– Отже, це було вже після обіду, так? Скільки часу Божко говорив із тобою?
– Так, вже було за другу дня, коли цей чоловік підійшов. – Маланюк Ксеня вісімдесят шостого року народження, десятикласниця, маленька симпа-тична чорнявка з великими, як у косулі очима, доволі спокійно, трохи лиш збуджено розповідала свою історію, скромно притулившись на стільці й щільно звівши ноги у штанях кольору хакі докупи.
– А про що говорили? Докладно пам’ятаєш?
– Він спитав про двері, ну, скільки, який метал і так далі. Я почала розповідати, він щось перепитував, я відповідала. Потім він спитав скільки мені років. Я відповіла – шістнадцять. Він спитав скільки я заробляю. Я пояснила йому, він сказав, що можна замовити їх, двері тобто, зі знижкою, а в документах зазначити ціну без знижки.
– Для чого йому це?
– Сказав, гм, що покаже дружині документи, а на заощаджені гроші… а ці гроші він пропонував розділити зі мною.
– Ти знаєш, що він пропонував тобі інтим?
– Я б не сказала…
– Що він далі говорив?
Руденко відчував, що вхопився за ту ниточку і розкручував її що є сили.
– Далі… далі він спитав мене коли я закінчую роботу…
– І тобі цього недостатньо?
– Для чого?
– Для того щоб зрозуміти, чого він від тебе хотів?
– Ну, не знаю…
– Добре. Це все? Чи може він ще щось сказав? Пригадай, будь ласка.
– Він… спитав коли я закінчую, потім сказав, що купить мені з тих грошей, що зекономить, телефон із камерою.
– Теж мені Набоков «Лоліта»… – пробурмотів Руденко.
– І, здається, все.
– Добре. Після цих слів на нього напали, так?
– Так.
– А ти не бачила нападника раніше?
– Я його не дуже й роздивилася. Боюся, що не впізнаю при зустрічі.
– Ти не помітила його поки говорила з Божком?
– Так, здається. Він підійшов і зупинився біля нас, десь за десять метрів. Курив. Та я не впевнена. Там багато людей стоїть і ходить.
– Ти куриш? – Чомусь Руденкові згадалося читане десь, що нікотин стимулює нейрони, точніше прискорює передачу сигналу між нейронами. Може, думав він, якщо дівчинка закурить, то згадає щось більше.
– Ні.
– Добре. Що було далі?
– Далі він напав, потім вони билися, нападник цей втік, а дядько цей, Божко, лишився на місці. Він ледь не прибив того іншого, з ножем, та все ж його добряче порізали, тому він не зміг більше відбиватися. Може і той, молодий, вже не міг, адже Божко все ж здоровий дядько, але молодий зумів втекти на власних ногах, а цей – ні.
– Наскільки він був молодий, що тобі запам’яталося?
– Років сімнадцять-вісімнадцять, у каптурі, зверху – куртка, чорна звичайна, не шкіряна, а така…
– Парусинова, чи що…?
– Так, щось таке. У джинсах… взуття… не пам’ятаю. Такий худий… що ще сказати?
– Як саме він напав? Хотілося б уявляти, що там сталося.
– Як... підійшов різко, ударив дядька в голову, тобто я так спочатку подумала. Потім ще раз, у груди, точніше декілька разів, до того, як дядько відкинув від себе цього хлопця. Тут я побачила, що у дядьки тече кров, аж хлюпає крізь пальці: він затиснув рукою шию, іншою вхопився за живіт. Хлопець махнув ще раз рукою і я побачила, що він з ножем.
– Ти стояла, де й стояла?
– Ні, я трохи відійшла за двері й стала збоку. Щоб, якщо вони впадуть на двері, я відскочила. Вони легкі, кілограмів п’ятдесят-шістдесят, але прибити могли б.
– Добре, що далі?
– Молодий ще раз махнув рукою, різнув по руці цього Божка, порізав куртку, з неї полізла вата. Чи синтепон. Далі він знову почав різати десь біля шиї, по обличчю Божка, той відмахувався, вдарив молодого в голову, підсадив коліном, той відлетів і впав. У дядька кров сильно текла з обличчя й шиї. Він стояв і дивився на свої руки, вони теж були сильно порізані. Молодий встав, махнув навідліт рукою, влучив у руку Божку: він закрився. Потім вдарив ще раз, з іншого боку, потім знизу, і тут випав ніж. Молодий налетів на дядька, ледь не збивши з ніг і не впавши сам. Трохи відсунув дядька, той пробував ще дістати хлопця руками і ногами. Руки він уже беріг, бо вони, мабуть, ще сильніше постраждали. Молодий вхопив ніж і, махнувши ще раз і не діставши, почав тікати.
– Куди?
– У бік мікрорайону.
– А прийшов він теж звідти?
– Н-ні. Він прийшов з іншого боку. А утік униз, з траси. В куширі.
Так, куртку зі слідами крові знайдено майже під самою трасою у лісочку, що відокремлював місто від пляжу понад Синюхою. Там же знайшли і сліди великого розміру. Наш молодий нападник високий, але Ксеня стверджує, що він не кремезний. Вона дала йому сімнадцять-вісімнадцять років, тоді як…
Сліди вели у бік Скельної і у бік мікрорайону. Ті, що до мікрорайону – були зверху тих, що у напрямку Скельної. Тобто, убивця спускався туди двічі: щоб обійти для чогось ринок і зайти з боку Скельної, потім – щоб пройти вздовж траси у напрямку мікрорайону. Виходить, що він залишав на тому місці щось. Куртку. Він прийшов з двома куртками, одну залишив – чистову, іншу – робочу, надяг. Потім викинув брудну, а надяг чисту.
У двері ввалився Костя, несучи якісь папірці на витягнутій руці до столу. Обличчя його було перекошене від погано прихованої неприязні. Він кинув листки паперу на стіл.
– Що це? – Зупинив його Руденко, хоча міг би просто опустити очі й прочитати відповідь на самих папірцях.
– Результати експертизи, – кинув на ходу Костя, не обертаючись. Захряснулись двері.
– Добре, почекай секундочку, відпочинь, – мовив Руденко, розглядаючи звіти.
От результати аналізу крові, от результати по відбитках, яких загалом немає. От сліди й… Сліди вели у чотирьох напрямках: від Скельної до дерева, акації, під якою всі вони зустрічалися й де була найбільша їх концентрація, потім, судячи з усього, від акації до Скельної, потім від ринку до акації і від акації до мікрорайону. У лікарняному парку вони губилися. Цікаво, що коли убивця проходив парк, до лікарні вже могли доставити стікаючого кров’ю Божка.
– То ти кажеш, він прийшов з боку Скельної? А пішов у бік мікрорайону?
Руденко питав, не піднімаючи голови, тому не бачив кивка після першого питання, та це й не було йому потрібно, він і так знав відповідь.
– Він побіг через трасу, униз. До посадки.
– Це справжній лісок. Хоч і мікроскопічний.
На дереві є свіжий обтертий сучок на висоті близько двох метрів. Трав’яниста рослинність під акацією, хоч трохи жовта, та м’яка від вранішньої вологості, зберегла неясні обриси чогось, що її придавлювало протягом тривалого часу. Було воно легким і невеликим, площею десь двісті квадратних сантиметрів. Вага розподілялася нерівномірно. Збоку на прим’ятій ділянці є ледь помітні сліди, що чимось нагадують паркет. Схоже, що тут ставили сумку, виконану з поліпропілену. Такими весь ринок завішаний. Та все одно, згодиться цей факт чи ні, добре, що це місце було не зарослим травою. Маленька лисина на чуприні жовтіючої трави.
