– Де ти був? З тебе аж дзюрчить!
Руденко лише махнув рукою в бік майора. Навколо Українського Дому вже зібралося достобіса міліціонерів, більшість яких сьогодні мали нагородити різноманітного ступеня медалями й орденами як за геройські вчинки, так і за рутинне виконання нудної роботи впродовж десятків років.
Василь витер піт з чола і спитав:
– Ну що, вже час? Ходімо, щоб потім не пасти задніх.
Промови міністра, батьків міста та організаторів, саму церемонію нагородження Руденко так-сяк пережив, а вже концерт його добив остаточно. Спочатку він просто куняв, потім повністю опритомнів з сильним головним болем, повідомив своїм землякам, що йому треба до туалету і, не дочекавшись закінчення поточного номеру, там про щось співали, здається, почав протискатися до виходу. Глядачі засичали, дехто лайнувся нецензурною лайкою, на що Руденко відповів:
– Цить! З ким говориш! З кавалером ордена «За мужність»!
Сам орден лежав у внутрішній кишені кітеля, неприємно відтягуючи її донизу. Забравши куртку з роздягальні, він вийшов на вулицю й відразу відчув надзвичайне полегшення. Ні, голова так само розколювалася, ніби в неї напхали каменюччя, яке тепер там тиснуло на мозок, а коли хитнути трохи головою – перекочувалося й билося об нього, аж розривало. Але тепер ніхто не пхав у його голову ще цього каміння. Більше його голова не витримала б.
Повітря приємно холодило обличчя після задухи залу, напханого людьми, байдужими до Василя й байдужих йому. Він глибоко вдихнув і скотився зі сходів на Хрещатик. Йти цією гамірною вулицею Руденкові не хотілося, тож він вибрав би перехід на протилежну сторону, в бік вулиці Грушевського, занурився б у парк, але якась невідома сила потягла його знову на Володимирську гірку. Ніби він сподівався, що вона знову там буде. Та звісно ж, її не буде. Але всі місця, все каміння бруківки, до якого вона торкалася, на яке ступала, ставало для нього священним, віяло її енергетикою. Її силою. Її… нею.
13
Семен Павлович сидів у своєму шкіряному кріслі і дивився у вікно. Краєвид там відкривався не вельми мальовничий, проте заспокійливий: ліворуч гребля, обмежувала тік Синюхи, створюючи широке плесо водосховища, за яким відгоряв останніми іскрами ліс. Стояв кінець грудня, але де-не-де, вже притрушене сніжком, червоніло й жовтіло не опале листя. У двері постукали, Семен Павлович відштовхнувся від підлоги носками черевиків і розвернувся до столу, заваленого паперами з наказами, звітами, навіть особовими справами.
– Увійдіть!
Двері прочинилися майже обережно, пропускаючи слідчого-героя, кавалера ордена «За мужність» Руденка Василя Михайловича.
– Викликали?
Семен Павлович скрушно похитав головою й зітхнув:
– Ти, Руденко, ну ніяк не можеш без вибриків. Що тобі зробити? Кажи, я все для тебе зроблю, тільки не поводься наче придурок. Я ж знаю що ти гарний слідчий. Знав би ти яку мені за тебе давали рекламу. Я думав, що отримав супер-приз на барабані, а натомість маю геморой.
Руденко мовчки свердлив поглядом начальника.
– То як там у столиці? Що бачив, що чув?
– Дива різні бачив. Наприклад, у вбиральні Українського Дому, де нас нагороджували, є такі електричні сушили для рук, до яких тільки руки підносиш, а вона вже сама вмикається. І пісуари автоматично змиваються. Більше нічого цікавого не бачив.
– Іронізуєш значить, – кивнув Семен Павлович.
– Ні, просто відповідаю на Ваше запитання, Семене Павловичу.
– Ну хоч орденом похвалися.
– Не можу. Вдома залишив. Дружина хоче його у рамці на стіну повісити. В сортирі.
Семен Павлович витріщився спочатку, а потім гаркнув:
– Пішов на хрін звідси! І не попадайся мені на очі кілька днів.
– Так, є! – Розвернувся через ліве плече Руденко й, похитнувшись, вивалився у коридор.
Насправді орден був у нього при собі, у тій же кишені. І Марина, хоч і поцікавилася нагородою, аж ніяк не збиралася його нікуди чіпляти. Навіть у сральнику. Вона, звісно, була здивована настроєм і поведінкою Руденка, тим, що він не п’яний і не п’є. Та настороженість лишилася. Будьмо чесні, у кого б не лишилося. Та й про розлучення не говорила. У же добре. І не влаштовувала жодних з’ясувань стосунків. Іще краще. Єдиний, хто жодним чином не змінив свого демонстративно байдужого ставлення до нього, була його дочка. Яся вже давно не намагалася вступати в контакт з батьком, оскільки він щоразу починав говорити щось не зовсім їй зрозуміле, злитися на когось чи щось, хоча Яся й розуміла, що не на неї. Та справи це не міняло. Її батько кудись зник, поступившись якомусь стурбованому й наляканому п’яничці.
Зрозумівши й усвідомивши все це, Руденко вирішив будь-що повернути свою дочку. Треба з нею кудись сходити. Щось купити. Тим більше скоро Новий рік. На виставу з нею піти, чи що там у них буде. Точно, думав він, Новий рік. Значить будуть ще канікули. Це чудовий шанс хоч якось спокутувати свою провину за останні, о Боже, страшно собі уявити, не дні, не місяці навіть, роки його п’янства й забуття.
Тож наступні дні він скільки міг присвячував Ярославі. Вона на диво легко пішла на контакт, чого Василь ніяк не чекав, після цього він полегшено зітхнув і, взявши нарешті відпустку, яку він не брав з дев’яносто восьмого, рушив з дочкою у Кривий Ріг на ковзанку. Потім вони гуляли містом аж до вечора так, що у маршрутці дорогою додому Яся спала, примостивши голову у нього на плечі. Більшого єднання він і не очікував. Але виявилося, що у Ясі є й інші важливі справи крім поїздок і походів з батьком: подружки, друзі, гульки з ними, таємні телефонні розмови. Він був трохи пригнічений цим. Як виявилося, батька з її життя все одно витіснили б на задні плани.
Тим не менше, тепер їхні стосунки, принаймні поки що, налагодилися якщо не до дружніх, то принаймні вони з дочкою стали добрими знайомими. Марина теж не мала змоги опиратися чарівливій мужності чоловіка, пообіцяла, що розмова (малося на увазі розлучення і все таке, у що Василь вже майже не вірив) не знята з порядку денного, проте відклалася на невизначений термін, а поки поводилася точно як і він, тобто як зразкова дружина зразкового подружжя, мати зразкової родини.
Так було до Різдва.
14
Точніше до ранку сьомого січня. Коли Руденко дізнався останню новину: убита молода жінка просто на тротуарі вздовж траси біля новинки сезону – супермаркету АТБ. Такого нахабного убивства ще не бачили Федорівські міліціонери. Був вечір, повна вулиця народу, всі поспішали докупити все необхідне в останню мить.
У Руденка навіть трохи защеміло в серці, коли він, подзвонивши вранці на роботу, щоб дізнатися у Юрка як там справи взагалі,почув про вбивство жінки. Але одразу ж відпустило, оскільки та була не зґвалтованою, груди її не були обгризені й років їй уже було трохи більше за шістнадцять. Якщо точно, то дев’ятнадцять. Убита ножем у горло. Один удар. Точно в яремну вену.
За півгодини він вже був на роботі.
– Я хочу цю справу.
Семен Павлович задер брови так високо на лоба, що здавалося ніби шкіру йому на голові зібрали в пучок і потягли якомога сильніше донизу, аж під потилицю. Він сидів, як завжди, відкинувшись у своєму кріслі й злегка покручувався туди-сюди.
– Ти впевнений? Може тобі треба трохи відпочити після попереднього тріумфу?
– Не треба.
– Ти ж у відпустці. Що взагалі ти тут робиш?
– Закінчую відпустку.
