В селі новина – прислали нового фельдшера. І як висловилась одна з дівчат: «Дуже гарнющого».
Його обов’язок – лікувати всіх, хто цього потребує. І серед них – юну Настусю, ще минулого року окрасу села, чий перелаз був зчовганий парубочими підборами до самісінької матінки-землиці.
Та навернувся на Настусиній дорозі п’яний їздовий зі схарапудженими кіньми, збив з ніг, перем’яв-перетрощив возом дівочі кісточки, зробив калікою на всенький вік – неходячою лишив, прикував до інвалідного візка, ніби бранця до казематної стіни.
Залишився назавжди незакінченим інститут, а нового перелазу більше не торкнувся жоден парубочий підбор – кому ж каліка, хай і сонцесяйна красою, потрібна.
А тут фельдшер, перепливши, ніби через річку, через море закоханих дівочих очей, приніс своє серце до неї, Настусі, приніс, поклав край ліжка і мовив:
- Бери, воно твоє.
- Ні, Максиме, ні, - вжахнулася, - куди ж мені з ним. Я ж не ходяча, я ж його не підніму, не пронесу крізь свої літа.
- А його й не треба нести, - відповів, - це воно тебе понесе. До самого неба. До он тієї зірки. Щоб ти могла біля неї зігрітися.
В зірку Настуся не дуже й повірила, але повірила в Максима, бо ще й раніше потай від усіх, топлячись у власних сльозах від безнадії, зізнавалася лишень собі і нікому більше, що дуже запав їй у душу молодий фельдшер.
Настусині батьки, не вірячи в доччине негадане щастя й не тямлячи себе від радощів водночас, усе-таки відмовлялися справляти весілля.
- Розпишіться тихенько, та й усе, - напучували, - куди ж неходячій у фаті до клубу.
А Максим не погодився. Він узяв Настусю на руки і приніс до клубу. Чим змусив сільських жіночок виплакати ледь не всі очі.
- Це лише перший крок до тієї зірки, яку я пообіцяв, - мовив.
Так і крокував по життю з Настусею на руках. Мріяли про діточок – думали, то їхня зірка, але не дав Господь діточок.
- Потухла, Максиме, потухла наша зірка, - в розпачі ридала Настуся.
- Ні, - заперечував Максим.
І ніс дружину далі.
- До зірки, - стверджував.
- Де ж вона? – допитувалася Настуся.
- Попереду, - відповідав.
- У чому?
- В любові нашій.
Ніс та якось і спіткнувся.
Принесли лихі язики Настусі новину – зачастив її Максим до Тихонової вдови.
- Це правда? – перепитала Настуся.
- Правда, - відповів Максим. – Лихий поплутав, запала вона мені в душу.
- Підеш до неї?
- Піду.
Через два дні, щоправда, навідався.
- Як ти тут? – поцікавився.
- Нічого, - відповіла, намагаючись з візка дотягнутися, аби запхнути горня з варивом до печі.
Та горщик не послухався, вислизнув з рук, гепнувся долі, розливши нехитрий наїдок по підлозі.
- Ех, - раптом Максим з усієї сили шапкою об долівку, - та й чи не сволота я?! Обіцяв зірку, а натомість що дав – розлитий по підлозі борщ?!
Вирвав з душі, немов буревій дерево, Тихонову вдову, знову підхопив на руки Настусю і поніс далі.
- Як камінь, - стверджувала вона.
- Коштовний, бо серцем шліфований, - заперечував.
Не погоджувалася, сердилася за Тихонову вдову.
- Хай і камінь, - гнівався, - але до зірки, як узявся, то донесу. А не донесу, то зірку на землю тобі скину, аби тут тебе гріла.
- Якої ще зірки? – вкотре перепитувала Настуся.
- Любові, щастя, достатку, - вкотре роз’яснював.