25
Костя чекав, підперши стіну там, де вона переходила зі стіни коридору у стіну холу. Ксеня Маланюк ледь не наштовхнулася на нього, злякано сахнулася вбік. Опер підняв руки, показуючи розтиснуті долоні.
– Спокійно, я капітан Назарук, оперуповноважений. Працюю із майором Руденко.
Дівчина кивнула і, не наближаючись до опера, почала боком йти до виходу, затиснувши в руці перепустку.
– Тобі треба показати це черговому, – підказав Назарук. – Але почекай хвильку. Можна я ще щось спитаю?
Ксеня знизала плечима:
– Я ніби все розповіла Вашому майору. Підписала протокол…
– Я спитаю неофіційно, просто хочу дещо уточнити. Врешті-решт це я займаюсь розшуком, а слідчий лише складає документи в течку.
– Ну що ж…
– От і добре. Слухай, Ксеню, чи тобі не здалося, що майор дещо упереджений щодо нападника? Він не примушував тебе підписувати документи, де ти нібито говориш, що Божко намагався розбестити тебе?
– Н-ні… Він питав про це…
– І що? Той намагався?
– По-моєму, ні.
– А ти вже займалась цим із кимось?
– Що за розмови зі свідком? – Над Ксенею виріс Руденко. – Я її вже відпустив. Забули про субординацію, старший лейтенанте Назарук?
– Ні, просто уточнив дещо. – Не піднімаючи голови і спопеляючи слідчого поглядом з-під лоба Костя.
– Про сексуальний досвід свідка? Розповідаєш про некомпетентність слідчого і про свої ідіотські вигадки, мовляв, я агент Моссаду?
– Руденко… – гортанно, тихо і страшно почав Костя.
– Мовчати. Пішов геть! Точніше – до кабінету!
Опер деякий час стояв, втупившись у начальника, потім кивнув і рушив повз, не забувши штовхнути Руденка міцним плечем.
– Ну, побачимо… – почулося від Кості наостанок.
– Йди, Ксеню, – як міг м’яко сказав Василь. – Не звертай уваги. У нас невеличкі розбіжності… розберемося. Ми вже давно працюємо, так що це нормальний робочий процес.
Повертаючись до кабінету, він думав навпаки: що цей опер собі дозволяє? Принижує слідчого, веде непристойні розмови з неповнолітньою. Щось витягло Руденка з кабінету, не знати й що. І добре, що він піддався цьому невідомо чому.
– Що це, блядь, було? – Закипаючи, спитав Руденко, ще навіть не захряснувши двері.
– Це я маю спитати.
– Ти? Та ти взагалі забув своє місце!
Костя зірвався зі стільця і притиснув Руденка до стіни, поклавши поперек його горла передпліччя.
– Моє місце!? Моє місце!!? Та хто ти такий? Ти довбаний божевільний придурок, от ти хто. Весь відділ тримається на мені! І на Юркові.
– А, он в чому діло… – кінець репліки вийшов не дуже розбірливим: Костя притис лікоть до стіни.
– Стули писок. Ти вже дістав. З твого рота постійно ллється якесь лайно. Тож витри його і… сьогодні ж напишеш заяву на звільнення. Чи переведення. Тобі ж пропонував Павлович перевестися у Київ. Якого біса ти не погодився? Не все ще тут засрав?
– Відпусти, – прохрипів Руденко, втім не намагаючись послабити хватку чи відштовхнути опера. Натомість його права рука потяглася до поясу. На виїзд вчора всі отримували табельну зброю, але через неформатне закінчення дня, зброя лишилася у Василя на ніч. Зранку він знов не здав її.
Пальці намацали кобуру і розстебнули її. Пістолет легко витягнувся, Руденко зачепив цілик за пас під піджаком і натиснув вниз до упору. Клацнув зведений курок, потім ляснув затвор. Дуло вперлося в живіт Назарукові. Він вишкірився.
– Що, застрелиш мене? Ну, давай…
І не давши сам жодного шансу слідчому, вхопився за пістолет. Великим пальцем заблокувавши курок, він смикнув зброю вбік, потім шарпнув в у протилежний. Ледь не зламавши пальця Руденкові, він відібрав пістолет і аперкотом звалив слідчого на підлогу.
– Ну от, – вдоволено муркав Назарук, походжаючи кабінетом. Пістолет він тримав у руці, граючись курком, то зводячи його, то знов спускаючи. – Тепер у мене є законний спосіб усунути тебе з посади. А може навіть посадити.
– Ти падло, гнида… – Руденко звівся, тримаючись однією рукою за стіну, а іншу тримаючи перед очима, розглядаючи вказівного пальця.
– Ну, ну, побалакай тепер. – Назарук звів курок і наставив дуло на Василя. Клацнуло, Руденко помітно здригнувся. – Спокійно, я просто поставив на запобіжник, а то ти зовсім про безпеку не дбаєш. Не читав статутів, чи що?
– Ти гнида… – все вів своє Руденко. – Я знаю все, що ти про мене говорив. І ще я знаю… – Василь потяг носом, там захлюпало, втім він як наяву відчув знову запах, яким пахло від Назарука: запах лаванди. Так пахнуть парфуми його, Руденка дружини. – Я знаю, що ти телефонував Марині. «Твій на роботі допізна, давай я заскочу…» – Пропищав він, кривляючись, хоча на Костин голос це зовсім схоже не було. – «Подрючимося, а він нехай собі хуярить на роботі. Олень!» Так ти казав!?
– А, он ти про що… ідіот.
– Ідіот чи ні, а от ти справді дурень. Даремно ти це зробив.
– Для тебе це так важливо? Та от для мене це не важливо. Ти мене й так дістав. Я би все одно тебе прибрав… зараз приберу. Зараз я піду до Семена Павловича і напишу заяву про те, як ти намагався мене вбити. А може навіть застрелю тебе, а потім розкажу, що це була самооборона…
Невідомо, може Костя хотів ще що-небудь дофантазувати, а може й ні, але тої миті Руденко раптом зірвався й побіг, нахиливши голову, як бугай, на опера, збив його з ніг. Обидва опинилися на столі. Щось полетіло з нього, стукотячи об підлогу. Костя майже без зусиль відкинув слідчого від себе, але пістолет теж зник з його рук.
Руденко стояв знову біля дверей, знову цілився у Костю. Той зіскочив на підлогу, сьорбнув носом і сплюнув просто на підлогу.
– Ну все, пиздець тобі, Руденко. Я тебе точно зараз уб’ю.
Він рішуче рушив вперед, ігноруючи зброю. Пістолет оглушливо бухнув, вуха заклало, різко запахло горілим порохом. Костя стояв на колінах і важко хекав, тримаючись однією рукою за груди. Руденко деякий час просто дивився на опера, потім, пересвідчившись, що той не представляє загрози, повернувся і ретельно, але незграбно з пістолетом у руці, замкнув замок на дверях. Потім він поволі підійшов до Кості. Рукою з пістолетом він витер пітніючого лоба. Провагавшись секунду, він потягся до внутрішньої кишені розхристаної Костиної куртки. Він знав, що там невідомо звідки взятий нелегальний наган, якщо, звісно, опер взяв його сьогодні з собою. Не планував же він сьогодні справді ганебне звільнення свого начальника. Та й начальник сам винний: якби не він, якби не той запах, якби не ті брудні натяки й питання опера, чи був у дівчинки сексуальний досвід…
Звісно був. Зараз такий час, що мало хто задумується про те, щоб зберегти себе для чогось особливого. Та й для чого? Так можна довго чекати. І звідки знаєш, перед тобою особлива людина чи ні? Звідки можна знати таке, коли тобі шістнадцять?
