Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2580
Творів: 46830
Рецензій: 91224

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Роман

КРАЇНА СЕКОНД-ХЕНДУ (Кн. 1-ша трилогії УКРАЇНА ТУРИСТИЧНА) р.р. 11-21

© Турчин Євгеній, 15-10-2015
11

Неділя, 9 вересня 2012 року. 03:39.

Капітан Ріжок з’явився біля цілодобового супермаркету на Гоголя в супроводі відомого полковникові лейтенанта Кулацького, спеціаліста з електроніки та електричних мереж. Кулацький, як було відомо Чухраю, досі працював у СБУ і мав тридцять вісім чи тридцять дев’ять років, наголо стрижену голову і доволі кримінального виду видовжене обличчя з гострими рисами підборіддя та вилиць.
– Капітане, я ж, здається, чітко натякнув, що це справа лише наша з Вами… – почав було Чухрай, але Ріжок заспокоїв його:
– Я знаю, що за справа. Недаремно ж ми провели разом стільки вільного часу. А лейтенант з нами. Він був моїм протеже майже п'ятнадцять років.
Кулацький прекрасно розумів, для чого його попросили сьогодні зустрітися. Вони з Ріжком із цікавістю вислухали план полковника і згодилися допомогти. У супермаркеті вони запаслися продуктами першої необхідності типу консервів, круп, плавлених сирків, туалетного паперу та іншим. Крім того у полковника був із собою набір мисливських ножів та пістолет H&K USP Compact з чотирма запасними магазинами і посвідчення співробітника СБУ, яке він собі зробив кілька років тому, ще до виходу на пенсію. Він не сумнівався, що у інших двох теж є із собою щось подібне.
Вийшовши з супермаркету, вони рушили вулицею Шевченка у бік парку Глоби. За десять хвилин вони стояли біля зброярської крамниці «Сафарі». Кулацький дістав з наплічника якесь електрообладнання і зайнявся сигналізацією. Полковник Чухрай з Ріжком зайняли позиції з боків від входу. На вулиці не було ні душі і не чутно було жодних голосів чи шуму. Так, ніби нічого вчора і не сталося. Хвилини за дві Кулацький подав їм сигнал і двері впустили трьох чоловіків у підвальне приміщення. На сходах було темно: до торгової зали шлях перегороджували ще одні двері. Полковник вийняв пістолет і нагвинтив на ствол глушник. Капітан показав йому масивного Кольта і Кулацький клацнув замком. Чухрай увійшов першим і відійшов праворуч, ледь не врізавшись у стелаж з патронами. Охоронець дрімав за стійкою, не усвідомлюючи, що він уже на мушці. Клацнув затвор і дзенькнула, покотившись масивна гільза сорок п’ятого калібру. Охоронець загримів разом із стільцем на підлогу.
Капітан Ріжок пройшов у ліву залу, Кулацький з «Глоком 23» в руці попрямував до каси. Протягом майже двадцяти хвилин офіцери споряджали зброю, відкривали і зламували сейфи, шукали патрони і складали це все до містких наплічників.
З крамниці вони вийшли у повному озброєнні: полковник ніс M4 Carbine та «Вепря» дванадцятого калібру, Ріжок прихопив «Tavor» і Benelli Super 90», Кулацький же обрав снайперську гвинтівку «Remington 700 SPS» та «SPAS 12».
Від магазину вони рушили до парку і вгору – до ОДА. Але несподівано побачили, як з-під мосту через ставок, що простягався майже через увесь парк, через рейки дитячої залізниці попрямували у їхній бік четверо людей, швидше за все – підлітків. Офіцери залягли і почали спостерігати. Це справді були юні створіння, що ішли крадучись нагору до Комсомольської прямо через позиції офіцерів у тіні дерев. Дочекавшись поки закамуфльовані з ніг до голови у лісовий вітчизняний камуфляж хлопці пройдуть їх, офіцери миттю вискочили та скрутили їм руки. Хлопці шипіли, проте не кричали.
– Гей, хлопці, куди це ви намилилися посеред ночі. Та ще й у такому прикиді?
Полковник розглядав кинутих на землю і позбавлених важкої ноші наплічників хлопців. Офіцери попересмикували затвори і направили дула своєї зброї на переляканих нічних рейдерів.
– Може вам краще піти додому – в люлю?
– Треба їх прибрати, – мовив Ріжок, стримуючи сміх. – Вони нас бачили. Настукають міліції.
– Ну то й що? Не настукають. – Вставив своє Кулацький.
Один із хлопців підняв голову і мовив:
– Робіть що хочете. Нам однаково. Ми вас все одно всіх дістанемо.
– Ого! – Чомусь зрадів полковник, – Та вони ще й погрожують! Ану, гляньмо, що тут у вас!
Він почав ритися у наплічниках. Хлопці спробували скочити і перешкодити цьому свавіллю, але їх миттю знову вклали на землю.
– Ага, – бурмотів полковник театрально, – Ось запаси харчування, консерви, ніж, хлібчик, а це… А це що тут у нас?
Чухрай дістав з торби обріз рушниці.
– Для чого це ти носиш, хлопче? Ти знаєш, що тобі буде, якщо тебе попалять з цією штукою мусори?
– А ви хіба не мусори? – здивувався старший підліткового загону.
– Ні, ми з СБУ.
– Ніхуя собі ми влипли… – пробурмотів котрийсь з хлопців.
– Значить так, малі, – полковник склав зброю назад у наплічник, – Ви ідете до Облдержадміністрації, так?
Хлопці захитали головами, але не зронили і звуку.
– Та чого ж ви такі перелякані? Кажіть: так, ми йдемо до ОДА!
Хлопці мовчали, похиливши голови.
– Ну, я так не граюся, – ображеним тоном промовив полковник, – Це ще, повстанці, – кинув він зневажливо.
Хлопці не проронили й слова.
– Значить так, думайте зараз і швидко: йдете ви далі на все до кінця за нашу свободу чи ні?
Головний серед малих повстанців підняв голову. У його голосі забриніла струна цікавості:
– А чим ви доведете, що це не провокація?
Полковник усміхнувся:
– Ти сам – провокація. Щойно практично зізнався. Але пробачимо тобі через твою недосвідченість. Поглянь на свій загін: чотири шмаркачі з одним обрізом. Куди ви зібралися?
– На революцію.
– А мама що твоя скаже?
– Не важливо. Вона карячиться на двох роботах, начальство її зневажає і експлуатує за копійки тоді, як саме катається на «Лєксусах». Треба щось з цим робити. Ті хлопці пообіцяли змінити все. Їм треба допомогти.
Полковник посумнішав:
– Чорт, всі ці роки я думав, що таких вже не залишилося. Що всі раді своєму місці в свинарнику.
– Ні. Ще є такі.
– Ха! – Ріжок засміявся: – Є ще у нашого народу похер в похеровницях!

12

Неділя, 9 вересня 2012 року. 03:35.

– Ось вам і генератор.
Той Самий спробував підняти важку машину за якусь оранжеву залізяку каркасу і не подужав.
– Тут трохи бензину, чи чого там.
Чотири невеличкі каністри з наліпками «Вогненебезпечно» стояли тут же, у коморі біля сходів до підвалу. Сама комора була доволі простора і була захаращена всілякими ломами, лопатами, ганчір’ям, агітаційними транспарантами часів теперішнього і всіх попередніх Президентів.
– Цікаво, на скільки нам цієї фігні вистачить? – чи то у командира, чи то сам у себе спитав Чіп.
– Будемо економити. – Той Самий почав ломом збивати кришку з ящика у кутку. – Ух ти. Протигази. Може згодяться. Роздай бійцям нижніх поверхів.
Але побачивши ображене обличчя Чіпа пробурмотів:
– Добре, сам роздам. Зганяй хоч за підмогою, щоб витягти це все добро. І треба буде влаштувати десь провітрювану генераторну.
Протигази виявилися старими і занедбаними: гума трохи втратила еластичність, герметичність масок і справність фільтрів та всього іншого залізяччя, навішаного на гумову харю, теж викликали занепокоєння.
– Все ж це краще, ніж нічого. – Той Самий ходив постами і давав повстанцям примірити маски. Великого різноманіття розмірів не було. – Наступними будуть хлопці з «Альфи». Ці парубки серйозні. Буде велика бійка. А газ вони нам пустять майже стовідсотково.

