- Емм. Взагалі-то солярку в Батумі продають, а не купляють
- Як продають? Це ж буде контрабанда.
- Іноді каністрами, іноді в бак камаза, іноді рибалки місцеві самі під борт підходять вночі. В них тонна пального втричі дорожча, ніж в Одесі. Їм солярка всім потрібна, вони нею буржуйки топлять, опалення з початку війни не працює. Тут не до митних правил.
Капітан Накладний, Василь Іванович, старий лисіючий одеський дядько кабінетного вишколу не переставав мене дивувати. Він на все вимагав накладні. А зараз хотів купити пальне в Батумі. Офіційно. До Одеси вистачало, але ж - штормовий запас. Ми ж вже чотири роки не бачили "правого" пального, саме тільки "ліве". Соляркою в Батумі ми за весь час не бункерувалися ні разу, я навіть не знав, до кого бігти. Він, схоже, теж. Кілька останніх років Василь Іванович керував відділом мореплавства в якійсь державній конторі, яких в Одесі ще залишалося, як у Сірка бліх, і заробив там законне прізвисько Чапаєв. А всякому Чапаєву потрібен Петька, сам він не тямить "порішать вопроси". Він картопляний стратег. Тільки ось Петькою працювати я не хотів.
Чорноморське пароплавство вже повністю розікрали і розпродали по суденцю на Мальту та в Сан-Маріно. Незнищенні відділи мореплавства залишалися. В тому ж ЧМП залишалося вже лише шість пароплавів, мабуть у ремонтах, тож їх складно було випхнути в море і загнати під арешт в іноземному порту, зате - 600 чоловік клерків у конторі. І не скоротили жодної секретарки. Бо всі ж - блатні. Всі чиїсь брати та свати. Але мабуть вже трохи тягнуло протягом під стільцями бюрократів. Ось Накладний і згадав про диплом капітана. Мореплавство ж, принаймні чорноморське, за цей час встигло стати принципово іншим. Замість накладних ходили долари. Усі оборудки освячували тільки зелені американські президенти, а не начальники відділів.
Наче на підтвердження моїх слів, до причалів рибокомбінату поряд з нами став швартуватися переобладнаний на танкерок грузинський сейнер, про що свідчив червоний танкерний вогонь на його щоглі (спеціально доварили червоний ліхтар, кулібінідзе). "Приймаю чи здаю вибухонебезпечний вантаж". Сейнер - на танкер. Махнули, не глядючи. Вони купляли бензин бочками у Геленджику чи Новоросійську, забивали трюм і палубу діжками під жвак, й везли на Батумі. У воєнні часи це було певніше, ніж ловити рибку велику й маленьку неводом. Тільки от бажано було не курити на палубі всю дорогу до Батумі.
Я вибачився перед Накладним і пішов на причал прийняти від сейнер-танкера швартови. Тут так всі робили. Правило гарного тону. Єдиний рибкомбінатівський швартовщик-інвалід Валіко давав хропака у своїй дерев'яній буді в кінці причалу, не будити ж таку шановну людину заради якогось сейнера. А я йому ще винен був за один випадок в попередньому рейсі. Він мене вночі з води між бортом і сваями причалу витягнув, куди я в темряві навернувся зі сходні і вже втратив надію догукатися вахту на нашій "Нерпі", вчепившись за якірний ланцюг. Воно субтропіки субтропіками, а за бортом таки зима. І світла ліхтарі цього причалу не бачили вже півдесятиліття. Бо таки війна. Електрика на причалі, до речі, іноді бувала. А ось лампочки відповідні виявилися дефіцитом. Поперегорали у ліхтарях, а взяти було ніде. Але ніхто й не переймався, це головне для психічного здоров'я нації.
- Та не хвилюйтеся, Василю Івановичу. На Феодосію вантаж буде. Там нафтобаза, там забункеруємося, я вже домовлявся місяць тому і за причал, і за бункер. Це на третину ближче, ніж до Одеси. Треба було б механікам сказати, щоб здали решту пального, як питатимуть грузиняки, а не докупати, - продовжив я перервану сейнеристами розмову.
Капітан Накладний червонів, психував і стримувався з останніх сил. Так вже вийшло, що він із себе весь сивий бойовий капітан, а мусить слухати якогось малолітнього сопляка Марконі, бо той - представник фірми на борту. Не побоюсь цього слова - суперкарго. Так вже вийшло, що РС "Нерпу" (ви ж пам'ятаєте, як я люблю РСи) зафрахтували ми втрьох з одним київським бізнесюком і одним одеським капітан-директором. Але на борту постійно був тільки я, моїм компаньйонам було не до батумської екзотики. Ось і доводилося радистові розбиратися в тонкощах бункеровки дизпаливом, бо трест вилетить в трубу, як в того О.Генрі. Хіба хочеш, мусиш! Капітан Накладний натомість був на "Нерпі" перший рейс, замінив попередника, який в Іллічівську забухав і з якогось дива викинув на рейки під товарняк свій капітанський диплом. Тобто, я знав, з якого дива. Але волів про те забути. Попередник був моїм корешем Серьогою, ще з "Деймоса" шльондралися морями й пароплавами разом, йому всієї цієї мандаринової кухні пояснювати не доводилося, бо ми разом її рецепти засвоювали, відкривали а іноді й винаходили ось вже чотири роки. Але Серьога дуже невчасно забухав, бо набридло оце мандаринове мореплавство і нескінченна грузинська війна, гірше солоної тюльки. Зараз це називають емоційним вигоранням волонтерів, а ми називали - забухав. Він вже ригав тими мандаринами. Той наш компаньйон, що одесит, не побивався за Серьогою, а швиденько запропонував на його місце Накладного. Дарма, що той років сім вже в море не ходив. Тобто, капітанив ще за совка. І ось тепер маємо незручні бесіди. Він мені - як має бути. Я йому - як є.
