’ї, навіть машини залишилися на місці. І золоті унітази. А його і охорони… наче корова язиком злизала. Про все це дізналися люди, коли взяли Межигір’я штурмом. Точніше це був мародерський наліт. Не знаю точно, що там відбувалося і які джерела інформації, але чутки про це справді ходили.
38
Колишні рядові української армії, а тепер вільні стрільці Порошин, Гусак і сержант Здиря, скрадаючись рухалися нічним селом. Вони не знали його назви, вони навіть не були впевнені, де, хоча б приблизно, воно розташоване на мапі України, вони знали лише, що тут є чим поживитися. А не живилися вони вже третю добу. Коли Порошин запропонував іншим двом дезертирувати, він обіцяв, що жратви буде навалом, цінні речі із покинутих домівок сипатимуться потоками до їхніх кишень і що вони взагалі стануть фактичними володарями світу. А у найкращому випадку вони наткнуться на хату якогось мільйонера і відірвуться на повну. Порошин сказав, що вони на таке заслужили.
Але ось уже два дні і три ночі вони йшли зі своєї частини біля Запоріжжя до Підгороднього, чомусь рядовий Гусак вирішив, що там і є їхня золота жила («Там якщо базуватися, то тіки вийдеш трасою за «Епіцентр», одразу можна прийти в «царське село». Там такі замки отгрохані!), оминаючи натовські частини, взяли дебелий гак, щоб обійти польський польовий табір і заблукали у нескінченних полях.
Вже йшло до вечора, коли на обрії замаячили дві великі і кілька поменше труб Придніпровської ТЕС. Дезертири перейшли вбрід смердючий потічок, порослий очеретами і увійшли у якесь сонне село, перебуваючи на той момент в якому, не можна було уявити, що поруч, у кількох кілометрах, йшли ще так недавно бойові дії. Це були точно не Кодаки, але Порошин пообіцяв, що сьогодні вже вони десь тут заночують, а завтра ледь не на перших двадцяти хвилинах ходьби вже будуть у Кодаках.
Помітивши хату з темними вікнами, дезертири рушили туди. Скрипнула іржавими петлями хвіртка, загавкав пес – маленький коротконогий цуцик. Ніхто не вийшов і не засвітилося світло. Троє людей увійшли в хату, насилу вибивши ногами двері. Було порожньо. Пахло печенею, майонезом, ковбасою та ще чимось їстівним. Прислухавшись, екс-солдати почули віддалені веселі вигуки: на селі йшла невеличка гулянка. Господарі цієї хати мабуть понесли кудись вечерю.
Тож їжі лишилося небагато, але на скромну вечерю вистачило: пів каструлі холодного супу, трохи салату з кукурудзою та крабовими паличками, кава зі жменькою печива, лише зовсім не було хліба. Попоївши, бійці порозлягалися хто де бачив і задрімали. Після другої години ночі зашкрябало у двері, почулися матюки. Річ у тім, що господарі, повернувшись із гулянки, а по випадку скрути з продовольством, адже шляхи постачання ледь-ледь функціонували, а допомогу від НАТО отримували лише жителі внутрішнього периметру зони бойових дій, з цього боку – від Старих Кодаків, тож господарі були трохи злі, а двері не відчинялися: колишній рядовий Гусак заблокував їх зсередини комодом.
Крики надворі ще більше посилилися коли господарі побачили, що тицяють ключем у розбитий замок. У них вистачило кеби припинити спроби потрапити додому. Натомість батько родини зганяв за своїм знайомим, що прибіг із двостволкою, а мати попросила сусідів поїхати машиною до аеропорту і повідомити про напад військових, що заміняли тепер у цих краях міліцію. Сусід на диво легко погодився, скочив у свою «Ниву» і рушив у ніч. П’яненьку доню свою родина теж залишила сусідам, а сама розмістилася у засаді за парканом з боку городу. Дядько з рушницею залишився біля дверей.
Була вже десята ранку, а злодії не вилазили. Але найтривожнішим було те, що гонець так і не повернувся. Натовцями теж не пахло.