13

Неділя, 9 вересня 2012 року. 05:02.

– Так, видно ще нічого не закінчилось. Тож ми, можна вважати, вчасно.
Полковник розглядав з-за рогу житлового будинку, що праворуч від школи, площу перед адміністрацією. Там було чисто, лише кілька чорних плям виднілися на бетонних плитах та асфальті. Ліворуч, біля дерев’яного парканчику і під самою будівлею ОДА, лежали кілька трупів у міському камуфляжі. Полковник ледь стримався, щоб не присвиснути. За межами площі ворушилися міліціонери з автоматами. На будівлі з іншого боку парку – на Кірова – Кулацький крізь оптику свого «Ремінгтона» помітив снайпера, точніше – ствол гвинтівки. Він з’явився, висунувшись на кілька сантиметрів, а потім зник. Мабуть, снайпер розминав кінцівки, що задубли від лежання і нічного холоду.
– Добре, – заволав гучномовець так раптово, що Чухрай ледь не скочив на рівні. – Можете забрати трупи. Але без дурниць. Наші снайпери стежать за периметром.
Полковник з лейтенантом сповзли насипом вниз, на алею парку. Там на них чекали інші. Вже розвиднялося, тож залишатися тут далі вони не могли: повсюди снували патрулі.
– Що ж, нам не вдасться просто увійти через парадний, але я деякий час працював у цій будівлі. А про місця, де працюю, я люблю знати все. Тож, якщо коротше, туди можна пролізти через дренажну систему, що веде сюди, до парку. Колись параноїдальні вожді зробили секретний вихід про всяк випадок. Шлях наш проходитиме через дренажну трубу, потім крізь отвір у ній – до тунелю під ОДА, а далі – у підвал будівлі.
Полковник впевнено повів свій новий загін до занедбаного вигляду ротонди, що розташовувалась тут же, далі він показав недалеко від неї бетонний колодязь з конічним дашком і віконцем, закритим металевими ґратами. Виламавши їх, загін спустився металевими скобами, що стирчали всередині бетонного циліндру. Вони опинилися у метрового діаметру трубі, один кінець якої виходив десь у парку, а інший прямував під містом у бік Кірова і Героїв Сталінграду. Полковник увімкнув ліхтарик і наказав всім уважно шукати відгалуження. Так вони пробиралися трубою хвилин із десять, а тоді полковник наказав повертатися назад.
– Що таке? Щось сталося?
– Ми вже під Кірова. Проґавили вихід.
Загін почав рух назад, зрозумівши, що найважче у таких тунелях не йти рачки, а розвертатися з набитими наплічниками.
– Стій! – гукнув полковник.
Загін з’юрмився, наскільки це дозволяв обмежений простір труби, біля звичайної вибитої чи то кувалдою, чи то ще чимось важким, діри. Загін почвакав багнюкою через діру. Тунель вів їх десь хвилини дві і розширився до розмірів середнього коридору. Бетонні стіни були вкриті якимось слизом і павутинням. Велетенські масні павуки дивилися на повстанців своїми хижими очима. Нарешті вони побачили поворот і за ним – сходи, що вели до…цегляної стіни.
– Заклали і, б’юся об заклад, заштукатурили з того боку. – мовив полковник і почав шукати щось на стіні і підлозі під нею.
– Не схоже, щоб було заміновано. Та й ідіотизм це…
Чухрай відійшов на крок і завалився плечем на стіну. Та, здалося, трохи хитнулася.
– Ану, допоможіть!
Ріжок відсторонив всіх присутніх і штовхнув стіну сам. Від його майже ста кілограмів м’язів і може трохи жирку стіна гепнулася, здійнявши хмару пилу. Повстанці опинилися у звичайному підвалі з переплетінням труб і чорними отворами невідомого призначення лазів. Вони поблукали трохи, поки один з юнаків не гукнув:
– Ось, здається вихід.
– Це вхід, – буркнув Кулацький, колупаючись у замку, – вихід – це та діра, крізь яку ми увійшли.

14

Неділя, 9 вересня 2012 року. 5:32.

Поки міліція підбирала своїх полеглих товаришів, Оселедця аж тіпало. Мишко був трохи роздратований своїм напарником, але нічого йому про це не казав. Оселедцеві здавалося, що «Беркутівці» пробираються у будівлю, він весь час перепитував Мишка, чи той що-небудь чув.
Раптом і Мишко підскочив від рипіння незмазаних петель.
– Бляха, Оселедцю, стеж за вулицею, а я гляну, що там за херня.
Мишко рушив у глибину будівлі, де помітив раніше спуск до підвалу. Він обережно спустився до дверей і почув, що у замку хтось завовтузився.
«Добре, – подумав він, – що тут двоє дверей, перші хоч попередили.»
Він почав потроху підніматися назад, щоб не стояти перед самими дверима під час входу сюди спецпризначенців, але двері вже прочинилися.
«Треба було б хоч командирові зателефонувати, – подумав він і прицілився зі свого АКСУ. – Хоча, часу все одно не було.»
І вдарив чергою по дверному отвору.
Тишу порушував тупіт Того Самого, що летів униз сходами на допомогу хлопцям унизу.
З дверей підвалу почувся сильний чоловічий голос:
– Гей, хлопче, припини вогонь. До тебе говорить полковник СБУ…
– Та чхати я на тебе хотів! – крикнув Мишко. – Тільки вийди, суко!
– …у відставці Чухрай. – продовжував голос. – Зі мною ще двоє моїх колег, патріотів, що не зрадили присязі, а також четверо юних бійців, що теж хочуть служити Україні та народу. Хай навіть народ буде проти.
Той Самий підбіг до Мишка і поклав долоню йому на плече:
– Не стріляй. Я його знаю.
– Гей, чи це не мій старий знайомий, юний патріот, хоча тепер уже не зовсім юний, що так класно зі мною подискутував на фотовиставці?
Голос був безумовно радий Тому Самому, а сам командир повстанців просто сяяв.
– Так, полковнику, це я. Можете виходити.
Загін Чухрая виліз на світ божий. Він потиснув руку Тому Самому:
– Ну ти даєш! А я думаю, хто б міг, як не ти, підняти таку бучу!?
– Як ви там опинилися? – здивуванню і радості Того Самого не було меж. – Втім, якщо це не важливо, то не розповідайте. Давайте я поясню вам нашу обстановку. Чи Ви і самі бачите? У будь-кому разі з таким командиром…
– Ні, командир у нас все ж ти, Андрію. А тепер розкажи мені свій план.

15

Неділя, 9 вересня 2012 року. 09:33.