Чомусь згадався мораліст, хоч він тепер майже постійно жив у голові Руденка. Подумалося, чому ж він їсть частини тіла своїх жертв? Може так він показує свою любов? Канібалізм як вищий прояв любові. Десь Руденко таке чув: деякі племена чи то Африки, чи Азії, а може й Амазонії, коротше щось на «А», вони їдять своїх одноплемінників, висловлюючи таким чином свою любов. А як їм ще її висловити, коли у них членороздільної мови немає? А ще ця ідея фігурувала у якомусь фантастичному творі про марсіанина. У Бредбері, здається. «Чужинець серед чужих»1.
Внутрішня кишеня куртки була відтягнута чимось важким і габаритним. Руденко намацав рифлене руків’я револьвера, потягнув. Костина рука перехопила цей рух, відкинула Руденка. Два постріли потонули один в одному.
26
Після семи гудків, коли надію вже було втрачено, трубку таки зняли. «Сучка» (як не шукав Руденко в контактах Костиного телефону, Марини не знайшов, з невідомих Василеві особин жіночого роду була лише «Сучка») сказала сонним голосом «Алло» і слідчий одразу ж дав відбій. Це була не його Марина.
– Бля… – пробурмотів Руденко й покульгав до дверей, постійно озираючись на тіло, що лежало на правому боці з кумедно розведеними в боки гомілками, при тому, що стегна лишалися притиснутими одне до одного. Складалося враження, що Кості перед смертю хотілося станцювати лезгинку.
Та не встиг слідчий дійти до дверей, як їх було зламано і всередину ввалилися черговий і Юрко. Руки зі зброєю поопускалися, щойно прибульці побачили всю картину розгрому.
– Що, бляха, сталося? – Вигукнув Юрко тремтячим тонким голосом.
– Погано бути вцілілим, – махнув рукою Руденко, впустивши при цьому з неї пістолет, – доводиться давати пояснення.
– Що сталося? – Влетів у кабінет Семен Павлович. Руденко й не здога-дувався, що начальник так рано вже на робочому місці.
– Зберіться всі, тоді розповім. А то, бля, через кожні три секунди питають одне і те ж… – І Руденко впав навзнак.
За кілька годин, коли він отямився у лікарні, біля нього сиділа Марина, його Марина, яка ніколи не була нічиєю «Сучкою». Вона беззвучно плакала, ні про що не питала, а може і не помітила, що чоловік опритомнів. Тому він знову з усіх сил спробував повернутися у стан забуття. На величезне його здивування, вдалося.
Наступного разу, коли очі розплющилися і знову замружилися від жахливого жовтого світла, що лилося, здавалося, звідусіль, затоплюючи мозок важкою своєю свинцевою масою, загрожуючи розірвати череп, біля ліжка, чи кушетки, де він лежав, Руденко побачив Бондаря. Видно було, що той заскочив на хвилинку і вже збирався йти.
Василь спробував його зупинити, ухопивши за зап'ясток, але рука не слухалася. Спробував гукнути, але не вийшло. Хоча щось, мабуть вийшло-таки, бо Бондар раптом схилив голову до пораненого і пильно глянув йому в обличчя.
– Ну й натворив ти ділов, парубче, – наче крізь бетонну стіну долетіли слова експерта.
– Що там, вже завели справу на мене? – Руденкові здалося, що він сказав це чітко й ясно, але експерт лише нижче нахилився до його рота опушеним вухом. Василь повторив питання, докладаючи максимум зусиль: язик заплітався, фокус зору вперто не наводився.
– Ну й натворив ти… – повторив експерт. – поки що я гальмую все, як можу. І Семен Павлович теж. Тобі би краще звільнитися… я принесу завтра зранку папір, ручку, напишеш заяву.
– Ні, – кволо вжахнувся Василь, коли сенс слів дійшов до його сп’янілої свідомості. – Ніколи. За що? І куди?
– Ну, може і вдасться все проскочити. Але ти мені повинен розповісти як там все було насправді. Але ти не можеш. То що мені робити?.. – Бондар вже не дивився на пораненого, захоплений власним монологом. – На свій страх і ризик виправдати тебе? А самому втратити голову. Та і тебе це в кінці-кінців не врятує.
– Все так, як виглядає…
– Хочеш сказати, це був джентльменський поєдинок?
– Дуель, – спробував усміхнутися Руденко, усвідомлюючи, що тіло знову починає слухатися його, але тут же наляканий раптовим запамороченням. – Само-обо-рона. – Це слово далося важко. – Він напав на мене.
– Серйозно? – Помітно було, що Бондар не сприймає це серйозно.
– Справді, він підстеріг мене, коли я зробив йому зауваження. Душив, забрав пістолет… вистрілив… але я забрав його знову і всадив йому…
– Дві кулі. Але свідки чули лише два постріли…
Руденко нахмурився, потім спробував знизати плечима.
– Не знаю. Я тобі кажу… значить так воно і є. Подивись, у мене на шиї є синці? Він мене душив.
– Ні, – трохи згодом пролунав голос Бондаря і Руденко усвідомив, що лежить із заплющеними очима, провалюючись у бездонний колодязь. Чорну діру.
– Все було б добре, але… кульовий канал Назарука в правій стороні грудини, як і твоє поранення, вказують на те, що Костя стояв на колінах, коли ти в нього стріляв один із разів. І він в тебе… ну, і положення тіла… єдине, що тебе на перший погляд виправдовує, якщо не робити дослідження… характер одного з поранень загиблого вказує те, що ти стріляв у нього, коли той направляв на тебе зброю. Чи руку.
– Чи я підняв йому руку і вистре… добив… тоді б я стріляв так, що ні-хто б не докопався. І ще, хтось може займеться револьвером Назарука?
– Займаємося. Він може бути пов'язаний з деякими кримінальними елементами, тож тоді тобі збавлять термін. Можливо. Якщо вдасться встановити…
– Ні, – перебив Руденко, знову, після нетривалого прояснення, знов поринаючи у ту діру. – Костя не був пов'язаний з криміналом… хоча вам видніше. Думаю, просто носив його для чогось із собою. Ясно, що це і так злочин… але… Дмитре, ти вже здав звіти слідчому? І хто слідчий.
Тривала мовчанка, а тоді:
– Не здав. Я хотів поговорити з тобою. Можливо я помиляюся в людях, можливо це моя найбільша помилка в житті. Можливо я не маю права чи бажання її робити… але я хочу…
– Щоб я попросив тебе? Попросив щоб ти приховав напрямок рани у Кості? Чи ще якось допоміг мені. Я прошу. Тим більше… що я… кажу взагалі-то правду. Більш зрозуміло я поясню… коли… – голос його, що почав гаснути на початку фрази, остаточно зрадив власника.
Бондар зненацька лайнувся, грюкнув чимось і пішов геть.