Бензин грузини потім продавали на районі, який місцеві з гумором називали Кувейт, бо в кожному дворі там повкопували баки з пальним, і шланги з пістолетами звисали просто з парканів вздовж всієї вулиці. Я любив Грузію в тому числі і за зневагу до дурних законів. Але на цій вулиці теж краще було не курити. В Грузії ніколи не вмирав дух підприємництва. Місцеві діловари пересиділи по базарах навіть 70 років радянської влади, вчасно відкупаючись від усіх кровопивців - від ЧК до ОБХСС. По всіх документах автомайстерня належить побутовому комбінату, але усно всі знають, хто справжній хазяїн, і справу мають тільки з ним. Ось і колгосп начебто, але голова колгоспу - чомусь князь. І знамените грузинське:
- Где капитан? - бажання спілкуватися тільки з капітаном зі щонайменшого приводу, пояснювалося просто - їхні капітани дійсно були повносправними власниками своїх сейнерів, приймально-транспортних суден і риболовних ботів. І вирішували все одноосібно, а не на партійних зборах. А не так, як наші рибколгоспники, кого райком призначить.
"Нерпа" ж взагалі була рибінспекторським судном. Але до нашої з Серьогою появи на борту в Іллічівську простояла під причалом вже два роки. В рибінспекції хронічно не було пального, щоб відправити її ловити нахабних камбальних турків під островом Зміїний. Ну, як не було? Думаю, що у звітах вона кудись там ходила й щось там охороняла, пальне просто списували. А негодований, із затримками зарплати по півроку, екіпаж вже розбігся хто куди по живих пароплавах. Залишилися лише найстійкіші, які знали, кому штовхнути згвинчену на судні мідну хреновину одразу за олександрівський самогон, оминаючи грошову фазу обміну товарами та послугами. "Нерпу" доводилось ремонтувати наново перед кожним рейсом. І оце тепер була моя команда. Це була ще одна з причин, чому я безвилазно сидів на борту "Нерпи" навіть під час довгих стоянок в Іллічівську. Який там Київ? В Одесу нагоди вибратися чекав тижнями. Бо ось купили ми брезенти для палубного вантажу, не пожмотилися. А кому їх тепер стерегти від власних же ініціативних матросів? Що украв ти, те твоє, - стверджував одеський переклад Шота Руставелі. І крайнього потім не знайдеш.
В Грузії ініціативність була якась геть інакша, тут нікого не дивувало, коли стара грузинська бабця прикрашала дерево біля подвір'я порожніми пляшками та блоками з під цигарок Мальборо і просто у віконечку хати відкривала "цілодобовий магазин". Ялинкові прикраси на платані біля дороги мусили зорієнтувати шановне панство щодо асортименту, а саму хазяйку можна було викликати до "прилавку" дзвоником, вискочивши на тротуар з авто. Такий ось батумський мак-драйв. А що такого? Має право. Це її подвір'я. Жодна санепідстанція й пожежні інспектори не мішайся. В Херсоні подібні метиковані бабці існували теж, навіть за комуністів, особливо в часи боротьби з пияцтвом, їх теж дахували менти, але діяли вони в умовах революційної конспірації: адреси "точок" з вуст у вуста передавали одне одному місцеві алкоголіки, як політичний анекдот про Андропова. В Грузії ж це робили відкрито. Бо свій маленький бізнес - то природне право будь-якої людини від народження. Як дихати. Як пити. Як сцяти з причала у воду.
Продавщиця фрезерного морозива з італійського автомата на набережній Сухумі в сезон отримувала 100 карбованців за день. Ще тих, радянських, місячну зарплату інженера. А ви пробували вибити для свого хаптресту в СРСР італійський автомат? То тільки грузину було під силу. Отож бо. Але в Сухумі тепер війна. Морозиво нікому жерти. Ось чого їм ще було треба?
Взагалі Батумі залишався оазою миру у переораній війною країні. Ну як - миру? Наскільки то взагалі було можливо. Усі місцеві готелі й турбази було переповнено біженцями з Сухумі та Осетії. Цілі сім'ї, усі три покоління, роками жили в тісних готельних кімнатах і сплачували готельний збір.Чоловіки прийшли з фронту всяк зі своєю зброєю (мрія недолугих українців, яких зараз розводять на петиції президенту) і в сполученні з їхнім південним темпераментом і загальним економічним кабздецем, це давало несподівані наслідки. В Батумі, який не воював ні дня, вулиці по ночах вимирали. Швидка і навіть поліція відмовлялися їздити на виклики вночі. То в тому, то в іншому кутку міста починали стріляти. Без зла, по-мирному. Просто від радості володіння зброєю, надлишку боєприпасів і наявності необережних нічних перехожих, які зовсім страх втратили, ходять тут ночами, та ще й з гаманцями, либонь. Поближній до порту ресторан мав неформальну назву "Зоряне небо", бо в традиціях фільмів про салуни і ковбоїв, підпилі чоловіки щовечора стріляли в стелю і продірявили її зрештою до стану планетарію.
Українскі судна кілька раз грабували під причалом і виносили з судна сейф. Добре, що ми, навчені ще першого разу, ніколи не тримали гроші в тому сейфі. Усі офіційні особи були озброєними, при чому тягали свої хромовані пушки без кобури, просто заткнутими за пасок, щоб усі бачили, що людина при виконанні. Не знаю, скільки яєць при цьому було відстрелено, але виглядало грізно, дискутувати з митницею, наприклад, зовсім не хотілося. А прокуроські взагалі ходили містом з калашем на плечі. Але це все була ковбойщина й голівуд в порівнянні з історіями, які розповідали нам говіркі власники вантажів, які приходили під наш борт.