– Добре, але ж тобі скоро вже… ту-ту. Перебиратись на підвищення.
– Не говоріть зі мною про це. Я щойно відчув інтерес до життя, роботи, а Ви мені тут торочите про те довбане переведення! Я нікуди не переводжуся! Я хочу справу. Дайте мені цю справу!
– Добре-добре, тільки не психуй.
З кабінету начальника Руденко вийшов зі змішаними почуттями. В ньому грали гнів, образа, відчуття приниження, але заодно він був і радісним аж до всирачки, що отримав справу, яка мала виявитися більш ніж цікавою. За весь свій трудовий стаж він не відчував подібного піднесення й зацікавленості.
Голова лабораторії зустрів Василя як завжди тепло й невимушено.
– Радий, що ти зайшов. З якого приводу?
– Я тепер веду справу убитої вчора дівчини.
– Щось тебе тягне на дівчат. Але ордени дають лише за хлопців.
– Дуже смішно. Та я не ображаюсь…
– Я й не думав тебе образити.
– Що там вже відомо про неї?
Бондар теж завів собі крісло на коліщатках, на якому тепер і проїхався до другого кінця свого робочого місця, що представляло собою два зіставлені столи з кількома акуратними стосиками паперів, звітів та результатів, як підозрював Руденко, двома чи трьома чашками Петрі, навіть мікроскопом. Збоку від пузатого монітора цвів жовтим бочкоподібний кактус.
– Убита – Іваненко Наталія, вісімдесят третього року народження, заміжня, мати двох дітей.
– Швидка.
– Так. Убита ударом вузького ножа в шию. Перетнуто яремну вену. Стекла кров’ю на місці. Схоже, що вона деякий час майже не рухаючись стояла на місці, де її вдарили, намагалася затиснути рукою рану, потім зробила декілька кроків і впала. Знепритомніла, оскільки втрата крові стала критичною, а за ще кілька хвилин померла. До приїзду швидкої. Її викликали люди, що проходили повз. Хто – не відомо. Свідків немає. Кажуть, що вулиця була майже порожньою. Хтось ще скуплявся в АТБ, а більшість вже розбрелася по домівках і смикала другу чарку. Ліхтарі там, сам знаєш, не горять.
– Після цього випадку запалають. Хочу отримати всі результати одразу ж після того, як Ви зробите на них свій автограф.
Руденко часто переходив з Бондарем на формальне «Ви» і повертався на дружнє «ти».
– Все до Ваших послуг. Пий моє вино, копай мою землю.
– Дякую.
На порозі Василя зупинила на секунду фраза, кинута навздогін:
– Приємно бачити тебе знову живим.
Приємно було відчувати себе живим, подумав Василь, заходячи до двісті четвертого й посміхаючись зі здивованих облич своїх оперів.
– Ну що, хлопці, роботи в нас – непочатий край. Треба з’ясувати, що це за професіонал у нас такий завівся.
15
– Вона зателефонувала мені близько пів на сьому, щоб спитати як я там справляюся, бо я нечасто залишався з малими сам, ні з першою, ні з другою. А Марійка якраз хворіла. Я сидів з ними, а Наталя просто хотіла сказати, що вже йде. Це сталося, бо я якраз прийшов з роботи, а вона вже почала вдягати Марію. Я сказав, що сходжу сам, а вона з дитиною нехай сидить. Але вона сказала, що хоче пройтися. Що ж, хоч ми вчора й три дні тому гуляли всі разом, і минулої суботи, я її відпустив. Вона обіцяла не надриватися.
Слідчий опустив голову, втупившись у реєстраційні дані Миколи Лит-виненка, чоловіка Наталі. Прізвище вона не змінила. Залишилася Іваненко. Микола тим часом зітхнув, хлюпнув носом, ніби збирався заплакати і продовжив:
– Сказала, що вже за десять хвилин буде, спитала ще раз чи я відчинив кватирку, бо я якраз варив кашку малій, на півслові замовкла…, і якось хлюпнула горлом… ніби схлипнула. Тепер я знаю, що то було. Я спитав, що таке сталося, але вона вже не відповідала. У трубці я чув тільки шурхіт і потім хрипле дихання. Потім… вона, видно, впала і закашлялась. Я побіг був до АТБ, але згадав за дітей. Кашу я вже не згадував до того, як повернувся додому. Все ж, засадивши малих до манежу, я побіг якнайшвидше їй, Наталі, назустріч. Біля АТБ побачив натовп. Не натовп, так, купка людей. Чоловік п'ятнадцять. Вони підходили, відходили, деякі стояли там постійно. Я підійшов, щось підозрюючи. Там лежала вона…
Микола вже плакав. Сльози лилися по неголеному обличчі. Руденко подумав, що він з тих чоловіків, яким доводиться голитися щодня, бо на наступний ранок, як не на той же вечір, їхнє обличчя вже вкривається густою колючою чорною щетиною.
– Навколо було трохи крові. Обличчя в неї було повернуте на правий бік, а я зайшов з лівого. Коли я побачив його… то… – Микола марно намагався проковтнути кілок в горлі. Покинувши нарешті спроби, він заридав. Справді заридав, голосно й з викриками. Шмарклі текли у нього по шорсткому підборідді й скрапували на стіл Руденка.
Якось несподівано цікава справа перетворилася на мертвий висяк. Дів-чина, яка нікому не могла заважати на посаді еколога рейкового заводу, дружина роботяги з того ж заводу, не помічена ні в чому незаконному, ба навіть за кілометр від людей, які були помічені, лежала у морзі з дірою в шиї і посинілим набряклим обличчям. У свідки доводилося записати всіх, хто хоч колись стикався із загиблою, втім, Руденко сумнівався, що з їхніх показань буде хоч якась користь.
Слідчий відкрив шухляду столу й деякий час тупо витріщався на вміст. Наталин чоловік потроху почав брати себе в руки. Він навіть виявив інтерес до слідчого, приділивши йому аж секунди дві уваги. Помітивши це, Руденко сильніше розчахнув шухляду й вийняв звідти почату пляшку коньяку і кубічної форми чарочку.
– Ви всім так наливаєте? – Спитав Микола, хильнувши після тривалих умовлянь чарчину.
– Ні. Нікому. – Похмуро відповів Руденко.
Микола кивнув чомусь і посунув чарку від себе.
– Хто, чому й за що? Не знаю. Не можу сказати. Вибачте, у мене діти вдома з напівмаразматичною Наталиною мамою.
– Звісно. Я Вас не затримую більше. От прочитайте й підпишіть, поки я Вам випишу перепустку.
Микола не дивлячись підписав, дочекався звільняючого папірця від слідчого й, не прощаючись вийшов.
16
– Я знаю, що кажу. Одинадцятирічним дівчатам нічого робити у такому прикиді.
– Вже можна вважати дванадцятирічним. – Ярослава почала бовтати ногами так, що Руденко почав хвилюватися, чи не звалиться вона часом з цієї труби. – Такими дрібницями перейматися, як п’ятдесят два дні…
– Сонце, ти ж знаєш хто твій тато і знаєш, що я маю підстави таке казати. Тож вибач, що я примушую тебе червоніти перед однокласниками чи однокласницями, але краще так, аніж, вибач, скажу прямо, краще ніж як Віка Гупаленко.
– Так, вона ходила, як хвойда.
Руденко делікатно кашлянув. Двічі.
– Ну добре, забудемо про неї. Але не забуваймо про те, що я тобі порадив.
– Таточку, – підкотила очі Яся, – якщо ти думаєш, що даючи мені ілюзію вибору оцим «порадив», ти потішиш моє еґо, то не помилишся, але знай, що мені відома ілюзорність цього вибору. Але я все ж таки дуже тобі вдячна за спробу. Постараюсь виправдати довіру.
– Ха-ха. Дякую й я тобі.
– То ти думаєш, що і той малий матюкальник теж жертва твого маніяка?
Руденко знову кашлянув.
– По-перше – не мого, бо навіть справу веду не я, але у мене друг у експертному відділі. Тому я в курсі всього. По-друге – так, думаю що так. Але інші так не вважають. Хлопець не ґвалтований, якщо не рахувати…
– Чого не рахувати?