27
Все могло бути і як виглядало. Єдине, що стояло на заваді цієї теорії, це те, що Бондар не помічав напруженості в стосунках слідчого (убивці) з опером (убитим). З іншого боку, звідки йому, голові експертного відділу знати про всі перепитії в житті інших співробітників Управління?
Одна з куль увійшла під праву руку під кутом двадцять сім градусів, пробила легеню і застрягла у хребті. Враховуючи різницю у висоті загиблого й убивці, не такий вже й великий кут. Слідів пороху й обвуглення на одязі убитого немає.
Друга куля увійшла у область лівого підребер’я і застрягла в іншій легені. Трохи-трохи розминулася із серцем.
У Руденка розтрощена голівка стегна. Кут входження цієї кулі приблизно такий же, як і в кулі, що, імовірно, убила Назарука. Проблема ж полягала в тім, що поранення в область серця, яке не стало фатальним, сталося, швидше за все до смертельного і канал кулі проходив паралельно підлозі. Хіба що положення тіла Кості було в момент влучання не суворо вертикальним.
Виходило, що спочатку Руденко звалив жертву на коліна першим пострілом у груди, а потім добив її ще одним. Але жертва встигла дати відсіч. постріли сталися одночасно, тому свідки стверджують, що чули тільки один постріл.
На руків’ї нагана, крім Назарукових, був ще один змазаний відбиток.
Бондар зазначив, що він не збігається з відбитками Руденка. Згідно та-ких висновків, картина виглядала так, як її описав Руденко. Може конфлікт зав’язався якраз навколо нагана. Як там уже все сталося насправді – Бондар лише міг припускати.
Та треба було дати максимально чітку і знебарвлену картину злочину за фактами. Може це і не трактуватиметься як злочин. Та надії було мало. Адже Бондаря можуть відсторонити від справи Руденка як людини, яка мала дружні стосунки з убивцею і яка має упереджений погляд. Семену Павловичу винесення сміття з хати не було потрібне, але хто знає, як розвернуться події далі.
28
Легкий димок курився над кіоском, розповсюджуючи по ринку легкий ледь вловимий запах м’яса і лісу. Саме м'ясо вертілося, наче моток ниток, гнучкий ніж вправно зрізав тоненькі смужечки, пальці викладали їх у купку салату, поливали майонезом.
Дві продавщиці, прилавки яких знаходились один навпроти одного, стояли, спираючись обширними задами і долонями об метал, покритий товстим шаром різноманітних синтетичних тканин. З їхньої позиції кіоску зі східними м’ясними смаколиками, що останнім часом набули жахливої популярності, видно не було: проходи майже наглухо завішані товаром на шворках, протягнутих між прилавками. Бачити кіоск вони не могли, зате дуже добре уявляли собі той кавалок м’яса на штричці, з якого нарізуються смужечки для шаурми.
Та, котра мала обличчя, подзьобане віспою, ковтнула слину, глядячи на годинник і мовила сусідці:
– Уже обід, Танюхо, щось мені захотілося тої шаурми. Тобі взяти?
Танюха, така ж дебела губата і бульката молодиця похитала головою:
– Згадай краще скільки тут раніше котів та собак бігало. А тепер..? Ні, не хочу я собачатину їсти.
– Ну, як хочеш, – мовила подзьобана і пройшла, мов зникла, крізь розвішені пальта, шуби і куртки.
Танюха зітхнула і тихо але міцно вилаялася.
– От тобі й базарний день, – бідкалася вона, – вже скоро збирати лахи, а ніхто нічого. Хоч би пройшов хто…
Та ніхто не йшов. У касі – сумці на поясі, майже порожньо, за сьогодні і вчора – жодних продажів. Танюха плюнула на прілий асфальт і почала гарячково збиратися. Коли вона стояла раком над «кравчучкою», чіпляючи до неї на «гумку» першу із сумок в клітинку, над нею, наче голос Бога, пролунало:
– Те, що треба.
Танюха скрикнула і розпрямилася, зітхнувши. Брижі її тіла заколихалися гігантськими хвилями.
Перед нею стояв немолодий уже чоловік із запущеною зачіскою і міш-ками під очима, але цілком порядний на вигляд. Танюсі навіть здалося, що вона його знає. Чоловік же дивився зовсім не на неї і навіть не на її товар, а на товар сусідки, аж очі горіли.
Поряд з чоловіком, трохи за ним стояло… дівча, а може мініатюрна жінка з дитячими рисами обличчя. Волосся на голові у неї було зібране в кінський хвіст, але обличчя обрамляли налаковані злегка закручені пасма, з-під яких виблискували величезні кільця сережок. Темно-фіолетові тіні, яскрава помада, губи, наче карамельки, сережка-цвяшок у лівому крилі носа. Вдягнена вона була у цілком нейтральну демісезонну куртку до середини стегна. Самі ж стегна, як помітила Танюха, стрункі й дівочі, обтягували якісь лискучі штани, переходячи над коліном у чорні-таки замшеві чоботи на шпильці. Дівчина підняла до продавщиці голову і одразу ж опустила. На шиї Танюха помітила чорну шовкову стрічку з рулончиком у формі серця.
«Божечки правий, – вжахнулась продавщиця. – Малолітню хвойду з собою, хмир, водить, вдягає… Що ж він з тобою, кобель паршивий робить…»
– Продайте он той полушубок, – тоном людини, що звикла наказувати, мовив «кобель».
– Який? – Автоматично спитала Танюха, вишукуючи очима те, що так вразило чоловіка.
Він же підійшов, сильно кульгаючи і спираючись правою рукою на ці-пок, до цієї речі й ухопився вільною рукою.
– Здається підійде, як гадаєте? Ясю, знімай свою фуфайку.
Він обрав шкіряну жилетку, оторочену штучним хутром. Навіть посередній розсуд продавщиці, більшого несмаку обрати не можна було. Дівчинка приміряла цей несмак й картина маслом стала завершеною.
– Скільки, – втомлено не спитав, проказав чоловік.
– Двісті п’ятдесят, – прочитала наліпку Танюха. – За двісті тридцять продам, – згадала вона, скільки сусідка каже спочатку і скільки потім скидає.
Чоловік без розмов відрахував гроші без решти, згорнув «фуфайку» і вмостив собі під пахву.
– Тату, – прошепотіла дівчинка, благально звівши очі на чоловіка.
– Ходім, ходім, – кинув він вже на ходу, – звикай. Вибач ,сонечко, але доведеться. Хотіла – отримуй. Мами вдома немає, от і добре.
Танюха, вирячивши булькаті очі, ще довго дивилася на те місце, де видно було востаннє парочку перед тим, як вони розчинилися серед курток. Продавщиця ледь встигла заховати двадцятку до сумочки-каси, коли увійшла, точніше уплила сусідка, облизуючи товсті пальці масними губами.
– Що, сусідонько, збираєшся вже?
Танюха мовчки уклала останню торбу на «кравчучку» і тицьнула двісті десять гривень:
– У тебе купили жилетку.
– Яку?
– Он там висіла.
– А! можна було і за…
– Знаєш, хто її купив і кому?, – урвала Танюха товаришку.
– Ну?
Слідчий, що убив свого опера, Костика Назарука.
Він ще вів справу маніяка?