- Добре, що я вдома ховаю автомат окремо, а патрони окремо. Мій старшенький вже ходив у школу розбиратися з учителем фізики, навіщо двійку ставив. Взяв калашникова й пішов до школи. Добре, що патрони не знайшов. Але ж учитель того не знав... - в цьому місці розповіді генацвале реготав, як не в себе, а капітан Накладний похмурнів і сопів. Йому б про свого старшенького саме час було щось розповісти, як той побив перед рейсом батькову машину, і виторгувати ще кілька доларів фрахту на кожній тоні вантажу, волжану ж биту треба тепер рихтувати, самі розумієте. Але торгуватися в кайф, за кожен долар фрахту, з жартами-примовками-скоромовками він теж не вмів, не те що Серьога, цьому вчать на турецьких базарах, а не в кабінетах, тож більшість відправників вантажу йшли домовлятися ще де інде. В ті кілька хвилин, які в нас були на все про все, важко було пояснити грузинові-мандариннику, що ми хочемо більше баксів, ніж інші, не тому що одесити жадібніші (хоча так, і жадібніші теж, не без цього), а тому що до Іллічівська 669 миль, а не 396, як до Феодосії чи решти Криму. Не з нашим щастям було таке пояснити. Це треба було б карту на причал виносити.
Схоже, ми застрягли в Батумі. І як надовго, залежало лише від мене і кон'юктури торгів мандаринами на шанхайській біржі (насправді ні, насправді - тільки від Провидіння). І поскаржитися нікому. Чорт, Серього, нафіга ж так підставляти бойових товаришів? Та навіть вмазати чачі тепер на борту ні з ким, щоб попуститися. Чи хоча б у місто на набережну, під пальми, вибратися, раз вже Накладний, як і велів Статут торгового мореплавства, забороняв вживати на борту. Чи не вперше в мене таке в рейсі - повний пароплав нахабних морд, а дерябнути й нема з ким. Матроси й механіки - вовком дивляться. Я для них не Марконі, а фірмач, який забороняє красти брезенти, зливати дизельку і взагалі стучить про все фрахтувальникам, доповідає по радіо кожен день в Одесу, що там в нас та як там в нас. Добре, що каву на набережній можна пити і наодинці.
В дні зарплати, щоправда, мене любили і клялися, що шанують, як фалеристи купюру в два долара. Але ще вигреби до тієї зарплати з такими розкладами. Морякові ми платили добові баксами за кожен день на борту. Ми всі троє, оті злі підступні фірмачі, були моряками, тож оклади встановили не зовсім грабіжницькі. А Накладний, схоже, цілком в дусі радянської морської приказки "більше суток - більше шмуток", затягував рейс до непристойності, не розуміючи, що жодної "управи", яка нам щось там винна й перекладає з кишені у кишеню мільярди чеків ВТБ, над нами нема. Наше тільки те, що заробимо, і Чорне море. В Батумі ми йшли вісім днів, хоча мали дійти за три ходові доби. Наші відправники вантажу вигнали свій гірський народ рвати мандарини на пагорбах, як тільки ми вийшли в море. А ми запізнились на 5 (!) діб. Шо ти скажеш будеш дєлать.
Накладний робив вигляд, що шторм, армагедон, хвилі три метри в холці, і далі Криму іти неможливо, й три доби простояв на якорі під Євпаторією. Євпаторією, Кларо! Подивіться на карту. Навіть в шторм зі Сходу, а шторм таки був, можна було рухатися принаймні до Севастополя. Крим прикривав, і хвиля просто не встигала розігнатися по-під берегом. Навіть матроси вже розпереживалися на третій день перестою. Вони, навчені, мандаринову економіку розуміли вже краще кабінетних капітанів. Делегували мене лаятися зі штурманами.
- Ми взагалі збираємося виконувати свої зобов' язання? - спитав я в Накладного і його ручного старпома, якого він сам і притягнув на борт, в комплекті з улюбленою поварихою Женею. Спитав, і цикнув зубом.
Цикання зарахували, ми знялися з якоря і таки пішли по-під берегом. І таки дійшли, куди мали. Це ж РС, рисак, а не якісь ваші попередні волго-балти, які згинає на хвилі! Звір-машина, створена для штормів. Але штурмани такого не вибачають. Ну й чорт з ними, 5 діб, а було б всі десять. Взимку на Чорному морі усі шторми не перестоїш.
Тож не дивно, що наш вантаж гірських мандаринів нас на причалі не дочекався, здимів з першим же принагідним транспортом, і ніяких претензій грузинякам висувати я не міг. В морду не били, цукор швиденько вивантажили, розрахувалися (не накладними, а президентами) й на тому дякувати. Слід було ловити попутній вантаж на причалі. В цьому не було нічого неймовірного, бо порядний грузин, якому треба кров з носу відправити півста тонн мандаринів хоча б кудись, ніколи не піде вештатись по кабінетах. На причал він і піде, шукати судно і домовлятися. І першою фразою обов'язково буде оте:
- Где капитан?