Руденко мовчав. Якщо не рахувати мобільного телефону, запханого у задній прохід дванадцятирічного хлопчика. Та якщо поглянути на попередню жертву педофіла, то все стає зрозумілим. Лишень питання в тім, чи він втратив інтерес до плотських утіх і замінив статевий акт цим ритуалом, чи просто перейшов на новий рівень. Може навіть це хтось інший, хто копіює федорівського маніяка. Федорівський маніяк два. Перезавантаження.
– Травень, травень, – чи то просичав, чи то проспівав Василь. – Цікавий місяць. Веселий.
– Що ж тут веселого? Два трупи за чотири дні. Віка ж зникла за чотири дні до зникнення того дурня? Як його там.
– Олега Малишева. Чому дурня?
– Ти ще скажи: «Про мертвих або добре, або ніяк».
– Або нічого.
– Не подіє. Не розумію, чому так? Якщо він був… ти ж не знаєш, які він пісні крутив у себе на телефоні. Ще й підспівував. Просто на вулиці. Голосно.
– Раніше йому б за таке вуха відкрутили, – підтакнув Руденко, не зовсім розуміючи про що річ, але здогадуючись, як йому здавалося.
– А тепер за це його два колишніх зека брата-акробата тобі… роги ві-діб’ють і заб’ють до напівсмерті.
– Це точно. – Руденко раптом почав ритися в кишені, вишукуючи цигарку. – А це гарна ідея. Здається я розумію чи починаю розуміти цього маніяка. Хто б він не був. Хоч перший, хоч новий. Все вимальовується в картину.
– Фу, не кури біля мене!
– Вибач, я встану, постою тут, щоб вітер відносив убік.
– То що там у тебе за картина?
– Картина ось яка. Цей маніяк, як сказав Дмитро Семенович, мораліст. Він убиває не лише за непристойний одяг, а й за розмови, музику тощо. Все, що вважає недопустимим у суспільстві – прибирає з нього.
– І правильно вважає.
– Не… ти не розумієш, що кажеш. Травень ще триває, тож я боюся щоб не знайшли ще когось. У місті зараз ледь не надзвичайний стан. Всім оголосили, пам’ятаєш ті збори біля кожного будинку того тижня?, оголосили, що у випадку зникнення дитини чи підлітка треба повідомляти міліцію негайно й дати терміново всі маршрути й знайомих. Це щоб, чисто теоретично, можна було знайти зниклого по гарячих слідах, а може ще й живого. А там накрити вбивцю, отримати нагороди, оплески, тра-та-там і так далі.
– Все ясно. Тож поки що зниклих немає, можеш спати спокійно. Та я не зрозуміла, що ти такого цікавого і важливого зрозумів?
– Ходімо вже додому.
– Не можна. Ще півгодини.
– Чому?
– Бо урок праці ще не скінчився.
Руденко знову кашлянув:
– А чому ж ми тут? – І сам же відповів: – Бо мама вдома. Тому ти попросила мене з тобою посидіти.
– Вибач. Але там нічого робити…
– Як швидко зараз дорослішають діти… я у твоєму віці…
– У моєму віці давні римлянки вже заміж виходили.
Руденко ще раз кашлянув:
– Знову педофілія якась, – пробурмотів він.
Ззаду почулися крики. Василь і Ярослава одночасно байдуже озирнулися. Через двір, якраз за трубчастим парканчиком, на якому примостилася Яся йшов хлопець. За ним ув’язалося ще троє пацанів приблизно його віку. Вони якраз і здіймали той галас.
– Альо! Шапка, паштетник! Іди сюди, ми ще не поговорили! Не бійся! Іди, бо вломлю по перше число.
– Відваліть, придурки кінчені! – Огризався одинак. Був він худий та високий, з тонкими рисами обличчя. Руденкові він здався знайомим. Хлопці тим часом обступили «паштетника», скориставшись його заминкою під час руху, коли він відгавкувався.
– Стояти! Ану розказуй, лошаро, куди зібрався! Чого це ти не вітаєшся, підор малий?
– Я сказав відваліть!
– Стій-стій-стій! Кого це ти придурком назвав? – Один з хлопців смик-нув «паштетника» за щоку і той різко відсмикнувся, ледь не впавши. – Ану йди сюди, паштет!
«Паштет» сягнув рукою до навішеної через плече заплічної торби і щось вихопив, розмахуючи навсібіч.
– Ану відваліть, суки! Відваліть і не лізьте більше до мене, виродки! – Хлопець не кричав, він вивергав слова із себе з усією потугою, що в нього була. Здавалося, зараз і легені слідом за лайкою вилетять назовні. – Всіх нахуй уб’ю!
– А що це тут відбувається? – Гаркнув Руденко, прямуючи до місця пригоди. Хлопці одразу ж ретирувалися.
– Та їбанутий якийсь, – мовив один.
– Придурок кінчений, – вставив другий.
Третій з них мудро промовчав. «Паштет» стояв з ножем у руці. Рука тремтіла. Коліна, як помітив Руденко, теж.
– Пішли геть звідси!
Хлопці щось спробували ще репетувати, але Василь ще раз гаркнув і вони вшилися. «Паштет» так і залишився стояти на місці.
– Заховай це, хлопче, – порадив Руденко.
Хлопець повільно поклав ножа назад у торбу, потім зігнувся в бік найближчого дерева й трохи виблював.
– Нічого, – заспокійливо мовив Руденко, – таке буває. Не переживай. Як тебе звуть?
– Вітя.
– Добре, Вітя, заспокойся й іди додому. Он тільки витри отут. І не махай більше цим. Краще не носи взагалі з собою. Бо, якщо піде щось не так, то, як кажуть, не забудьте спиляти мушку.
– Що?
– Та нічого. Не носи ніж з собою. Ти де живеш?
– У шістнадцятому.
– Майже сусіди. Дивлюся – обличчя знайоме.
– Я Шапкін. Ви приходили до мене на допит.
– А, згадав, – дійсно, подумав Василь, як я міг забути. – Не на допит, а на розмову. Ти ж іще впізнав Божка. Шкода, що він виявився не тим.
– Але я його там бачив.
– Я вірю, але був ще хтось. Давай додому. Чи куди ти там йшов. Не хвилюйся. Краще наступного разу скажи їм, що ти під особистою охороною майора Руденка.
– Добре.
– Ну, давай. Може якось зустрінемося. Ми ж сусіди.
Шапкін рушив далі, видно справді додому, десь з боку школи, а Руденко повернувся до доньки.
– Ну й вистава!
– Твоя правда, доню. Це, до речі, Віктор Шапкін, свідок у справі маніяка. Правда він вказав на невинну людину… помилився. Божко справді був там, на місці злочину, а дехто каже, що бачив його як він стежив за студентками технікуму, але поки він був у СІЗО…
– Я в курсі. Ходімо вже потроху. Тільки не туди. Давай понад трасою. Так буде довше та й з наших вікон не видно.
17
Наступного разу вони з Вітею зустрілися десь за тиждень, уже в червні дві тисячі другого. Руденко того травневого дня думав, що Вітя теж прогулює школу. В наші дні, думав він, важко таке зробити, оскільки навіть восьмикласники, а то й дев’ятикласники, а особливо дев’ятикласниці за наказом начальника Управління внутрішніх справ ходили відтепер зі школи прямою дорогою додому та ще й під ручку з батьками. Та потім слідчий згадав, що Шапкін вже не один рік вчиться десь в інституті. Здається в Кривому Розі. Виходило, що хлопчина прогулював пари.
Та зустрівшись із ним другий раз, Руденко спробував був підколоти його з цього приводу, натомість отримав жорстоку правду, в якій аніскільки не сумнівався (не така людина був цей Шапкін, це відчувалося одразу): у Віті по п’ятницях заняття були до десятої сорок, тож у ту післяобідню пору, коли вони з Ясею просиджували працю в школі, Вітя вже міг встигнути приїхати у місто.