– Може вони ще вчора вилізли крізь вікна, а ми тут сидимо! – Стогнала жінка, дрижачи від холоду і вологості ранкового туману.
– Всі вікна цілі і закриті! – відрубав чоловік.
Нарешті за дверима загуркотіло, вони розчахнулися і на поріг вийшов сержант Здиря. Він потягнувся, сплюнув убік і завмер, побачивши спрямований на нього ствол рушниці.
– Хендехох! – гукнув що є сили власник рушниці.
– Атас! – заволав Здиря і захряснув двері.
Скло у передніх вікнах повилітало і в них з’явилися автоматні стволи.
– Мать твою, якийсь баклан там з ружжом! – волав Здиря. – Валимо через вікна на город.
– Мовчать! – загорлав Порошин. – Виходимо на вулицю і трясем цих хмирів. Ще й ружйом розживемся.
– Ти шо, здурів! Треба валить через вікна!
– Слиш, Здиря, це ти в армії був сержантом, а тут ти ніхто. Давай люди, шо шарять в ситуації, будуть рішать проблеми!
Здиря затих, натягаючи на себе автоматний ремінь. Порошин скомандував:
– Давай, Гусак, на вихід. Ідеш первим, забираєш у дєда ружжо і стаєш збоку. Далі говорю я.
Гусак боязко підступив до дверей і просунувся у щілину. Перед входом присів здоровенний дядько років сорока і цілився йому прямо в лобєшнік. Гусак завалився назад.
– Виходь, скотина! – гаркнув дядько.
Порошин підкрався до вікна і прицілився, ледь висунувшись. Бабахнув постріл, дядько упав. Десь по вулиці хряснули двері. З боку городу голосила жінка. Порошин ще порозглядав вулицю з вікна і рушив до виходу.
– Гнида серлива, – кинув він Гусакові.
Гусак побрів слідом. Здиря сидів на підлозі у кутку і тер очі.
– Значить так, – почав промову Порошин, поглядаючи на селюків, що тулилися до своїх обійсть, але позирали з цікавістю на сусідську хату: чим же все закінчиться. – Кожен, хто буде сопротівляцця, буде лежати поруч з цим хуйлом! – Він тицьнув стволом автомата вниз, де лежав убитий дядько. – Так шо без шуточок, вивертаєм всі дружно кармани і виносим накриваєм поляну. Бігом!
39
Вівторок, 2 жовтня 2012 року. 11:02.
Повстанці стажувалися з вісімдесят другою. Зараз ними керував SOCOM – центр координації спеціальних операцій. Десантники мали при собі всі атрибути спецназу: глушники, лазерні цілевказувачі, прилади нічного бачення тощо. Вони лежали у засаді біля Старих Кодаків ще з ночі. У селищі, не зважаючи на близькість натовських сил, засіли два з половиною десятки озброєних людей. Вони розмістилися у кількох будинках, виставили вартових. Десь близько третьої години ночі, коли десантники вже отримали наказ зачистити населений пункт, на дорозі до міста з’явився автомобіль «Нива», він був зупинений вартовим мародерів і водія затягнули у одне з приміщень, де ночували бандити. Той Самий, що консультував вісімдесят другу з усіх питань, що стосувалися України, припустив, що це не якісь там бандити, а дезертири з українських Збройних Сил.
Штурм було відкладено на невизначений термін, поки не з’явиться нова інформація або, говорячи простіше, поки щось не зміниться. Зміни настали близько одинадцятої ранку, коли у Кодаки, з того ж боку, звідки приїхала «Нива», прибігло кілька цивільних: двоє чоловіків, п’ятеро жінок, одна з немовлям, ще одна з хлопчиком до десяти років. Задубілим за ніч десантникам ринула по жилах гаряча кров: операцію ускладнювали ці кляті цивільні, що їм останню добу в Кодаках було, мабуть, медом помазано.
– Тільки зайвих цивільних нами ще не вистачало! – обурено зашепотів один із десантників.