Навіть те, що стояла "Нерпа" зараз не на набережній в центрі міста, а в закапелку рибного порту, нічого не важило. Треба буде - знайдуть і на Мілкому морі. Але на набережну, до портового нагляду у старовинному фарбованому лазурним особняку все ж варто було прошвирнутися, а не чекати приречено на борту на зальотних мандаринових королів. Вовка ноги годують. Просто глянути що там до чого. І чи пішов уже військовий транспорт "Баскунчак", бо вояки збивали всім нам ціни не гірше штейхбрехерів. Пальне за рахунок ЧФ РФ і безоплатні безвідмовні матроси-строковики виводили їх в іншу вагову категорію. А у вертолітні ангари на палубі замість гелікоптерів чудово ставали одразу цілі камази з мандаринами. Ми такого собі не могли дозволити.
Пішов відпрошуватися на берег в Накладного. Той знову скривився, але відпустив. Повариха Женя вдало зорієнтувалася і попросила купити на базарі кіндзи. Вона була класна, ця Женя. Мій шлунок, як ніхто, погоджувався з Накладним. Готувала - пальці захрумкаєш. Але їй було тут не місце. Та які забобони? На погрузках тепер не вистачало одного бодібілдера. Нас було семеро, вона восьма. Раніше повар-мужик також ходив тягати лантухи з цукром чи борошном. Капітан тальманив, рахував вантаж тобто, й не ганьбився бодібілдінгом. Я ще в Одесі натякав на це Накладному. Не повірив, взяв у рейс улюблену повариху, бо гастрит. Ще взяв штук сто банок варення з домашніх запасів і килимок з оленями на переборку в каюті. Тепер ось тягав на вивантаженні лантухи разом з нами і психував. Воно капітанові треба? А воно перевірено - двоє в трюмі, двоє на палубі, один на лебідці і двоє в кузові вантажівки. І менше вже не можна, скоротили екіпаж до останньої межі. Але Женя, звісно, тут була ні при чому. Кіндза так кіндза.
***
- От же блін клінтон... йоханий бабай... єдріть твою царство францію англію америку... йоксель-моксель... та ну нах той йоперніний тіатр... япона мать... курче бадилля... єтіть-колотить... кабздець якийсь... йорж твою мідь... в Миколая угодника й петриківський розпис... матері твоїй ковіньку... срака-мотика... повний трьохчлен... бляха-муха... йосип на кобилі... ірреспонсабілідад... рубато чізо, терци ма форте, кретіно проксімато, анкоре а міа ларінгс, куартеме де дьябло, бартіссімо делла куетне перкуцці! Ва бене... - сказав я і брудно та викобелисто вилаявся. До отого вашого сучукрліту лайку в печатних текстах прийнято було забивати зірочками, але я навпаки - забив короткий зміст попередньої серії, бо нащо читачеві читати його двічі? Я тоді ще сильно лаявся, віра моряцька дозволяла, не на філфаку, да. І треба було швидко ввести співрозмовника в курс справи.
- Ну по одній. Поки шашлик досмажується, - запропонував співрозмовник.
Грузія таки потихеньку оклигувала. І першою ознакою цього були мангали, які витягли під пальми на набережну, наставили столиків, стільців, парасольок з оптимістичними написами "Ефес Пілзен". Гуляй, моряччо. Рік тому в Батумі, вибачте, яйця поштучно продавали. Від шашлика вже пашіло так, що паморочилося в носі.
Схоже, я таки знайшов, з ким нажлуктитися, під першою ж батумською пальмою. І не якогось там стрьомного бармена, слюшай, да, а свого давнього знайомого. Ехе-хе, якого знайомого. Мало що давнього, та ще й перевіреного. Якщо й була в світі людина, якій я більше зрадів би, зіштовхнувшись ніс до носу на батумській набережній під портовим наглядом, то це хіба дружина з дочкою. Правильна весела людина в твідовому піджаку з модним шкіряним портфелем на ремінцях, в бездоганній сорочці із запонками й ідеально випрасуваних штанях, з акуратно підстриженою щіткою рудих вусів над губою, які видавали в ньому флотського денді. Ну так, за вусами моряка іноді навіть вдається вичислити, в якому училищі той вчився. Він втік з депресивного військово-морського флоту у квітучий судноплавний бізнес вже роки 3 тому, вдало вдавав із себе якогось столичного бізнесового франта, але флотську виправку не проп'єш. Ба більше, саме він той судноплавний бізнес заснував і зробив квітучим. До нього нічого не було, а тут стало. Маленький судноплавна лінія. Два невеличких пароплави на 300 тонн. Батумі-Феодосія. Феодосія-Батумі. Регулярно, як київський фунікулер. І кому яке діло до того, що з тих пароплавів, колишніх дослідових суден секретного морського заводу, "забули" демонтувати торпедні апарати. Це була умова судновласника, який віддавав судна в оренду. Ану як знову мілітаризація, а не роззброєння? Секретні військові заводи все ще сподівались на війну. Досліди полягали в тому, що вони відстрілювали пробні партії торпед, самі ж їх ловили у морі на полігоні сітками з катерів-торпедоловів, витягали краном на борт і повертали на завод доопрацьовувати. Дуже доречний кран на палубі. Дуже зручні, довгі, горловини трюмів, наче створені для ящиків з мандаринами. Що стріляти торпедами вони ні по кому не будуть, будуть мирно возити мандарини, чай, аличу в трюмі й автівки з прочанами на палубі, ніде, крім Батумі не повірили. Закордонні порти були для них закриті наглухо, не те що в нашої "Нерпи"-всюдихода. Але ж ось чудо - пароплави все ж працюють! Ну ось кому й побідкатися на судноплавні негаразди, як не йому. Те що дохтур прописав.
Правильна людина у правильному місці за неправильних обставин. Людина, здатна порадити. Звали його Єгор, а телефоном він вимушений був представлятися весь час однаково:
- Доброго дня. Мене звуть Городецький. Ні, не архітектор, - усі жартуни по той бік слухавки були такі передбачувані, і кожен думав, що жартує вдало. Мобіл тоді ще, до речі, не було. Представлятися доводилося часто.