Чим більше Руденко пізнавав Шапкіна, тим більше він його цікавив. Щось таке таємниче було в цьому хлопцеві. Виглядав він хлюпіком, мав дуже тонкі риси обличчя. Тому Руденко й прийняв його за школяра, особливо враховуючи, яких кабанців й бичків доводилося йому бачити на перерві у школі, коли він забирав Ясю, відпрошуючись для цього з роботи. Звісно, таке бувало нечасто, бо ще була Марина, хоча вона знову повернулася у свій відділ логістики на заводі, тому тепер часто не бувала вдома. Але іноді Василеві просто хотілося самому забрати доньку зі школи, як нормальний батько. Погода трималася ясною й в міру теплою, що сприяло частим післяшкільним прогулянкам і довгим розмовам, а що може бути краще за такі стосунки між батьком і дочкою?
З Шапкіним теж було багато розмов. З них Руденко дізнався наприклад, що хлопець дуже начитаний, непогано знає хімію, досконало біологію, анатомію, зоологія взагалі поза категоріями; Шапкін любив військову історію та зброю, про те й інше вони тепер часто дискутували. Вітя був не те щоб нетовариським, він був асоціальним. Не антисоціальним, а саме асоціальним. Він був повністю індиферентний до соціуму. Натомість любив природу, прогулянки скелястими берегами Синюхи, Федорівським лісництвом тощо.
Єдине, що не подобалося Руденкові у хлопцеві – це надмірна со-ром’язливість. Він навіть присісти собі не дозволяв, якщо йому не запропонувати. Іноді це скидалося на те, що малий хоче аби його впрошували. Але Руденко розумів, що це не так. Просто парубок засидівся в дівках. Швидше за все через те, що його достатньо сильно ганьбили у школі, а його інтелігентна душа не спромоглася перетравити це й виплюнути (чи викакати), натомість замкнулася від світу людей.
Руденко спитав був хлопця, чи є в нього подружка. Той відповів, що подружка була, та не склалося. Більшого витягнути з малого не вдалося. Здавалося, що або її не було, або це справді була лише подружка, а не дівчина, або як тепер кажуть тьолка.
Тепер взагалі багато дивного кажуть. Раніше була дівчина, тепер – тьолка. Були гроші, стали – бабки, бабло, ла-ве, капуста тощо. Руденко згадав ще декілька нововведень у лінгвістиці, але то все були слова, що мали в корені назви геніталій, тому не дозволив розвинутись цій думці.
Тож оскільки Шапкін ніколи не брехав Руденкові, а якщо не хотів чогось говорити, то просто не говорив чи недоговорював, то слідчий якось прямо спитав хлопця:
– Ти знав, що Божко невинний, коли називав його на упізнанні?
Шапкін зупинився й дістав цигарку. Деякий час тривала тиша, лише чувся рев автобуса, що наближався. Шапкін закурив і вже, здавалося, почав відкривати рота, щоб сказати щось, як автобус нарешті порівнявся з лікарнею, а заодно зі слідчим і студентом. Їх обдало пилом і гарячим повітрям. Хлопець почекав, мружачись, поки пилюка осяде, лиш потім порушив мовчанку.
– Він не невинний, я впевнений. Нехай він не вбивав всіх тих дівчат… але він точно хотів вчинити злочин, маю на увазі сексуальний злочин проти них або будь-кого іншого. І він його вчинить коли-небудь. До речі, якщо вже Ви його згадали, він вас не непокоїв? Не намагався засудити, помститися, засунути в печінку шило?
Слідчий здивовано знизав плечима.
– Та ні. Я навіть про це не думав.
– Даремно. І ще не час розслаблятися.
– Не лякай мене, – з дещо награною легковажністю в голосі відповів Руденко на це. – Ти серйозно?
– Так, серйозніше нікуди. Я б на його місці помстився тому, хто засадив мене в тюрягу.
– Але якщо вже так, то засадив його ти.
– Це правда, але ж він цього не знає. Може він ніколи мене й не бачив, тобто не звертав уваги. Хоча б слід було…
18
– Семеновичу, у тебе ж залишилися рештки телефону?
– Спокійно, спокійно, – Бондар підняв обидві вдягнені в латексні рукавички руки вгору, ніби здавався в полон. – Не треба влітати сюди й волати, наче настав кінець світу.
– Вибачте, але у мене інформація неоціненної важливості.
Дмитро Семенович замахав (так само обома) руками на Руденка:
– Вийдіть, майоре, почекайте хвилинок зо дві, а тоді я вийду з Вами у двір і там поговоримо.
Руденко, крекчучи з досади, вийшов. Бондаря не було хвилин сім. На-решті він з’явився і мовчки повів Василя надвір. Руденко теж мовчав, чекав, поки заговорить експерт. Лише коли закурив, Бондар нарешті озвався:
– Ну, що там у тебе такого? Надзвичайно важливого і термінового.
Руденко чомусь досі німував, лише очі бігали і дихання було якесь переривчасте. Нарешті він спромігся.
– Пам’ятаєте що Ви говорили про…
– Досить, не «викай» мені. Набридло вже.
– Вибачте. Тобто вибач. Пам’ятаєш що ти говорив про маніяка? Що він мораліст.
Бондар мовчки кивнув, мружачись від диму. На обличчі експерта Руденко не прочитав навіть натяку на зацікавлення, проте продовжив.
– Він убив тих дівчат, бо та була вдягнена надто відверто, та мала пір-синг на сосках і… коротше, дві дівчинки, убиті в дев’яносто восьмому, вони не виглядали якось надзвичайно розкуто. Звісно, коли ще були живі й одягнені. Але тоді вже була холодна погода. За два дні після їх зникнення, коли їх навпаки вже знайшли, вдарив мороз. Але я думаю, що вони чимось теж провинились.
– Ну і що це нам дає? Та й взагалі, Руденко, тебе ж відсторонили від цієї справи ще три роки тому.
– Яка різниця…
– Іди й розповідай свої здогади тому, хто цю справу веде, цьому… як його…
– Він мене не слухатиме. Він ідіот.
– Зате ти розумний. Давай уже кажи, на що мені йому натякнути?
– У цього хлопчика в заду був телефон.
– Думаєш, це той самий маніяк?
– А то хто ж?
– Ну-ну.
– Отже, треба дістати з нього блок пам’яті і прослухати пісні на ньому. Це можливо?
– Ти ж знаєш, я у цій новітній техніці – як баран по зорях.
– Тоді, будь ласка, постарайтеся донести тому ідіоту, що треба знайти спеців, які зможуть відтворити записи на телефоні, якщо це взагалі можливо.
– Добре. Але не радив би тобі сильно ритися носом у чужих справах.
– Мені начхати на наслідки. Поки ми тут у цю херню граємося, там – Руденко тицьнув пальцем кудись собі за спину. – Там орудує серійний убивця. І він вбиває дітей. І він не зупиниться. Хоча я й не знаю тепер, як мені ставитися до цих убитих дітей: сильно їх жаліти чи не дуже. Отже, Ви допоможете?
– Та так же, так!
– Дякую.
Бондар сплюнув в урну:
– По спині ломакою.
19
Отримати записи виявилося зовсім нескладно. Вся музика містилася на картці пам’яті, яка не постраждала при заштовхуванні телефону палицею в задній прохід Малишева. Для консультації Дмитро Семенович запросив свого сусіду – дев’ятирічного комп’ютерного генія. Той дуже розлютився, дізнавшись нарешті з якого мізерного приводу його було викликано з його кімнати, відірвано від комп’ютера. Мабуть, думав Дмитро Семенович, збирався всі канікули не відповзати від екрану.
Тож діло стало лише за тим, щоб знайти пристрій з потрібним роз’ємом. Тут знову допоміг розлючений малий. Він просто дістав свій, як він його назвав, мегадевайс, вийняв таку саму карту з гнізда збоку і вставив туди речдок.
За хвилину з динаміка полинув потік брудної похапливої лайки під слабко розвинену музичну тему. Бондар не став чекати, поки у цій, з дозволу сказати, пісні розвинеться фабула і попросив вимкнути звук.