– Атака!
Вибухом винесло з кабінету хмару пилу в суміші з листками паперу та крісло. Друга ракета не поцілила у вікно і на стіні поряд з Андрієм лише утворилися тріщини, зате його з ніг до голови обсипало уламками скла.
Сичуг перебігав від одного вікна до іншого, мов навіжений, час від часу здійснюючи ефективні постріли у гранатометників. Міліція і СБУ оскаженіло обстрілювали будівлю також зі стрілецької зброї.
– Чорт забирай, нас зараз роздовбуть тут на хрін!
Кабінети розносило один за одним, але повстанці розмістилися розсипом по всіх восьми поверхах і постійно змінювали свою дислокацію. Benelli Ріжка розігрівся, плюючи свинцем по супротивникові, вминаючи важкі бронежилети, наче жерстяні банки. Ріжок був віртуозним стрільцем і міг за час, поки підкинуті угору вісім тарілок летять до землі, зарядити рушницю і збити всі тарілки, поки вони не торкнулися землі. Зараз він стріляв ще краще, ніж на полігоні.
Силовики змушені були припинити вогонь та шукати укриття. Вони були здеморалізовані, розгублені, не могли зрозуміти, як вогнева міць десятка хлопчаків зросла в рази за кілька годин.
Один з кабінетів загорівся і повстанці заливали полум’я з відер, що їх знайшли у коморі на першому поверсі. Тепер до кожного було прикріплено по відру.
– У нас є трохи часу, поки вони не стягнули сюди важку техніку.
Полковник виглядав стурбованим, постійно поглядав на діру, що таки з’явилася в одній зі стін.
– Тоді нам буде хана, бо проти танків і БТР-ів у нас лише голі сраки.
Андрій перевіряв пости і переглядав на ходу відео, відзняте щойно на телефон. Не дивлячись на напругу, що панувала тут щойно, він встиг створити пропагандивний матеріал. Тепер його терміново треба передати Торбі і Чіпу, що розташувалися зі своїм інформцентром у глибині будівлі.
Техніка з’явилася одразу після десятої години у вигляді двох БТР-ів. Поки що. Вони зупинилися на Комсомольській, за парком, але Сичуг їх розгледів. Тепер залишилося чекати, поки вони протаранять чорний хід і запустять сюди взвод «Альфи».
Андрій з полковником сушили голови, як можна зупинити бронетехніку наявними «взривпакетами». Теоретично можна було закласти всі пакети у одну велику міну перед входом, але не було запалу і вийти на вулицю було проблематично. До того ж невідомо, чи зупинить машину ця хлопавка. Нічого не надумавши, вони сумно розбрелися по постам. Принаймні всередині вони могли дати нормальну відсіч піхоті.
Будяк стирчав у своєму вікні, не висовуючись сильно, щоб не стати здобиччю снайпера, якого помітив Чухрай. Він гриз нігті і матюкався.
– Чого ніхто не подумав прихопити з собою цигарки?
Андрій зазирнув до нього, простягаючи пачку «Прилук»:
– Тримай, полковник подумав. Тільки не кури у вікно.
– Командире, нам що, капут?
– Почекай, БТР-и ж не заїдуть всередину. А піхоту ми так відгупаємо, що вони раді не будуть.
– А може тоді ще й замінуємо нижній поверх?
– Чим?
Будяк майже чутно поворушив мізками:
– Можна ті пакети пристроїти.
– А запали ти де візьмеш?
– Можна зробити з патрона. Тільки треба знайти трубочку, в яку його вставити, пружинку і бойок.
– Патронів і так катма.
– Що?
– Патронів, кажу, мало.
– А-а…
Наступні півгодини їх не турбували, але тоді БТР-и рушили до заднього ходу і піші стрільці почали обстріл з боку парку та Кірова.
– Не ослабляти уваги на передній край! – крикнув Андрій, а сам бігом рушив до тилів.
Кулемети прострілювали задній коридор і Андрій ледь не став їх жертвою. Мишко і Оселедець та їхнє підкріплення у вигляді Кулацького залягли і не висовувались. На щастя будівля була капітальною і стіни добре тримали будь який удар. Бронетранспортери не могли протаранити ОДА у довільному місці, вони могли лише прикривати підхід до заднього входу групи «Альфи».
За кілька секунд до вікон почали влітати гранати. Повстанці героїчно повзали, стикаючись час від часу лобами і викидали їх назовні. По підлозі застрибали і газові гранати, отруївши все їдучим димом.
– Гази! – Загорлав Кулацький. – Надягайте протигази, бляха муха!
Повстанці заходилися напинати на себе маски, кожен не будучи впевненим у їхній користі. Мінуси ж, на відміну від сумнівних плюсів, були явними: зменшений кут зору, знижена чутність, приглушений голос, що зводило нанівець можливість комунікації. Та краще спробувати так, ніж потім викашлювати легені й воювати всліпу. Недовго. Поки тебе, як новонародженого цуцика не приб’ють.
На деякий час інтенсивність вльоту в приміщення гранат спала до нуля. Натомість почувся з новою силою звук працюючих камазівських двигунів, які ніби намацали друге дихання. Двері нарешті було висаджено і БТР почав здавати назад. Повстанці зайняли більш-менш виграшні позиції і взяли вхід на мушку.
– Стежте і за вікнами! – намагався перекричати рев двигунів Кулацький.
У вікна ніхто не ліз і гранати вже не летіли, але хлопці все ж стежили.
– Світло-шумова! – гаркнув лейтенант і додав: – Бережи очі!
Андрій не зважав на крики, а підпалював «взривпакет». Його він пожбурив до входу, прямо під ноги «Альфі», що вже була під дверима. Потім ще один. Страшний гуркіт струснув будівлю і вп’явся у мозок, так само як різке світло, що, здавалося, випалило очі і через стулені повіки. «Альфа» увійшла один за одним, трохи пригнувшись, почала розосереджуватися і тут же втратила порядок: два вибухи розбили стрій; Андрій вискочив у прохід коридору з автоматом, міцно притиснутим до плеча.
Оселедець смикав цівку помповика з нереальною швидкістю, збиваючи пострілами ворога з ніг. Кулацький теж довбав «Альфу» кульовими патронами зі свого SPAS 12. Мишко бив прикладом і магазином поранених і дострілював їх чергами.
– Чорт, магазин розбився, – крикнув він ошаліло, поглянувши на мить у бік Андрія з моторошною усмішкою на обличчі.
Куля пробила стрижену «під нуль» голову і футбольний хуліган упав, наче мішок.
Андрій підскочив до кучі малої, що утворилася на проході і висмикнув з-за пояса спецназівця гранату.
– Всі нагору! – скомандував він і жбурнув гранатою у голову «альфівця», що намагався пролізти-таки крізь цей бедлам. Незважаючи на шолом із забралом спецназівець похитнувся, що не завадило Андрію випустити у нього весь залишок боєзапасу.
Повстанців збило з ніг ударною хвилею на сходах, що вели нагору. Андрій перевернувся на спину і прицілився у запилюжений і задимлений простір перед прольотом. Щось поворушилося і він натиснув на гачок. Неголосно клацнув курок по бойку, але пострілу не було. Він згадав, що у магазині немає патронів і кинувся перезаряджатися, з жахом усвідомлюючи, що сходами вже піднімаються спецназівці.
Його роздовбані барабанні перетинки жалісно затріпотіли, коли згори почало бити щось дуже сильне. Спецназівці, а їх було двоє, майже одночасно впали і більше не піднімалися.
Андрій задер голову: над ним сидів навпочіпки Кулацький з Ремінгтоном у руках, що його капітан приставив до стіни на сходовому майданчику до цієї заварушки.
– Тридцять-нуль шість5, – мовив капітан. – Здається відбилися. На цей раз.
– Що? – Андрій кричав і, здається, не чув анічогісінько. Сльози заливали йому очі, соплі булькали по всьому обличчю, горло дер кашель.
– Давай, вставай! Всі в нормі? – Кулацький підхопив під руку командира і поволік на другий поверх.

16

Неділя, 9 вересня 2012 року. 15:06.