Він самий. Знаєш кому він купив цю жилетку? Своїй малолітній доньці. Мами, каже, вдома немає, от, каже, і добренько. Уявляєш собі? Зовсім злетів з котушок, душогуб поганий. Невже ти їх не бачила? Вони ж назустріч тобі йшли.
Ні, не бачила, розминулись. Їй же років десять-дванадцять?
Ти б її бачила… Я б не сказала, що їй десять. Як проститутка остання! Наряджена! А нафарбована! Ну та ладно, я пішла вже.
29
Три біло-червоні пігулки застукотіли у пляшечці з-під «Ундевіту», ви-кликавши цим звуком надмірне потовиділення і тремор рук у майора Руденка. Три пігулки на день. Курс передбачав тривалість «життя» чотирьох пачок трамадолу у місяць. З поступовим зниженням дози, звісно. Пройшло два тижні і два дні, а пігулок лишилося всього дванадцять. Останніми днями Руденко змусив себе обмежитись п’ятьма, чотирма, а сьогодні, нарешті, трьома пігулками. Час від часу йому здавалось, що цей ідіотичний план із живцем зародився лише під впливом наркотику натомість ніякий здоровий глузд у цьому процесі участі не брав.
Яся, сам Василь не знав де, ховала свої нові шмотки, дірку в носі заклеювала за присутності Марини шматочком пластиру і на диво поки що вдало не дозволяючи матері зайнятися її вигаданим чиряком. Чи чим там іще. Вчора вона запропонувала Василеві розповісти матері про пірсинг і залишити сережку, та Руденко переконав дочку, що це лише реквізит до їхньої вистави і що дірочка благополучно заживе після завершення їхньої авантюри. Те, як вона завершиться останніми, менш насиченими наркотиком днями, все більше турбувало Руденка. У випадку «кльову» слідчий на лікарняному мав для затримання лише сталевий ціпок.
Яся уже майже тиждень дефілювала вулицями Федорова у тому викличному одязі. Руденко боявся, що з дня на день зателефонують зі школи. Яка-небудь стара вчителька – страж моралі. Та чим далі, тим більше розкутими ставали молоді дівчата і це виражалося не лише в одязі. Руденкові навіть ще холодніше ставало, коли він бачив у листопадовому повітрі голі поясниці студенток і старшокласниць. Та найбільше він вболівав, звісно, за свою маленьку помічницю. Від колишнього запалу ведення слідства у неї лишилися самі натяки, тож у цей самий момент Василь подумав, що він, мабуть, точно не пам’ятаючи, фактично примусив свою дівчинку тинятися морозом у тому вбранні, яке він їй купив, наражаючи її на небезпеку та постійні хтиві погляди чоловіків і хлопців.
Зуби його з люті заскреготали і він помітив, що вони крім того, розме-люють дві пігулки-капсули в роті. Рука з пляшечкою «Ундевіту» крупно затремтіла. Стукіт всередині повторився, але надто вже він був слабким. Руденко зазирнув усередину: так і є – одна пігулка. На весь день.
Яся зникла за рогом і Руденко ледь не прожогом кинувся її наздоганяти, тримаючись іншого боку вулиці і, як йому здавалося, безпечної дистанції. Він просив, щоб Яся після школи поблукала на іншому березі, перейшовши туди через міст за двадцять шостим будинком, там, де було вбито і знайдено Віку Гупаленко.
Яся переходила дорогу. Елегантно і впевнено, разом з тим повільно (за інструкцією батька, не через ногу, через те, щоб всі роздивилися, точніше не всі, а один, кому треба) вона крокувала вилинялою «зеброю».
Скоро Марині почнуть говорити люди, подумав Руденко, такі ж стражі моралі, виговорювати, ніби мають право, що, мовляв, ваша дочка ходить вдягнена ненормально для школярки. Та ні, заспокоїв себе він, часи вже ті давно минули. Всім уже байдуже. А якби хтось такий нестримний захотів, то Марина вже б знала. В такому випадку краще було б поступово, «офіційно» переводити Ярославу на «нову моду», а не пояснювати, чого тато й доня нишком змінюють гардероб дитини. Та й не підтримала б Марина такого іміджу.
Руденкові сяйнула думка не чекати Ясю зі школи а, понадіявшись, що до мосту вона добереться без пригод, обійти лісництво, перетнувши Синюху через дамбу і вигулькнути біля місточка в засаду. Краще вийти на лівому березі, ще раз перетнувши Синюху, вже назад. У вбивці Гупаленко вистачило часу вирубити і затягти дівчинку в очерети, поки хтось його не побачив, а це сталося фактично під вікнами мікрорайону.
Та уявивши собі весь той шлях, який доведеться подолати, Василь від-мовився від такого плану, повернувшись до попереднього. Він вийняв телефон з кишені куртки і наклацав на швидкому наборі Ясю. Вона дістала свою мобілку й, не виказуючи нічим ні здивування, ані взагалі якої-небудь реакції, в тому числі не оглядаючись, чого боявся Василь, відповіла:
– Слухаю.
Він бачив, як ворушилися її губи, як вітер розвіває «кінський хвіст» і пасма над чолом, чув одночасно, ну майже одночасно, той вітер у слухавку. Неприродно виглядало те, що дівчинка там десь, а голос – ніби не з нею він розмовляє, або розмовляє з нею, а та дівчинка на тротуарі вже – не вона.
Мабуть пігулки вже діють, подумав Василь про химерність своїх думок.
– Слухай, сонечко, ти ж не забула? Після школи йдеш повз будинки над смітником і до місточка.
– Не забула, – почулося легке роздратування в голосі.
– Я буду в лікарні, покантуюся там, може зайду на роботу, – чого йому зовсім не хотілося, мабуть як і всім там присутнім. – Як вийдеш з класу, не з школи, а з класу, зателефонуєш. Щоб я устиг…
Несподіваний бічний удар, якраз у хворе стегно, вибив з Руденка дух. Ціпок полетів геть. Василь заточився і впав би, якби чиїсь руки не вхопили його попід пахви.
– Вибачте, пролунав над ним голос.
– Що сталося, тату? – Гукало в слухавці. Руденко скинув поглядом вперед і ліворуч: Яся стояла, розгублено озираючись. Чорт, чорт! Ось вона його побачила і злякано дивиться на нього.
– Все добре, сон..., просто перечепився. Все нормально, до зв’язку, – поспішно закінчив він і натиснув відбій.
Тепер лишилось розібратися з недоумком, який його ледь не збив з ніг. В руку йому вклався, ніби сам собою, ціпок.
– Як Ви? Все гаразд?
Молодий хлопець стояв перед ним, скорчивши боязливо-співчутливу міну.
– Вітя, – промовив Руденко. – Все нормально.
Він порився в кишені, намацав пляшечку «Ундевіту», а вже потім вклав туди ж телефон.
– Яким вітром? – Спитав він хлопця.
– Я тут живу, – просто відповів Вітя.
– Куди прямуєш? На роботу? Чи ти ще вчишся?
– Вже відучився.
– Чим займаєшся?
– Підробляю то тут, то там.
– А що з фахом? Інститут хіба не розподіляє…?
– Вже давно ніхто нікого не розподіляє.
– Ходім кудись погріємося. Розкажеш про себе. Давно не бачились.
За кілька хвилин вони вже сиділи у кафе біля зупинки «Мікрорайон». Димілась кава у старих радянських чашках з помаранчевими кільцями по краю.
– От так історія. – Василь Михайлович похитав головою. – Так, важко зараз молоді. Шукай тепер собі роботу.