– А ти можеш сказати, чи була увімкненою музика на телефоні на мо-мент поломки. Чи відключення.
– Може й так. Спробуйте його увімкнути, якщо він розрядився – підзарядіть, а потім зазирніть у плеєр, – відповів геній. – Там має зберегтися остання програна пісня чи відео. А от чи програвалися вони на момент розрядки… цього не скажу. Він хоч вмикається?
– Зараз подивимося. Де взяти зарядку до такого телефону?
Зарядку довелося просити у батьків Малишева. Від пояснень щодо те-лефону Бондар якось відкрутився як у телефонній розмові, коли власне й просив підвезти зарядний пристрій, так і при зустрічі з матір’ю. З батьком, думав Дмитро Семенович, було б простіше, а ці жінки такі допитливі й істеричні! А дитина таке от слухала і вона не знала. А може батьки самі допомогли скачати ці пісні на телефон синові. То нехай тепер і відгрібають за це.
Тож, хоч-не-хоч, а викликати Славка, так звали генія в області цифрової техніки (принаймні він таким здавався Бондарю) довелося повторно. Він, постійно зітхаючи й закочуючи очі, увімкнув телефон, поскаржився, що в латексі у нього впрівають руки, показав плеєр експерту. Побачивши назву, він не сумнівався, що це та сама (або дуже подібна) пісня, що лунала, відтворена з карти пам’яті телефону Малишева. Та сказати програвалася вона через динаміки, чи через навушники, зазначив геній, неможливо. Але Бондар знав відповідь: навушники лежали окремо у бічній кишеньці наплічника. Навряд їх туди засунув убивця.
Дуже цікаво, думав Бондар, тепер, якщо це все ж справді той самий, він своїх жертв не трахає, хіба лише предметами. Зате калічить. Як і Горбачову. Жодного сліду слини, крові, сперми, жодних ознак канібалізму, лише роздряпані, тою ж залізякою, якою і зґвалтовано, соски на тілі маленької Гупаленко. А вона справді виглядала, наче хвойда, подумав Бондар. Їй би ще колготи в сітку. Він згадав коротку спідницю, що він їх називав максі-поясами, блузочку з рюшиками і низько розташованим першим ґудзиком, яскравий, аж якийсь трансвеститськтий макіяж: зелено-бузкові тіні, яскраво-рожева помада з перламутровим переливом, налаковане волосся. Із загальної картини випадали лише звичайні ношені весняні туфлі без натяку на підбори.
Та все ж, мабуть, Руденко правий. Причина у поведінці. Убивця очищає соціум від гнилих елементів. Але ж не зробиш всіх дітей і підлітків зразковими піонерами із книжечки про Миколку Синицина. Хоча й ті були, як згадав Дмитро Семенович, далеко не святими. І не станеш поруч із кожним підлітком у місті чергувати.
Тож правий Руденко чи не правий, та це справі не допомогло. Хіба що він здатний ще більше зрозуміти убивцю. Зрозуміти настільки, щоб знайти його. Вирахувати, добути докази, впіймати.
У двері постукали і увійшов Руденко власною персоною.
– Про вовка промовка, – замість вітання гукнув, усміхаючись, Бондар.
– Здоров був.
– Здоровіших бачили.
– Ну досить вже мене ображати, що там із телефоном?
– Все, як ти й казав. Принаймні на перший погляд.
– То ти сказав про це Новікову? Чи Павловичу?
– Ні. І знаєш чому? Тому що це нічого не дасть.
– Що? Як це…
– Сам подумай. Ми не можемо зробити Федорівське населення зразковим. Тим більше зразковим з точки зору моралі минулого століття.
– У минулому столітті моралі якраз найбільше дісталося.
Бондар відмахнувся:
– В будь якому разі це не твоя справа. А про результати додаткових досліджень я Новікову напишу. Не переживай. Просто не встрявай не в свої справи.
Руденко задумливо ковзнув оком по лабораторії й кивнув.
– Слухай, Дмитре Семеновичу, звідки Управління виділяє такі гроші на твою лабораторію? Я думаю, що і в Кривому Розі такого немає. Нам, наприклад, на ремонт машини доводиться самим скидатися.
– Більшу частину всього я й купив власним коштом. Семен Павлович намагався мене приспустити, та я його теж присадив. Він зрозумів логіку моїх доводів.
– Добре. Удачі тобі. І не забудь, сядь зараз і напиши висновок Новікову.
– Не вчи мене. Не забуду. Ще не такий старий, пам'ять нормальна.
Руденко махнув рукою й вийшов. Дмитро Семенович відштовхнувся ногами від підлоги й проїхався через кімнату, прочинив вікно і закурив. Якщо маніяк не повний дурень, думав голова лабораторії, він не висунеться, поки не відгримлять всі надзвичайні стани. Тож поспішати нікуди. На попередніх двох жертвах є відбитки, є сперма, на останніх двох – лише відбитки, на арматурі та телефоні. І вони дійсно збігаються. Це відомо вже два дні й без Руденка. А йому взагалі нічого сунути свої руки в чужі справи. Своїх має вистачати. А що у нього? З чогось вартого уваги – один мертвий висяк. Убивство без мотиву, без підозрюваного, без свідків. Мертва Наталя Іваненко, убита ножем в горло. Що з неї взяти?
20
Руденко з Ясею вже традиційно прогулювалися лікарняним парком. Сонце вже майже торкалося горизонту, небо на заході набуло кольору ванілі. Хвилі прохолодного повітря від річки накочували на ноги. Хотілося влягтися просто на стежці й відчувати як вони омивають тіло. Праворуч шурхотів молодий зелений очерет, живий і пахучий, зовсім не схожий на той, у якому три з половиною роки тому на цьому самому місці Юрко знайшов два трупи. Точніше пес його брата. Знайшов і почав гризти тіло мертвої дівчинки.
Трохи далі попереду, на пляжі хтось розважався, чулися веселі голоси і хлюпання води. Стежку раптово перебіг чорний спанієль, теліпаючи кучерявими котлетами вух. На межі гравію й трави він зупинився й обтрусився. Василя і Ярославу по вуха обляпало бризками води. Спанієль же, як ні в чому, зник у заростях. Назустріч пройшов косар з бензокосою і далі батько й дочка вже бачили, ідучи, навколо себе результат цілоденної роботи цього косаря: бур’яни були акуратно підстрижені майже під нуль. Чагарі теж були добряче проріджені, так що про колишній затишок й єднання з природою можна було забути. Навіть транспорт на трасі було видно у просвітах між деревами.
Наступним, хто їм трапився, був Вітя Шапкін. Він йшов з розгубленим виразом обличчя, губи його ворушилися.
– Здоров, Вітя! – Гукнув Руденко, щоб хоч якось привернути увагу хлопця, що, здавалося, нічого не чув і не бачив крім свіжоскошеної трави.
– Добрий вечір, – відповів той, навіть не піднімаючи погляду.
– Що загубив?
– Нічого не загубив, – Шапкін нарешті глянув на слідчого з донькою, потім знову почав озиратися. – Все начисто викосили. Тут, до речі, росли червонокнижні види. Їх навіть у лісництві немає. Хто знає, може сьогодні поклали край ще одному виду.
– Нічого вже не вдієш. Нехай росло б у лісі чи у степу.
– Нехай росло б… – скривившись пробурмотів Шапкін. – Краще б людей тут взагалі не було. З них ніякої користі – лише сміття. А вид за видом зникає, і ми кажемо – нехай би росло там-то й там-то. Немов і там ми його потім не переоремо чи не випалимо. Чи вирвемо з корінням і продамо, щоб хтось комусь подарував це на якесь кляте восьме березня.
– Не переживай так, – Руденко вже й не знав як бути. Здається Шапкіна справді серйозно засмутили антиманіакальні заходи міськвиконкому. – Ще десь твої види точно залишилися.
– А Вам звідки знати, – буркнув Шапкін і видобув з-за спини пачку вологих серветок. Вийнявши одну, він заходився витирати лезо і руків’я ножа, якого тримав у правій руці і якого Руденко спочатку не помітив.