Достатку, щоправда, з куцим фельдшерським заробітком і такою ж Настусиною пенсією не вийшло; а любові… Любов, звісно, вона в серцях, її не виміряєш і не порахуєш, а щастя, воно з любові, як зерно із землі, проростає – які сходи, таке й щастя, така, значить, і любов. І як би там не було, що б люди не говорили, а Настуся вважала, попри все і навіть попри Тихонову вдову, вважала, що вруна на їхньому з Максимом життєвім полі зійшли густо. Густо. А достаток, він же, по великому рахунку, зовсім не в калитці, він у душі. Душа повна, наче комора після пристойних жнив – більшого достатку в Бога не проси, бо образиться за недолугі прохання. А коли в душі порожньо, наче після трирічної безперервної зими – хай калитка хоч у-пів неба, однак плачешся перед Богом на гірку долю, і він, на диво всім і тобі самому, пожаліє тебе слізно. От тільки допомогти не в змозі, хоч і Бог, бо неможливо принести щастя тому, хто його зміняв на калитку. Повернути тобі щастя означає відкупити його назад у когось. А не кожен відпродає назад, адже калитка – наживне, тоді як щастя і супутниця його любов вирощуються весь твій вік. А вік один у кожного, виходить, і щастя одне, і любов справжня одна – спробуй, продай свій вік. Та найбільшу суму візьми на тих торгах – другого віку не купиш.
Настуся нічого продавати не бажала – бо навіть бідне-бідне матеріально своє з Максимом життя мала за найбільше багатство, дане їй Господом у житті. За те й дякувала. Богу, звісно, теж, але Максиму, хай уже пробачить Господь таку непоштивість, ще попереду Бога.
Щодня дякувала. Подумки. Вголос боялася, аби не злякати свого щастя гучними голосами. Щастя, вважала, любить тишу та спокій, бо серед галасу воно глухне й сліпне, може піти десь поміж людських стежок, заблудитись і більше не прийти.
Пройшло декілька літ. І Максим на своєму шляху до зірки спіткнувся вдруге – об інфаркт.
Упав раптом серед хати.
- Настусю, - застогнав, - а як же моя зірка? Я ж тебе до неї не доніс і зірвати для тебе її не встиг. Боже, я ж її тобі не сповна віддав.
Та й відійшов. У небо. Назавжди.
А по якімсь часі сиділа сумна Настуся в своїй хатині, гомоніла з сусідкою, як раптом щось тріснуло, забриніло на веранді. Сусідка метнулася глянути, що там, і через мить повернулася.
- Ой, Насте, глянь, що за халепа. Цей камінь, де він тільки взявся, пробив на веранді шифер і побив посуд у миснику. Яка це бенеря і звідки швиргонула його тобі на хату? Сказати, метеорит, то не схоже, звичайний ніби камінь. Дивина, та й годі, де воно взялося?
- І теплий який, глянь, - узяла Настя камінця до рук. – Це з неба, Тетяно, це з неба зірка! Від Максима!
- Ой, Насте, не бери казна-чого в голову, яке небо, - пробувала оговтати Настусю сусідка. – Кинув хтось на п’яну чи дурну голову…
- Ні, він теплий, - стояла на своєму Настуся.
- Так спека ж надворі, яким же йому бути, - стенула сусідка плечима.
- В ньому не те тепло, не з полуденної спеки, - не погодилася Настуся.
По селу таки пішла чутка, що в хату Настусі вцілив метеорит. Сам голова села на пару з дільничним інспектором міліції обстоювали цю думку, аби лишень не шукати невідомого розбишаку, котрий, з Тетяни, сусідки, слів, потрощив покрівлю нещасній каліці-вдові.
До Настусі навіть приїжджали з району, з краєзнавчого музею, хотіли забрати метеорита в музей, бо це ж подія на весь район, хай би люди бачили реліквію.
- Та ви що?! – обурилась і здивувалася Настуся водночас. – Як же я вам віддам свій скарб?! Це ж не просто камінь, яких сотні. Це ж від Максима мого! Зірка! До якої він мене ніс.
- То хоч покажіть, як відмовляєтеся віддати, - попрохали. – Ми сфотографуємо.
Винесла, показала, не випускаючи з рук, щоб не поцупили, не підмінили потай.
Передумали фотографувати.
- Таких каменів на кар’єрі, - буркнув один з відвідувачів обурено, - греблю гати. Дарма тільки бензин спалили. Понапридумують же… Фантазери, матері їх ковінька.
Подалися геть, невдоволено піджавши губи, непрохані гості, а Настуся, пригорнувши до грудей, понесла Максимову зірку в хату.
Відтоді й береже самотня Настуся Максимову зірку, та рідню дуже просить, аби, як вона, Настуся, помре, поклали зірку до неї в домовину. Щоби зігрівала й на тім світі так, як зігріла на цім.
Бо не так уже й часто падають на землю подібні зірки.