Судячи за пахощами, шашлик на мангалі вже доходив. Ну, не нам грузинів учити шашликуванню, да.
- А ти сам у це віриш? - спитав мене Єгор.
- У що?
- Що можна отак взяти і піти з Батумі з порожніми трюмами? В сезон! В мандариновий!
- Ні, - чесно відповів я.
- Ну і все. Давай просто вмажемо, бачу, що дістав тебе твій капітан. Все інше - несуттєві подробиці.
- Тільки нагадай мені потім про кіндзу, - попросив я.
Айн момент, жестом показав Єгор, підізвав до нас мангальника і щось сказав йому грузинською. Той перепитав. Єгор схвально закивав головою і спитав уже в мене:
- Тобі скільки пучків треба? Два? Буде два за 15 хвилин. Я думаю, питання з нагадуваннями про кіндзу зняте? Викреслюю. Ось тепер можна вмазати, - зареготав Єгор, надихнувшись моєю фізіономією ошелешеного мускусного кота. І ми негайно вмазали.
- Будеш сміятися, але кілька місяців тому ми на "ОС-2" привезли в Батумі 20 тонн сім'ян коріандра в мішках. Не здивуюся, якщо це з нашого насіння вже наросло. Субтропіки, три врожаї на рік збирають.
- Стривай, то їхня кіндза то наш коріандр? Ми теж возили той коріандр, ти скажи. Але мене ніяка ботаніка, крім того як вона в коносаменти записана, не цікавила.
- Тебе взагалі, крім іржавого корабельного заліза нічого не цікавить. Ну ось яка кому різниця, скільки людей в тебе на вигрузці, що ти так цим переймаєшся? Вивантажили - плюс, не вивантажили - мінус. Дві галочки в блокнотику. Ні, повинна, звісно бути на фірмі і така людина, але значить компаньйони твої розслабилися, мишей не ловлять. До речі, у тебе ж був інший кеп. Серьога? Це ж ми з ним випивали колись біля музею Айзвазовського? Нормальний же був пацан. Ось він ці теми фільтрував. Побачиш ще, передай низький уклін за мімозу, він зрозуміє. Вчасно він тоді, перед самим 8 березня за пивом бовкнув. Я цілий пароплав мімози тоді з Батумі пригнав, усі гроші вклав, наші дивилися на мене, як на ідіота. А ми - колонну фур на Київ. Трійний підйом після всіх транспортних витрат і непоняток. Головне - встигли до світлого жіночого свята. Ггггг. Спасибі Кларі Цеткін.
- Тобто, ми отак з тобою на пиві попащекували, а ти наступного ранку взяв і відправив пароплав за мімозою?
- Сюжет ще крутіший. В мене "ОС-1" уже в Батумі без вантажу застрягла. В мене це постійна проблема. Ну від нас на Грузію - зрозуміло. Завжди самі ж грузини везуть як не цукор, то борошно, весь рік, не прогадаєш. Отримав гроші за фрахт ще в Феодосії в конторі й не переймаєшся. А назад, окрім мандаринового сезону, їдуть хіба що біженці на автівках. Накидаєш на палубу 10 автівок, пасажирів у каюткомпанію пустиш пересидіти перехід, а трюм завжди порожній. Ну серце ж кров'ю обливається. Тож я наступного ж дня телефоном замовив одному батумському бічо 80 тонн мімози, сам прилетів літаком через Москву. ЯК-42 літає. Прикольний, до речі, в Батумі аеродром. Перед тим, як прийняти борт, диспетчер сідає на велосипед і розганяє корів зі злітної смуги. Священна тварина. Просто тобі як в Індії, ги. В Москву їхав поїздом з великою сумою грошей, і мене намагалися викинути з поїзда, та що там намагалися, викинули, тільки грошей в багажі не знайшли. Я їх у шкарпетках ховав, не здогадалися. Пішов у лінійний відділ міліції, багаж на наступній станції зняли, менти теж про шкарпетки не здогадалися, самі офігіли, майже не запізнився. До речі, про саму поїздку з грошима, знали лише троє наших з фірми. Ось як це розуміти? Так, люди свині. І доводиться з цим миритися. Бо працювати буде ні з ким. Але і це ще не всі пригоди.
- Зачекай, я записую, - як Шурик у кіно, перебив я, ми зареготали і випили по третій. Шашлик все ще не несли, але вже принесли два пучки кіндзи.
- Той батоно, якому я замовляв мімозу, працював чиновником чи то у гороно, чи то у облоно, чи як там у них називається в республіці Аджарія, вигнав на збір квітів ні в чому не винних педагогів і дітей з кількох шкіл, історія набула розголосу в пресі. До речі, щоб ти знав, це не мімоза, це акація такого сорту, теж тропічний кущ, але акація. Плутанина в назвах. Справжня мімоза росте тільки у тропіках і згортає листя від дотику, дуже ніжна, тому й отримала таку назву. Цей сорт на Кавказ завезло чи то російське, чи то грузинське дворянство з Ніцци, де її французи вдало акліматизували. Але квітла вона, за звичкою, як в Південній півкулі, взимку. Чому й набула популярності. Програвся ти такий взимку на рулетці в Монте Карло вщент, а тобі такий букет мімози втішний і шампанського. Життя вдалося. В нас вона прижилася тільки на Кавказі. Бачиш, скільки корисного можна дізнатися з грузинських газет, які пишуть про тебе викривальні статті? Одним словом, коли прийшла черга вантажити пароплав, під рибним портом стояли в пікеті усі батумські "зелені", чоловік 300, з плакатами і вувузелами, протестували проти нищення кавказької природи. Добре, що вони запізнилися, судно ми завантажили ще вночі, ректальний барометр не підкачав, відчував що щось тут буде, розказав усім своїм матросам і капітанові, хто тут головний, з усіма посрався, але вийшло, що недарма. Але вже портовий нагляд відхід побоявся давати з усіма цими демонстраціями і демаршами. Мій грузинський компаньйон махнув рукою, мовляв, Єгоре, рубай кінці, на мою голову, все потім порішаю, тільки вийди вже з порту від телекамер. Нас вже в Тбілісі показують. Не віриш? Як в кіно. Сокирою швартови рубав особисто, бо весь причал був у цих "зелених".