– А ти що, – спитав він, – на гриби ходив?
– Чому, – не відриваючись від свого заняття, спитав Шапкін.
– Ніби гриби зрізав.
– Та ні, то я зрізав гілочку ялини, щоб удома у вазу поставити. Я знаю, знаю, їй теж боляче і все таке, але я зрізав одну гілочку поширеного виду, для мами, хай їй грець, а не винищив бездумно й байдуже цілий вид.
Витерши ножа і сховавши його до однієї кишені, а до іншої вклавши акуратно складену в чотири рази вологу серветку, Шапкін попрощався й вони розминулися.
Деякий час Руденко йшов мовчки. Нарешті він зрозумів, що хтось ко-гось гукає. Це була Яся, яка вже занепокоїлася через те, що її батько зовсім не реагує на слова.
– Як же ти мені допомагаєш… – пробурмотів він, а Яся перепитала чим. – І ти теж.
– А хто ж іще?
– Слухай, у тебе є вологі серветки?
– Ні. Є сухі. Звичайні паперові.
– Треба вологі.
Він ледь не силою потягнув Ярославу до АТБ. Там вони швидко, ледь увійшовши, пробіглися до кас, де продавалися дешеві серветки Sunny і стали в чергу, що вишикувалася вздовж транспортерної стрічки. Коли підійшла їхня черга, Руденко раптово вискочив назад у торговий зал і рушив до стелажу з гігієнічними засобами, нагріб усіх можливих видів вологих серветок і перейшов до різних непродовольчих товарів, складених у купу. Видобувши звідти металевий брелок у вигляді чи то ведмедя, чи то жирного кота, він повернувся на касу.
У дворі за супермаркетом вони всілися на єдину, вільну від бабусь, лавку і Руденко почав розпаковувати свої покупки. Далі він став натирати металеву поверхню брелока серветками й сушити його, махаючи ним в повітрі. Після кожної процедури Василь уважно розглядав брелок.
– І що ми робимо?
Василь нічого не відповів на доньчине питання, зайнятий запиханням всіх використаних серветок у синю пластикову корзинку з логотипом АТБ, яка стояла збоку від лавки і слугувала сміттєвою урною. Нарешті він закінчив.
– Знаєш, я бачив недавно в кіно, що у них там, за кордоном, в Америці чи що, такі лабораторії, такі експерти, що могли б от по волокнах сказати якої марки серветка, де її випустили, у чию зміну й де її продали. Де її продали я знаю, знайти можна і самі волокна. Але більше, принаймні наша лабораторія, яка б вона завдяки Дмитру Семеновичу не була класна й передова, але не зможе показати.
– То що ти робив, я так і не второпала.
– Бачиш от ці лінії? – Він підніс Ясі до очей брелок, понахиляв під різними кутами то в той, то в інший бік. На металевій поверхні ледь виднілися білі смужечки. – Я не знаю, що це, але воно залишається якщо поводити по металу, та мабуть не лише по металу, вологою серветкою. Після якихось залишаються чіткі сліди, після інших – менш помітні. Але залишаються. Такі самі сліди були на лезі ножа… одного речового доказу.
– Знову твій маніяк?
– Ні. Не він. Коротше, Дмитро Семенович не звернув достатньо уваги на них у своєму звіті. Але мало хто протирає знаряддя вбивства спиртовими серветками, це щоб змити будь-які сліди пальців, навіть нечіткі. Взагалі, якщо по-правді, то лише в кіно так сильно всі злочинці дбають про відбитки. Найбільше злочинів скоюються у стані сп’яніння, на побутовому ґрунті, тому там ніхто нічим таким не переймається, бо й не планує. У нас ще один чистюля. Один чистить місто від людського бруду, так він вважає, інший – просто вичищає ножі перед злочинами.
– Хто він і що зробив?
– Не знаю хто. Він убив таку-собі Наталю Іваненко. Вона молода мати двох дітей, була убита просто біля АТБ, за п’ятдесят метрів від нас, ударом ножем в горло.
– Думаєш, ці смужки допоможуть тобі його знайти?
– Та ні. Просто перевіряю теорію. – Руденко помовчав, зціпивши пальці рук перед собою й похитуючись на лавці. – Просто здається, що я на порозі якоїсь відповіді, але ніяк цей поріг не можу переступити. До речі, як тобі Вітя Шапкін? По-моєму – нормальний хлопець, розумний…
Яся пирхнула.
– Ти що? Він же придурок. Ходить, наче маніяк, по смітниках, лісах, балках. З людьми не розмовляє…
– А ти бачила щоб він з кимось зустрічався?
– Маєш на увазі дівчат? – Здавалося, Яся не йме віри батьковій дурості.
– Ну, так.
– Не гони. Він і з хлопцями ніколи не грався, хіба що пару разів я його бачила з кимось, та й у половині випадків його лошили. А щодо дівчат… хто захоче підійти до нього хоч на п’ятдесят метрів? Він, либонь, нецілований.
Руденко покивав, вкинув останню пачку серветок у миттю розпухлу доньчину сумочку і встав.
– Доведеться тобі ними умиватися по п’ять разів на день щоб хоч до Нового року всі закінчити. – Коли вони вже далеченько відійшли від супермаркету, він ні з того ні з сього знову подав голос: – А мені здається, що у нього таки був якийсь сексуальний досвід.
21
– Ну, може він не хотів щоб ми знайшли там відбитки продавця чи якогось китайця, який збирав цей ніж десь у Ланьчжоу, – Дмитро Семенович покрутив у руках вологу серветку, зіжмакав її й кинув у смітник під столом і заходився терти долоні одна об одну. – Дійсно, на ножі я знайшов поліестерові волокна. Але ні виробника ні чогось іще назвати не зможу. Навіть Київ тобі таких аналізів не зробить.
– У мене є зразки всіх серветок, які можна купити у Федорові…
– Ні, ні і ще раз ні. Це неможливо.
Руденко відчув приблизно таке ж відчуття, як і після штурму того притону, де гніздилися убивці торгівця й валютчика. Після одного невеличкого інциденту по завершенню самого штурму. Один з бандитів лежав на спині з підігнутою за спину рукою. В іншій був обріз зі спущеними курками. Руденко тоді увійшов у хату першим. Почувши кроки підмоги ззаду, він сховав пістолет у кобуру. Потім він дякував силам, що примусили його зробити це.
Бандит мав як мінімум одне поранення в стегно, ближче до пояса. Можливо навіть була ушкоджена голівка стегнової кістки, але слідчий не дуже цим переймався. Розряджений обріз не представляв загрози, тим більше, вважав Василь Михайлович, у приміщенні, набитому ментами, як банка шпротами. Він на секунду відвернувся до прибулих колег і одразу ж почув голосне «клац». І ще раз. Озирнувшись він побачив, що бандит цілиться в нього з револьвера, якого ховав за спиною. Згадалося, що затриманий раніше злочинець з банди говорив про «наган».
Ударом ноги слідчий вибив зброю з рук (і обріз теж), наступним – повністю вивів бандита з ладу. За кілька годин Руденко з експертом та своїми операми відстрілювали цей наган. Проклацавши весь барабан двічі, вони вже втратили надію. Та останній клац (втретє по набою) спричинив постріл. Заряд (шестиміліметрова картечина) просвистів крізь підвальне приміщення Управління, яке слугувало тиром і «вразив» гумовий кулевловлювач.
«Вот єсть «наган», но савсєм нє надьожний: вхємя стачіуа удахний мє-ханісм,» – сказав тоді, сміючись експерт. Опери теж посміялися. Чи то з фрази, чи то з виконання, а от Руденкові було чомусь зовсім не смішно.
От саме те відчуття і навідало його: ніби в нього знову прицілюються і ось-ось пролунає постріл. Він почувався безпорадним, дурним, наче курсант гоблінських військ. Він усвідомив тоді, що сам через свою дурість підписав собі смертний вирок. Та в той раз обійшлося.