Цивільних було схоплено і розділено. Чоловіків відвели до якоїсь стодоли, жінок – в хату. За двадцять хвилин їх усіх відпустили. Чоловіки йшли, щось втовкмачуючи жінкам, ті, видно, плакали, ніхто не озирався.
Озброєні люди заходили по селищу: хтось розминав ноги, хтось рвав яблука в садку, пара бійців колупалася в «Ниві». Невдовзі десять бійців рушили у бік сусіднього селища, звідки прийшли і куди пішли цивільні. Командир групи десантників повідомляв про все командуванню і тепер чекав наказу SOCOM до дії, адже не чекати ж ще день, щоб тихо знешкодити банду! Втім, центр міг і не поспішати, а десантники – лежати тут ще тиждень, але дезертири можуть вже сьогодні звалити, а тоді лови їх десь в полі!
SOCOM дав згоду на активні дії і командир загону зібрав усіх на останній інструктаж. Той Самий ледь встигав вловити суть сказаного, адже говорив американець швидко і тихо, до того ж із використанням професійного сленгу. З того, що Андрій зрозумів, командир сказав приблизно таке:
– Перша трійка рухається лівою стороною вулиці, друга зі мною – правою. Вогонь на ураження. Сол, ти прикриваєш нас від несподіванок. Знімеш цих двох на дорозі тоді, коли ми дійдемо до краю посадки. Я візьму тих двох біля машини. І обережніше – цивільні.
Сол, снайпер, перемістився на стовбур поваленої верби і взяв на мушку свого M-14 EBR першу жертву. Загін, де Той Самий ішов із першою трійкою, підповз до краю посадки і снайпер майже одночасно застрелив вартових на дорозі. Перша трійка змістилася до ближньої хати і залягла під вікнами. У цій будівлі ворога не було, зате ще двоє були у садку, інші по хатах. Той Самий підняв новий тюнінгований АК із глушником, коліматором, тактичною рукояттю і ліхтариком, що він їх отримав від союзників, втім, як і всі інші бажаючі українські вояки. Один із десантників підніс до плеча свою зброю, показав ліворуч і кивнув. Той Самий зняв лівого, десантник – правого. Командир тим часом прибрав з дороги автолюбителів і перевів свою трійку на правий бік вулиці. Десь у приміщеннях було ще дев’ятеро дезертирів. Перша трійка застигла, чекаючи знаку командира. Той не поспішав, вдивлявся кудись вздовж вулиці. Нарешті зробив якийсь жест, що Андрій його не зрозумів, але його тимчасові товариші зрозуміли все дуже ясно. Вони рушили в обхід передньої хати з боку городів, підійшли до другої. Двері були незамкнені і трійка увійшла всередину, поглядаючи кожен у свій бік. З сіней прокралися на кухоньку, де засідали двоє бандитів за ковбасою на хлібові та кавою. Третій стояв за одним із сидячих і щось розповідав іншому. Він якраз і помітив гостей, замовк, а поки міркував, що це за ява, отримав кілька грамів свинцю межи очі. Інші двоє теж похилились на стіл. У залі було порожньо.
Наступний будинок був лише з цивільними, тому його проминули без затримок, зате у четвертому зараз мали бути всі інші, крім того, що залишився у сарайчику з правого боку вулиці, звідки виринула друга трійка.
Будинок мав два поверхи і гараж, у який міг бути вихід з житлових приміщень, тому перша трійка залишилась назовні, охороняти виїзд. Друга прочинила двері, зазирнула і увійшла. Довго було тихо, а тоді бабахнула світло-шумова. За дві хвилини десантники вже стягували зброю і полонених дезертирів з останньої хати у двір. З сараю біля будинку вивели водія «Ниви». Він мав синець на обличчі, більше ушкоджень ніби не було. Він поривався щось сказати і, на його щастя, тут був Той Самий.