З убитих спецназівців вдалося зняти трохи патронів, шоломи, з декого – бронежилет, пістолети, яких вистачило на всіх, чотирнадцять гранат – по штуці на кожного, плюс одна додаткова – командиру, по світло-шумовій гранаті, плюс дві – командиру.
Андрію, як виявилось, у стегно лівої ноги влучив осколок гранати. Після операції, блискавично проведеної капітаном Ріжком, він трохи накульгуватиме, але капітан запевнив, що все заживе за тиждень.
– Ага, якщо заживе, – пробурмотів Андрій, але так, щоб його ніхто не почув. Вуха вже не так сильно боліли, слух повністю відновився. Горло ще дерло, очі були червоними, ніс зовсім не дихав.
Основна маса повстанців тепер уважно стежила за заднім двором. БТР-и переїхали на передній і час від часу поливали кулеметним вогнем вікна. Перестрілка йшла не вельми жваво і почала справляти дуже гнітючу дію.
– НАТО почало позачерговий саміт. Намагаються видобути від української сторони якусь інформацію про нас.
Торба влетів до імпровізованого шпиталю, де якраз натягував штани Андрій. Полковник з Ріжком курили під вентиляційним отвором.
– Поки вони не вступлять у переговори зі мною, вони мене не цікавлять, – відрубав командир і засичав від болю: зачепив рану.
Торба розчаровано вийшов, а командир, таки одягнувшись, теж закурив:
– Ці довбані виродки завжди на нас чхали. Ніколи не хотіли чомусь допомогти. Їм чомусь вигідно мати такий буфер з Росією. Але буферу скоро б не стало!
Хлопець закашлявся, але не кинув курити.
– Точно, – підтримав Андрія Ріжок, одягаючи балістичні оранжеві окуляри на носа, у яких він тепер майже постійно перебував. – І у В’єтнамі, і у Кореї, і ще чорті-де вони стикалися носом до носа з імперією зла. А у нас – не хочуть і все тобі.
– Треба першими до них звернутися і якось переконати їх, що вони зобов’язані вступити у війну.
Андрій і Ріжок повернулися до полковника:
– І як це зробити? – разом спитали вони.
– Не знаю. Може подбати, щоб у них з’явився тут якийсь свій інтерес.
– Який інтерес? – Андрій розлютився. – Прагнення якихось терористів до євроінтеграції? До співпраці з НАТО? Прагнення до збільшення кількості «МакДональдсів»? Бажання мати американську демократію? Нафта? Уран? Так останній же задарма вже віддали ще й зверху приплатили кацапам! Вся їхня балаканина – показуха, не більше! Чхали вони на нас!
Запала мовчанка у якій почувся тупіт у коридорі.
Чіп увійшов ще театральніше, ніж перед цим Торба: він просто ввалився у шпиталь, імовірно перечепившись через власну ногу:
– По всій Наддніпрянщині масові акції протесту, Київ повстав, а я зв’язався з Брюсселем і, можливо, з нами захочуть переговорити найближчим часом. Я їм скинув всі відео і фотоматеріали з титрами мовою оригіналу, англійськими титрами і поясненнями. Нехай тепер розбираються. Якщо їм здасться цього замало у якості доказів проти злочинності нашої влади, то вони просто виблядки. Крім нас працюють ще хлопці з Національної Асамблеї, «Тризубу»… в тому ж руслі. Місцями з боями.
– Добре, – Андрій трохи пожвавішав: у нього з’явилася надія. – Лінія захищена?
– Поки що ніхто не зміг її зламати.

17

Неділя, 9 вересня 2012 року. 21:00.

– Ну, що я можу сказати, нарешті трохи люди розворушилися.
Торба сидів перед монітором, рапортуючи Андрію, що стояв у нього за спиною.
– Кількість цивільних жертв зросла до сотні. Дороги у місто перекриті, скоро настане продовольча криза. У нас на сайті побувало півмільйона глядачів, думаю відсотки два, а це десять тисяч, перейдуть на бік збройного опору. Масові грабунки і нальоти на міліцейські патрулі, зброярські крамниці…
– Командуй їм захоплювати держустанови.
– Чим більше жертв – тим краще? – спитав Чіп з саркастичною усмішкою.
– На жаль, так, – відмовив Андрій. – У нас немає вибору. Хтось мусить приймати такі рішення, якщо це на краще цього затурканого народу. Ми мусимо створити революційний уряд. Тоді з нами рахуватиметься світова спільнота.
Перестрілка тривала всю ніч. На ранок повстанці побачили цікаву картину: навколо ОДА вирувало море правоохоронців і військових, стояли п’ять танків і на все це рухався натовп цивільних. Їх було точно не десять тисяч, лише п’ятсот від сили, але вони йшли рішуче, закидаючи силовиків пляшками із запалювальною сумішшю. Ті відкрили вогонь. З натовпу полетіла пара гранат і заблимали спалахи пострілів. Силовиків відтіснили до бронетехніки, яка за мить зайнялася кіптявим полум’ям.
Андрій знімав усе на телефон, у якому з учора на екрані з’явилася тріщина, і волав у мегафон:
– Захоплюйте зброю і патрони! Бийте поліцаїв!
Натовп пройшовся ураганом по рядах силовиків і, зустрівши шалений опір, відкотився назад, почав засмоктуватися у парадний вхід.
– Тепер все у наших руках, – прошепотів Андрій, поспішаючи до новоприбулих, що, у більшості своїй беззбройні, займали поверх за поверхом, чіпляли на себе биті бронежилети з убитих «альфівців», міліцейські каски, прикривались жерстяними щитами.
Андрій витратив близько години, обходячи позиції повстанців, інструктуючи їх і пояснюючи принципи їхньої революції. Настала черга найнеприємнішого для нього: знімати інтерв’ю за участі повстанців, але тільки так він міг показати масовість революції, різномастість революціонерів, їхні прагнення і проблеми. Він знімав і скидав у комп’ютер на обробку Чіпові й Торбі, знімав і скидав. І все це тривало під акомпанемент автоматних черг.



18

Понеділок, 10 вересня 2012 року. 13:48.