- А водички в тебе можна попросити? - спитав Єгор у мангальника. - Ні, не "Борджомі". "Кокотаурі", якщо є, - мангальник подивився на нас з повагою і ледь не козирнув.
- Ти думаєш це все? Справжні пригоди почалися тільки в Україні. Ну, з кримськими бандюками в нас все ясно, в них принципи - десять відсотків вантажу віддай, і не май клопоту. Натурою. Привіз десять тонн мандаринів - одну відвантаж, самі приїдуть заберуть. Зловив центнер хамси - віддай 10 кіло.На пиво хлопці сходять. Вони репи почухали, що їм з цією мімозою тепер робити, повний же пароплав прийшов, але хіба то мої проблеми? Головне, до Перекопу жоден собака на нас не гавкнув, колона пройшла, як ніж через масло. А ось в вже на материку... Ну, ми хлопці досвідчені, ми коли цукор там чи тарілки возили, пускали поперед колони завжди легковика з флотською переносною рацією, у водил теж рації в кабінах. Легковик перехрестя перевірить, чи чисто, потім колона рухається. Сам знаєш, які часи. Отож зловили нас вже тільки на одеській трасі. Та страх господень. З автоматами, в броніках, в балаклавах, мордами в асфальт, всі діла. Зловили контрабандистів. Вони навіть вже з телеоператором були, так в телевізор і потрапило потім, ніхто не спростував. Це теж по журналістику, але вже нашу. Припинили діяльність злочинного угруповання. Але відігнали камази на режимний склад, вивантажили - яка зброя, наркотики, сало? - сама мімоза. Документи всі впорядку, все розмитнено і навіть фітосанітарний контроль пройшли. Нема за що нас тримати. Ну могли б і місяць мурижити, звісно, довелося посприяти справедливості матеріально. Майже дві доби втратив на цю катавасію. Старший групи, коли відпускав, сказав: "Подякуйте своїм доброзичливцям". Кажу ж тобі, свині люди. Але працювати буде ні з ким. Часу розбиратися не було, мені до 6 березня в Києві треба було вантаж здати. Його ж ще в целофан загорнути і по точках розвезти треба було. Але це вже не мій головний біль був. Я гуртом здавав. І вcтиг, здав. Без пригод. Трійний підйом. Або по-вашому, по-вченому - 300% доходу. А все оце, що зараз ти прослухав - неважливі подробиці.
- Так. Добре ти з нами пивка попив під Айвазовським, - реготнув я. І тут подали шашлики, і нам було вже не до розмов. Принаймні, не до таких розлогих і неспішних. Життя знову було прекрасне. Шашлики в Україні, на пікніку, виходять геть не такі, навіть якщо їх смажить якийсь принагідний грузин. Страва, знай своє місце. Я не знаю, що тут важить. Але регочу, коли свої незрозумілі страви з сирої риби київські ресторатори з замаскованими поварами-казахами називають чомусь суші. Японія помішана на свіжині. Рибу з вранішнього улову вже ніхто не їсть ввечері і ніхто не купує марковане вчорашньою датою молоко. А від Бесарабки до найближчого моря - 500 кілометрів. Їхня кухня на таку наругу не розрахована. Смачного!
- Вчасно ти мені підвернувся, - сказав я Єгору, плямкаючи правильним шашликом.
- Ну, хто кому. Мені тут саме 70 тонн мандаринів треба було відправити, щоб клієнта не втратити, "Оса" моя в Феодосії застрягла, а процес вже пішов. Я знову літаком прилетів, тільки прийшов до портового нагляду, а тут ти. І пароплав на заміну, я так розумію, шукати вже не доведеться.
- Щось серйозне з "Осою"? Ремонт?
- Ну ось - знову ти про залізо думаєш. В мене зараз весь офіс сидить, цукерки по кульочках фасує. Підрядився новорічні подарунки для батумських дітей підігнати. Серйозні люди просили. Ну - дуже серйозні, краще не підводити. Війна війною, а дитячі ялинки за розкладом. Я підрядився, а в Феодосії в перший же день закупок цукерки в усіх крамницях закінчилися. Ми вигрібли все. В Сімферополь на базу довелося їхати, і звідти теж все забрали. Ну ось як ви з Туреччини два роки шоколад возили, а в них все не закінчувалося? Ну ось як? А тут всього-то один пароплав цукерок треба, а в Криму вже голяк. Отож всі наші, з секретаркою на чолі, зараз фасують подаруночки, я знаю тепер, де знаходиться офіс Санти, і це не Лапландія. А я приїхав поперед батьки танцювати канкан "А ти знаєш, все ще буде", щоб серйозні люди не переймалися.
- А ось знаєш, - зненацька прийшло мені на ум. - В Криму ж мімоза теж росте. Принаймні, я в Нікітському ботсаду начебто бачив.