Зараз він теж знав, що десь щось упустив. Не через самовпевненість, бо її дуже поменшало останніми двома роками, не через дурість, бо був він не дурним. А от через неуважність… щось він пропустив.
А ще цей маніяк. Постійно вибиває з колії. І Шапкін щось знає. А ще він сказав, щоб Руденко боявся Божка. І Василь час від часу згадував ці слова. Божко – кінчений алкоголік, напивається до того, що не пам’ятає, де був і що робив. Тож запросто може порішити гада-слідчого і сказати, що нічого такого не було. Але крім того малий каже, що провина все ж таки Божка є. Яка – не відомо. А якщо немає, то буде. Хоча міліція таким не займається, бо то все область роботи детективів із фантастичних блокбастерів. Тим не менш, Божко має мотив заковбасити клятого слідчого Руденка і це, хоч навіть і не зійде шахтареві з рук, та все ж не подобалося Василеві.
– Забудь, Василю, – примирливо замуркотів Бондар. – Таке життя і нічого тут не поробиш. Стаються й висяки. Його б розкрили лише на Заході, та й то – у кіно.
Слідчий подякував голові лабораторії, вони потиснули один одному руки і Руденко рушив нагору, а Бондар почав збиратися додому.
Як не бився Руденко головою об стіни, так і не зміг знайти хоч одну людину (звісно, за виключенням його самого), яка б мала хоча б якісь стосунки із Віктором Шапкіним. Батько його от-от мав вийти на пенсію, а до цього, як і матір, до речі, працював у дві зміни на рейковому. Навряд батько справляв бодай якийсь серйозний вплив на хлопця. Мати теж. На роботі – зайнята на кухні – зайнята по господарству, тобто по дому, тобто по квартирі – спить – на роботі. І так далі по колу.
Серед інших людей з ним спілкувалися лише продавці магазинів і кіосків та й то лиш тоді, коли він щось там купував. Та це важко назвати спілкуванням.
Залишався ще хтось, про кого Руденко ще не знав. І це був маніяк. Він щось нашіптував хлопцю, він йому щось показував. Можливо, він натравив Шапкіна на Божка. Але коли і де вони з малим зустрічалися..? А може вони й не зустрічалися жодного разу? Може убивця лишав Шапкіну якісь вісточки? Може Шапкін співчуває маніяку? Ототожнює себе з ним в якійсь мірі.
Ну от, знову почалося закордонне гостросюжетне кіно! Руденко переконав себе, що такого в житті не буває, що все набагато прозаїчніше, нудніше й огидніше і з цими думками увійшов до свого кабінету. У квітні завершили ремонт, якраз устигли перед цими убивствами. Двісті четвертий сяяв новими панелями під вільху з полівінілхлориду, лінолеумом з мозаїкою, стіни набули приємного теплого відтінку чаю з молоком.
Кабінет був порожнім. Слідчий пройшов обережним кроком, за звичкою побоюючись скрипу половиць, до сейфу, відімкнув його і почав діставати все з нього на стіл, перебираючи кожен листочок.
22
– А я вже думав – видужав наш вождь, – Юрко колупнув ложкою пшеничну кашу у півлітровій банці. Судячи з кольору до неї було додано ще й м’ясце з підливкою. Він підхопив з третьої чи четвертої спроби бажаний шматочок і відправив ложку з оздобленою пластмасою під перламутр ручкою до рота. Костя байдуже махнув рукою, відвернувся, ковтнувши слину: його тормозок складався з банки гречки і двох сардельок, та й той уже був прикінчений. У Юрка ж був ще борщ і бутерброди з любовно розкладеними на маслі шматочками шинки й пахучого сиру.
– Нічого він не одужав. Ми з ним попали конкретно, – кинув Назарук.
– Тільки не зрозумію – що він там шукає?
– Божевільних хіба зрозумієш? Та й не треба це.
– Ну не скажи, – з набитим ротом мовив Юрко. – Божевільний він чи ні, а банду він взяв фактично самотужки, спокутувавши свою поведінку не лише за останні два роки, а й на п’ять років вперед.
– Досить смердіти своїми підливами! – Гаркнув ні з того ні з сього Костя й рушив до вікна, дістаючи на ходу цигарку.
– Вона пахне! – Не сказав, а проспівав Юрко, ніби не помічаючи всіх інтонацій колеги. – Хочеш бутер?
– Та засунь… – прогарчав крізь зуби Костя. – Не хочу, – додав голосніше.
– Як хочеш. Він, на мою думку не лише той сраний орден заслужив… хоч і дивний якийсь. Цей наш майор Руденко, маю на увазі.
Юрко подумав тут, що, може, Костя заздрить Василеві Михайловичу через нагороду. Руденко показував їм орден. Щойно приїхав з Києва – наступного ранку ж був тут і вони, опери тобто, одразу ж напалися, наче діти на нього: що там, як там, який орден. Руденко дістав його. Він був недбало засунутий до кишені піджака. Назовні звисала блакитна, з білою облямівкою, стрічка.
Виглядав орден не особливо розкішно: білий хрест на лавровому вінку і два перехрещені мечі за хрестом. І ще тризубець посередині. Але взявши нагороду у руку, Юрко відчув вагу золота. Здалася вона йому важливою, важливішою за зовнішній вигляд ордена, важливою, як вага свинцю у кулях злочинців. І кулях, випущених з міліцейських стволів. Вага металу, що лягає на серце не лише у вигляді золотих брязкалець.
А Костя, геройський парубок, точніше – дядько, та не герой. Він, зі своїм улюбленим польовим апаратом, та й без нього теж, розколе будь-кого. Він везучий, як чорт. Завжди знайде слід бандита. Інтуїція у нього на вищому рівні. Лише двічі підвела його: вперше, коли стежив за Тхором, забувши про те, як тріснув йому у зуби. Чи у носа. Та тут, мабуть, більше підвела пам'ять, а не інтуїція. А вдруге – коли він погнався за кимось під час того випадку на березі Синюхи з дівчинкою, яка упала з обвалом вниз. Всі зійшлися на думці, що Костя тоді гнав малого відлюдькуватого дурника Шапкіна. І сам постраждав і дитину налякав.
Зате в інших випадках щось рятувало його у найнебезпечніших ситуаціях. Те, що розповідали Назарук з Вітею-шофером про погоню за Тхором, вселяло відчуття, ніби Костю береже якась вища сила. Нехай іноді і у подобі зірвиголови, природженого гонщика.
Останнім часом лиш він став надто дратівливий. Може річ у нагороді, а може і у невдачах на амурному фронті. А може в чомусь зовсім іншому.
Юрко нарешті доїв вміст банки, закривши її капроновою кришкою і вилизавши ложку, відклав їх до своєї сумки, покладеної просто на підлогу біля однієї зі стін і приєднався до Кості.
– Знаєш, я бачив разів зо два, – сказав він, коли Костя поступився йому місцем. – Бачив як він ховав від мене якісь конверти. Я думаю, він загубив особисті листи. Ти не знаходив?
Костя промовчав.
– Цікаво, що ж там у нього за переписка і з ким.
Костя гмикнув:
– З коханкою, звісно. А може він переписується зі своїм маніяком.
– Думаєш, наш зразковий сім’янин, якщо не зважати, звісно, на майже два роки безперервного запою-не-запою-але-бухання-щодня, завів собі когось на стороні і веде з цим кимось любовну платонічну переписку? Звернути увагу на непорочність таких стосунків. Йому навіть дорікнути не можна...
– Може вони домовляються про зустрічі чи насміхаються з його дружини і її чоловіка… а може…
– Фігня. Лист – зайва річ у таких справах. Легко виявити зв'язок, якщо стільки свідків з’являється, як на пошті, та ще й сам лист – це речовий доказ. Ні, це щось справді важливе. А Руденко – найкращий батько, принаймні останнім часом, з тих, кого я знаю. Він ніколи не скривдить свою доньку. Не поставить під удар родину.