– Перепрошую, сержанте, у Вас якісь проблеми? Я не можу скупитися у крамниці, щоб не дати Вам звіт?
Дилда-сержант і його, як для комедії підібраний, низенький і товстий колега остервеніло дивилися на нахабу з бритою головою, що разом з середнього росту наїжаченим хлопцем виніс половину каріматів зі спортивного магазину на Червоній. Незважаючи на надзвичайний стан у місті, він поки що функціонував. Сержант з лайкою кинувся крутити нахабному любителю туризму руки, але за мить опинився на підлозі. Другий міліціонер швидко сягнув рукою до кобури і застряг на видобуванні звідти зброї. Він розумів, що це виглядає комічно, хекав і червонів від напруги, весь вкрився потом.
Поки він займався зброєю, а дилда вставав, Бритий дістав посвідчення і тицьнув ним у простір.
– Лейтенант Кулацький. СБУ, – прочитав дилда і товстун, зробивши ще кілька ривків, нарешті припинив колупатися у кобурі.
– Можна била раньше сказать.
– Ти хамло неотесане…– буркнув Кулацький. – Ходімо, Будяк, – кинув він наїжаченому хлопчині.
Підходяще прізвисько. Чи прізвище. Дилда не міг зрозуміти, чому його досі непокоїть цей СБУ-шник. Не тому, що той принизив його посеред магазину… добре хоч людей небагато.
Товстун теж виглядав задумливим. Раптом він буркнув:
– Смахуєт на кавота…
Дилда кинувся на вихід за лейтенантом, який уже зник за припаркованою неподалік магазину машиною.
– Ета тот чувак, каторава толька што аб’ївілі в розиск. В арієнтіровкі била написана, што он из СБУ.
Кулацький з Будяком, накупивши за «портфельні» гроші трохи провізії та два десятки каріматів, йшли з навантаженими наплічниками до парку Глоби, де вони зранку вилізли через дренажну трубу і колодязь біля ротонди і кудою тепер збиралися доправити це все повстанцям.
Та раптом ззаду почулися крики: за ними бігли дилда і товстун. Кулацький повернувся у їхній бік і рушив назустріч. Будяк трохи отетерів, але поплентав за лейтенантом. Той же, опинившись у певний момент за машиною, припаркованою поряд, новеньким червоним, як з реклами, Fiat Doblo, дістав щось з-за пояса з-під легкої куртки і на міліціонерів посипалася злива куль. Насправді пострілів було не так вже і багато, але стріляло це щось чергами. Дві короткі черги – і міліція дружньо полягла.
– Іди на той бік машини і будь готовим залізти всередину, – скомандував Кулацький і почав копирсатися у замку. За мить заверещала сигналізація і він сів за кермо. Спочатку він відкрив замок і впустив хлопця з торбами до машини, потім завів двигун, закоротивши проводи, а тоді вимкнув сигналізацію. Все робилося блискавично. Будяк мимоволі замилувався, аж тут ззаду почулися постріли: дилда стріляв кудись вище метри на півтора даху машини. Товстун просто силкувався піднятися. Лейтенант захряснув дверцята і рушив у бік парку Глоби.
– Нада била СБУ нім і занімацца, – простогнав дилда і почав просити підтримки по рації.
Вздовж дороги зацвітали каштани, погода була ясною, теплою, хоча зранку холод аж кістки ломив: тринадцять градусів – не звична температура після теплого, аж трохи задушного приміщення. Капітан Ріжок жартував, що гранатометники зробили їм класну вентиляцію у вигляді вибитих вікон на восьмому поверсі і майже винесеною стіною в одному з кабінетів там же.
Fiat з’їхав на Комсомольську і попрямував до ОДА.
– Ви що, здуріли? – закричав Будяк, забувши про субординацію, – Куди ви їдете?
– А ти думаєш, машина пролізе крізь колодязь? Не можна нам туди: так ми засвітимо наш прохід.
Кулацький впевнено заїхав у двір, проминувши один зі спільних патрулів «Беркуту» і «гоблінів», тобто солдатів внутрішніх військ. Патруль спробував семафорити руками автомобілісту, потім замахали автоматами, але машина вже закотилася до центрального входу.
– Дивіться, Кулацький з комфортом повернувся! І тачку нам підігнав, – Андрій виглядав із цікавістю у вікно, майже не ховаючись. – Непогана тачка, простора. Прикриймо їх!
Повстанці пострілювали з вікна, не даючи силовикам обстріляти продовольчий загін, поки той вивантажував своє добро і ховався у будівлі. Хтось з розпачем прошив автомобіль автоматною чергою. Здається, це був солдат.
– Чудово. Підвищую Вас до капітана.
Андрій потис руку Кулацькому.
– А Вас, майор Ріжок, разом з капітаном, призначено у штаб, він же ревком.
– Тільки не кажи цього слова: «ревком», – значущо промовив полковник.
– А Вас я призначаю генералом, згідно традиції, і йду у військо. Можете призначити мене командиром якогось загону. Тільки от створимо ці загони…
– Ні, Андрію, – полковник усміхався. – Я залишусь полковником, а з усім іншим згоден. Треба починати серйозні дії і створювати уряд.
Андрій, перед тим, як почати формувати військові загони, прокрутив на телефоні через мегафон, висунутий з вікна на вулицю, пісню «Чи то буря, чи то грім» і помітив, що під час строф:
«Бо настав такий час,
Що помре кожен з нас
Не на печі, а в полі у бою.
І в годину страшну
Пом’янеш Вітчизну,
Що за неї поляг ти з любови.»
і
«Наше тіло – то гній для квіток ясних мрій,
Наша кров – то росиця над ранок,
Наша думка – то грім, а душа – хмаролім,
На ворога підем гураганом.»
полковник беззвучно плакав, а самого Андрія так і обсипало гусячою шкірою, коли він усвідомлював, що колись цю пісню склали і співали повстанці УПА, гинучи заради своєї Батьківщини. «Хай усім нам лягти, не дійти до мети, та про нас говоритимуть внуки: «Так боролись колись, полягли й не здались, а кайдани пірвали на штуки!».
– Чорт, ото були люди, – Андрій засів у «штабі» з полковником і «ревкомом». – Вони насправді так героїчно і помирали. У ці вересневі дні, до речі, річниця бою під селом Новий Загорів. Сорок двоє таких от хлопців, як наші бійці тримали бій проти понад тисячі ворогів дві з половиною доби, маючи у розпорядженні один гранатомет та чотири кулемети. Проти них були танкетки і авіація. Із повстанців двадцять дев’ять загинуло, але вони знищили п’ятсот сорок окупантів та сімсот поранили. Ви лишень вдумайтесь у ці цифри! А таких боїв було не один…6
– Що ж, – мовив Ріжок, – доведеться нам тримати планку.
– З Вами, майоре, ми всіх силовиків обскакаємо. Ви один варті цілого полку!
– Ну, може і не полку, але батальйону точно! – засміявся Ріжок.

19

Вівторок, 11 вересня 2012 року. 08:00.

«Російський лідер, який останніми днями неодноразово заявляв, що не залишить безкарними злочини проти громадян Російської Федерації, сьогодні о шостій годині ранку наказав розпочати військову операцію із, як він висловився, захисту росіян на Україні. Нагадуємо, що минулого понеділка у Дніпропетровську в результаті збройного нападу було вбито чотирьох громадян Російської Федерації. Міліція припускає, що це були агенти спецслужб Росії, втім російська сторона відмовилася коментувати дане припущення.
У той же час міжнародний контингент миротворчих сил НАТО розмістився біля західного кордону України, обіцяючи не допустити етнічних чисток чи злочинів проти людяності. Генсек НАТО, Андерс Фог Расмуссен, повідомив, що світова спільнота не може спокійно дивитися на придушення національних інтересів українців. Расмуссена підтримали Данія, США, Польща, Литва, Латвія та Естонія.»
Новини радіо «102,1 FM».
– Наш сайт таки поламали. Але заклики до захоплення держустанов і вілл олігархів не пропали даремно, – Чіп приречено намагався зарадити руйнації їхнього інфоцентру, натискаючи клавіші на ноутбуці. – Але олігархів ніхто уловити не зміг. Мабуть всі звалили на які-небудь острови щойно почалась уся ця заваруха.
Полковник Чухрай задумливо чухав сиву потилицю, Андрій на сусідньому комп’ютері переглядав новини Інтернету.
– Ви в курсі, що трьома областями України рухаються ворожі війська? – раптом порушив запалу мовчанку він.
– Що? – в один голос перепитали програмісти і полковник.
– Ну, нарешті, почалося. Тепер перемога у нас у кишені. – Андрій переможно оглянув присутніх. – Хоча розслаблятися ще зарано.
Будівлю струснуло від вибуху.
– Пора нам вийти назовні, – Полковник виглядав схвильованим, – Нас тут уже добряче подовбали, а тепер, мабуть, взагалі знесуть будівлю танками чи авіацією. Пакуйте речі, ми пробиватимемося у Великий світ.
– Танки! Танки!
Хтось із новеньких влетів у кабінет, розмахуючи двостволкою.
– Спокійно, солдат, – Андрій вхопив ствол рушниці і підняв догори, заглядаючи у вирячені налякані очі чоловіка. Він був явно старшим за свого командира, проте зараз виглядав і поводився, наче дитина. – Передай усім, що ми виходимо на вулицю. Нехай збирають речі і спускаються до підвалу.
– Там нас рознесуть! – все ще волав повстанець.
– Це нас тут рознесуть. Перевага УПА – мобільність. Хріна лисого вони нас впіймають на волі. А ми їх довбатимемо допоки вони не сконають всі. Зрозуміло? А тепер – виконуй наказ, стрільцю.
Повстанці поволі вибиралися з будівлі ОДА, поки танки розстрілювали її, а піші загони потроху концентрувалися навколо неї. Таким чином, УПА вибралася на світ божий у порожнісінькому парку, де лише над приміщенням дитячої залізниці височіла радіощогла.
– Це щось новеньке, – промурмотів Андрій і, порадившись з полковником, наказав своєму взводу, що представляв собою загін із бійців першого складу: – Зачищаємо зв’язковий пункт ворога на десяту годину. У приміщенні дитячого вокзалу.