- Ну і добре, що я не знав, - не розгубився Єгор. - Наливай.
Коли я повернувся у три години тому смурну та невеселу кают-компанію, за столом сиділи і чекали чогось все ті ж. Але мармизи в них вже були не звірські, а якісь навіть прикольні. Не Босх , а Брейгель. "Їдоки хамси". Якщо й зарізяки, то веселі. Два пучки, як виявилося, коріандру, я тримав перед собою, як восьмоберезневий букет мімози.
- Женю, кіндза! - задоволено сказав я. І став знайомити капітана Накладного з Єгором. Навіть не переживав, чи сторгуються на рейс. Совкові капітани були Єгору на один зуб. Накладний вже через 5 хвилин запосміхався і став запопадливим, як варення з капітанської каюти.
Вантажилися мандаринами на Феодосію ми вже наступного дня. Таки семеро і ні людиною менше. Перевірено.
***
Жальче всього мені Феодосію. В Севастополі мене заганяли плисти "зоряний заплив" у мазуті на день флоту в Північній бухті. В Керчі я замерзав і голодував на бичі (так в радянських моряків називалося безробіття). В Ялті мене мучили щоранкові відхідняки від масандрівського портвейну змішаного з новосвітським шампанським, яке добрі люди продавали вахтовому матросу прямо під трапом вночі. А у Феодосії я був щасливий. Хоча ніколи там надовго й не зупинявся.
Заходиш такий в порт з вантажем лаврового листа й чаю в мішках. Минулої ночі Сухумі проскочили, а тут красота: не гримить і не палахкотить на горизонті, ні гради, ні шилки не стріляють, з вертольоів дуже хитрим, що під берегом хотіли проскочити, не роздають. Люди ситі, веселі й вгодовані. Мир, а ніхто не цінує. Все знай лають етіх ваших хахлов. Хмарки над горами білі. Небо над степом синє. Парапланеристи над пляжем ширяють. Сонце пече, море тече, влітку на палубі так гаряче. Прийми кінець, матері твоїй ковінька. Так стояти будемо.
І матрозен такі тобі, давай, вали, щоб через 5 мінутен ми тебе на бортен не бачилисьмо. Самі якось цей чай вивантажимо і здамо, як в аптеці, не суєтися під клієнтом. Бриєшся-голишся, зачісуєшся такий в умивальнику перед люстерком, правою рукою підкачуєш насосом воду в бачок, бо морда лиця ще в милі, зуби чистиш панцирем каракатиці, бо паста зубна вже у всіх закінчилася тижні два тому, витягаєш в кубрику з-під матрасу койки парадні штані (це замість праски такий моряцький прикол), підмащуєш мазутою мокасини, хто там розбере, мазута чи гуталін, думаєш, що постригтись теж вже не завадило би, бо заріс як московський патріархат, і цигель-цигель ай-люлю - на берег по трапу. Ну здрастуй, Феодосіє, Місто Боже! Як ти тут без мене три тищі літ живеш-можеш? Та й ідеш собі, куди тобі треба. А знаєш тільки назву санаторію.
Ну, мєстні матроси на КПП кажуть, є такий санаторій дійсно, не наплутано в радіограмі. Від профспілки секретних військових заводів, десь там в бік Керчі по пляжу. Ну, пеленг на Керч по морській мапі знаєш, тож після прохідної тобі праворуч. Одразу за напівроздовбаною на цеглини генуезькою баштою. Це по-свійськи, по-кримськи. Що трястися над кожною генуезькою баштою, коли цегла треба? На сарайчик, в який пускатимуть влітку колорадос, тища купонів койка. Колоради в кримчан тоді значило геть не те що зараз в нас. Ні, не жуки й не сепаратисти. Так вони називали відпочивальників. Щось в цьому дійсно було. Орда з континенту щоліта.
А одразу за прохідною - бульвар. І такий тінистий, епічеська сила, бульвар, просто тобі Ваня Бунін,"Темнії алеї" якісь, а не вас вітає кримське пекло. Наче й не полудень. Наче й не серпень. Повіва легкий бриз. Десь біля підніжжя гори тут базар з персиками. А колись так само продавали наших дідусів і бабусь. Прадідусів і прабабусь. Ну не рідних, звісно, двоюрідних, бо ж ми не турки, не побасурманилися досі, та й не з галери ми, а з теплохода.
Знайомі турки казали, що прабабусі таки розвалили Османську імперію зсередини. Все вони. Встановили дідівщину в гаремах. Виховали замість яничарів якихось посіпак. Було всесвітнє царство, Сонцесяйна Порта від Олександрії до Озова, а стало шайтан зна шо. А ви думали з нашими легко? Ви б спитали спочатку в бувалих людей. Ну правила поводження, коли вона стоїть руки в боки. Але пізно, імперія йок. Тешекюр ідерім. До речі про вірменів.
Під галереєю Айвазовського, схожою на шоколадний весільний торт у рюшиках і арабесках, завжди стоїть зграйка юних художників з мольбертами й мастихінами - малюють море. Все те ж, незмінне, синє на вид - чорне на слух, і вічно інше. Хмарка набігла і все перемальовуй. Як він так його малювать примудрявся? Добре, що є надійний дороговказ за спиною. Малювати море треба так, щоб до твоїх картин також колись стояла черга бундесових туристів і наших совків, чисто глянути одним оком хоча б парад чорноморського флоту 1849 року, а галерею охороняли ліниві менти з кобурами на сраках.