– Я до вас, ви ж з НАТО? У нас у селищі, тут недалеко по дорозі…
В цей час Сол повідомив командирові по радіо, що на дорозі з’явилися дванадцятеро чоловік. Всі озброєні. Це були ті ж, що пішли плюс двоє новеньких.
– Та звідки ж вони їх набирають!? – Лайнувся командир і наказав зайняти позиції біля дороги.
40
Вівторок, 2 жовтня 2012 року. 11: 17.
Порошин з Гусаком якраз поїдали виставлені наїдки у дворі одного з будинків, коли почули з-за воріт тупіт чобіт. Ворота відчинив військовий у нашому вітчизняному камуфляжі. За ним стояло ще дев’ятеро з автоматами. Гусак був кинувся у бік городу, але Порошин зупинив його, схопивши за барки.
– Ну че, дезертиры, – промовив гість і плюнув на стіну будинку. – Грабим народ, которому присягнули служить верой и правдой?
Порошин не відповів нічого. Гість продовжував:
– Я – лейтенант Сидорко. Из Николаева идем с товарищами. Думали рвануть в Крым, а там, слышал, натовцы. А вы откуда?
– Я – Паленый, – промовив Порошин, – Из Кривого Рога с двумя однополчанами. – Збрехав, не мигнувши оком екс-рядовий. – Один вот – рядовой Гусак, другой там где-то. Размазня. – Невизначено помахав рукою Порошин.
– Ладно, рекомендую вам присоединяться ко мне. Мы думаем рвануть на север, там еще много добра по ничейной земле. Ты знал, что теперь есть какая-то ЗУНР, или ЗУР? И есть еще такой буфер между ними и натовцами, где типа правит пока еще Янукович со своими. Сам-то он слинял, сука. Говорят, что нашли его в Терещанском лесу с головой в золотом унитазе. Но я не верю. У нас есть Интернет там, на базе, мы, блин, как Господь Бог, все знаем и видим. Короче, нужно запастись хавчиком и гражданской одеждой.
– Отлично, мы пойдем с тобой.
Порошин рушив з Сидорком, Гусак побрів слідом.
– А третий где? – спитав Сидорко.
– Хер його знає.
Ззаду почувся тупіт ніг і важке дихання: їх наздоганяв екс-сержант Здиря. Автомат він тримав напереваги. Хлопець застогнав і клацнув на бігу затвором. Цілився він у Порошина.
– Падлюка! Убивця! – Кричав він.
Довершити справу йому завадила черга одного з хлопців Сидорка.
Якби не вона, то дезертири можливо почули б звук вибуху світло-шумової гранати у Кодаках. А також, якби не цей вибух, то десантники почули б постріли. Втім, натовцям й так треба було готуватися до повернення бандитів у табір, а дезертирам якраз здавалося, що життя йде дуже гладенько.
41
Вівторок, 2 жовтня 2012 року. 11:34.
Той Самий стежив за рухом групи бандитів, що вже йшли між будинків. Вигляд вони мали стривожений, адже крім них нікого не було у всіх Кодаках. «Нива» так і стояла посеред дороги, капот був піднятий, дверцята – відчинені. Вартових не видно. Вони зупинилися, переговорили і почали крастися уздовж парканів.
«Тим краще, – думав Той Самий, – коли задні пройдуть повз вибухівку, кинуту у бур’яни біля парканів, її підірвуть. Тоді десантники розстріляють дезертирів».
Вибухами ар’єргард бандитів розкидало по всій ширині дороги. Інші тіла почали падати ще до того, як десантники висунулися з укриттів: стріляв снайпер. Почалася стрілянина. Бандити рвонули хто куди. Той Самий піднявся над парканом і пристрелив найшвидшого із бандитів. Андрій так запалився, що пішов назустріч дезертирам, стріляючи на ходу. Коли щось, пролетівши по високій траєкторії, упало біля нього, він зрозумів, що зробив помилку. Десантники методично клали бандитів із укриттів, одного за іншим, а він стояв біля стіни будинку, на половині дороги до дверей лежала граната, до рогу будинку він добігти не встигне, особливо зважаючи на ногу, яка ще добряче боліла після поранення осколком і десятків кілометрів, що він їх находжував щодня. Залишалось стрибати через низенький паркан – під вогонь. Від гранати його має вберегти та мілка канава з іншого боку паркану.