20

Україною гуркотіли БМП, «Урали», «УАЗи», танки і зенітки, майоріли триколори. Кидали на вицвілий від надмірного використання мінеральних добрив чорнозем тіні гелікоптери і винищувачі із червоними зірочками, перелітаючи із Качі та Гвардійського до вузлів «русскава міра» – Дніпропетровська та Запоріжжя. З усіх найдальших куточків імперії зліталися десантні літаки, з’їжджалася техніка, сходилися кораблі. З іншого боку, від Рави Руської, гриміли гусеницями польські «Леопарди» та «Росомахи», вантажівки з польською, датською, латвійською, литовською та естонською піхотою. З далекої Іспанії з порту Рота, пройшовши вночі крізь протоку Босфор, увійшов у Чорне море авіаносець «Батаан», а з рейду із Перської затоки, замість того, щоб повернутися до берегів США, прибув і зупинився на відстані вісімсот кілометрів від берегів Севастополя «Абрахам Лінкольн».7
УПА не марнувала часу даремно: вона постійно проводила вишколи з військової справи, ідеологічні та медичні вишколи, полковник Чухрай тримав зв'язок із генералом Бентцом Креддоком, узгоджуючи свої дії з ним та EUCOM (Європейським Командуванням Збройних сил США). Чотирнадцятого вересня повстанці захопили аеропорт Дніпропетровська. У той же час федеральні війська спробували перетнути Дніпро через Центральний міст, але зіштовхнулись зі снайперським вогнем, що вівся з однієї із башт «Мост-Сіті центру». Вони вимушені були розстріляти башти із гармат БМП, що викликало миттєву реакцію миротворців, що вже увійшли у місто і знаходилися у своєму першому патрулі, намагаючись не допустити етнічних розборок та мародерства. БМП, що застрягли на мості, було обстріляно з РПГ і далі війська НАТО безпосередньо встряли у конфлікт, намагаючись зайняти позицію, максимально наближену до мосту, але безпечну для своїх солдат. Це подіяло і росіяни відступили на той бік ріки, не наважившись наступати прямо на позиції натовців.
Наступні дні полковник провів у штабі Європейського командування Збройних сил США, що перемістився на час конфлікту зі Штутгарту до Дніпропетровського аеропорту. Він намагався умовити генерала Креддока створити у складі миротворчих сил українську роту, що складалася б із повстанців, які чудово знали місто та населення, були непогано, але недостатньо добре вишколені і могли б навчитися тому, що не встигли у лісництвах і балках навколо Дніпропетровська. Генерал не давав однозначних відповідей, але вислуховував полковника у перервах між переговорами з офіційною владою та федералами.
У кінці кінців генерал порадив повстанцям не встрявати у неприємності поки миротворці під його началом не змусять російські війська припинити спроби вторгнення у суверенну державу Україна.

21

Неділя, 16 вересня 2012 року. 06:00.