– Ага, на заводі зараз скорочення пішли, – погодився Шапкін. – А у шахту я не піду. Здоров’я не те.
– Мені здається, чи на мене всі косяки кидають? – Спитав Руденко, зиркаючи навколо примруженими очима.
– Та ні, – відповів Вітя. – Ніби все нормально. Ніхто й нічого, як я можу судити. Ви переживаєте за ту історію? В газеті місцевій писали.
– Уроди.
– Ага. Я взагалі газет не читаю, але якось випадково попалася на очі. Зацікавило, я ж Вас знаю. Нічого по суті не написали. Якщо не хочете, то не розповідайте.
– Ти хороший хлопець, Вітя, – сам не знаючи чому, сказав Руденко.
– А що це Ви, доньку проводжаєте до школи? Ніби всі вже забули про маніяка. Давненько його не чутно.
– Помиляєшся, мій друже. Я вважаю, що убивство шахтаря на ринку, відомого нам обом Божка, це справа його рук.
Шапкін здивовано підняв брови.
– З чого Ви це взяли? Невже він, – засміявся Вітя, – змінив профіль?
– Знаєш, що я думаю, – без тіні веселощів відповів Руденко, – я думаю, що це був все ж таки він, бо хто у нас ще в місті такий мораліст, і хто – похабник?
– То так Ви його називаєте?
– Ти ж сам казав, – продовжував Руденко, не завваживши слів співрозмовника, – що Божко витріщався на дівчат. І що колись йому цього стане замало. Дівчинка-свідок сказала, що Божко її домагався.
Кадик у Шапкіна ковзнув угору. Здавалося, хоч і трохи, але тріумфуючим голосом він пролепетав:
– Я ж Вам казав…
– Як у воду дивився, – погодився Руденко. – Дівчинка пережила шок, але змогла багатенько пригадати. В протоколі детальний опис розмови, з якої видно, що Божко намагався зняти і розбестити її. Принаймні мав це на думці і недвозначно натякав. Що він не проти б. а ще вона дала опис злочинця. цього лицаря в сяючих обладунках. Мораліста.
Руденко побовтав каву на дні чашки і допив її, вже холодну, одним коротким ковтком. Шапкін намагався ще гріти чашкою руки, але її вміст вичах і вже й не парував. Хлопця злегка трусило.
– Ходім надвір, перекуримо, – запропонував Руденко.
Вони вийшли. Шапкіна геть затіпало, він не зміг навіть підкурити. Руденко, затиснувши ліктем ціпок, перехнябився і чиркнув сірником ще раз – для хлопця. Той почав жадібно ковтати дим.
– Ну от, – промовив Руденко, тримаючи цигарку в зубах і спершись знову на три точки опори. – У нас є опис. Є відбитки пальців. Є група крові.
– За чим же діло стало? – Слово діло Вітя промовив як «д-діло».
– Немає лише знаряддя вбивства і того, з кого можна було б зняти пальці. Щось ти зовсім замерз. Ходімо, бахнемо по стопці і біжи додому. Грійся.
– А з Вас знімали відбитки? – Несподівано запитав Шапкін, припинивши на мить труситися.
– В сенсі?
– Ну, Ви ж убили того свого опера? І з Вас мали зняти відбитки згідно з процедурою.
– Ну, так, а що?
– І їх всі обов’язково пробивають по базі всіх злочинів, так?
– Так, так. Я не злочинець, не бійся, а то уже б сидів. Не вийшов би просто із Управління.
– Та я не боюсь, просто цікаво.
– Злочинець цей, цей мораліст, навпаки, не такий старий хрін, як я. на нього більше згодився б ти.
– Я? невже такий молодий? Він почав, якщо я не помиляюся, в дев’яносто… восьмому.
– В дев’яносто сьомому, якщо бути точним.
– Це тоді йому було років п'ятнадцять. Це можливо?
– А чого б ні. Поглянь які забиті колонії для неповнолітніх.
– То інша справа. То – недоумки. Вони вчиняли ідіотські злочини і по-ідіотському попадалися. А цей, видно, розумніший, досвідченіший, раз вже скільки на свободі. І ніхто не знає, який він із себе. У місті-то на шістнадцять тисяч…
– Не гарячкуй. Скоро він попадеться. Повір мені. Я сам його впіймаю, можеш мені повірити.
– Можу, чому не могти. Ну що, ходімо?
30
Яся із півгодини гуляла лісництвом, грузнучи повсякчас у ледь-ледь промерзлому ґрунті і час від часу позираючи навколо. Ліс і очерети над Синюхою були безлюдними. Ось вона зупинилася десь за двісті метрів від мосту, намацуючи в сумочці телефон. Палець швидко наклацав ім’я абонента «татуньо», завис над зеленою кнопкою виклику, швидко перемістився до кнопки «відбій» і заблокував клавіатуру. Крок її тепер все пришвидшувався і до мосту вона майже підбігла. Тут довелося загальмувати: старий місток, збитий невідомими добрими людьми із вже підгнилих дощок, грозив зламати десятисантиметрові «шпильки».
Коли вона дісталася середини мосту, рухаючись навшпиньках і тримаючись далі від країв хисткої споруди, у гущавині очерету попереду, на лівому березі, щось заворушилося й з тріском почало ломитися на стежку. Яся зойкнула і побігла назад. Та не встигла вона зробити й два кроки, як «шпилька» таки застрягла і з ледь чутним «чпок» відломилася, а сама Яся зірвалася у воду, зломивши трухлявий низький поручень.
– Ясю! – Почула вона крізь тріск і плюскіт, як і крізь шок від падіння в крижану воду. Крім температури неприємним фактором, що діяв на неї, був запах. Запах гнилі. Перед очима уява миттю намалювала дівочий труп, який випливає з очеретів просто до неї. Труп на стадії сильного розкладення. Труп, що сочиться гноєм, в якому Ярослава тепер купається.
Сильна рука вхопила її за лікоть і трохи підтягла вгору.
– Давай, допомагай, бо я не подужаю із цією ногою.
Батько спирався у дошки мосту коліном і правою рукою, поряд якої валявся ціпок, загрожуючи зісковзнуть у щілину в воду. Праву ногу Василь розпластав через весь місток, так, що черевик звисав з іншого боку.
Яся глибоко вдихнула, відчувши при цьому різкий потяг до блювання, накрила долонею батьків ціпок, щоб не впав, випручала правицю й уперлася нею в сирі дошки. Спроба витягти ноги з мулу не одразу увінчалися успіхом, та все ж, з горем, вона видряпалася нагору, мокра й лискуча, наче те жабеня.
– Вибач, маленька. Ти злякалася?
– Дурню! – Вискнула Яся. – Попереджати треба! Я шпильку зламала!
– То все дрібниці. Давай, вставай. Ходімо, поки не замерзла. Тримай, – він скинув куртку й подав доньці, силкуючись звестись на рівні. Яся висмикнула куртку й закуталася в неї. – Ну, шпильку твою ми не знайдемо, – незворушно спокійно вів далі Василь. – Нічого, здамо в ремонт, може там щось придумають.
Яся застібнула куртку, обхопила себе обома руками. Потім сіла, майже без вагань, на мокрі брудні дошки, скинула чоботи й почала виливати з них воду. Зробивши це, вона заходилася натягувати їх назад. З кишені куртки тим часом щось хлюпнуло у річку. Очеретами попливла біла пляшечка, яку Руденко весь час стискав рукою і водив пальцями по пластикових швах денця і по кришечці, поки стояв у засаді.