Той Самий перемахнув крізь дощатий паркан і стрибнув уперед щучкою. У польоті Андрія вжалило у груди і він вже не відчув, як його тіло упало на кам’янисту землю.
42
Може добити його? Чи хай сам здохне.
Чого ти? Він не зробив нічого поганого.
Звідки ти знаєш?
Це той, інший, убив Колю.
Та хер з ним, шо ви паритеся!
Нєхрін ото йти в дезертири.
Ти ж сам казав, що їх там не кормлять!
Ну і шо?
Так, ви всі, мовчати. Устроїли тут диспути. Ану киш.
Та чого Ви? Йому мабуть уже каюк.
Ніфіга йому не каюк. У нього важке поранення, але це ще не значить, що його треба добивати, або залишати тут на дорозі помирати.
Точно, це ж пацан, чийсь син.
Ага, ті інші тоже чиїсь сини.
Тихо! Всі пішли геть. Мишко, Сергію, стоп. Допоможете мені.
43
Вівторок, 2 жовтня 2012 року.
Один-єдиний «Хаммер» прибув забрати тіло Того Самого – теж єдиної жертви від союзників. Десантники рушили на базу пішки. Полковник Чухрай довго стояв під жовтневим сонцем поряд із ношами, на яких лежав загиблий. День був просто прекрасний, у такі дні якраз хочеться жити, а ти стоїш і дивишся на зів’ялу молодість.
Майор Ріжок приєднався до полковника. По хвилині мовчання він звернувся до Чухрая:
– Пане полковнику, нам потрібна санкція на вихід у місто. Місцеві повідомляють про численні випадки грабежів, крадіжок, розбою, мародерства. Натовці не дуже-то сунуться у осині гнізда, але я маю достовірну інформацію, що такі наявні. Просто банди. Якщо їх зараз не почати ставити до стінки, то все закінчиться погано. І їх там більше буде, ніж в Кодаках.
Полковник кивнув і рушив до намету МакРіді. Той якраз розглядав мапу міста.
– Пане полковнику, мої співчуття. Я знаю, це був Ваш друг. Мені дуже шкода.
– Дякую. Майор Ріжок звернувся до мене з проханням запропонувати Вам операцію з ліквідації подібного бандугруповання з мародерів і бандитів.
– Так, патрульний «Чорний яструб» доповідав про активність озброєного контингенту в районі Південного вокзалу. Залізниця лише щойно зупинилася і вже там завелися хробаки.
– Добре, працюватимемо по цій цілі. В штаб?
Генерал Креддок добре сприйняв ідею і зібрав SOCOM. Було заплановано взяти вокзал штурмом вночі за підтримки AC-130, проте Пентагон відхилив запит на важке озброєння літака і група мала вирушити без прикриття.
Після сімнадцятої години рейнджерам і українській змішаній повстансько-добровільчій роті було повідомлено план операції. Після двадцять другої почалися збори. Гелікоптер «Чорний яструб» мав висадити рейнджерів на залізничний міст над Балашовським спуском, вони рухатимуться вздовж залізниці під прикриттям темряви і дерев. Гелікоптер у цей час починає нарізати кола з іншого боку від вокзалу – над Перемогою. Повстанці мали підійти з півночі, з боку проспекту Гагаріна, блокувати виїзд нагору – до центру, надати підтримку рейнджерам за необхідності. Всього вирушало по дванадцять бійців із рейнджерів і повстанців. Два гелікоптери доставляли їх на місце і відволікали увагу. До бази бійці мали повертатися іншими двома «Яструбами», щойно закінчать з бандитами.
Закінчивши збори і начепивши на шоломи прилади нічного бачення, бійці рушили до машин, що вже розігрівали свої двигуни.