Мокрий асфальт під армійськими берцями нагадував про холодну ніч у балці під Васильківкою, що на лівому березі Самари, де тимчасово дислокувався загін Того Самого, готуючись до кидка у бік станції Придніпровськ-вузол, навколо якої, за неперевіреними даними, розмістилися федеральні війська. Федерали так само ходили у патрулювання, але ще й встановлювали російські триколори на кожному кроці, чого не можна було сказати про американців, над штабом яких майоріли чотири стяги: американський, Натовський, український та червоно-чорний.
Такого історія ще не бачила, думав командир, зводячи загін з дороги на стежку, що вела до невеличкої човнової станції. Там повстанці, заспокоївши пристаркуватого охоронця, швидше за все – міліціонера на пенсії, завантажилися у човен і, намагаючись триматися ближче до заростів очерету, щоб найкоротший період часу знаходитись на відкритому, попливли через гирло Самари до півострова, на якому колись стояла Новобогородицька фортеця, а тепер там були самі вали і рови, порослі бур’яном та поодинокими деревцями. Якщо їм вдасться не привернути увагу вартових на мосту, що ніби відділяв дві ріки одна від одної, то треба буде повідомити про це генерала Креддока.
Повстанцям допомагав туман, що стелився над водою і це навело Андрія на думку, що так він колись бездумно приховає і ворожий десант. Загін мав на меті провести розвідку і з’ясувати положення штабу, стоянки техніки та авіації ворога. Цим паралельно мав би займатися спеціальний важко озброєний літак AC-130 «Привид», який міг вести спостереження у різних спектрах бачення, але небо обіцяло своїм виглядом нові і нові опади. Втім, американці повідомили ввечері, що до обіду точно проясниться, хоча тоді інфрачервоне бачення «Привиду» стане менш ефективним через прогрівання місцевості.
Попереду вже виринув з туману правий берег Самари, весь порослий очеретами, оперезаний багнищами і болітцями, і Андрієві на мить здалося, що він веде козацький загін, чайкою, по полонених і по трохи золота до турецької фортеці. Ось і фортеця, вірніше те, що від неї залишилося. У тьмяному розсіяному вранішньому світлі вали виглядали як прості купи землі, що залишилися, скажімо, після будівництва дороги, але дорогою тут і не пахло, а за валами височів ліс. Тут, на цьому самому місці, Андрій кілька років тому їв козацький куліш на свято Покрови. Його пронизала ностальгія, сум, за тим теплим і погожим днем, але холодний вітер повернув його до дійсності, нагадав, що він у рейді, що він – командир повстанського загону, а що може бути краще, почесніше та відповідальніше? На своїх плечах Той Самий відчував відповідальність за весь український народ.
Селище Шевченко чи Шевченкове, Андрій не пам’ятав точно, було тихим і сонним, за виключенням кількох трудяг, що чекали на зупинці маршрутку десь за триста метрів від ґрунтової дороги, що вивела з лісу партизанів. Андрій повів був загін попід берегом, коли побачив запаркований біля паркану мікроавтобус «Рута» з написом: «Партія регіонів – дітям». Це був шкільний автобус, який, як і всі ті запісочені і малопридатні до відпочинку на них, дитячі майданчики були підготовані лише за два місяці до парламентських виборів і аж ніяк не робилися, як і не ремонтувалися дороги, два роки до цього. Зате майже над зупинкою з роботягами висився «білборд», де були описані всі ці благодійства рідної партії. Андрій не витримав такого блюзнірства і наказав пропороти шини у автобуса.
Коли вони відходили від осілого на пузо мікроавтобуса він відчував водночас і полегшення, і провину перед нещасними дітьми, що добиратимуться до школи громадським транспортом. Мабуть, як і завжди у період між виборами.
Зненацька загін ледь не наскочив на вікна якоїсь установи, що розмістилася у одноповерховому, але доволі просторому будиночку. Вікна світилися і всередині Андрій роздивився державний прапор Російської Федерації, такий, як і над входом, та чотирьох чоловіків. У одного з них був автомат Калашникова.
– Значить так, хлопці, – загін оточив будиночок півколом, піднявши на вуха сусідського собаку. Андрій перебував у крайньому стані збудження: говорив швидко, робив багато коротких інтенсивних жестів, спітнів. – Залишимо розвідку AC-130, а самі займемося ділом. Полковник нас зрозуміє. Тим більше результат є – до аеропорту можна підібратися непоміченим. Це ми вже довели. А зараз – перед нами окупант, що готується відділити частину нашої землі, розділити наших людей, наш народ, щоб ми ненавиділи одне одного і вбивали, зігравши на затурканості і люмпенізованості більшості місцевого населення. Будяк і Сичуг – беріть на мушку того з автоматом і того, що за столом – на телефоні. Ми заходимо ззаду і кидаємо гранату у вікно задньої кімнати. Вікна великі і, якщо ви не покладете всіх, вони рвонуть в укриття, де їх чекатиме наш друг РГД-5. Першими знімати тих двох. Все ясно? Сигнал – каркання крука.
«Крук» каркнув, точніше крукнув, коли один у будиночку вирішив сходити відлучитися до кімнатки, двері якої були праворуч від ходу в задню неосвітлену кімнату. І це був автоматник. Андрій стояв за будинком біля вікна і тримав у руці гранату уже без чеки. Тут він подав сигнал і затріскотіли постріли, дзенькнуло скло. Граната влетіла у темну кімнату, вибух струснув пил зі, здавалося мокрих, стін. Вилетіли залишки вікон. Стрілянина вщухла. У селищі запала мертва тиша. У цій тиші Андрій якось слабенько крикнув з-за рогу:
– Входжу всередину!
– Стій! – відгукнувся Сичуг з іншого боку. – Там ще один. У сортирі, здається. Ліворуч від дверей у… офісне приміщення.
Андрій все ж сам вліз у вікно і зарипів битим склом у напрямку цівки світла, що пробивалася з-під дверей вбиральні. Він застиг за дверима і міркував. Чувак з автоматом явно не постраждав при обстрілі і чекав чогось, мабуть більше переймаючись ситуацією, ніж навіть сам Андрій, адже він знав, що кімната прострілюється, тому вийти не міг, а сидіти тупо у сральнику теж не було виходом: кожен міг підійти і всадити чергу в двері. А місця там, самі розумієте, тільки для необхідних операцій вистачає. У вбиральні загуркотіло щось металеве і Той Самий зрозумів, що там знаходиться ще й ванна чи щось таке. Він підняв із підлоги шматочок штукатурки, що її зірвало зі стін вибухом, і пожбурив у двері. Реакції не було. Двері було зачинено на шпінгалет.
– Не стріляй, я всередині! – заволав що є сил Андрій і, висунувшись у прохід, вдарив у двері ногою.
Вони, звісно, не піддалися, але нерви у забарикадованого не витримали: він дав дві короткі черги. Кулі зацвьохкали по стіні кімнати з великими вікнами. Так що Андрій зрозумів: ворог прямо біля нього за стіною, імовірно сидить у ванній. Прямо перед входом, значить, унітаз, а ліворуч від нього – ця ванна.
Андрій розстріляв шпінгалет і двері розчахнулися на п'ятнадцять-двадцять сантиметрів. Автомат з-за дверей залився довгою чергою, кулі штовхали двері, розкриваючи їх ширше і ширше. Андрій, не довго думаючи, дістав ще одну гранату і висмикнув чеку. Він відпустив запобіжну скобу, потримав так «колобка» з півтори секунди і закинув його по високій крутій траєкторії всередину ліворуч. Кулями йому ледь не знесло пальці, але граната досягла мети, обірвавши останню чергу. Вона таки влетіла у ванну, підкинувши шмаття, які щойно були людиною аж до стелі. Ванна заголосила, наче поховальний дзвін.
Андрій вийшов, хитаючись, до великого вікна і прокричав, оглушений:
– Все чисто, можете увійти. Оселедцю, ти стій на чатах.
У четвірки росіян виявилися бланки паспортів, агітаційна література, один плеєр і кілька дисків. Ну, і ще гроші у рублях, доларах і гривнях. Будяк всунув у вуха навушники і тут же висмикнув.
– На, командире, послухай, що ці підараси тут ганяють.
У навушнику почулися браві молодецькі наспіви під гітару: «…а мы по локоть да закатаем рукава, а мы Чикаго расхуярим на дрова. Мы будем водку жрать, мы будем баб ебать…»8.
Андрій жбурнув плеєр у стіну.
– Ні, це не люди. Їх і переробити вже не вийде. Цю пошесть необхідно зупинити.
Селище проводжало їх гавкотом і завиванням сирени: при відході вони підпалили штаб «паспортистів». Човен швидко плив свинцевою смердючою поверхнею Самари і Тому Самому здавалося, що в серці у нього зараз захлюпало замість крові щось таке ж брудне. До горла підкочувала нудота. Він уявив просто, що молоді хлопці ідуть під цю пісню по його землі, його вулицею, повністю керуючись інструкцією із навушників. І на обличчях у них у всіх – посмішки.
Коли вони вже швартувалися на човновій станції у небі засвистіло і Андрій зрозумів, що то він чув за хлопок кілька секунд тому – ніби за річкою хтось відкоркував пляшку шампанського.
– Міномети! До яру бігом руш!