– Значить це його переписка з його патроном – внутрішньою безпекою? Чи СБУ. Може він з Інтерполу? Такий собі командос. Робить вигляд, що шмаркля ходяча і алкаш, проте насправді щось тут риє непомітно. Проводить жорсткі операції з накриття банд. Я, до речі, ніколи не бачив його в запої. Він пив ледь не кожного дня, часто напивався ледь не в жопу, але щоб піти в запій…
– Ну досить вже. Перетерли кістки начальству і досить.
– Боїшся, що якщо він з СБ, то натикав тут мікрофонів? – Осміхнувся Костя.
– Не смішно. Нічого я не боюся. І досить вже, справді. Це неприємно. Ми поводимося, наче гієни.
– Нічого собі ти заговорив. Либонь у начальника навчився. Ти теж із СБ? Чи ти з Інтерполу? А може…
– Досить.
Юрко гуркнув вікном, зачиняючи й вислизнув з кабінету. Диктофони, мікрофони… дурня якась. Кості аби молотити якусь маячню. Юрко безцільно блукав першим поверхом і ледь не зіштовхнувся з винуватцем цієї прогулянки. Руденко знову запізнився на півгодини. Він привітався з опером і спитав чому той не в кабінеті. Юрко відповів, що розминає ноги, але тепер рушив за майором нагору.
Вмостившись за столом, Руденко попрацював зі старими справами, користуючись і допомогою оперів, потім, ніби знічев’я дістав телефон, поклацав щось, позіхнув, поклав мобілку на стіл екранчиком вниз і, повідомивши, що йому припекло у туалет по-великому, вибачившись, вийшов.
З-під корпусу мобільного просочувалося на поліровку світло рідкокристалічного екрану. На ньому, хоч їх ніхто й не міг побачити, якщо не міг бачити крізь непрозорі предмети і не заліз при цьому під стіл, червонів напис біля червоного ж кружка – REC і змінювалися цифри: 00:00:09, 00:00:10, 00:00:11, 00:00:12…
23
Лікарня розташовувалася у триповерховому будинку, облицьованому хворобливого відтінку жовтуватою плиткою. Він подумав, що вона схожа на лепрозорій. Він ніколи не бачив лепрозоріїв, але подумав чомусь, що вони конче мають бути такого кольору.
Руденко пройшовся раз, вдруге перед пандусом для нош, де розвантажувалися машини швидкої, черговий раз закурив. В горлі вже нестерпно дерло й пекло, але він не знав чим себе ще зайняти, як не вдиханням і видиханням міцного диму «любимих ментовських». З парадного, що за рогом, вигулькнув Юрко, постояв, озираючись, побачив слідчого й потрюхикав до нього.
– Помер, – повідомив опер. – Був ніби при тямі, але нічого путнього сказати не зміг.
– Дівчинка з Назаруком?
– Так, де ж іще?
– Катай до Управління, вистави Костю додому, дівчинку теж завезіть з Вітею. Нехай прийде завтра зранку. Давай, виконуй. Як закінчиш – робочий день теж закінчиться. Катай.
Юрко знизав плечима і подався до зупинки. Руденко почвалав усередину лікарні. Коли він вийшов знову, вже зовсім стемніло. Місяць на небі розташовувався посередині похилої риски літери Z, утвореної інверсійними слідами літаків. Земля ж була загорнута у цупку ковдру темряви, де-не-де прорізувану латками жовтогарячого світла ліхтарів.
Руденко йшов пішки до Управління, прокручуючи в голові події сьогоднішнього дня. Згадував обличчя оперів та патрульних, коли він не стримався після первинного опитування головного свідка нападу, відтепер – убивства невідомим Миколи Божка, спитав: чи ж ви не бачите, що убивця захищав дівчинку від домагання та розбещення?! Очі цих телепнів стали, наче стоп-сигнали. Дівчинка, той самий свідок, не зважаючи на шок після пережитого, й та, здається, задумливо кивнула головою на цю репліку. А всі інші подумали чомусь, що майор Руденко збожеволів. Хоча Назарук і був такої думки вже давно.
Під ногами хрускотіла ожеледь, що почала з’являтися віднедавна ночами на асфальті. Божко, якого так радив остерігатися Вітя Шапкін, тепер лежав у морзі лікарні з численними ножовими пораненнями, вчиненими невідомим нападником. Смерть засвідчена, призначено розтин, записано (на диво небагато) свідків.
Трохи менше трьохсот метрів, що розділяли лікарню та Управління, лишилися позаду. Руденко вже не застав нікого в двісті четвертому. Відчинивши сейф, він дістав свіжий протокол допиту головного свідка, повертів його в руках і вкинув назад. Завтра він сам допитає дівчинку. Семен Павлович лаятиметься, але сьогодні нічого робити Руденко вже не буде, і дівчинку мучити допитами не дозволить – хай піде й відпочине трохи. Убивця нікуди не подінеться. Руденко був впевнений, що раз він не зник за ці п’ять років, з дев’яносто сьомого, коли було вбито Пліховську, то не зникне він і цього разу. В тому ,що це мораліст, Василь жодним чином не сумнівався.
Семен Павлович якраз збирався додому: складав папери до сейфу, ретельно їх влаштовуючи у акуратні стосики. Василь стукнув двічі із зовнішнього боку дверей, коли вже зачиняв їх. Семен Павлович кинув погляд у бік слідчого й зробив вигляд, ніби не помітив його і нічого не почув. Руденкові ж це було байдуже, він лише перебирав у голові варіанти відмов начальника Управління у передачі справи мораліста йому, Руденкові, назад. Якщо Василь доведе причетність маніяка до вбивства Божка, то цю справу об’єднають зі справою мораліста й віддадуть Новікову.
– Хочу назад справу маніяка, – іноді, кажуть, навпростець – найкоротше, тому Руденко не став нічого вимудровувати.
Семен Павлович все «не помічав» слідчого, тому той підійшов впритул і остаточно вирішив діяти навпрошки.
– Семене Павловичу, я маю підстави вважати, що справа Божка відно-ситься до справи маніяка, але віддавати її не збираюсь. Я забагато пережив через неї. Тим більше, що я маю перевагу перед Новіковим: я дещо зрозумів стосовно цього маніяка. Це, одразу скажу, не можна побачити у кімнаті речових доказів чи прочитати у звіті, але я відчуваю, що я на фінальному відрізку вирішення справи.
– Ну чого тобі ще треба, Руденко, – втомлено промовив Семен Павло-вич, замикаючи сейф і так само не дивлячись на слідчого. – Чого? Справу я тобі не віддам…
– Обґрунтуйте, чому ж?
– Тому що в тебе дах зриває на ґрунті маніяків-педофілів.
– Облиште, – махнув рукою Василь.
– Добре, але не можу ж я повірити тобі на слово. Ти не переконав мене. Є, бачте, у нього відчуття, що він ось-ось вийде на фінішну пряму…
– Не треба сарказму. Давайте так: я доводжу, що Божка убив маніяк, а Ви передаєте справу маніяка мені. Тільки для цього мені потрібні для ознайомлення матеріали справи.
– Слухай, Руденку, відвали вже. Користуйся чим хочеш, тільки дай мені спокійно піти вже додому. До речі, чому я бачив твоїх оперів, які вже закінчили роботу на сьогодні? Невже ви опитали всіх свідків?
– Шановний, головний свідок – шістнадцятилітня дівчинка, їй треба дати хоч трошки відпочити, відійти від того стресу, що вона пережила сьогодні, а тоді вже говорити із нею. До того ж результати експертизи не завадили б, а Бондар вже закрив контору.
– З ним ми теж іще розберемося. Добре, дуй додому, а завтра в обід даси мені перший письмовий звіт. І даватимеш його кожного дня.
– Добре. Коли Ви будете вихідний чи, не дай Боже, вийдете на лікарняний, я відсилатиму Вам звіти по місцю дислокації.
– Не зли мене, Руденку, бо вижену на хрін в Київ. Чи ще кудись подалі. Йди.
– То ви даєте мені «добро»?
– Одобрямс. Дай мені спокій.
– Дякую, – тихо мовив Руденко й вийшов, тихенько причинивши двері.