Василь Михайлович стояв не дихаючи і вирячивши очі. Потім, абсолютно не підкоряючись його волі, ліва рука розмахнулася і відвісила ляпаса дівчинці, що якраз вставала з розгубленим виразом обличчя. Вона деякий час ошаліло дивилася на зляканого батька, розкривши рота. Вода з волосся, яке обліпило обличчя, наче водорості русалку, затікала до рота і скрапувала підборіддям. Під носом тремтіла велика крапля, а самому носі налипла лусочка з очеретини. Потім Яся закрила рота і сплюнула. Просто у батька. Маленький лікоть врізався у живіт Василя, ледь не збивши з ніг, і Яся з плачем побігла, кульгаючи на ногу, взуту у чобіт без «шпильки».
Руденко мовчки кинувся шукати щось навколо, потім вхопив ціпок за нижній кінець, руків’ям почав намагатися зачепити пляшечку, що застрягла в очереті.
Коли він підійшов до квартири, Яся сиділа просто на підлозі перед дверима, звівши коліна і розчепіривши литки зі стопами іксом. Вона плакала, зарившись обличчям в згин ліктя.
31
Замок двічі клацнув і двері заскреготіли. Вітя потяг ручку і потрапив до квартири. Замкнувшись, він прислухався. Стояла глуха, ватяна тиша.
Роззувшись, він почав скидати куртку: знявши її з плечей, він затріпотів руками, звільняючись від рукавів. Вже повісивши її в стінну шафу, він похопився і поліз у потаємну кишеню. Щось затиснувши у руці, він рушив до своєї кімнати.
Під полірованим письмовим столом купками лежали зошити – конспекти лекцій та практичні роботи, вони припадали пилом після закінчення інституту. Вітя заліз під стіл, трохи погортав їх незграбно із зайнятою правою рукою, вибрав той, де розворот не був списаний і видрав аркуш.
Застеливши листочком стіл, він придавив його зверху ще й предметом, що тримав у руці: складаним ножем. Сам же Вітя побіг до кухні і повернувся зі ще одним ножиком. Розклавши один, він почав шкрябати іншим по важкодоступних місцях у канавці, куди ховається лезо, у невеличких ямках на голівках шурупів, які скріплюють дві половини накладок руків’я.
Спочатку це виглядало безглуздо. Поки на білосніжному листочку в клітинку не почали з’являтися ледь помітні бурі порошинки. Вітя завмер і довго дивився на аркуш, потім склав ніж і загорнув їх обидва у цей аркуш.
Наступною зупинкою стала ванна кімната. Там Вітя знайшов велику миску, витрусив у неї ножі, а листочок згорнув, тримаючи над мискою і поніс до туалету, де втопив в унітазі.
Після повернення Вітя наточив у миску гарячої води і вийшов на балкон покурити. Курилося швидко, болісно, без задоволення. Запаривши ножі, Вітя злив воду і по новому замочив знаряддя – тепер «Білизною».
Ножі кисли у підбілювачі майже годину. Більше Вітя не витримав. потім він довго промивав їх гарячою, аж руки почервоніли, водою з милом і шампунем. Переконавшись, що запах «Білизни» більш-менш замасковано, Вітя розклав ножі на просушку.
Дурню, думав Шапкін, дурню ти, Руденко, вивів доньку на рибалку. Не подумав, що маніяк, можливо її знає. Хоча, якщо відверто, її можна було б і не впізнати. Але для кращого полювання, чи то пак риболовлі, треба було б її іще краще замаскувати, скажімо, закутати голову хусткою, надягнути темні окуляри. Щоправда, погода не дуже підходяща для них.
Шапкін всівся за стіл і втупився в мертвий монітор свого комп’ютера. У вікні за монітором показували осінній смітник і сепійні очерети на Синюсі за ним.
32
Перевернуті стопочки рівним рядочком вишикувалися через стіл. видих – і ще одна приєдналася до добрячого взводу цього скляного війська.
Настя, мила дівчина, яка крім обов’язків бармена й офіціантки, після зачинення генделя ще й виконувала функції прибиральниці, вже вкотре спробувала забрати посуд з-під каламутного погляду клієнта.
– Не займай! Я себе так контролюю!– Гаркнув відвідувач на весь напівпорожній зал. Декілька голів повернулися в його бік і тут же знову продовжили свої справи, які по суті не надто відрізнялися від справ конфліктного відвідувача.
– Василь Михайлович, мені нема в чому подавати. Он клієнт чекає.
– Хай п’є з пластику, – відмовив слідчий, думаючи додати: «Хай підійде і візьме», але втримався, може, на своє щастя. – Ну добре, –милостиво погодився він нарешті. – Забирай! А мені вже час…
Він встав, гучно при цьому відригнувши, полаяв тихо й нерозбірливо салат і відбивну, з’їдені в якості закуски, хитаючись вийшов у двері, зачепившись за одвірок і голосно цокаючи ціпком.
Вогке холодне повітря не принесло полегшення, натомість цигарка наче пришвидшила хід думок, пустивши їх галопом.
Та думки були теж не ті. Хоч як Руденко себе за це карав, нічого не зміг зробити. Думалося не про Ясю, вдарену через наркотики, а про Шапкіна і Мораліста. Про трупи, знайдені і ще «спочиваючі».
У Василя з’явилася думка, що Божка убив не Мораліст, а Шапкін, хоча, можливо, під керівництвом чи з благословення першого з них. Дівчинка-свідок, як її там, не може намалювати портрет убивці, а художника Руденко підключити не встиг. Може зараз, за його відсутності, це вже зробили, може справу знову забрали, але Руденкові було на все це плювати. Що вони знають? Що вони вміють?
Найкраще буде звести разом Шапкіна з цією дівчинкою. Тоді всі деталі проясняться.
Руденко дістав мобільний і набрав Бондаря. Хто щось йому скаже по суті справи і хто неупереджений проти нього, так це старий друзяка Бондар.
У слухавці довго гуділо, нарешті почулося втомлене:
– Алло.
– Пришли мені СМС-кою номер свідка в убивстві Божка. Тої дівчинки з двери…
– Слухай, Руденко, не дурій, іди проспися.
– Бляха, Дмитре, мені не потрібні твої міркування стосовно мене. Ти ж експерт, бляшка мушка, давай сухі факти і не патякай.
– Проспись, Руденку, – повторив Бондар і відключився.
Руденко заскреготав зубами і стис з усіх сил телефон.
– Ти забув сказати: «Не здумай приїжджати сюди»!
Василь сильно нахилився вперед, зробив крок і опинився сторчголов у кюветі. В голові гуділо, час від часу крізь повіки просочувалося світло фар проїжджаючих машин. Почулися голоси. Вони говорили уривчасто і незрозуміло. Деякі слова Василь все ж розрізняв, але вони ніяк не були пов’язані між собою, принаймні слідчий пов’язати їх не зміг. Зненацька голосно і чітко прозвучало: «Василю!»
Руденко скинувся і спробував сісти. З далеко не першої спроби йому це вдалося, проте жодної жінки, чиїм голосом було сказане його ім’я, видно ніде не було. Більше того: траса була абсолютно порожня.
Чого не скажеш про голову Василя, де роїлися слабко сформовані думки, серед яких виділялася яскравим стоп-сигналом на нічній дорозі думка, точніше єдине слово: куртка.
Руденко намагався згадати місце в протоколі допиту свідка згадування про якусь куртку, але безуспішно. Тим не менш куртка була. Він навіть знав яка. Коричнева, під шкіру (Руденко точно знав, що не шкіряна, а під шкіру) чоловіча куртка
У Шапкіна такої куртки немає і не було.
Убивця був у цій куртці.
Куртку він викинув.
Вдягнув він потім свою власну.
Купив він цю куртку в той же день і спеціально для того, що робив у ній.
Залишилася дрібниця: знайти того, хто продав убивці куртку і провести упізнання убивці продавцем.
33
Бондар уже зітхнув з полегшенням, чомусь уявивши, що більше Руденко його не потурбує (яка наївність!), аж знову заграв концерт Шумана для фортепіано з оркестром, спочатку тихо, потім дедалі голосніше, коли експерт дістав телефон із барсетки.
– Алло, – трохи розтягнуто і неприхованим роздратуванням промовив він.
– Що там з курткою?
– Якою курткою? Ти, Руденку, маєш піти зараз додому і проспатися. завтра поговоримо, добре?
– Курткою убивці Божка, – презирливим тоном, ніби до розумово відсталого, сказав Руденко, проігнорувавши заклики Бондаря до перенесення діалогу.
– Звідки ти знаєш про куртку?
Справді, куртку знайшли в день убивства Назарука. Руденко не міг про неї знати. А крім експерта повідомити про знахідку слідчому не міг ніхто.
Звичайнісінька куртка зі штучної шкіри, або по-іншому дерматинова куртка. Вся в крові. Крові двох різних людей. У одного перша група (Божко), у іншого – друга. Кров убивці. Така ж група і резус у «мораліста», як називає федорівського серійного убивцю Руденко.
Зненацька дещо іще сильніше стривожило експерта. Серце його упало десь у район сечового міхура, тілом спочатку пішов холодок, а тоді затопило хвилею жару.
– Чорт, Руденку, ти ж напився!
– До чого тут…
– Ти ж іще сидиш на трамадолі!?!
– Це мої ліки. Я страждаю, – можливо розігралася фантазія, подумав Бондар, але йому здалося, що Руденко аж надто сапає ротом.
– Де ти є?
– Розказуй про курт… – Василь замовк на півслові, натомість почувся гучний шелест.
Бондар кинув телефон у сумочку й кинувся до чергового.
– Негайно, збирайте усіх, хто ще залишився!
– За чиїм наказом? – Сонно поцікавився черговий, не відриваючи погляд від маленького чорно-білого телевізора.
– Бляха! – Лайнувся Бондар і почав набирати Семена Павловича.
Той спокійно вислухав, сказав лише: «Зрозумів». І поклав слухавку. За мить затріщав апарат у чергового.
Всі, крім нього, хто знаходився у будівлі і ті, хто вже пішов додому, але жив недалеко чи не встиг від’їхати із зупинки, були призвані, отримали радіостанції та інструкції з пошуків Руденка.
За можливі місця його перебування було прийнято придорожні канави поблизу всіх закладів у місті, де наливають алкоголь. Таких було не так багато, але Бондар додав до списку всі кіоски при зупинках громадського транспорту, де продавалося пиво і цигарки. Сам експерт також рушив з хлопцем із ППС у пошукову експедицію.
За сім хвилин черговий прийняв повідомлення про місцеперебування Руденка. Згідно з інструкцією голови експертного відділу, він викликав на місце «швидку».
Крім загального зниження функції дихального центру, спричиненого поєднанням алкоголю і трамадолу, ще одним фактором небезпеки для життя слідчого було посилене блювання. Коли Руденка знайшли, він вже не дихав, рот був забитий блювотинням.
Бондар сидів у коридорі на рипучому тріо стільців, тримаючи куртку з телефоном Руденка на колінах. На запах, що від неї йшов, він не звертав уваги.
Він щойно зателефонував Марині з телефону її чоловіка.
Раптом у руці завібрувало. Бондар рвучко підніс апарат до вуха.
– Так, Марино, – мовив він.
Натомість юначий голос відповів:
– Ви мабуть помилилися. Тут немає ніяких Марин.
Бондар помовчав, перетравлюючи почуте. Власник голосу теж не давав відбою.
– Хто це? – Спитав голос нарешті.
– Це Ви мені дзвоните, – резонно вставив Бондар.
– Ні, – заперечив голос, – це Ви мені подзвонили, а я передзвонюю.
– Я нікому не дзвонив…
– Хто Ви? І що Вам треба?
– Вибачте, я мабуть помилився, – пробелькотав розгублений Дмитро Семенович і відключився.
Деякий час він сидів, тупо упершись поглядом в гаснучий екранчик телефону, а тоді натиснув кнопку виклику. Не екрані відобразилися останні сеанси зв’язку. Ось він вхідний, щойно дзвонили: Шапкін Вітя. Далі вихідний – Марина. Далі знову Шапкін. Тридцять дві хвилини тому. Якраз після останнього дзвінка експерту. Ось воно: Бондар, четвертий дзвінок. Також вихідний.
Хто такий цей в біса Шапкін? І чому Руденко на останньому подиху, без перебільшень, телефонував саме йому?
34
Незважаючи на пізню годину дві постаті тулилися біля темних дверей лікарні. Лише в одному вікні мерехтіло: чергова медсестра дрімала за столом, впершись в кришку ліктем і поклавши голову на долоню.
– Це я в усьому винна, – сказала менша постать, ще зовсім дитяча. І голос вона мала теж тоненький, дитячий.
Друга, трохи більша, притягла першу до себе. Перша ж продовжувала, але тепер звучала глухо, ніби з-під подушки.
– Це я впустила його ліки в річку. Він мене ударив. Ляснув по обличчю. Несвідомо, я певна, просто йому дуже боліло. А я, наче мала дурепа, на нього злилася, ігнорувала. Він дуже переживав.
– Припини. Ти не винна.
– Винна.
– Чим ви займалися? У вас же була якась таємна справа, я бачила. Шукали вдвох того маніяка? Тут ти винна. Він був під трамадолом. Але ти ж була з чистими мізками…
Маленька постать заридала.
– Господи, – стенула більша. – Ну й ідіот, царство йому небесне. Ходімо, моя хороша, додому.
Постаті рушили, обійнявшись, вздовж траси. Було порожньо: ні машини, ні людей. Навіть бродячих тварин не було. Ліхтарі лиш місцями вихоплювали клапті асфальту і узбіччя. У їх світлі трава вздовж дороги виглядала мертвою декорацією.
У дворі було темно, тільки з якогось вікна смуга світла лягала на два сміттєвих баки. Меншенька постать біля самого під’їзду відділилася від більшої і попрямувала до смітника, кинувши вже майже спокійно: «Я зараз».
Вона зупинилася в навскісних променях, помаранчеве світло лягло на заплакане обличчя і на шматок паперу, який вона тримала перед очима. Це був конверт. З Москви. Від якоїсь Малишевої Я.Ю.
Її батькові.
Ярослава довго не роздивлялася вийнятий після обіду, коли вона поверталася зі школи, з їхньої поштової скриньки конверт. Просто ковзнула наостанок поглядом, зім’яла і викинула в смердючий бак.