Вибухи були нечастими, але інколи траплялися зовсім поряд чи прямо на шляху і тоді закладало вуха та обвівало тугими струменями повітря. Андрій біг і знав тепер, що їхня задача ще не виконана, що ще треба вигнати не лише ворожі війська з території України, а й вимести сміття з голів задурених окупантом людей. Вони ж там перетворюють людей на озлоблених на Україну рабів олігархів. Раніше це були раби наших олігархів, а тепер – російських. Країни різні, системи однакові – кримінально-хамсько-снобістсько-брехливо-совєтсько-барижні. Свині у свинарнику чхали на те, хто їстиме їхнє сало, тобто, розшифровуючи, хто їх експлуатуватиме за тисячу гривень, їм лише помиїв у корито подавай. Вони і розжиріють, і розмножаться, і отримають задоволення. Але не побачать очевидного – їх найобують. Вони живуть у жопі Європи, а їхні пани живуть, як королі.
Обстріл перекопував яр ще довго після того, як повстанці припхалися до бази американців, спітнілі, пропахлі димом, штукатуркою, виваляні у багнюці і пилу. Полковник Чухрай прийняв рапорт і одразу ж пішов шукати аудієнції у Креддока: використовувати на свою користь нові дані.
О восьмій ранку Креддок повідомив, що операція «Прихована загроза» закінчилася і розпочалася нова – «Меч Немезиди» і дав дозвіл дібратися загонові Того Самого до набережної Перемоги своїм ходом і підключитися до патрулювання разом з групою «Браво». У глобальному плані було виставлено до всіх мостів через Дніпро по броневику «Бредлі» чи «Страйкер», а на Центральному мості розмістилися на в’їздах два танки «Абрамс». У повітря піднято гелікоптер «Чорний яструб» для прикриття маршруту групи «Браво», яка мала рухатись вздовж набережної аж до масиву Парус і далі повертатися на базу через Червоний Камінь, завод Петровського, вулицю Пушкіна, проспект Героїв Сталінграду і масив Тополя.
Група «Браво» рухалась на трьох «Хамві», один з яких був обладнаний туреллю із кулеметом Браунінга п’ятдесятого калібру, інші були без турелей. Для повстанців згодилися виділити по одному місцю у машинах і відправити надлишки екіпажів у піше патрулювання від Центрального мосту, де мала відбутися зустріч, до центру, Красної, Героїв Сталінграду, де їх знову підберуть машини. Повстанці ж зголосилися добиратися звідти до аеропорту знову своїм ходом.
До Центрального мосту дісталися за рекордні тридцять дев’ять хвилин. Американці курили з танкістами, поглядаючи на ще затінений хмарами лівий берег. «Просто Край Грому якийсь,» – подумав Андрій. У небі ще виднілися сліди від C-17 чи AC-130, схожі на хвилі прибою чи на пір’я величезного птаха. Зараз це пір’я було білосніжним, а зранку, мабуть навівало б на думки про гігантську жар-птицю.
Солдати з «Браво» були дуже здивовані, оскільки очікували на повстанців пізніше, але потім всі розговорились, точніше намагалися зрозуміти одне одного. Із всього сказаного Андрій второпав, що один із солдатів щойно із Іраку, лише на пару тижнів заїхав додому, двоє – з Афганістану і ще один прибув із Боснії, чудово знав російську і зацікавився українською.
Розсадивши хлопців – Будяка, Сичуга та Оселедця – по «Хамві», Той Самий разом з трьома бійцями сімдесят п’ятого, що позичили йому на час патрулювання каску, рушив у бік Нового центру. Місто й далі жило своїм життям: як і раніше тут було людно й гамірно, машини створювали затори, виняток становила вулиця Шолом Алейхема перед Центральним мостом: вона спорожніла, щойно було перекрито рух на лівий берег і назад, пропустили лише у перший і останній раз громадян на береги, де вони були прописані. Ближче до центру загін потрапив у натовп. Дехто був налаштований доволі агресивно: викрикував антиукраїнські, антиамериканські та загалом антинепроросійські, тобто спрямовані проти всіх, хто не хоче «русскава міра ва всьом мірє», гасла. Полетіли пляшки та камінь з бруківки. Операція з пошуку антиукраїнського агресивного елементу вже досягла мети. Той Самий подумки подякував рейнджерам за каску.
– Натавскіє свін’ї! Вон іс нашава дома!
– Янкі – гоу хом! Наше права – гаваріть па рускі!
– Йобаниє натавци і бандєравци – сдохнітє са сваєй Украінай!
– Тут – Расія! Расія для рускіх!
– Путін! Путін! Путін!
«Мабуть не там ми проклали лінію фронту, – думав Андрій, – чи то вона сама потім прокладеться? Ну, хоч кацапів зупинили на тому березі. Уже щось.»
Група рухалася швидко, прагнучи вийти вже на проспект, де, можливо, зараз курсує «Альфа», а на велику купу народу з карабінами народ так не кидатиметься. Більшість перехожих просто споглядала дійство, багато народу виглядало у вікна, а щасливчики з комфортом розмістилися на балконах. Попереду замайоріли прапорці і вивіска «Пасажу». Група швидко йшла, ще зберігаючи гідність, але пляшок побільшало. На вікні будинку праворуч Той Самий помітив наклеєний паперовий триколор. Замість «Сбербанку Росії» у приміщенні, вочевидь нахабно розмістився вербовочний пункт, де зневірених чи обдурених громадян перетворювали на зрадників рідної землі. Той Самий поплескав сержанта по плечу і вказав на триколор. Група рушила трамвайними рейками, остерігаючись натовпів по тротуарах.
Так звана Європейська площа як і завжди потопала у байдикуванні і молодіжних тусовках. Вона ніяк не відгукнулася на заклики переслідувачів четвірки бійців. Група забігла за скляний ріг і пляшки почали трощити вікна. Всередині забігали «прихожани» і персонал, серед яких були і жінки. Втім, найбільше активізувалися пара кремезних чоловіків у чорних костюмах: вони вискочили з дверей і почали відтісняти натовп стусанами, а коли охоронці не пройнялися русофільськими настроями погромників і отримали кілька ударів у відповідь, то почулися постріли.
Рейнджери, так і не помічені, відбігли за глуху стіну і звідти Той Самий закричав:
– Кинути зброю, на землю! Руки за голову! У разі невиконання наказів вестиметься вогонь на ураження!
Реакції не було, тому він тричі вистрелив у повітря. Один з охоронців заліг, кинувши пістолет, інший почав стріляти у бік площі. Почулися скрики, народ почав бігати з одного кінця в інший. Кілька чоловік вже лежали на землі, не маючи змоги встати: по них пробігав натовп.
– Shoot him! – загорлав Андрій і першим поцілив охоронця в голову.
«Здається, нікого ззаду не вбило,» – подумав він, споглядаючи купки людей, що носилися по вулиці.
Рейнджери увійшли крізь вибиті вікна всередину «Сбєрбанку» і почали вкладати людей на підлогу, потім зникли у глибині приміщення, обшукуючи його на предмет нелегальної зброї. Андрій придавив коліном іншого охоронця, забрав пістолет і обшукав. Не знайшовши нічого цікавого, він розмістився зверху і почав уважно зиркати у обидва боки вздовж вулиці.
Натовп знову почав збиратися, втім, тримався на відстані, уважно розглядаючи труп і Андрія верхи на полоненому.
«Цікаво, як там інші?» – Андрій шморгнув носом – наслідки останньої ночі, і помітив чоловіка у спортивних штанях та вітрівці, що рішучим кроком наближався до «Сбєрбанку». В руках він тримав потертий АКМ. З-за рогу вийшла ще пара дядьків із АКСУ-шками. Вони обмінялися парою слів із одинаком, він показав у бік Андрія і двоє прицілились.
Той Самий зіскочив із полоненого і закотився у приміщення. Через нього перечепилася якась краля, яка мабуть вирішила, що лежати на підлозі під час перестрілки – нижче її гідності і її якраз зрізала перша черга. Імовірно, чоловіки ці були або проросійськими бойовиками від влади, що намагалася угодити своєму північному сусідові, або російськими агентами, що відповідали за мережу «паспортних столів» у районі. Одинак, швидше за все, були простими божевільними, жадаючими крові.
– Help me! I am under fire! – Той Самий прицілився, але не міг стріляти: надто багато було цивільних на лінії вогню. Згадавши Counter strike, додав: – Need assistance!
Рейнджери оперативно з’явилися з допоміжним точним вогнем, загнавши стрільців, крім одинака, що залишився лежати посеред трамвайних рейок, в укриття.
Група почала відходити у бік мосту, під захист «Абрамсів». Європейська площа стала тиром, де рейнджери були цілями, хоча відверто, жодна куля не досягла цілі, ні чесної, ні цивільної. Зате один із переслідувачів таки упав і кілька разів марно спробував підвестися.
– Нахабні трапилися нам хлопці, – Андрій відхекувався серед руїн старих будинків біля «Мост-сіті», з яких уже росли цілком пристойного розміру дерева. Колись, мабуть, це були гарні будиночки, а тепер тут лише бомжі та наркомани ночують. – Це ж треба таке! Я б ніколи не гнався за чотирма рейнджерам з такою фігурою і одним напарником!
Потім він спробував це перекласти, втім, не дуже вдало, але американці посміялися, видивляючись крізь пробоїну в стіні ворога. Погоні не було. Сержант передав щось по рації і йому відповіли. Він як міг пояснив Андрієві, що їм треба дійти до мосту і чекати наступних розпоряджень, поки «Браво» не зробить коло і не повернеться до того ж мосту. Центр планування спецоперацій щось замислив і тепер рейнджери готувалися до «великої купи лайна».

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.33651399612427 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …