Воскресну нині! Ради їх,
Людей закованих моїх;
Убогих, нищих… Возвеличу,
Малих отих рабов німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово.
Тарас Шевченко
Схаменіться українці! Я пишу вам востаннє свого листа тремтячою рукою. Соловейко перестав співати в гаю. Він прилітає на мою могилу кожного вечора та й тихенько ридає. Перестали лани широкополі шепотіти, а Дніпро ревіти . Слізоньки ллються на ті рядки ,що я вивожу на цьому аркуші. Не чуєте ви мене мої побратими. Що ж ви з Україною зробили? Гине вона в ваших руках, закована в кайдани ненависті та люті людської. Де та духовність українського народу, про яку я писав у своїх захалявних книжечках? Сліду од неї не залишилося, дивлячись на ситуацію в Україні. Я пишу ці слова люду, що не знає ані мови рідної, ані історії. Чи пам’ятаєте ви козаків, що пролили кров свою та віддали життя за волю українського народу? Чи згадаєте ви всі ті знущання, що потерпів наш народ від Російської імперії у період кріпацтва. Скільки моїх талановитих друзів загинули від Емського указу за те, що не побоялися творити попри заборони , що лягли в основу документа. Чи пам’ятаєте ви їх імена? Де дівся той народ ,який я згадував у своїх поемах, яким я пишався? Хіба я співав про москалика, котрий зараз господарює на нашій землі?
Я поважав російський люд і зараз поважаю, але ганьба москалеві , що насаджує українцеві російську мову, змушуючи забути свою. Я не за це страждав , не за це терпів знущання . Нехай кров’ю вмиються руки тих, хто під’юджує зайд з інших країн розкрадати Україну, знімати з нею останню сорочку. Ви затоптали своєю байдужістю рідну мову, лише назва залишилася від неї. Чи не гидко вам зватися українцями і розмовляти російською? А москалики руки потирають й посміхаються. Чи знаєте ви свою українську культуру і вивчаєте той літературний спадок , що залишився від моїх однодумців? Дивлюсь на сучасну молодь, аж серце кров’ю обливається та й боліти починає. Усе рідше береться з полиць бібліотек мій Кобзар та його обіймає пилюка, яка стає вірним другом для нього.
Я падаю на коліна перед тими, хто поховав мене на рідній землі. Ви почули мене і мої молитви.Cхиляю голову перед тими, хто ще бореться за розвиток і процвітання моєї країни, і вірить у її духовне відродження. У першу чергу сучасним письменникам, що не забувають української мови і створюють шедеври, які я перед сном сам полюбляю читати, закурюючи люльку. Хочеться хоч в листі нагадати вам імена цих талановитих людей. Це Ліна Костенко, Сергій Жадан, Василь Шкляр, Ірен Роздобудько. Я все ж таки пишаюсь своїми нащадками, які докладають великих зусиль аби українська література горіла, як неопалима купина та цвіла вишневим цвітом, про який я так любив у своїх віршах писати.
Мені гірко за те, що пророчими стали мої слова: «А тим часом перевертні нехай підростають та поможуть москалеві господарювати та з матері полатану сорочку знімати». Голою стане скоро Україна від тих мародерів, що її не цінують і не люблять. Дивлюсь на політичну ситуацію у країні, хочеться з люттю в очах прокричати : «Люди ,що ж ви робите? Схаменіться доки не пізно! Обніміться один з одним та й разом встаньте, а не кров проливайте, бо ви ж усі брати- українці. За вами майбутнє, сини мої. Так нехай воно буде світлим, з шанованою вами українською культурою й історією, а з вуст ваших лунатиме українська пісня!»
На жаль, уже швидкоплинний час минає і пора мені до себе у могилу. Але моя думка, ще лине до вас у вигляді останніх строк з мого вірша:
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра.
Я благаю вас і молю любити свою Україну у світлі і скрутні часи, у часи радості і печалі. Коли вона плаче-утішайте, а не тікайте в чужі краї, де краще і світліше. Чи є миліша інша земля, ніж наша українська? Напевно, немає. Давайте будемо сильним і мудрим народом, яким ми були споконвіків. Сила у нашій єдності, думці і слові. Не віддавайте Україну в господарювання чужоземцям, нехай вона процвітає в українських міцних, роботящих руках. Але й живіть у мирі і злагоді з іншими народами, бо всі ми браття слов’яни.