Жінка художника побудувала для міста водогін, який бере воду десь в горах і досі працює, бо труби керамічні, а наших сантехніків до них не допускають, втратили креслення. Сам академік мистецтв проклав залізничну колію прямо по пляжу, в себе під вікнами, своїм коштом, бо Феодосія залишалася осторонь залізниці, яку саме будували з Джанкою на Керч. Подружжя добрих геніїв міста. Якось впорались і без урядів, і без столиць. Були б гроші й талант. Тобто навпаки. А ще - чин контр-адмірала.
Перервемося, саме прибуває потяг з Києва, шипить і розлякує чайок, вивергає з вагонів нові порції білих ще пляжників. Переважно мамаші з дітьми. Красота.
Але чи не на половині картин, якими по той бік колії торгують вже дорослі й трохи підтоптані послідовники живописця, для туристів, на пам'ять, є невідома Івану Костянтиничу барва - багряна. Музей Олександра Гріна поруч з галереєю, Гриневські мешкали через дорогу від Айвазовських і теж дожились до музею. Тож тепер багряні вітрила місцеві маляри, що потрафляють під смаки публіки, примальовують до всіх своїх картин з кораблями в порту. Ми лише півгодини тому зайшли в порт зі своїм чаєм та лавровим листом, а наше судно - вже на полотні. І багряні вітрила на щоглах. Щось в цьому є. Яка була б економія дизельки в однім тільки рейсі. Треба порахувать вартість парусини.
В концертному залі, який насправді колишній портовий пакгауз, може ще генузький, сьогодні ввечері певно що буде аншлаг. На афішах Дельфін і Русалка. Гастролюють, гарують, косять капусту в Криму на курортах. І під пакгаузом вже ошиваються наш матрос і наш повар.
- А можна так? Ми купуємо зараз чотири квитки, віддаємо вам, а коли ввечері прийдемо на концерт, ви квитків не питатимете, просто пропустите нас чотирьох, а я скажу: "Це зі мною"... - говорить білетерші матрос.
- А смисл? - не доганяєш ти глибини матроських підступів.
- Скажемо дівкам, що колонки й мікрофони Наташі Корольовій на нашому пароплаві привезли, а ми звукооператори Ігоря Ніколаєва й запросимо в гості на борт, - пояснюють нетямусі матроси. І йдуть шукати підходящих за IQ дівок на набережній. Серед усіх цих Асолей та багряних вітрил. І як на зло (не мені - матросам) на набережній самі молоді мамаші з дітьми. Діти ганяють, падають, ревуть. Мамаші їх втішають й стоїть такий галас, що зразу стає зрозумілим - дитячий курорт, не до гульок. Хіба що на час концерту вкладуть дітей спати.
А тобі не до дівок і не до концертів, дружина з малою десь саме зараз в цій Феодосії мають відпочивати, а ти знаєш лише назву санаторію - ні корпусу, ні номеру, і мобільних телефонів ще ніхто не винайшов, але не сумуєш, міркуєш тільки, з якого району починати пошуки. І чи вже починати, чи ще випити пива через дорогу від музею, і черга менша, ніж в музей, до речі.
І ось коли ти вже тримаєш у руках справжній, що дивно, гранчастий бокал у крапельках роси, повний чогось янтарного й пінного, зараз спробуємо, що то таке є, чуєш з-поза спини знайоме:
- Ну я ж тобі казала, доню, де його треба шукати. Ну де ж іще.
І несамовитий дитячий крик на всю площу:
- Тату!
І обійми, й цілунки, й дитина на шиї висить, і не знаєш куди подіти те пиво. Перед дітьми потім не виправдатися, перед дітьми потім буде соромно. Дуже швидко ростуть, повернешся з рейсу колись, а воно вже - чиясь наречена. І до лялькового театру вести вже пізно. А обіцяв же.
Отака романтична зустріч на набережній з власною дружиною й дочкою в компанії інших мамаш з секретного заводу. Вони, до речі, так і не повірили, що ятой, за кого себе видаю. Ну ось як в таке місто не закохатися? В музей Гріна, до речі, я так і не потрапив, не до того було - влаштовувався за хабаря в той же санаторій на день, і доводилося вдавати з себе коханця, а не чоловіка, щоб не було зайвих питань в покоївок. А на пароплав же нізя, принаймні не бажано, там вже досі матроси й наташі корольові мікрофона шукають.
До речі, це в тому літньому рейсі ми почали працювати з Єгором, він ходив з нами на Батумі - "показував дорогу", як він казав. І ми дудлили холодний чифір з вже аж чорного від кіптяви чайника у кают-компанії, смажилися на палубі, коли в механків щось там сталося й ми заглохли посеред Чорного моря й цілий день дрейфували на лінивій хвилі десь під Туапсе, жмурились на сонце, рахували дельфінів й нарешті запускали движок ледь не зі штовхача - старі акамулятори сіли. Курорт, а не рейс, аби не несло до Сухумі. Очко ж не гумове.
Тоді в Феодосії "відпустив" мене з вигрузки до дружини й дитини саме він. Ми стояли у військовій гавані, тож він в притаманній манері зловив на причалі першого-ліпшого матроса строкової служби:
- Стояти, моряк. Який план робіт до вечері? Хто в тебе старший? Давай, підсоби морякам, не образять. Старшому скажеш - Городецький просив.
І моряк казав "єсть підсобити", а потім, після вигрузки, повертався в екіпаж з повними кишенями цигарок, мішком чаю через плече, нагодований флотським борщем і напоєний шнапсом - точно не обділений, служба ж іде, навіть поки ти вантажиш чай і лавровий лист, а нахабний марконі десь там в санаторії розкошує. Отримує від життя те, що берегові жевжки мають щодня і ні фіга не цінують.
Ось не люби після такого ту Феодосію. Ось не жалкуй.
***
